Тема 34. Основні тенденції та хаішстерні т риси духовного життя в україні 60-80-х рр.

Заняття 1

"Період застою"

Період 1965-19.85 років дістав назву "застійного". Лозунг комуністичного будівництва залишився, але комунізм відсунули в неокреслене майбутнє. Сталіністи, які прийшли до влади, обрали тактику замовчування відомостей навіть про ті злочини, що стали надбанням гласності при Хрущові. Знову було заблоковано, доступ дослідникам, письменникам та журналістам до архівів, які містили дані про злочини режиму.

Два десятиріччя партапаратної диктатури характеризувалися не застоєм, а досить інтенсивними процесами в усіх сферах суспільного життя. Вони мали негативний характер, оскільки економічні, політичні й національно-культурні проблеми суспільства, які вимагали термінового розв'язання, замовчувалися й заганялися у глибину. Партійно-державна верхівка штучними заходами підтримувала видимість зовнішнього благополуччя. Така егоїстична політика загрожувала соціальним вибухом величезної сили,

Русифікація

Леонід Брежнєв не був войовничим і шовіністом, але інтереси зміцнення централізованої держави вимагали здійснення курсу на "зближення націй", тобто нівелювання національних відмінностей. У суспільстві, що охоплює більше ста різних народів, радянському керівництву треба було знайти спосіб сформувати відчуття спільної тотожності й мети. За ідеологічною завісою приховувався вже давно відомий ворог - русифікація..;

Кремль та його вірний намісник в Україні Володимир Щербицький (перший секретар ЦК КПУ в 1972-1989 рр.) проводили систематичну політику розширення вживання російської мови в Україні та обмеження української. Влада використовувала прямі та непрямі засоби, щоб змусити людей розмовляти російською. Успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго володіння російською мовою. Найцікавіші й найважливіші публікації в Україні виходили російською мовою.

Спостерігався сильний тиск у містах, спрямований на використання російської мови, а з української знущалися, як з "селюцької". Якщо людина розмовляла виключно українською, це навіть могло поставити під сумнів її політичну лояльність. Під вивіскою "обміну спеціалістами між республіками" заохочувалось переселення в Україну росіян та направлення українців до інших республік. Ці процеси спричинили значне збільшення кількості росіян, що проживають в Україні.

Демографічні зміни.

З 1960 по 1989 роки населення України зросло з 42,5 до 51,7 млн чол. Протягом 60-80-х років неухильно зменшувалась частка українців серед населення республіки (з 76,8 % у 1959 р. до 72,7 % у. 1989 р.) та зростала частка росіян (з 16,7 % до 22,1 %).

Індустріалізація, урбанізація і модернізація значно зменшили традиційну класову структуру населення України. У 1970 році із загальної кількості робочої сили (16 млн чол.) близько 2/3 класифікувалися як промислові робітники. За одне покоління робітники перетворилися з виразної меншості на переважаючу більшість робочої сили України. Пролетаріат не лише швидко зростав, а й ставав більш українським за його етнічним складом. В Україні дуже зросла, особливо останніми десятиліттями, кількість фахівців із вищою освітою. Між 1960-м і 1970-м роками їх число подвоїлося з 700 тис. до 1,4 млн; Але й тут росіяни зберегли свою велику присутність, складаючи в цій соціальній групі понад третину.

Дисидентський рух.

У 60-70-і роки виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно звали дисидентами. Найбільш відомим був московський демократичний рух представників російської інтелігенції (письменник Олександр Солженіцин, фізик-ядерник Андрій Сахаров та ін.).

Спочатку осередок українських дисидентів складали "шістдесятники" - нове плідне покоління письменників: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ірина Та Ігор Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вони були зразковим продуктом радянської системи освіти, швидко робили кар'єру. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною.

Проведена 1963 року у Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь в якій взяло більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

У серпні - вересні 1965 року органи держбезпеки заарештували понад два десятки представників української інтелігенції, звинувачених в антирадянській діяльності. Причиною був протест цих мужніх людей проти припинення процесу десталінізації, відстоювання ними громадських, зокрема національних прав. Тоді зазнав першого ув'язнення відомий дисидент Валентин Мороз (у 1979 році його було обміняно на радянського шпигуна). В1975 році було заарештовано В'ячеслава Чорновола, який видав у Парижі збірку "Лихо з роману" про ці арешти.

1972 рік розпочався масовим погромом опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків. Відвертих дисидентів, співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в "неблагонадійних" поглядах, викинули з роботи.

У1975 році дисиденти дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську угоду й офіційно погодився поважати громадянські права. Дисиденти організували відкриті групи, завдання яких полягало в тому, щоб Наглядати за додержанням громадянських-прав з боку Кремля. У листопаді 1976 р. у Києві була створена Українська Гельсінська група. Очолив її письменник Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням: генерал Григоренко, Стус, Лук'яненко, Кандиба, Чорновіл, Юрій Шухевич (син командуючого УПА) та ін. Вони вбачали вирішення суспільних проблем у додержанні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема.

У 1978 р, у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували в мордовських таборах, пролунав заклик до "виходу України зі складу так званого СРСР і створення незалежної демократичної української держави". -

Шістдесятники

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності»(друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики —М.Горбачов, О.Яковлев; філософи О.Зінов'єв, М.Мамардашвілі, Ю.Левада, політологи О.Бовін, Ф.Бурлацький, редактори масмедіа — В.Коротич, Є.Яковлєв, С.Залигін та багато інших.

Шістдесятники України

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький,Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції«розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Початок 1960-х

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак; у публіцистиці — Степан Кожум'яка. До найвизначніших шістдесятників слід додати з політичних, та більше з кон"юнктурних причин нині замовчуваних активних борців з режимом, таких як майстер політичного памфлету Валентин Мороз («Репортаж із заповідника імені Берія», «Бумеранг», «Бастіон українського опору», «Серед снігів», «Дедал і Тантал», «Лист до Євдокії Лось», класична гумореска, оплачена п"ятнадцятьма роками каторги, «Я бачив Магомета»). Михайла Осадчого (його табірна повість «Більмо» вийшла 5 іноземними мовами), Василя Рубана («По той бік добра»).

З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Коли поети — лідери шістдесятництва — після перших арештів у 1965 відійшли у тінь, у «внутрішню еміграцію», М.Холодний не припиняв війну словом з режимом до свого арешту у 1972 («Крик з могили», 1961, "Сьогодні у церкві коні ночують і воду п"ють…", 1961, «Дядько має заводи й фабрики…», 1963, «Собаки в місті мають паспорти…», 1964, «Вмирають поети», 1965, «Монолог Франка», 1966, «Товаришам із тюрми», 1966, «Перед автопортретом Параджанова», 1968, "П"ять бажань патріота або інтернаціоналізм навиворіт", 1970). Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон Воронько, Микола Шеремет, Михайло Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.

Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григора Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).

Кінець «відлиги»

Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували. Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставкиХрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965), а особливо після вводу військ СРСР у Чехословаччину (кінець «Празької весни») (влітку 1968 року) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З «відлигою» у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновласно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965–1972 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В.Коротич, І.Драч, В.Дрозд, Є.Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л.Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б.Мамайсур, В.Голобородько, Я.Ступак).

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус, І.Калинець, В.Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Окрім того, рух Шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є.Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В.Симоненка, М.Холодного — протестні твори цих двох молодих поетів найбільше множилися й поширювалися, та інших, викривальні памфлети й протестні листи літературознавців В.Стуса. В.Марченка тощо).

Шістдесятники у мистецтві

Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.

Найвідомішими представниками Шістдесятництва були поети і прозаїки Микола Вінграновський, В.Голобородько, Євген Гуцало, Іван Драч, Роман Іваничук, Ірина та Ігор Калинці, Г.Кириченко, Ліна Костенко, Борис Мамайсур, Юрій Мушкетик, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук; художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Борис Плаксій, Віктор Зарецький, В.Кушнір, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Стефанія Шабатура; режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Лесь Танюк; перекладачі Григорій Кочур та Микола Лукаш.

На початку 1960 років діяли клуби творчої молоді — київський «Супутник» (голова — Лесь Танюк) і львівський «Пролісок» (голова — Михайло Косів), які стали центрами громадської діяльності шістдесятників. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам'яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів.

Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників, насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Шістдесятників у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.

Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Шістдесятників не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.

Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.