П резидентство л. Кравчука (1991—1994 pp.) і л. Кучми (1994-2005 pp.)

Ім'я	Здобутки	Прорахунки
JI. Кравчук	• Утвердження незалежності України • Мирний вихід зі складу СРСР • Налагодження відносин з країнами світу • Відмова від ядерного статусу держави • Консолідація суспільства • Започаткування економічних перетворень • Створення державних структур влади	• Неспроможність приборкати економічну кризу • Гіперінфляція • Стрімке падіння життєвого рівня населення • Діяльність трастів, фінансових пірамід • Політична криза 1994 р.
JI. Кучма	• Здійснення приватизації • Формування приватного сектору економіки (дає більшу частку ВВП) • Запровадження і зміцнення власної фінансово-грошової системи • Подолання економічної кризи 1990-х pp. • Прийняття Конституції 1996 р. • Урегулювання проблеми кордонів України • Початок реформування системи освіти	• Значне поширення корупції • Формування і зміцнення тіньової економіки (близько 50%) • Створення фінансово-промислових кланів • Накопичення зовнішньої заборгованості • Зловживання під час приватизації, розкрадання державного майна • Несформованість державних інтересів. • Невизначеність у відносинах між Заходом і Сходом • Провал інтеграційних починань в євроатлантичні структури • Нерівноправні відносини з Росією • Низький рівень життя переважної більшості населення • Невирішеність соціальних проблем • Високий рівень злочинності

Виступи опозиції проти політики л.Кучми.

Акція	Рік	Привід	Заходи	Результат
« Україна без Кучми!»	2001	Убивство опозиційного журналіста Г. Гонгадзе, оприлюднення записів телефонних розмов, зроблених у кабінеті Л.Кучми майором М. Мельниченком	Мітинги, демонстрації	Консолідація сил опозиції. Падіння авторитету Л. Кучми
Створення блоку опозиційних сил «Наша Україна!»	2002	Парламентські вибори	Перемога на парламентських виборах за парт. спи-ми	Створення потужної опозиційної сили в парламенті
«Вставай, Україно!»	2002	Створення пропрезидентської більшості в парламенті	Мітинги, демонстрації	Консолідація сил опозиції. Набуття досвіду, вироблення стратегії політ. боротьби за владу
«Помаранчева революція»	2004	Масові фальсифікації під час проведення президентських виборів	Масові мітинги, демонстрації, судові процеси	Перемога опозиційного кандидата на президент. виборах

У березні - квітні 1994 року відбулися вибори до Верховної Ради Ук­раїни. Уперше вони проводилися на багатопартійній основі й принесли третину місць партіям лівого спрямування. Головою Верховної Ради обрано лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза. У липні 1994 року в Ук­раїні відбулися вибори президента. Виборці віддали перевагу Леонідові Кучмі.

19 липня 1994 року Президент України Л. Кучма, Голова Верховної Ради О. Мороз і керівник Кабінету Міністрів В. Масол опублікували заяву про спільність дій гілок влади.

Важливим кроком у розбудові Україн­ської держави став законотворчий процес. За 1992-1994 pp. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів. Проте че­рез відсутність концепції переходу від то­талітарної до демократичної держави біль­шість з них виявилася малоефективною.

28 червня 1996 року Верховна Рада ухва­лила нову Конституцію України. Ця по­дія мала велике історичне значення:

Відповідно до ст. 103 новоприйнятої Конституції України чергові ви­бори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. Отже, перший тур виборів Прези­дента мав відбутися 31 жовтня 2004 року.

Незважаючи на те, що в країні намітилися перші кроки до стабілізації, готування до виборів відбувалося в досить складних суспільних та еконо­мічних умовах.

Попри значну кількість кандидатів на посаду Президента основна бо­ротьба розгорнулася між Прем'єр-міністром України В. Януковичем і ліде­ром парламентської фракції «Наша Україна» В. Ющенком. Під час вибор­чих баталій В. Ющенка підтримали «Блок Юлії Тимошенко», Соціаліс­тична партія України (лідер О. Мороз), Партія промисловців і підприємців (лідер А. Кінах), а також частина депутатів Верховної Ради України.

Перший тур президентських виборів, за підрахунками Центральної ви­борчої комісії (ЦВК) показав невелику перевагу В. Ющенка. Боротьба за посаду Президента спалахнула з новою силою. 21 листопада 2004 року відбувся другий тур виборів, після якого ЦВК оголосила перемогу В. Януковича. Ураховуючи системні порушення виборчого законодавства, при­бічники В. Ющенка не визнали результатів підрахунку виборчої комісії і створили коаліцію «Сила народу» для протидії фальсифікаціям.

3 грудня Верховний Суд України, зваживши на перекон­ливі докази системного фальшування виборчого процесу, ви­знав недійсними результати другого туру президентських ви­борів і оголосив про потребу переголосовування.

24 грудня 2004 року організовано повторне голосування. Переможцем виборів став лідер коаліції «Сила народу» Вік­тор Ющенко. 23 січня 2005 року відбулася інавгурація но­вого Президента України, на якій були присутні делегації із 64 країн світу. Відповідно до Конституції України Прези­дент призначив Прем'єр-міністром України Юлію Тимошенко.

Остаточно законодавчо врегулювала завершения виборів Пре­зидента Верховна Рада України: для переголосування необхідно було внести зміни до чинного Закону України «Про вибори Прези­дента України», щоб унеможливити типові порушення, а також сформувати новий склад ЦВК. Але виник черговий парламентсь­кий конфлікт: соціалісти й «центристи» прагнули зробити части­ною «широкого пакета» конституційну реформу. А головне — на цьому наполягали провладні фракції та Президент Л. Кучма, які через ухвалення змін до Конституції сподівалися суттєво зменши­ти повноваження майбутнього глави держави. Парламентське засі­дання 4 грудня було зірвано.

Команда В. Ющенка погодилася на «великий пакет», що передбачав ухвалення нового виборчого закону, який обмежу­вав би можливості для фальсифікацій, нового складу ЦВК, законопроектів 4180 та 3207-1 (у першому читанні) про зміни до Консти­туції. Проект № 4180 передбачав передання значної частини повно­важень Президента парламенту та уряду, проект № 3207-1 — роз­ширення місцевого самоврядування. 8 грудня 2004 p., яке, за сло­вами В. Ющенка, стало днем «великого компромісу», Верховна Рада України на позачерговому пленарному засіданні 402 голоса­ми («проти» майже в повному складі голосувала тільки фракція БІОТ) підтримала за компромісний для владних та опозиційних сил «великий пакет», якому передувало оголошення про відставку ге­нерального прокурора Г. Васильєва. Було також затверджено но­вий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович. Одразу після голосу­вання відбулося підписання прийнятих парламентом документів головою Верховної Ради України В. Литвином і Президентом Укра­їни Л. Кучмою.

Зрештою жорстка боротьба між колишніми соратниками за по­сади, права, сфери впливу; нагромадження й оприлюднення ними взаємного компромату призвела до того, що 8 вересня 2005 р. у відставку було відправлено уряд Тимошенко.

На жаль, Президент України, який упродовж першого року після обрання був наділений достатніми повноваженнями, щоб здійснювати вагомий вплив на формування і реалізацію державної внутрішньої і зовнішньої політики, ними ефективно не скористав­ся. Безперечно, серед його здобутків були подолання характерного для періоду правління Л. Кучми «ефекту ізоляції» держави на міжнародній арені, тріумфальний візит до США, забезпечення сво­боди слова та діяльності ЗМІ тощо. Однак спроби глави держави зламати систему влади не мали стратегічного характеру, а тому не змінили ситуації кардинально. Не було дотримано одного з головних принципів Майдану — відокремлення бізнесу від влади. Не було створено у Верховній Раді і міцної пропрезидентської більшості, яка б законодавчо забезпечувала здійснення необхідних реформ.

Відправивши у відставку уряд Ю. Тимошенко, Президент потребував необхідних голосів у парламенті для підтримки нового прем’єра. Для цього він у вересні 2005 р. уклав т. зв. меморандум Ющенка — Януковича.

Черговим прем'єр-міністром України 22 вересня 2005 р. призначено колишнього голову Дніпропетровської обласної держадміністрації Юрія Єханурова. Новий Кабінет Міністрі в зосередився на виконанні поточних завдань, зберігаючи економічну стабільність і передбачуваність свого курсу. Значною мірою така політика сприяла тому, що в грудні 2005 р. Європейський Союз офіційно визнав Україну країною з ринковою економікою.

Загалом за 2005 р. рівень реальних доходів населення зріс на 20,1 % , номінальна заробітна плата — на 34, зарплата в бюджетному секторі — більш ніж на 50 %. Прямі іноземні інвестиції зросли в кілька разів до рекордної суми 7,8 млрд. дол. США. На початку 2006 p. було зупинено падіння промислових показників у багатьох ключових галузях — хімічній, машинобудівній, нафтовій. Щоправда, в стані депресії перебували будівництво й оптова торгівля, які потребували радикальних реформ. Важливим досягненням у соціальній сфері було створення м 2005 р. 1 млн. 139 тис. робочих місць.

Істотно заважали діяльності уряду ІО. Єханурова труднощі, які виникли з експортом м'яса, молока, металу тощо в Росію, й, особ­ливо, газовий конфлікт з останньою. Прагнучи шляхом піднятті цін на газ збільшити прибуток від його продажу, а також захопити частину ринку металургії, на якому українські компанії успішно конкурували з російськими, отримати через створення т. зв. газо­транспортного консорціуму доступ до української газотранспорт­ної системи та вплинути на зовнішньополітичний курс України, російський уряд руками «Газпрому» в ніч на 1 січня 2006 р. зупи­нив постачання газу в Україну. 4 січня обом сторонам удалося під писати договір, згідно з яким ціна газу, що постачався в Україну посе­редницькою фірмою «РосУкрЕнерго», збільшилася майже удвічі. Це стало причиною підвищення цін на енергоресурси і тарифів житлово-комунального господарства для населення у 2,5—3,5 раза. Як наслідок, інфляція перевищила прогнозовані державного бю­джету 2006 р. показники, а реальні доходи українців почали зни­жуватися.

26 березня 2006 р. відбулися перші в історії України парла­ментські вибори на пропорційній основі, коли всі 450 депутатів були обрані за партійними списками. За їх результатами до Верховної Ради V скликання потрапили п'ять політичних сил, які подолали тривідсотковий виборчий бар'єр: Партія регіонів (186 мандатів), Блок Юлії Тимошенко(129), блок «Наша Україна» (81), СНУ (33)і КПУ (21). Тобто в цілому тенденція, що склалася під час президент­ських виборів 2004 p., збереглася й на парламентських перегонах: сили, які ототожнювалися з Майданом («Наша Україна», БІОТ, СПУ), здобули більше голосів, аніж їхні опоненти (ГІР і КПУ).

Упродовж квітня — липня місяця переможцями виборів тривала виснажлива «коаліціада» — переговори стосовно створення парла­ментської коаліції депутатських фракцій, яка, відповідно до кон­ституційних змін 2004 p., отримувала право внести пропозиції Президенту щодо кандидатури прем'єр-міністра. 22 червня 2006 р. було підписано Угоду про створення коаліції демократичних сил у складі парламентських фракцій БІОТ, блоку «Наша Україна» та СПУ. Однак лідер соціалістів О. Мороз розпочав переговори з керів­ництвом Партії регіонів, унаслідок яких його було обрано головою Верховної Ради. Незабаром лідери трьох фракцій — ГІР, СНУ і КПУ підписали угоду про створення т. зв. антикризової коаліції. На посаду прем'єр-міністра коаліція висунула лідера Партії регіонів В. Януковича.

Після тривалих консультацій, на яких, між іншим, розгляда­лися пропозиції про необхідність розпуску парламенту, Президент запропонував усім парламентським політичним силам підписати Універсал національної єдності. У документі містилися положен­ня про « збереження суверенності і цілісності, унітарності та собор­ності України», дотримання прав людини, непорушності права власності, свободи віросповідання, статусу української мови, невтручання у діяльність правоохоронних органів і НБУ тощо. підписання 3 серпня 2006 р. Універсалу В. Ющенко вніс кандидатуру В. Януковича на розгляд парламенту.

4 серпня 2006 р. В. Януковича вдруге було затверджено Верховною Радою на посаді прем'єр-міністра України.

В економіці, зважаючи на передвиборні обіцянки Партії регіонів «покращити наше життя вже сьогодні», уряд проголосив курс па прискорення економічного зростання. Його результати за пер­ший рік діяльності, за словами самого прем'єр-міністра, були доволі оптимістичними. Темпи зростання ВВП становили 7 % , рівень за­робітної плати збільшився на чверть, а пенсій — на 20 % , витрати бюджету на соціальні потреби — майже втричі. На 20 % вдалося знизити рівень заборгованості із заробітної плати, безробіття ско­ротилося до 2,6 %.

Значні зміни з 2006 р. відбулися в політичній системі держави — згідно з конституційною реформою 2004 р. замість президентсько-парламентської республіки запроваджувалася парламентсько-президентська. В результаті повноваження Президента звужували­ся за рахунок розширення прав парламенту та сформованого ним уряду.

Тим часом політичні опоненти Президента, скориставшись де­мократичними завоюваннями Помаранчевої революції та взявши владу в свої руки, крок за кроком позбавляли його посадових по­вноважень. Щоб глава держави не міг звітувати прийняті антикризовою коаліцією закони, у парламенті, всупереч Основному Зако­ну, почався процес стимулювання опозиційних депутатів до ство­рення конституційної більшості, яка б могла долати президентські вето. Це вже загрожувало узурпацією влади. Загнаний у кут Президент був змушений вдатися до рішучих дій. 2 квітня 2007 р. він підписав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верхов­ної Ради України», яким припинялася дія повноважень депутатів V скликання та на 27 травня 2007 р. призначалися дострокові ви­бори (наступним указом від 26 квітня дату виборів було перенесено на 24 червня 2007 p.).

Антикризова коаліція не визнала указу Президента, вважаючи його неконституційним, і заборонила уряду видавати кошти на до­строкові вибори. Цю ініціативу підтримали прем'єр-міністр В. Янукович та переважна частина уряду. Протистояння між главою дер­жави і Верховною Радою та Кабінетом Міністрів сягнуло критич­них меж, перерісши у повномасштабну політичну кризу, найбіль­шу з часів Помаранчевої революції.

Опозиція почала готуватися до виборів, її опоненти — Партія регіонів, СПУ і КПУ закликали своїх прихильників до протесту. Кілька десятків тисяч протестувальників майже два місяці про­водили свої мітинги на майдані Незалежності (локальні заходи прихильників коаліції відбувалися також біля Конституційного Суду, ЦВК, Секретаріату Президента, Служби безпеки, Кабінету Міністрів).

25 травня Президент В. Ющенко перепідпорядкував собі Внут­рішні війська, керівництво яких висловило свою підтримку главі держави та зобов'язалося виконувати його накази як Верховного Головнокомандувача. Наступного дня розпочалися переговори Президента, прем'єр-міністра та голови Верховної Ради V скликан­ня. 27 травня В. Ющенко, В. Янукович та О. Мороз оголосили Спільну політичну заяву про завершення політичної кризи в У кра­їні та про те, що дострокові парламентські вибори відбудуться 30 ве­ресня 2007 р. на основі указу Президента. Перед цим Верховна Рада мала ухвалити три пакети документів: перший стосувався забезпе­чення демократичних виборів; другий передбачав переголосуван­ня рішень, ухвалених парламентом після 2 квітня, коли був опри­люднений перший Указ Президента про дострокові вибори; третій охоплював законопроекти, необхідні для вступу України в СОТ, та деякі соціальні ініціативи. Щоб парламентські рішення були легі­тимними, глава держави на кілька днів зупинив дію ст. 2 свого ука­зу від 26 квітня про дострокове припинення повноважень Верховної Ради.

Після ухвалення парламентом необхідних законопроектів, відповідно до зазначених домовленостей, були проведені з'їзди БІОТ та «Нашої України», де близько 170 народних депутатів прийняли рішення про дострокове складення своїх повноважень. Тим самим вони забезпечили підстави для визнання Верховної Ради недієздатною, оскільки, згідно зі ст. 82 Основного Закону, Рада с повноважною за умови наявності не менш як двох третин народних депутатів від її конституційного складу. 5 червня та 31 липня Президент В. Ющенко видав ще два укази, якими остаточно закріпив призначення дострокових виборів до Верховної Ради на 30 вересня 2007 р.

Переможці виборів 30 вересня 2007р. були ті, що й 2006 (крім «Блоку Литвина», який змінив СПУ).