1.2. Основні риси судового процесу та його принципи

Судова система Гетьманщини не розрізняла кримінального процесу від цивільного. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих судами, значно перевищувала кількість цивільних справ.

У період Гетьманщини ще немає нормативних актів українських автономних органів влади. Гетьмани та полковники своїми універсалами регулюють лише окремі питання судочинства і стосуються вони, здебільшого окремих осіб. Таку ситуацію можна пояснити нестабільністю політичної ситуації у молодій Гетьманській державі, частою зміною керівництва та постійною участю України у військових діях.

За багатьма ознаками українська судова процедура знаходилась на рівні сучасних європейських держав. Судовий процес Гетьманщини був заснований на демократичних засадах, як-то змагальність, виборність суддів, гласний та колегіальний розгляд справ, доступність судових засобів. Велике значення надавалося задоволенню матеріальних претензій потерпілого від злочину.

У судовому процесі Гетьманщини завжди брали участь дві сторони: обвинувачення і захист. Функцію обвинувачення, як правило здійснював потерпілий, захисту – обвинувачений чи його захисник.

Із принципом змагальності тісно пов’язувався принцип диспозитивності. Суть диспозитивності у кримінальному судочинстві означала право сторін розпоряджатись об’єктом процесу, тобто, матеріальними правами, а також процесуальними засобами, які можуть бути використані в процесі сторонами в межах закону. Потерпілий сам вирішував подавати скаргу чи ні, а в разі подачі – відкликати її і відмовитись від обвинувачення. В ході процесу сторони могли примиритися.

Таким чином, не важко помітити, що судочинство в Гетьманщині здійснювалось за принципами, що є важливими й у сучасному процесі. Отже, існуючі демократичні принципи правосуддя беруть початок з давнього українського процесу.

У кримінальному судочинстві Гетьманщини існувала певна система джерел доказів: пояснення сторін, показання свідка, признання “оскарженого”, присяга, допити на муках, документи, речові докази. Серед них важливе місце належало документам та речовим доказам. Характерним для даного етапу розвитку судового процесу є й негативні моменти: використання добровільного визнання своєї вини обвинуваченим як остаточний доказ винності особи та застосування як джерел доказів присяги і допиту на муках (квестії).

За загальним правилом, у Гетьманщині суд починав розгляд кримінальної справи лише за наявності скарги потерпілого. Правом сторони було звернутися з позовом або відмовитися від такого звернення.

Як видно із судової практики Гетьманщини, проведення попереднього розслідування не було обов’язковим у кримінальному судочинстві того часу. В умовах приватноправового характеру судового процесу основну роль в кримінальній справі відігравав позивач-потерпілий. Але для того, щоб подати вмотивовану скаргу, підкріплену доказами, йому доводилось вчиняти дії, що мали характер попереднього слідства.

Такі слідчі дії як огляд місця події, огляд тілесних ушкоджень, огляд трупу, допит обвинуваченого, допит свідків, очна ставка, обшук вже в той час застосовували при проведенні попереднього слідства приватні обвинувачі та суд.

З метою перешкодити особі, на яку подана скарга, ухилитись від слідства чи суду до неї застосовувались запобіжні заходи. Відомі два види запобіжних заходів, що існували в той час у Гетьманщині: взяття під варту (арешт) та особиста порука. Законодавством не були чітко передбачені підстави та умови для застосування запобіжних заходів, у кожному випадку суд міг застосувати їх на свій розсуд.

Судовий розгляд кримінальної справи, в загальних рисах, дуже подібний до сучасного. Розгляд справи починався із встановлення явки сторін і вирішення всіх питань, пов’язаних з неявкою. Потім вирішувалося питання щодо складу суду, а далі досліджувалися докази. Дослідження матеріалів справи починалося усним викладом скарги, який робив потерпілий наводячи відповідні докази. Після цього надавалось слово обвинуваченому. Заслухавши доводи сторін, суд приступав до допиту свідків та дослідження інших доказів. Після з’ясування всіх обставин справи судова колегія за більшістю голосів постановляла вирок (декрет), який проголошувався в тому ж судовому засіданні.

Як у незначних кримінальних, так і в цивільних справах суд намагався дійти до примирення обох сторін. Коли мета досягалася, провадження припинялося. У противному разі справа передавалася до вищої судової інстанції. Якщо сторони не бажали примирення, то військовий суддя або кошовий отаман «заохочував» обидві сторони дубовими кийками. Шукачі справедливості, за традиційним запорозьким звичаєм, мали приносити до суду куплені на базарі калачі.

Безперечним свідченням високого рівня розвитку українського судового процесу була можливість апеляційного оскарження судового рішення до вищої інстанції, з метою домогтися нового вирішення справи по суті.