Розділ 1 загальна характеристика та зміст основних засад і рис судочинства гетьманщини

1.1. Загальна характеристика, склад і компетенція судових установ та органів, що здійснювали судочинство

Здобувши незалежність у ході Визвольної війни український народ створив і власну судову систему, яка є однією з ознак державності. Ця система, хоч і мала свої недоліки (поєднання адміністративної і судової влади та велика кількість судових ланок, які мала проходити справа), відображує прагнення побудови нового, безстанового, дійсно народного судочинства.

З відновленням української держави в 1648 році у багатьох українських землях було запроваджено новий державний устрій, який нерозривно був пов’язаний із судовим устроєм. Основу давнього судового ладу – три-членну сітку шляхетських судів, земських, городських і підкоморських – замінено сіткою козацьких судів: сільських(отаманів),сотенних, полкових і генеральних. Крім цієї основної державної судової системи збереглися, зазнавши значних змін, окремі суди міські, громадські, духовні, а навіть частинно домініяльні [Падох, с.25].

Найвищу судову владу в державі мав гетьман, який, переважно, вирішував справи за участю Ради старшин, а згодом – Ради генеральної старшини. Повноваженнями вищої судової інстанції наділена була також загальна козацька рада, проте досить швидко вона втрачає своє значення і скликається дуже рідко. Розглядом судових справ в першій інстанції генеральної старшини, полковників та бунчукових товаришів займався Генеральний військовий суд. В цей час досить широко практикується вирішення ним кримінальних справ на місцях. З цією метою до того чи іншого полку направлявся один з генеральних суддів, писар та представники з козацької старшини. Крім того, Генеральний військовий суд стає судом вищої інстанції для розгляду апеляційних скарг.

Крім вже зазначеного, у Гетьманщині утворюються кілька видів спеціалізованих судів, за компетенційними ознаками: духовні суди розглядають всі судові справи духовенства та деякі цивільні справи світського населення; цехові суди вирішують внутрішні дрібні конфлікти членів цеху; суд грецького Ніжинського братства створений для розгляду купецьких справ осілих в Ніжині греків та їх челяді; ярмаркові суди розв'язують дрібні справи, що виникають на ярмарках; митні суди розглядають незначні цивільні спори, пов'язані з торгівлею, третейські суди – передані на їх вирішення цивільні та дрібні кримінальні справи [Сиза, с.8].

У перший період судоустрою Української козацької (1648 р. - початок 60-х рр. XVIII ст.).держави судова система складалася з судів козацьких (державних), міських, громадських, домініальних, духовних, особливих. Козацькі суди поділялися на центральні і місцеві [5,с.15]. Цей період характеризується перевагою дії звичаєвого права і використанням пов’язаних з ним аналогії та імпровізації, розвитком нових форм судівництва. В той же час наявність сюзерена не могла не впливати на судівництво Гетьманщини, тому в XVIII ст. постійно збільшувався вплив російського судочинства, зокрема на діяльність центральних судових установ.

Найнижчу ланку судів Гетьманщини складали сільські суди отаманів, котрі вирішували незначні цивільні і карні справи козаків. Отаман здійснював суд разом з поважними козаками. В разі участі в спірній справі селянина створювався міжстановий суд (уряд зуполний), оскільки до нього тоді входили ще війт і представник сільської громади. Такі суди інколи виконували доручення вищих судів, зокрема в проведенні слідства. Важливі або складні справи сільські суди передавали сотенним судам. До них же йшли апеляції не згодної з рішенням сільського суду сторони.

Сотенні суди існували в містах і містечках – центрах сотень. Сотенний суд складався з сотника, городового отамана, писаря, кількох рядових членів суду з представників знатної сотенної старшини. У сотенних судах полкових міст іноді брали участь полковники і полкова старшина. В зв’язку з наявністю в містах і містечках жителів (міщан), що належали до іншої юрисдикції, сотенні суди часто проводилися спільно з ратушними чи магістратськими, внаслідок чого виникав козацько-міщанський суд. Взагалі між ратушними і сотенними судами за документами важко визначити лінію розмежування козацької і міщанської юрисдикцій. Сотенний суд розглядав усі цивільні і карні справи козаків, котрі не вирішував сільський суд отаманів, а також виступав у ролі апеляційної інстанції – по відношенню до сільського суду. Справи, що судом вважалися найважливішими, передавалися в полковий суд, куди також направлялися й апеляції на рішення сотенних судів.

До центральних судових установ Гетьманщини відноситься:

1)Генеральний Військовий Суд;

2) Генеральна Військова Канцелярія;

3) Суд гетьмана, або гетьманського правління.

Генеральний Військовий Суд спочатку був вищим державним судом. До нього входили два генеральних судді, генеральний писар, а також для розгляду конкретної судової справи додатково включалися інші генеральні члени та представники знатного військового товариства. На початку Визвольної війни Генеральний суд діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості.[3,с.237]. З часом він перетворюється у вищу апеляційну інстанцію. Як вища інстанція Генеральний суд здійснював нагляд за нижчими судами, посилав до них своїх представників для участі в окремих судових засіданнях. Такий високий рівень складу суду обумовлювався значимістю справ, винесених на його розгляд, та зверхнім місцем у суспільстві учасників процесу. Іноді в засіданні суду брали участь місцеві полковник і сотник (у виїзних засіданнях) та магістратські урядовці.

Гетьман вважався верховним суддею у державі. Він міг будь-яку справу взяти на власний розгляд, його вирок вважався остаточним. Йому ж Генеральний військовий суд пред'являв до перегляду і затвердження свої рішення. Але слід зазначити, що здійсненню гетьманом судової функції перешкоджав російській уряд, який намагався відібрати їх у нього і передати або Колегії закордонних справ або Сенатові [5,с.15].

За часів гетьманства Д.Апостола, внаслідок натиску російського уряду, згідно з “Інструкцією судам” гетьмана 1730 р. було проведено реформу судів. Відтоді в Генеральному Військовому Суді засідало 6 членів – троє українців і троє росіян. Президентом суду був гетьман. Генеральний Військовий Суд діяв як перша інстанція для судових справ генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів, гетьманських “протекціантів”, а також виступав апеляційною інстанцією для рішень нижчих судів, включаючи магістратські, котрі не були елементом структури козацьких судів.

Переважна більшість справ, які розглядав Генеральний Військовий Суд, торкалася ґрунтових і межових спорів. Ці справи вирішувались з допомогою комісарів з числа старшин, яких Суд висилав на спірне місце. Комісар, маючи повноваження Генерального Військового Суду, міг на місці вирішити справу або передавати матеріали розслідування в Генеральному Військовому Суді. Не згодна з рішенням комісара сторона могла подати апеляцію в Генеральний Військовий Суд. Внаслідок впливу російського судочинства під кінець свого існування (1750 р.) Генеральний Військовий Суд став розглядати ґрунтові і межові спори на підставі планів, не висилаючи комісарів на спірне місце.

У XVIII ст. апеляції по важливим карним і політичним справам стала розглядати Генеральна Військова Канцелярія, котра перед тим займалась виключно канцелярськими справами. Суд Генеральної Військової Канцелярії очолював сам гетьман, а членами його були генеральний обозний, генеральний осавул та інша генеральна старшина. Це не був постійно діючий орган – він збирався лише при необхідності розглянути справу. Зважаючи на велику залежність Генеральної Військової Канцелярії від гетьмана, царський уряд неодноразово робив спроби відокремити її від гетьмана, віддавши її повністю під керівництво генерального писаря, залишивши гетьману роль апеляційної інстанції. Генеральна Військова Канцелярія виступала апеляційною інстанцією до рішень Генерального Військового Суду. При Генеральній Військовій Канцелярії діяв третейський суд, що полагоджував цивільні справи. Його членів призначав гетьман, їх всього було три. Апеляції на рішення цього суду надходили до Генерального військового суду [5,c.15].У 1722 – 1727рр. на зміну суду Генеральної Військової Канцелярії прийшла призначена царем Малоросійська колегія, яка складалася з офіцерів російського гарнізону на чолі з президентом С.Л.Вельяміновим. За гетьманства Д.Апостола діяльність Генеральної Військової Канцелярії було відновлено.

У період Міністерського правління на Гетьманщині (1734 – 1750 рр.) роль апеляційної інстанції для рішень Генерального Військового Суду виконувало так зване Правління гетьманського уряду (3 українці і 3 росіянина під головуванням росіянина). Діяльність суду Генеральної Військової Канцелярії було відновлено за гетьманства К.Розумовського (1750 – 1763 рр.), а після скасування, гетьманства її функції перейшли до Другої Малоросійської Колегії на чолі з П.О.Румянцевим (1764 – 1781 рр.). Найвищим у державі був Суд гетьмана (в часи існування гетьманської влади), вирок котрого означав остаточне вирішення справи. Проте гетьман сам рідко використовував своє необмежене право суду, передаючи справи на розгляд Генерального Військового Суду і Генеральної Військової Канцелярії.

Міські суди були двох типів – магістратські (магдебурзькі) і ратушні (мейскі). Як і раніше, чіткого розмежування функцій органів міської адміністративної влади і суду не було. Суд магістратських міст, до якого входили війт (голова), бурмистри, райці, лавники, вирішував різні справи міщан і посполитих міст і містечок. На певний час міські суди підпали було під тиск місцевої козацької старшини, що привело до об’єднання міських і козацьких судів, але в 1730 р. гетьман Д.Апостол повернув їм незалежність. У містах, що не мали магдебурзького права, існували ратушні суди, їхня відмінність від судів магістратських міст полягала в тому, що хоча вони й користувалися в судах нормами магдебурзького права, але знаходились у повній залежності від козацько-старшинської влади, маючи самостійність лише в межах адміністративного управління. Тому і в складі ратушного суду документи показують війта, бурмистра, писаря, сотника, городового або курінного отамана, представників козацтва. Ратушні суди розглядали справи міщан, посполитих та змішані з козацькими справи.

Оскільки міські суди були одноступеневими, апеляції від них потрапляли в козацьку судову систему: від магістратських судів йшли до Генерального Військового Суду, від ратушних – до полкового суду. У сільських громадах мало важливі цивільні і карні справи вирішував сільський суд у складі війта (голови) та старійшин з числа селян; у приватновласницьких селах – ще урядовець власника села. Але ці суди не набули розвитку. Частіше за все селянські (посполиті) справи розглядав або козацький суд (за участю представника громади), або міщанський, оскільки всі села “приписувалися” для ви-конання різних “общенародних повинностей” до відповідного магістрату чи ратуші.

Третім судом у селах Гетьманщини в часи зміцнення козацької влади, розширення старшинського землеволодіння і посилення економічної, а відтак і соціальної, залежності селян були суди домініальні (панські). Про ці суди маємо дуже мало документальних свідчень. Очевидно, відновлені вони були наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Однак на відміну від попереднього часу, крім самого пана чи його урядовця, в суді брали участь сільський війт і представник громади. Другою відміною було керівництво в суді правом, а не волею пана. Ці відмінності пояснюються тим, що хоча селяни і були залежними, знаходячись у «послушанії» пана, однак не були кріпаками .

«По церковним правилам», як і здавна, діяли духовні суди. Вони розглядали всілякі духовні справи з цивільних – питання подружнього життя. Карні й важливіші цивільні справи були вилучені з їхньої компетенції і передані козацьким судам. Ієрархія духовних судів була такою: суди протопопів, єпархіальні, єпископські, Консисторський суд Київської митрополії. Відповідним до цього був і порядок апеляцій щодо вироків судів.

Крім названих вище козацьких, міщанських і духовних судів існували ще й інші судівництва (суди і процеси), котрі займалися спеціальними правними питаннями і позовами окремих суспільних, професійних чи національних груп. Вони доповнювали загальне судівництво і спиралися на нього. Такими були суди цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські та суд Ніжинського грецького братства.

Оскільки на Гетьманщині збереглися ремісничі цехи як організації виробництва і життя ремісників, то зберігся і цеховий суд. За фундушними або конфірмаційними (підтверджувальними) грамотами та універсалами (гетьманськими і полковничими) цехи (кожен зокрема) мали певну автономію і привілеї, дотримання яких було турботою магістратів і ратуш. Засідання цехового суду (цехмістр та найповажніші цехові майстри) відбувалося в присутності всього цехового товариства. До його компетенції належали професійні справи (наприклад, несправедливий поділ сировини між членами цеху, порушення встановленого ліміту на виготовлення і збут товарів тощо), сварки між членами суду, захист цехових інтересів від порушників ззовні (наприклад, боротьба з конкуренцією позацехових ремісників), підтримання внутрішньої дисципліни, цехової солідарності і моральних норм серед членів цеху (майстрів, підмайстрів, учнів). Внаслідок розвитку торгівлі на Гетьманщині в кінці XVII ст. виникли ярмаркові та митні суди. Для швидкого розвитку і вирішення справ між купцями чи поміж покупцями і продавцями під час ярмарків, які проводились 2-3 рази на рік майже у всіх містах і містечках Гетьманщини, існував ярмарковий суд. Його здійснював призначений полковим судом старшина, частіше всього полковий осавул, котрий розглядав справу на місці, не ведучи ніяких протоколів, і оголошував вирок усно. Лише інколи на вимогу сторони чи в особливих випадках з ініціативи судді вирок записували в судові книги міського, сотенного чи полкового уряду.

Менше відомостей про митний суд на митницях, оскільки судова документація також не велась. Скоріш за асе митний суддя призначався гетьманською або полковою владою і розглядав справи, пов'язані з міжнародними торговими договорами, розподіленням кредитів, закупкою і транспортуванням товарів у міжнародній торгівлі. Як і ярмарковий, митний суд вирішував справи швидко, без всілякої тяганини і формальностей.

Інколи спірні сторони за взаємною згодою зверталися до послуг мирового судді, аби не доводити справу до відповідного суду. Мировими суддями були поважні, з незаплямованою честю люди, які добре розумілися на праві. У цивільних і дрібних карних справах спірні сторони могли скласти договір, за котрим вони зобов'язувалися погодитися з вироком мирового судді, в противному разі наражаючись на певну кару. Зауважимо, що хоча апеляції на вироки мирових суддів не приймалися ніякими судами, проте останні на прохання сторони, яка виграла справу, допомагали виконанню вироку.

Близьким до мирового суду, лише на більш високому рівні, був третейський суд, котрий в разі необхідності створювався Генеральною Військовою Канцелярією. Третейський суд складався з числа генеральної, полкової чи сотенної старшини або бунчукових товаришів, обізнаних у праві. Такий суд створювався на вимогу сторін, тяжби яких у цивільній справі вирішувалися в Генеральному Військовому Суді (часто справи розглядалися роками), а вони хотіли швидко закінчити справу. Якщо сторони погоджувалися зі складом утвореного суду, справа вирішувалася дуже швидко. Апеляції до вироків третейського суду не передбачалися. Після ліквідації залишків адміністративного устрою Гетьманщини в 1782 р. у земські суди внесено деякі зміни щодо їх складу і компетенції (став розглядати і карні справи). Проте особливий судовий устрій у цій частині України зберігався аж до 1834 р.(ліквідація Магдебурзького права Києва), пройшовши за півстоліття ще доповнення у вигляді совісних судів (1804) і заміну всіх судових установ російськими зразками. Під час проведення адміністративних реформ на Гетьманщині (початок 80-х рр. XVIII ст.) остаточно було ліквідовано існуючий суспільно-політичний устрій і полково-сотенну систему управління, а разом з тим шляхетські та вищий козацький суд. Знищення цих установ управління і суду означало остаточну ліквідацію залишків Української держави і впровадження російським урядом установ загальнодержавного порядку.