1. Історичні етапи розвитку мев

Сучасні МЕВ почалися з міжнародної торгівлі на базі натурального обміну сировинними товарами ще за часів існування першої в світі держави – Єгипту.

Наступні етапи розвитку світового господарства: (на СРС)

• Римська імперія;

• Географічні відкриття ХV – XVIІ ст.;

• Промислова революція к. ХІХ – поч. ХХ ст. – сформувався світовий ринок товарів і послуг а з переходом до монополістичного капіталізму утворилася світова система господарства. Одночасно в світі підсилився рух всіх факторів виробництва – капіталу, робочої сили, підприємницьких здібностей, технології;

• Середина ХХ ст. – СГ розколото на 2 частини: світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство;

• 60-ті роки ХХ ст. – крах колоніальної системи, до системи світового господарства входять країни, що розвиваються;

• у середині 70-х р. – серед них виокремлюються країни Південно-Східної Азії – нові індустріальні країни (НІК) („4 малих дракони” – Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) і країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика);

після розпаду СРСР і революційних перетворень в країнах Східної Європи СГ починає набувати риси єдиного, цілісного утворення.

Глобальне СГ, що формується не є однорідним, включаючи в себе національні економіки промислово розвинутих країн (ПРК), країн, що розвиваються і країн з економічною системою перехідного типу.

СГ ХХІ ст. – глобальне за своїми масштабами, воно цілком базується на принципах ринкової економіки, об’єктивних закономірностях міжнародного поділу праці (МПП) та інтернаціоналізації виробництва.

2. Теоретичні основи розвитку світового господарства.

Сучасна економічна думка ( як вітчизняна так і зарубіжна) поки що не створила єдиної теорії стадій розвитку світового господарства (світової цивілізації). Окремі вдалі експерименти і пошуки в цьому напрямку завершились розробками і публікаціями У. Ростоу (теорія стадій росту), Дж. Гелбрейта (нове індустріальне суспільство), Д. Белла (постіндустріальне суспільство), А. Тоффлера (суперіндустріальне суспільство).

Американський економіст, соціолог і історик Уолт Ростоу у 1960 р. Сформулював свою теорію стадій економічного росту у книзі „Стадії економічного росту: не комуністичний маніфест”. Де описано п’ять основних стадій росту:

1) традиційне суспільство;

2) період створення передумов для зростання;

3) зростання (зрушення, зліт);

4) рух до зрілості;

5) період високого масового споживання.

Критерієм щодо визначення стадій є переважно техніко-економічні характеристики: рівень розвитку техніки, галузева структура господарства, частка накопичення в національному доході, структура споживання і т. Ін.

Пізніше, у своїй праці „Політика і стадії росту” (1971) У. Ростоу додає шосту стадію – пошуку якості життя, коли на перший план виходить духовний розвиток людини.

Тривалість стадій дуже різна. Найбільш тривалим була перша стадія, і деякі країни світу ще перебувають на ній. А от п’ята стадія розглядалась Ростоу у 70-х роках як досягнення тільки США. Основу цієї стадії склали автомобільна промисловість, приміське будівництво, будівництво доріг, і особливо сфера послуг. Перехід до цієї стадії супроводжується скороченням робочої сили, що зайнята у сільському господарстві, переміщенням влади від власників до менеджерів, зміна цінностей і т. ін.

Теорія нового індустріального суспільства.

У своїх працях: „Нове індустріальне суспільство” (1967), „Суспільство достатку” Дж. Гелбрейт намагався довести, що застосування складної і більш досконалої техніки призводить до внутрішніх перетворень капіталізму, наповнення ринку споживчими товарами, якісно організованій системі послуг, і як наслідок цього нівелювання, стирання колишніх соціальних контрастів.

Висновок з теорії Дж. Гелбрейта для світової економіки такий: пропонується серія окремих реформ, які б вивели державу з під влади „планової системи”, поставили її на службу немонополізованому сектору, забезпечили конкурентоспроможність і зростання купівельної спроможності „ринкової системи”.

Теорія постіндустріального суспільства Даніела Белла.

Розглянуто економічні особливості суспільства після завершення індустріалізації.

Постіндустріальне суспільство за Даніелом Беллом характеризується п’ятьма ознаками:

1) переходом економіки від виробництва товарів до виробництва послуг;

2) переважанням серед зайнятих працівників професійних фахівців і техніків;

3) ведуча роль теоретичних знань;

4)орієнтування техніко-економічного середовища на контроль над технологією;

5)забезпечення процесу прийняття рішень новою „інтелектуальною технологією”.

.Вихід із кризи „індустріалізму” Белл вбачає як у розвитку „постіндустріальних тенденцій”, так і в подоланні розриву культури з релігією.

Теорія суперіндустріалізму Алвина Тоффлера є другим варіантом ідей щодо постіндустріального суспільства .

В роботі „Третя хвиля” (1980). автор намагається пояснити складні і різноманітні процеси змін, що переживає сучасне суспільство, крахом індустріалізму і народженням „нової цивілізації”. Такий перехід він пояснює теорією послідовної зміни „хвиль змін”, що насуваються в процесі історичного розвитку.

Суспільство „третьої хвилі” означає перехід від „індустріального індивіда, орієнтованого на виробництво і споживання”, до „нової особистості, зорієнтованої на духовні цінності і творчу діяльність”.

Соціокультурна теорія єдиної цивілізації

В основі соціокультурної теорії єдиної цивілізації лежить ідея про поступовий рух всіх країн світу до єдиного політичного, соціального і економічного устрою – ліберальній демократії, тобто такому, що вже існує на Заході. За цією теорією модернізація суспільства всюди аналогічна його вестернізації, тобто копіюванню західної культури іншими країнами.

Теорія зіткнення цивілізацій

Теорія зіткнення цивілізацій базується на думці, що світ стає все більш полярним і складається із восьми цивілізацій: західної, ісламської, індуістської. китайської, японської, православної, африканської, латиноамериканської, а їх модернізація не ідентична вестернізації.