1. Політико-ідеологічна криза системи. Неосталінізм.

Складові	Прояви
Економічна	дефіцит товарів; відмова або повільне запровадження нових технологій; невисока якість більшості товарів; продовольча криза; хронічна криза сільського господарства; прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах зарплати); переважно екстенсивний шлях розвитку економіки; висока затратність виробництва, енерго- і матеріалоємність продукції.
Політична	воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія тощо); нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. «Старіння» керівництва; недієздатність законодавчих органів; корупція у вищих ешелонах влади; посилення репресій проти інакомислячих.
Ідеологічна	розчарування у обраному шляху розвитку (побудова комунізму); розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя; зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві; посилення ідеологічного тиску на суспільство.
Екологічна	бездумна експлуатація природних ресурсів; відсутність наукового обґрунтування у розміщенні виробничих потужностей; руйнування природного середовища, придатного для життя людей (забруднення водоймищ, атмосфери тощо); поступова деградація нації (генетичні зміни, скорочення народжуваності, тощо).
Моральна	поява подвійної моралі (розбіжності між декларованим стилем поведінки і реальними устремліннями та установками); безвідпо­відальність, прагнення перекласти відповідальність на іншого); ріст престижності професій, посад, які дають нетрудовий дохід; зростання кількості побутових, економічних (господарських) злочинів; наростання споживацьких настроїв; швидке поширення пияцтва та алкоголізму.

У жовтні 1964р. замість Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від реформаторства до консерватизму. Стало зрозуміло, що гасло стабільності, яке висував Л.Брежнєв, насправді означає відмову від будь-яких радикальних змін. Брежнєвський період історії України був періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративної системи, періодом суспільного й економічного застою.

1етап (1965—1970) — спроба проведення економічних реформ, які мали б упорядкувати економіку СРСР після хрущовського періоду (реформи Косигіна).

2 етап (1970—1982) — наростання кризи, «консервація» існую­чої в СРСР системи.

3 етап (1982—1985) — зміни у партійному керівництві. Усвідом­лення кризового стану радянського суспільства.

Період застою в СРСР характеризують як неосталінізм — віднов­лення всієї економічної, політичної, репресивної системи, культу особи, з деяким врахуванням сучасного розвитку.

Вже з самого початку усунення Хрущова від влади брежнєвське керівництво намагається реабілітувати сталінізм і особисто Сталіна. У 1965 р. у доповіді, присвяченій 20-й річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні, Брежнєв відмітив внесок Сталіна у розгром фа­шизму.

На XXIII з'їзді КПРС (1966) була здійснена перша спроба офіцій­ної реабілітації Сталіна. Про це попередньо повідомили китайсько­го (Мао Дзедун) і албанського (Ходжа) лідерів, які активно наполя­гали на скасуванні рішень XX і XXII з'їздів. Компартії ЧССР, Угорщини, Італії, Франції, Югославії, дізнавшись про це, заявили, що відкличуть своїх делегатів на знак протесту. Таким чином, спроба залишилася не реалізованою. Проте, з підручників було вилучено тексти про культ особи Сталіна, почали з'являтися книги, філь­ми, які показували особливу роль Сталіна в історії.

Друга спроба реабілітувати Сталіна відбулась у 1969 р., коли у «Правді» збирались надрукувати статтю, у якій засуджувалися рі­шення XX і XXIII з'їздів КПРС про культ особи Сталіна. В останню хвилину Брежнєв відмовився від публікації і підготовки відповідної постанови ЦК КПРС. Після смерті Л. Брежнєва постанову про реабілітацію Сталіна го­тував Ю. Андропов. Але його смерть перервала цю роботу.

Неосталінізм політики Л. Брежнєва супроводжувався в Україні новими хвилями політичних репресій проти інакодумців, передусім поборників ідей суверенності Української держави. Вже в серпні 1965 року в ряді міст України відбулися масові арешти, під час яких затримано близько трьох десятків інтелігентів-шістдесятників. Проти більшості з них висувалося традиційне звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», а навесні 1966 року в таборах опиняються брати Михай­ло та Богдан Горині, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, Панас Заливаха, Іван Гель, Анатолій Шевчук та ін. Водночас з відкритими репресіями в Україні з другої половини 60-х pp. активізува­лася «профілактична робота» з представниками вільнодумної інтелігенції. Під час цієї кампанії в республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори з участю громадськості. На них засуджува­лися злочинні дії «відщепенців» та їхніх захис­ників. За найменший вияв прихильності до диси­дентів звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу, виганяли з інститутів.

Зазначені події супроводжувалися відчутними змінами і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Акти­візується цензура, відбувається справжня чистка редакцій газет, видавництв, академіч­них інститутів гуманітарного профілю.

Характерною особливістю суспільно-політич­ного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників. Наприклад, у вересні 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбува­лися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл. Сот­ні відомих українських діячів культури й нау­ки, рядові службовці, робітники й студенти різ­ко засудили політичні процеси 1965-1966 pp. У колективних листах-протестах, адресованих ке­рівництву республіки. Ці документи друкувалися у самвидаві, потрапляли за кордон.