Ітературний процес 40-50-х років хх століття

Літературний процес — це багатогранне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні країни чи в певному культурному центрі. Культурними і духовними осередками нашого народу були не тільки відомі адміністративно-культурні центри України (Київ, Львів, Харків та ін.), а й місця, що знаходились за її межами. Так, у XX столітті українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі. Літературне життя певної епохи здебільшого залежить від розуміння самого поняття літератури, її функцій і призначення. У тоталітарному суспільстві мистецтво було зведене до ролі слухняного ідеологічного інструмента, а митці ставали безвідмовними «гвинтиками» державної машини. Розглядаючи тенденції літературного розвитку в умовах тоталітаризму, можна підкреслити, що певних успіхів досягли лише ті митці, які постійно протистояли системі, сповідуючи власні життєві та художні принципи. Після виходу в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних угруповань і створення Спілки радянських письменників митці різних світоглядних і естетичних орієнтацій були позбавлені не тільки своїх видань, а й можливості висловлювати й відстоювати свої творчі принципи. Ситуація ускладнювалася тим, що українське мистецтво розвивалося в умовах майже цілковитої ізоляції від світових художніх процесів і тенденцій. Українська культура мала орієнтуватися на марксизм як на «єдино вірне» вчення. Водночас все робилося для того, щоб розірвати зв'язки народу з українською літературною і культурною традицією. Під забороною опинилися найвизначніші праці українських істориків, літературознавців і мистецтвознавців. З підручників історії літератури зникли імена видатних письменників, а ті, що залишилися, навіть Т. Шевченко, І. Франко та Леся Українка, дбайливо просіювалися крізь ідеологічне сито. Внаслідок репресій 30-х pp. українська література зазнала величезних втрат. Тож початок Великої Вітчизняної війни спричинив різні настрої. Більшість митців України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами звільнити рідну землю від загарбників. У пресі і по радіо звучали гнівні промови і гучні заклики до боротьби. Але більшість української інтелігенції, особливо ті її представники, хто на собі відчув більшовицький терор або знав про його масштаби, усвідомлювала, що ні фашистський, ні сталінський режими не сприятимуть розвиткові української культури. Патріотичні твори українських літераторів з'явилися на газетних шпальтах уже 23-24 червня 1941 р. У «Правде» було вміщено мовою оригіналу «Ми йдемо на бій» Павла Тичини, по радіо читали «Клятву» Миколи Бажана. Звучали поезії М. Рильського і Л. Первомайського. Частина письменників знаходилась в евакуації, дехто з різних причин залишався на окупованій території. Спілка письменників України, деякі редакції та видавництва перебували в Уфі. 109 членів Спілки письменників України перебувало на фронті. Багато з них активно співробітничали в республіканських, фронтових періодичних виданнях. Зрозуміло, що в грізний час війни об'єктивно і суб'єктивно виступило наперед закличне, агітаційне призначення літератури, яка розглядалася всіма, передусім, як натхненник боротьби проти ворога, «організатор почуттів мас» під гаслом «Все для фронту, все для Перемоги!» На передній план в прозі й поезії виступило слово, безпосередньо звернене до читача й слухача, призначене для масового сприймання. З кінця 1941 до середини 1944 р. українською мовою транслювалися радіопередачі з Москви, налагодила роботу радіостанція ім. Тараса Шевченка в Саратові, з травня 1943 по лютий 1944 р. діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». В листопаді 1941 і серпні 1942 pp. українські письменники виступали на антифашистських мітингах представників українського народу у Саратові, а в травні 1943 р. — у Москві і, нарешті, в лютому 1944 р. — у визволеному Києві. Одним із провідних літературних жанрів була в ці роки публіцистика. З часом приходитиме і суто художнє осмислення подій, поряд із публіцистикою, нарисами, агітаційною поезією, фронтовою сатирою з'являтимуться і великі поетичні та прозові твори — цикли, поеми, повісті, романи, а головне — воєнна література ставатиме різноманітнішою, багатшою узагальнюючими підходами, позбуватиметься поширених напочатку штучної романтизації, поверхового схематизму. Та все ж закономірно, що спочатку мали перевагу ті жанри й форми, в основі яких лежить враження, а не зображення,— на повну силу розвивається, наприклад, лірика (вірш і пісня, балада і елегія), особливого поширення набуває такий її різновид, як послання. Публіцистика стає, сказати б, всездатним і всюдисущим жанром. До нарису, статті, репортажу, портретної зарисовки, які, поряд із виховною й агітаційною, виконували й необхідну інформаційно-літописну місію, здійснювали сатирично-викривальні завдання (фейлетони, памфлети) вдавалося чимало літераторів. В Уфі з грудня 1941 р. виходять українською мовою літературні щотижневики; українські письменники редагують більшість українських творів, написаних у цей період. Було видрукувано дві книги альманаху «Україна в огні» та одну книгу під назвою «Україна визволяється». Досить оперативно виходили невеликі книжечки серії «Фронт і тил». Видавнича діяльність не обмежувалася лише новинками, великими накладами випускалися твори української класики, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Українські видання з'являлися і на окупованій території.  Письменник-емігрант Ю. Шевельов так характеризував настрої того часу: «У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Совєтська пропаганда говорила про нього багато правди, але через те, що говорилося з цього джерела, віри не йнято. Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близнюк совєтської системи». Терор проти українських діячів на окупованій території чимдалі дужчав. Українські видання в Києві («Українське слово», «Литаври») були закриті, а їх організатори, зокрема О. Теліга, І. Ірлявський, знищені гестапо. У Харкові вийшло три номери журналу «Український засів» (останній, четвертий, у Єлисаветграді). Центром українського культурного життя залишався Львів. Тут діяло «Українське видавництво», де випускалися навіть твори репресованих та заборонених тоді письменників; публікувався місячник «Наші дні». Українські видання функціонували також у Празі, Берліні та Кракові, а це значило, що, незважаючи на утиски, українська література все ж продовжувала розвиватися й на окупованій території. Проте підсилення терору змусило емігрувати цілу когорту українських митців. У повоєнний період на звільненій від ворога території посилились цензурні утиски та ідеологічний нагляд за літераторами. Посилилась боротьба радянської влади з «українським буржуазним націоналізмом». Упродовж воєнних років було створено такі твори, як «Україна в огні» О. Довженка, «Похорон друга» П. Тичини, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги тощо. Зросли і зміцніли молоді письменники воєнного й повоєнного періоду. У повоєнний період відновилася літературна періодика: «Літературна газета», «Радянське мистецтво», «Радянська література» (згодом— «Вітчизна»), «Дніпро», «Радянський Львів», «Советская Украина». У 1948 p. відбувся II з'їзд письменників України. Проте значно жорстокішим ставав ідеологічний тиск майже на всіх талановитих українських митців. Розгромні постанови ЦК КП(б)У стосувались «Нарисів історії української літератури» та журналів «Вітчизна» та «Перець». Утисків зазнали такі українські письменники, як Яновський, Сенченко, Панч, Сосюра, Голованівський, оскільки в своїх творах вони начебто виявляли ворожу ідеологію. Фінальні роки сталінського режиму характеризувались реакційними утисками літератури й мистецтва. Представники української інтелігенції в еміграції намагались згуртувати всі мистецькі сили навколо єдиного центру. Найяскравішою сторінкою українського літературного процесу 40-50-х pp. було заснування восени 1945 р. мистецького українського руху (МУРу), який об'єднав письменників-емігрантів. МУР вважав, що вся українська література в еміграції має спільне ідеологічне підґрунтя. До МУРу увійшла плеяда талановитих українських письменників —У. Самчук, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, К. Гриневичева, Ю. Клен, О. Лятуринська, Є. Маланюк, М. Орест, С Гординський, Ю. Шевельов та ін. Об'єднання налагодило видавничу діяльність, у 1946 р. виходив друком альманах «МУР». Але через фінансові проблеми всі його видання були неперіодичними. Серед перших газет і журналів повоєнної еміграції слід назвати «Рідне слово», «Українську трибуну» (Мюнхен), «Заграву», «Неділю» (Авгсбург), «Літературно-науковий вісник» (Гайденава), «Українські вісті» (Ульм), «Час» (Фюрст); у Зальцбурзі виходив журнал «Литаври». Чи не найбільш представницькою була «Арка» (Мюнхен), яка проіснувала два роки (1947-1948 pp.). Тут з'являлися художні твори, критичні огляди, рецензії, філософські, мистецтвознавчі, культурологічні статті. З 1954 р. в Ганновері за редакцією І. Костецького та І. Сапіги виходив журнал «Україна і світ», у Філадельфії видавався часопис «Київ». Поставлена МУ Ром проблема « великої літератури » (таку назву мала доповідь Уласа Самчука на першому з'їзді) закликала письменників служити національній ідеї. МУР об'єднав письменників різних світоглядних естетичних орієнтацій. Усе це спричинило постійну боротьбу різних течій та груп, а надалі й розкол. Першим виявом такого розпаду стало утворення групи «Світання», яка почала видавати однойменний літературний альманах. Полеміка між МУРом та «Світанням» та їх редакторами тривала близько року. Незабаром масова еміграція за океан спричинила згортання творчої активності, занепад видавництв (тут позначилась і тогочасна грошова реформа в Німеччині). За океаном у 1949 р. українські митці об'єднались навколо Українського літературно-мистецького клубу. А в 1954 р. відбулися установчі збори Об'єднання українських письменників «Слово», яке об'єднало всі мистецькі сили в еміграції. В 50-х pp. почала активно діяти Українська вільна Академія наук. За перші десять років її існування вийшло понад двадцять книжок українською мовою, були проведені наукові конференції, диспути, започаткована архівно-пошукова робота. В Україні в повоєнний період митці зазнавали всебічних нападок та критики. їх звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та «космополітизмі». У центрі уваги тогочасної літератури було парадне зображення війни, радісне уславлення перемоги. Мажорні нотки звучали і в творах на сучасну тему. Тогочасна література характеризується схематизмом і декларативністю. В суспільстві панувала атмосфера доносів і переслідувань, партійної регламентації духовного, особистого життя людини. Колишні полонені, мільйони людей, котрі перебували на окупованій території, зазнавали утисків і репресій. Естетика соціалістичного реалізму була зорієнтована на «оспівування» світлої радянської дійсності. Літературній критиці була відведена роль ідеологічного цензора, вироки якого часто бували нещадними. Вульгарні трактування стосувалися не лише сучасної літератури, а й класичної спадщини. Схожі тенденції спостерігались не лише в літературі, айв образотворчому, музичному, театральному мистецтві. Творчі експерименти і стильові пошуки в усіх видах мистецтва заборонялися. Художнє новаторство, яке постійно декларувалося як невід'ємна риса соціалістичного реалізму, насправді було чужим йому. Всі види мистецтва, навіть музика, підлягали «виробничому» спрямуванню. Проте і в цей час з'являлися високомистецькі твори — цикл ескізів А. Петрицького до мультфільму «Ніч перед Різдвом», полотна О. Шовкуненка, графіка В. Касіяна, живопис Т. Яблонської, М. Глущенка, К. Трохименка, М. Дерегуса та ін. На ці роки припадає пора творчого розквіту талановитої народної художниці Катерини Білокур. Серед музичних творів варто відзначити Другу симфонію Б. Лятошинського, балет К. Данькевича «Лілея». Після розгрому «Березолю» Леся Курбаса, усунення з театрального життя багатьох театральних діячів український театр перебував на межі застою. І хоча в повоєнний час творили такі визначні митці, як М. Крушельницький, І. Мар'яненко, Г. Юра, А. Бучма, проте примітивний репертуар і постійні заборони не дозволяли в повній мірі розкритися їхнім талантам. Вульгарно перекручена «система К. Станіславського» знищила все розмаїття сценічних форм. Та вже у грудні 1954 р. на II Всесоюзному з'їзді радянських письменників у виступах М. Рильського, О. Довженка, О. Гончара, деяких російських, білоруських письменників було засуджено концепцію «ідеального героя» та прояви лакування дійсності. Проте соціалістичного реалізму й надалі сковували українських митців. Реабілітація торкнулася лише частини репресованих письменників. М. Хвильовий, М. Семенко, М. Йогансен, В. Підмогильний, В. Винниченко та багато інших залишалися забороненими. Замовчувалася й творчість представників української діаспори. Особливості літературного процесу воєнних літ цілковито залежали від екстремальних умов часу. В українській літературі цього періоду головною стає тема Батьківщини, проте трактована вона була в дусі тогочасної тоталітарної ідеології. Хоча характерними були і спалахи інтимної лірики, яка за силою, щирістю, проникливістю відтворення почуттів, таких як кохання, вірність, жертовність материнської, синівської, подружньої любові, тривога й чекання, по суті, не має собі рівних в поезії як довоєнних, так і повоєнних років. Активізується у воєнні роки і сатира, різноманітні форми її виявлення знаходимо й у поетичних та прозових книжках, численних публікаціях у пресі, зокрема у своєрідних агітаційно-сатиричних вікнах газет, у плакатах, у спеціальних радіопередачах, в естрадно-театральному втіленні тощо (наприклад, дотепні лаконічні, побудовані в дусі народних анекдотів фейлетони П. Панча із збірок «Зозуля» та «Кортить курці просо», дошкульні сатиричні деталі чи добродушні гумористичні, або, навпаки, глузливі, в дусі листа запорожців турецькому султанові, інтонації у таких новелах Ю. Яновського, як «Генерал Макодзьоба», і, нарешті, славнозвісна «Зенітка» Остапа Вишні). Починаючи з другої половини війни, відбувається тематично-проблемне, жанрово-стильове і в цілому реалістичне збагачення художньої творчості, її героя. Література воєнних років здебільшого зосередила свою увагу не на новаторстві та експерименті. Передусім змінилася роль автора, який перетворювався із спостерігача на свідка та учасника подій. Зміцнюються психологічні та епічні основи лірики, ширшає масштаб узагальнень, з'являються народнопісенні, романтичні, символічні образи. Органічно переплелися високі почуття гніву, болю, страждання і гідності, гордості за свій народ у поетичному шедеврі П. Тичини «Я утверждаюсь!» (1943 p.). Глибинно національні, що торкають найсокровенніші струни душі, переживання сповнюють цикл А. Малишка «Україно моя»: Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. Зрештою, у багатьох українських поетів є написаний у ті роки бодай один твір, що ввійшов золотим рядком у скарбницю нашої поезії. А, якщо додати сюди справжні художні витвори з цієї теми поетів еміграції — Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, Б. Кравціва та інших, загальна картина постане справді гідною. Варто згадати також українську поезію антифашистського Опору — це яскравий ще не достатньо досліджений феномен. Слідом за фронтовою лірикою з'являлися й епічні полотна, де вирізнялися поеми П. Тичини «Похорон друга» (1942 p.), M. Рильського «Жага» (1942 p.), M. Бажана «Данило Галицький» (1942 p.), В. Сосюри «Мій син» (1942-1944 pp.), А. Малишка «Полонянка» (1942 p.), В. Швеця «Галька» (1945 p.). Це були переважно ліричні, лірико-епічні поеми патріотичної та гуманістичної тематики, сповнені особистими почуттями авторів. У розвиток художньої прози воєнних років зробили свій внесок як відомі майстри слова, так і молоді автори. У роки війни фактично народився як письменник - прозаїк і публіцист О. Довженко. Його пристрасні яскраві оповідання на воєнну тему («Ніч перед боєм», «Стій, смерть, зупинись!», «Відступник», «На колючому дроті», «Мати») здобули широку популярність. Вони друкувались у пресі і читались по радіо. Об'ємніше висвітлення героїчного подвигу народу здійснювалося й іншими письменниками, хоча творів «великої» прози (романів та повістей) упродовж 1941-1945 pp. створено й опубліковано було небагато. З надзвичайною силою література воєнних років піднесла образ Матері, поєднавши в ньому і тему жінки-матері з її болями, стражданнями, вболіваннями за долю дітей, і тему матері-України, яка чекає своїх синів-визволителів. Цей величний образ відтворено в поезії М. Рильського («Слово про рідну матір»), П. Тичини («Матері забуть не можу»), А. Малишка (цикл «Україно моя»), оповідань О. Довженка («Мати»), Ю. Яновського («Син»), П. Панча («Мати»), В. Козаченка («В дорозі») та творів багатьох інших письменників. Творчість письменників воєнних літ спиралася на традиції вітчизняних класиків XIX століття, на досвід полум'яних гуманістів попередніх епох. Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, возвеличували героїчні традиції, утверджували національну гордість. Література періоду війни піддала осудові всіляку агресію і мілітаризм, затаврувала людиноненависницьку суть фашизму. Настрої повоєнної доби донесла до нас поезія Тичини, що часто вміло висловлював поетичну формулу часу: Усмішка в народу розцвітає. Кожен каже: — Й я свій труд несу! Відбудова! — труд переростає у красу. Проте всієї правди тогочасного життя письменники розповісти не могли. Заборонено було висвітлювати правду війни, що мільйони людей не повернулися з фронтів, багато стали інвалідами. Усе лежало в руїнах, в усьому відчувалася нестача — нестача хліба, палива, транспорту, шкіл і підручників. На західних землях точилася національно-визвольна війна, яка також приносила великі людські жертви. А всередині країни посилювався ідеологічний прес. У 40-х й першій половині 50-х pp. у всіх «радянських» національних літературах з'явилось тяжіння до роману-епопеї, творення широкої панорами життя народу. В українській прозі саме в цей час публікують свої романи-епопеї М. Стельмах («Велика рідня»), О. Гончар («Таврія»), А. Головко («Артем Гармаш»), Ю. Смолич («Світанок над морем»), П. Козланюк («Юрко Крук»). У цих творах тема «людина і народ» розглядалася глибше, ніж у попередні роки. Література повоєнного періоду поповнюється новими жанрами. Поезія поповнилась ліро-епічною поемою, героїчною баладою, віршованою повістю, ліричним циклом і чималою кількістю різновидів лірики, зокрема філософсько-медитативної. У прозі розвиваються як оповідання, так і епопея, набувають поширення історичний роман, художня документалістика, «підліткова» повість, з'являється нове в пригодницькому жанрі. Проте, хоча й були зрушення й окремі досягнення, загальна картина літератури першого повоєнного десятиліття була малояскравою і схематичною. Великій кількості творів літератури повоєнного часу бракувало активної уваги до людської особистості, не розкривалась у них достатньою мірою й авторська особистість. Зміни в літературному процесі України з'являються лише на кінець 50-х pp. у зв'язку з потеплінням суспільної атмосфери після смерті Сталіна та викриттям культу його особи. В літературі того періоду з'явились гуманістичні тенденції, аналітика та людинознавчий пафос.

Наука

У повоєнні роки розширилась мережа науково-дослідних установ, збільшилась чисельність наукових кадрів. У березні 1944 р. повернулася з евакуації Академія наук України. Вже у вересні 1944 р. у її складі було 24 науково-дослідних інститути, в яких працювало 50 академіків і 63 члени-кореспонденти. А в середині 50-х років у складі АН України були 81 академік та 100 членів-кореспондентів. У повоєнні роки було внесено зміни в організацію наукових досліджень. Якщо в 1945 р. налічувалося 267 науково-дослідних установ, то в 1950 р. — 462, було створено понад 30 нових інститутів — радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур у Харкові, машинознавства та автоматики, суспільних наук, геології, корисних копалин у Львові, металофізики, металокераміки і сплавів у Києві та ін. Зміцнювалася матеріально-технічна база. Попри всі морально-психологічні труднощі, некваліфіковане втручання партійних і державних чиновників, репресії українські вчені збагатили науку фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії. Українські вчені брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої у світі людини — Ю. Гагаріна. Генеральним конструктором космічних кораблів у 1956 р. став український вчений С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Одним з творців танка Т-34 був генерал-лейтенант М. Духов. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. В Інституті електрозварювання успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден тощо.

Певних результатів було досягнуто літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями, економістами, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалась у створеному в 1946 р. Інституті філософії та секторі держави і права. Літературознавці досліджували творчість українських класиків та письменників сучасної України. Науковці зібрали рукописи Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського та багатьох інших видатних письменників, продовжено видання десятитомника Т. Шевченка. У 1949 р. розпочато видання 20-томного зібрання творів І. Франка, на початку 50-х років видано повне зібрання творів І. Котляревського у двох томах, підготовлено 5-томне зібрання творів Лесі Українки. В Інституті мовознавства ім. О. Потебні здійснювалися дослідження фонетичної системи, граматичної будови і лексичного складу сучасної української літературної мови, збиралися матеріали для атласу української мови. Мистецтвознавці досліджували теорію та історію образотворчого мистецтва України, музики, театру, кіно.

Особливо пильну увагу партійне керівництво приділяло вивченню вітчизняної історії, зокрема 29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У ній було піддано критиці практично весь науковий доробок інституту, зокрема «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, однотомний «Нарис історії України» за редакцією К. Гуслистого, перший том чотиритомної «Історії України» за редакцією М. Петровського. Історики звинувачувались у націоналістичних збоченнях, відродженні «реакційних вигадок» В. Антоновича і М. Грушевського.

Мистецтво радянського періоду. Мистецтво середини 40-х - кінця 50-х років

Ільїна Т.

Художнє життя в ці роки надзвичайно активна. Місцеві пересувні, міські, республіканські, міжреспубліканські виставки перемежовуються з всесоюзними, зазвичай приуроченими до знаменних дат. Наприклад, в 1947 р. всесоюзна виставка проходила в залах Третьяковської галереї.

Слід пам'ятати, проте, що в післявоєнні роки тривав процес порушення суспільних норм життя, демократичних свобод. Культ Сталіна розцвів пишним цвітом. На нашій пам'яті - розгорнуте в кінці 40-х років наступ на так званих космополітів та постанови про журнали «Звезда» і «Ленінград», що виносять несправедливий вирок такої чудової поетесі, як А.А. Ахматова, і такому тонкому сатирику, як М.М. Зощенка. Подібна громадська обстановка не могла благотворно впливати на атмосферу творчу, та шляхи мистецтва цієї пори були так само нелегкі, як саме життя. Намітилися ще в передвоєнний десятиліття небезпечні для нього тенденції: псевдогероікі, театрального пафосу, настрою «шапкозакидання» - продовжували розвиватися. У результаті виникла «теорія безконфліктності», драматична колізія твору будувалася на «боротьбі доброго з кращим» Цей процес охопив все мистецтво, не тільки образотворче, а й літературу, театр і кіно. Складалося величезна кількість робіт, гнітючих своїм дрібнотем'я і штампованість форми. У подоланні цих нісенітниць, у боротьбі з помилковою романтикою намагалися працювати найкращі художники, знаходячи щирі шляхи і форми. Саме життя владно тягла їх у вир подій, диктувала нові теми, ставила перед ними складні питання, вирішувала їх творчі долі.

Тема війни, тема морального і фізичного випробування радянських людей, з якого вони вийшли переможцями, і в повоєнні роки залишається однією з найактуальніших. Але тепер вона часто дається «в побутовому ключі», як в написаному в реалістичних традиціях полотні Ю.М. Непринцева «Відпочинок після бою» («Василь Тьоркін», 1951), як у «Поверненні» (1945-1947) українського живописця В.М. Костецького або в викликала численні суперечки своєю мальовничою ілюзорністю, скрупульозною точністю натури і певної інсценування картині А.І. Лактіонова «Лист з фронту» (1947). Чи не стилістикою, а жанровими особливостями близький Лактіонова Б. Неменский у своїй картині «Про далеких і близьких».

Ю.М. Непрінцев живописними засобами домагався такої ж життєвості образу, його «звичайності», яку зумів створити А.Т. Твардовський: «Переправа, переправа! Берег лівий, берег правий, сніг шорсткий, кромка льоду ... Кому пам'ять, кому слава, кому темна вода, - ні прикмети, ні сліду ».

Твардовський і слідом за ним Непрінцев увічнили своїми творами, кожен своїми засобами, пам'ять про таких от звичайних хлопців, які і перемогли у війні. У своїй роботі художник йшов по шляху «уточнення біографії» кожного з дійових осіб, і особливо головного героя - балагура та дотепника, душі компанії і безстрашного солдата. Спираючись на традиції російського класичного живопису, полотен Рєпіна і Сурікова (як тут не згадати «Запорожців»!), Художник створив неповторні, індивідуальні образи, цілу галерею характерів і разом з тим один цільний образ - бойового братерства. Як говорив сам художник: «У своїй картині я хотів дати колективний портрет ... солдатів великої армії-визволительки. Справжній герой моєї картини-це російський народ ».

Навпаки, в полотні Костецького відсутні які-небудь подробиці «оповідання», все вирішено живописно-пластично ясно, енергійно промодельовані центральні фігури солдата і обняв його дружини (візуально видно лише її руки).Світлотіньові контрасти повідомляють зображуваним внутрішній рух. Драматизм сцени зустрічі посилюється фігурою хлопчика, що причаївся до шинелі солдата, і старої жінки в дверях. Успіх картини - в її буденності. За цією «поверненням» сотні і тисячі інших «повернень» і «неповернень», чотири роки страшної війни, пережиту мільйонами людей, - ця тема була зрозуміла всім і всіма вистраждана.

Ми вже говорили, що такі твори, як «Тьоркін» або «Повернення», широко використовують традиції російського мистецтва, перш за все передвижників, і цілком закономірно говорити про програмності цього використання.

У післявоєнні роки, природно, створюється не так вже й багато творів суто батального жанру, та й ті часто грішать одноплановості характеристик, ілюстративністю, відсутністю узагальненого образу, ще частіше - недостатньо високим художнім рівнем.

Серед багатьох пам'ятних нам «гучних», патетичних багатофігурних полотен, створюваних часто «бригадним способом», виділяється деякими формальними достоїнствами (композиція, колорит) картина Б. В. Йогансона (у співавторстві з молодими художниками В. В. Соколовим, Д.К. Тегін, М. М. Чебакова, Н. П. Файдиш-Крандієвська) «Виступ В.І. Леніна на III з'їзді комсомолу ». Слід визнати, проте, що й у виразі облич зображених, як і в самій ситуації, тут все брехня і фальш - вічні і неминучі супутники творчої несвободи в тоталітарному суспільстві, в підцензурному світі.

Дореволюційна історія російського пролетаріату знайшла втілення у картинах Ю.М. Туліна «Лена. 1912 », Б.С. Угарова «На рудниках (1912 рік)» (обидві - 1957).

Крім історико-революційного розвивається суто історичний жанр. Прикладом може служити робота українського майстра Р.С. Меліхова «Молодий Тарас Шевченко у художника К.П. Брюллова »(1947, ГТГ), написана вільно, в гучний цілісному колориті.

Мирна праця, про який мріяли довгі воєнні роки воювали на фронтах і в тилу люди, став основною темою побутового жанру. Це і зрозуміло. Головним завданням радянського народу після війни було відновлення зруйнованого ворогом. У ці роки були написані самі життєрадісні за кольором, найбільш повнозвучні живописні твори: став класикою радянського мистецтва «Хліб» молодий тоді української художниці Т.М. Яблонської (1949), барвистий гімн праці; картина А.А. Мильнікова «На мирних полях», схожа швидше на монументальне полотно, ніж на станкове твір (1953); роботи А. Пластова, присвячені селянської праці з підкресленістю його споконвічності, непреходящесті, одухотворені почуттям непохитної зв'язку з землею, які стверджують повнокровність життя і красу людської праці («Косовиця», 1945, ПТ; «Вечеря трактористів», 1951, Іркутський музей). Поруч з Пластовський «мальовничій стихією» у ці роки продовжує існувати мистецтво, тяжіє до розповідності, що йде від традицій передвижництва, перш за все від В. Маковського, а потім ахрровцев. Це картини Ф. Решетникова «Прибув на канікули» (1948), «Знову двійка» (1952), С. Григор 'єва «Воротар» (1949), «Прийом до комсомолу» (1949), «Обговорення двійки» (1950), які полюбилися невибагливому глядачеві достовірністю типажів і обстановки, схожістю ситуації, життєподібності (який заміняє справжню «правду мистецтва»).

У 40-50-ті роки цікаво працюють художники з багатьох республік нашої країни, наприклад С.А. Чуйков («Ранок», 1947; «Дочка чабана», 1956), Я.Я. Осіс («Латиські рибалки», 1956), казахські живописці С. Мамбеев, К. Тельжанов, М. Кенбаев, азербайджанці М. Абдуллаєв, А. Джафаров, естонець В. Лойко, вірменин О. Зардарян, грузин Ц. Джапарідзе і ін

У повоєнні роки краєвид теж зазнає деяких змін. На зміну образу землі, підірваної війною, все частіше приходить зображення природи умиротвореної, що знаходиться в гармонії з людиною. Дедалі виразніше тяжіння до монументалізму впейзажах М. Сар'яна. Недарма цілий цикл пейзажів 50-х років він назвав «Моя Батьківщина». Епічне начало з'являється навіть у глибоких ліричних, левитановской традиції, картинах природи М. Ромадіна (серія «Пори року», 1953; «Північна серія», 1954, та ін.) Героїчної романтикою дихає природа Прибайкалля у Ю.С. Підляського. Простори Каспію з захватом писав Я. Ромас. Природа, перетворена працею людини і побачена сучасником, своєрідно показана в пейзажах Г.М. Нісського (хоча слід визнати, що художник використовує досить одноманітний композиційний прийом). У 50-ті роки складається його сувора, майже аскетична манера. Спущені зі стапелів кораблі, лінії високовольтних передач, залізничні шляхи, які летять у високому небі літаки-все постає у несподіваних ракурсах, у напруженому ритмі динамічному, в різких колірних контрастах, підкреслюють волю людини, який вторгся в світ природи і змінив її.Суворою Балтиці і мужності її моряків присвячено багато пейзажі провідного латвійського мариніста Е. Калниньш («Сьома Балтійська регата», 1954).

0Велічавий спокій, неосяжність своєї землі передає узбецький пейзажист Ц. Тансикбаев в широко відомій картині «Вечір на Іссик-Кулі» (1951).

Просякнуті глибоким ліричним почуттям різні стани природи, як і раніше цікавлять такого поетичного живописця, як О. Грицай (серія «Весна», 1955-1957).

З такою ж любов'ю до рідної землі, оспівуючи щедрість природи, працюють художники і в жанрі натюрморту - кожен у відповідності зі своїм баченням і відпущеними йому даром колоризму (М. Абегян, М. Асламазян, В. Тетерін, Ю. Піменов, Л. Лангінен і багато інших).

Цікаво розвивається в післявоєнному мистецтві портрет.

У цьому жанрі продовжують працювати М. Сарьян, І. Грабар, П. Корін. У своїй скупий виразної манері, завжди гостро підкреслюючи індивідуальне в моделі, Корін виконує портрети близьких йому людей мистецького середовища: С. Коненкова (1947), М. Сар'яна, Р. Симонова (обидва-1956), Кукриніксів (1957 - 1959)-прекрасні «мальовничі монументи», за образним визначенням одного з дослідників. Створює вишукані за кольором, ліричні за характером портрети В.М. Орєшников (портрет балерини А. Я. Шелест, 1949). Свої кращі роботи виконав на схилі років Фальк («Автопортрет у червоному фезі», 1956). Образи робочих цікавлять ленінградського художника Л. Кабачок. М. Сарьян одним з перших змалював генерала армії Баграмяна в «непарадним вигляді», без звичних для того часу «котурнів» (1947).

У 40-50-ті роки у зв'язку з відновленням зруйнованих міст і новим будівництвом інтенсивно розвивається монументально-декоративне мистецтво. Монументальна живопис знаходить застосування в оздобленні громадських будівель, посилюючи урочистість і ошатність інтер'єрів. Але поступово (особливо з другої половини 50-х років) монументально-декоративний живопис проникає в невеликі приміщення (кафе, клуби, дитячі садки і т. д.) та екстер'єри будівель. Ведучими майстрами у цій сфері образотворчого мистецтва були й найстарші художники-Дейнека, Фаворський, П. Корін, і молоді.

Дейнека та Корін виконували мозаїки для метрополітену. Коріну належать плафони мозаїки станції Московського метро «Комсомольська-кільцева» (1951, арх. А. В. Щусєв), присвячені образам великих російських полководців - Олександру Невському, Мініну, Пожарському, Суворову, Кутузову; А.А. Мильнікова, О. Корольову і В. Снопове (1955)-мозаїка «Достаток» для вестибюля станції «Володимирська» Ленінградського метро. Це приклади кращих монументальних творів післявоєнного часу. Але в цей період створювалося і багато розписів, грішать зайвою деталізацією, протипоказаної монументального живопису. Ці недоліки в монументально-декоративного живопису стали активно долатися з другої половини 50-х років. З'явилися нові імена, художники вводили в життя забуті техніки сграффіто і вітраж. Монументально-декоративний живопис була представлена ​​на Міжнародній виставці в Брюсселі в 1958 р. (оформлення радянського павільйону належить А. Дейнека).

У графіку післявоєнних років майже рівномірно розвиваються як станкові форми, так і ілюстрація і політичний плакат. Велику роль тут грають художники, самі пройшли війну, як, наприклад, Б. І. Пророків (1911-1972). З публіцистичнимпафосом він виконує серію сатиричних листів «Ось вона, Америка» і «Маяковський про Америку» (1947-1949) на вірші В. Маяковського. Вони не схожі на ілюстрації, скоріше це цілком самостійні твори. У 1950-1951 рр.. він створює нову серію на тему «За мир!». Але найбільш виразний його пізній цикл «Це не повинно повторитися!» (1958-1959). Листи «У Бабиного яру», «Мати», «Хіросіма», «Тривога» та інші-всього 10 малюнків темперою і тушшю, трохи жвавіаквареллю та кольоровими олівцями,-відрізняються напруженої експресією, лаконізмом і узагальненістю у вираженні однієї головної ідеї, що надає їм монументальний характер. Всі листи серії глибоко трагічні, деякі - «У Бабиного яру» чи «Хіросіма» - взагалі звучать як реквієм, як нагадування живуть про те, що «не повинно повторитися». Ця трагічність підкреслюється контрастами білого поля папери і динамічних чорних силуетів. Пророковим не змінює смак, гранична пристрасність і напруженість ніколи не переходить в крик, надрив.

У жанрі політичної карикатури продовжують активно працювати Кукринікси, Л. Сойфертіс, В. Горяєв.

Плакат післявоєнних років присвячений в основному трудовий темі. Після напруження, напруженості героїчних років війни, на загальному тлі казенної лакування дійсності настає помітний занепад його мистецтва.

50-ті роки - це розквіт естампи - друкованої станкової графіки в різних техніках: і ксилографії, і ліногравюри, і літографії, та офорту. Природно, що він різноманітний і за тематикою: це трудові будні, пов'язані з величезної важливостіпроцесом відновлення і розвитку народного господарства, портрет, пейзаж, натюрморт, побутові, жанрові сцени та ін

Станкового гравюрі післявоєнних років властиві, по суті, ті ж недоліки, що й живопису: вона нерідко грішила описовістю, натуралізмом, прямолінійністю, з одного боку, і ідеалізацією, академічної «заглаженность» - з іншого. Іноді це дивовижним чином уживалося разом. Але поруч існували, наприклад, і чудові портретні літографії Г. Верейського (портрет К. Рудакова, 1946). Особливий тип репрезентативного романтичного портрета створює в ці роки працює в Грузії В. Шухаев. Цей час прекрасних пейзажів старого Таллінна й інших міст Естонії, які створюють І. Ліннат і Е. Лепп, блискучих за художній майстерності натюрмортів В. Конашевича, виконаних в акварелі і гуаші. Цікаво працюють графіки Україні, Середньої Азії, Казахстану. Співаком нової Москви, її новобудов став Ю. Піменов, який виконав кілька серій чорної і кольорової акварелей. Його образ столиці завжди дуже ліричний, овіяний поетичністю. В. Горяєв, який теж любить у ці роки зображати в жанровій станкового композиції життя Москви, помічає комічні риси і ситуації. «Свою Москви» малює Л. Сойфертіс. Для кожного з них характерна і своя остроіндівідуальная манера.

У мирні роки здається природним бурхливий розвиток книжкової ілюстрації, яке також було неоднозначно: у перший час панувала ілюстрація-картина з докладно розробленим сюжетом, потім художники зайнялися створенням цілісного графічного твору, що становить разом з текстом «єдиний книжковий організм».

Безперечними успіхами цих років є різноманітні, що несуть друк яскравого індивідуального дарування ілюстрації А. Пластова до творів М. Некрасова (1945-1946), С. Герасимова - до «Грози» О.М. Островського (1948-1951), «Делу Артамонових» М. Горького (1953), О. Верейського - до «Тихого Дону» М. Шолохова (1952) і «Василю Теркину» О. Твардовського (1945 - 1961), А. Лаптєва і А. Канівського-к Н.В. Гоголю.

У техніці перового малюнка та акварелі створюються вишукані ілюстрації до драми «Маскарад» Лєрмонтова та повісті «Лівша» Лєскова. Вони виконані Н. Кузьміним.

Кукринікси виконують цикл ілюстрацій до «Хомі Гордєєву» (1948) М. Горького і до «Дамі з собачкою» А.П. Чехова (1946). Дуже ліричні і проникливі малюнки до Чехова стали класикою по своїй адекватності настрою літературноготвору. Д. Шмаринов ілюструє «Війну і мир» (1955), Є. Кібрик - «Тараса Бульбу» (1944-1945), Д. Дубинський - Гайдара і Купріна.

Нарешті, в ці роки В.А. Фаворський закінчує свої останні - одні з кращих - ксилографії до «Слова о полку Ігоревім» (1950) і «Бориса Годунова» (1954), епічно-величні і класично-строгі, А. Гончаров - ілюстрації до Шекспіра і Гете.Класикою стали роботи для дітей В. Лебедєва, Е. Чарушина, Ю. Васнецова, Т. Мавриною, Є. Рачева, В. Конашевича.

У скульптурі післявоєнних років основне місце займають меморіали і бюсти героїв війни. Тут, на жаль, відкриваються величезні можливості для мистецтва «піднесено-натхненного», зазначеного рисами помилкової романтики і екзальтованої (невгамовної) патетики. М. Томський виконує монумент генералу армії І.Д. Черняхівському у Вільнюсі (1950) на місці поховання героя (перенесений в м. Воронеж в 1993 р.). Він зображує його спокійно стоїть на башті танка з біноклем у руці. Пам'ятник в Калінінграді в честь гвардійських дивізій, які взяли штурмом Кенігсберзьку фортеця, виконаний литовськими скульпторами на чолі з Ю.І. Мікенас. Це перший монумент, який став створюватися буквально по слідах йдуть боїв. Пам'ятник являє собою п'ятигранний обеліск з рельєфами, оточений стіною з похованнями і бюстами героїв. З боків-дві скульптурні групи. Група «Перемога», створена Мікенас, зображує двох бійців, одного - з прапором у руці, іншого-з автоматом, що йдуть в бій (арх. М. Мельчаков і С. Накушьян).

В. Цигаль, Л. Кербель виконують два монументи радянським воїнам - один у Берліні, інший в Бресті (1945-1946).

Л. Кербель ще під час війни на Північному флоті працює над портретами моряків-героїв. «Військова» тема завершується їм в 1960 р. монументом маршалу Ф.І. Толбухіну в Москві (бронза, граніт, арх. Г. Захаров).

У станкової скульптури тему подвигу, здійсненого радянським народом у Великій Вітчизняній війні, розкриває композиція молодого тоді скульптора Д. Фівейського «Сильніше смерті» (гіпс, 1957), що зображає трьох бійців перед розстрілом. Кожен з них різко індивідуальний, але у них одне спільне - всі сини рідної землі. Ця спільність підкреслена, як би випереджаючи майбутній суворий стиль 60-х років, цілісністю пластики і чіткістю фронтальній композиції.

Завжди відчуває нерв часу Вучетич в 1957 р. відгукується на шириться рух боротьби за мир скульптурною групою «Перекуємо мечі на орала» (бронза), поставленої у будинку ООН у Нью-Йорку.

Створюються монументи історичним діячам та діячам культури. С.М. Орлов, А.П. Антропов і Н.Л. Штам-автори пам'ятника Юрію Долгорукову в Москві перед будівлею Мосради (1953-1954); В. Мухіна в 1952 р. завершує роботу над пам'ятником Горькому на його батьківщині; А.П. Кибальников - над пам'ятником Чернишевському в Саратові (1953) і В. Маяковському у Москві (1958). На площі Мистецтв у Ленінграді, у будинку Російського музею, в 1957 р. був поставлений пам'ятник А.С. Пушкіну. Скульптор М.К. Анікушин довго працював над образом, задум виник ще в студентські роки. Було створено безліч різних варіантів вирішення образу. Така кропітка робота може знайти аналог хіба тільки у Родена (Бальзак) і Бурделя (Бетховен). Анікушин виконав «Пушкіна» у кращих традиціях класичного монумента: у простих і лаконічних формах переданий душевно-ясний і витончено-благородний вигляд великого поета. П'єдестал (арх. В. Петров) вивірено і сумірний фігурі. Монумент стоїть у повній гармонії з найпрекраснішим россіевскім ансамблем площі. Традиційний «портретний» пам'ятник має тривалу традицію в мистецтві минулого, і ПушкінАнікушина-найкращий тому приклад.

Але слід визнати також, що наприкінці 40-х - у 50-і роки в портретному вирішенні створюваних монументів з'являється шаблон, одноманітність прийомів, іноді явний натуралізм, риси описувач-ності. Ні дробова подрібнена форма, ні зовнішня імпозантність не сприяли розкриттю образу того, кому цей пам'ятник присвячували.

Побутовізму, зовнішньої описовості, а іноді, навпаки, ідеалізації і салонності не уникнув чисто портретний жанр станкової скульптури, активно розвивається в 50-і роки. Проте були і рідкісні удачі, про що свідчить бюст латиського скульптора Т. Залькална, майстерно виконаний Томським (бронза, 1957), і його ж портрет Ж. Гельтона (1954), що відрізняється психологічною глибиною і високим професіоналізмом. Як і раніше різноманітна в пластичних рішеннях іпсихологічних характеристиках С. Лебедєва. У всіх жанрах, в тому числі і в портретному («Б. Пастернак», 1961-1963, ГТГ, більш ранні-портрет художниці Н. А. Удальцової, бронза, 1952; архітектора Полторацького, бронза, 1954;письменника К. Паустовського, бронза, 1956), працює повернувся з Америки на батьківщину С. Коненков. Щоправда, жодна його робота не має такої сили образності, як портрет Достоєвського, виконаний ще в 1933 р. (гіпс), але все ж великою удачею Коненкова є портрети Павлова (бронза, 1952) і М.П. Мусоргського (1953), нарешті, «Автопортрет» (1954), в якому дослідники справедливо вбачають при всій конкретності образу риси епічності.

Архітектура цих років перш за все вирішувала проблему відновлення зруйнованого за роки війни житлового фонду. Починається масове житлове будівництво. Величезне значення для подальшого розвитку архітектури мало що почалося в ці роки будівництво з великих бетонних блоків (але прямого відношення до мистецтва це вже не має).

Створюються проекти нових міст. Сталінград, Київ, Мінськ, Новгород, по суті, були побудовані заново, при цьому були враховані недоліки їхньої попередньої, довоєнної забудови. Починається будівництво висотних будинків у Москві. Найбільш вдалим можна вважати будівлю Московського університету (арх. Л. В. Руднєв, С. Є. Чернишов, П. В. Абросімов, А. Ф. Хряков). У висотних будівлях Москви радянські архітектори в якійсь мірі намагалися продовжити традицію давньоруських зодчих, настільки вміло располагавших свої споруди в ландшафті. Висотні споруди тих років міцно увійшли в образ сучасної Москви. Разом з тим вони неспіврозмірні людині і страждають зайвим прикрашальництвом; величезні колони, громіздка ліпнина роблять їх важкими, помпезними. Початок цьому було покладено «сталінським ампіром» ще 30-х років. Крім того, в їх сумнівною красі є художня неправда, що відображає брехня всій ідеологізованою життя тоталітарної держави, з легкістю зруйнував давньоруську архітектуру. У листопаді 1955 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів прийняли постанову про усунення надмірностей в архітектурі і будівництві, «суперечать демократичному духу життя і культури нашого суспільства» (до «демократичного духу», правда, було ще дуже далеко). Так указом зверху з «надмірностями» було покінчено.