3.2. Концептуальні засади зовнішньої політики Китаю

Однією з головних рис традиційної культури Китаю прийнято вважати її цілісність. Найважливішим же складником цілісного світосприйняття й дій виступає поняття "принципу" (ЛІ). У зовнішньополітичній діяльності сучасного Китаю виділяють загальні принципи, які добре простежуються і мають корені в традиції і відображають взаємозв'язок стратегії, політики й практики, а також різних рівнів ієрархії й організації політичного управління. Водночас ці принципи втілені в реальних картинах зіткнення сучасної китайської дійсності з відкритістю країни зовнішньому світу. Завдяки їм складається досить чітка організаційна система адаптації до реалій міжнародної політики, яку ми спробуємо представити в найзагальніших рисах.

Розпочнемо з принципу опори на власні сили, що є настановою стратегічного рівня, яка органічно пов'язана з поняттям суверенітету держави. До того ж категорія "опори" міститься досить близько до основоположного в деяких філософських системах Китаю поняття Дао ("шлях", "доля"). Оформлення зазначеного принципу простежується в проголошенні на ХІІ з'їзді КПК (вересень 1982 року) політичного курсу "дулі цзичжу"("незалежність і самостійність"), який став у подальшому теоретичним обґрунтуванням внутрішньої і зовнішньої політики КНР.

Другий принцип – це сумісність, яка не суперечить єдності, або "два в одному". Ця настанова зорієнтована безпосередньо на практичний рівень, вкрай важливий, оскільки практика розуміється і як один з критеріїв істини. Конкретне оформлення принципу сумісності в зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних термінах добре простежується на всьому матеріалі 19802010 рр.

Версією принципу сумісності є управлінський алгоритм "відпустити-затиснути (відрегулювати)", або "оживити-впорядкувати" [82, c. 70].

Третій принцип, який варто виділити, – "серединність", який чітко простежується в територіальному геометричному вимірі економічного і політичного курсу КНР. Центральні райони країни, її столиця, сам Китай серед сусідів залишаються носієм провідних цінностей, але не обов'язково багатства. "Серединність" природно передбачає наявність єдиного центру управління економікою, взаємини співпорядкованості з регіональними столицями й районами. У зв'язку зі зростанням економічної диференціації провінцій роль центру в з’ясуванні деяких питань зросла.

Після утворення КНР відродилася традиційна зовнішня політика Китаю, котрий намагався створити систему "серединної" азійської держави, оточеної васальними державами. Його геостратегія в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), повторюючи трикутну конфігурацію країни, має три генеральні напрями – Південно-Східна Азія, Північний Схід, Північний Захід. За цими напрямами здійснюється економічна й демографічна експансія. Отже, сучасний Китай як "серединна держава" структуризує геополітичний простір так: 1) ендемне поле – територія сучасної КНР; 2) прикордонне поле – Тайвань, Гонконг, Макао; 3) перехресне поле – країни Центральної Азії, російські Сибір і Далекий Схід; 4) тотальне поле – азійські соціалістичні країни (Лаос, В'єтнам, КНДР, Монголія).

Китайська політика й стратегія, зрозуміло, не вичерпуються цими принципами. У зв'язку з цим, зазначимо, що існує нагальна необхідність врахування офіційних зовнішньополітичних настанов і прихованих за ними механізмів і розрахунків, які витікають із суто аналітичних завдань. Без цього неможливо зрозуміти історію розвитку міжнародних відносин Китаю другої половини ХХ століття, що характеризується драматичними змінами зовнішньополітичного курсу, зміною низки настанов, деякі з них до цих пір залишаються предметом дискусій у КНР і за її межами [48, c. 13-15].