1.Зростання українського руху в Наддніпрянщині.

У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріївського, М.Русова, Л.Мацієвича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися "вільними громадами" . З 1903 р. фактичним керівником РУП став Микола Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) — організація націоналістичного напрямку, яку очолював Микола Махновський. Так званих "10 заповідей" партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку група, яку очолював Мар'ян Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацію

Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної належності. Врешті "Спілка" влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1906 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником "українського пролетаріату".

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький,Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). Її лідерами стали Б. Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії — УДП і УРП були нечисленними за складом, відзначалися послідовним демократизмом, дотримувалися конституційно-демократичних засад. Щоправда, від російських "кадетів" вони відрізнялися більшим радикалізмом, наприклад, вимогою автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо.

2. Національна боротьба на західноукраїнських землях.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях в умовах режиму конституційної монархії, який надавав українському населенню ширшу свободу слова та асоціацій, чим у Російській імперії, дедалі більше активізувалося суспільно-політичне життя і розгортався національно-визвольний рух. Створювалися і діяли українські політичні партії, організації і товариства, видавалися газети, журнали і книги. Розширялося співробітництво між західними і східними українцями, зокрема у західноукраїнських виданнях публікували свої праці письменники і громадські діячі Східної України (В.Антонович, Леся Українка, А.Кримський).

Наприкінці 90-х років ХІХ ст. почали проявлятися суперечливі тенденції в діяльності Української радикальної партії, створеної в 1904р. з ініціативи Б.Грінченка, С.Єфремова, Д.Дорошенка. В її лавах сформувалися три політичні групи: власне радикальна на чолі з М.Павликом, К.Трильовським, Ю.Бачинським, соціал-демократична, на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Новаковським: та націонал-демократична на чолі з В.Охрімовичем, М.Левицьким, В.Будзиновським. Остання виступала за згуртування усіх українців навколо ідеї української державності. Соціал-демократи пропонували реформувати УРП та об’єднати її з соціал-демократичною партією Австрії. Радикальна група не заперечувала ідею утворення Української соціал-демократичної партії, висловлювала свою готовність співпрацювати з нею, але відкидала необхідність об’єднання із соціал-демократичною партією Галичини, звинувачуючи її в націоналізмі.

18 вересня 1899р. на конференції соціал-демократів було прийнято рішення про утворення УСДП, а 26 грудня того ж року на з’їзді представників національно-демократичного крила УРП, організації «Народна Рада» та Комітету львівських русинів була створена Українська національно-демократична партія.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху. Найбільших масштабів сягнув страйк 1902р. у Галичині, в якому взяли участь до 200 тис. сільських робітників і який був підтриманий всіма українськими партіями краю. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали і політичні вимоги. Такого характеру набули страйки будівельників (1902р.), нафтовиків Борислава (1904р). У період 1905-1907рр. страйковий рух був під впливом російської революції набув всеохоплюючого характеру.

Завоювавши у 1907р. загальне виборче право до віденського парламенту,трудящі Галичини в 1908-1914рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців-переважно соціал-демократів та радикалів.

Заслуговує на увагу питання про ставлення українських партій до Першої світової війни, Українські соціал-демократи розуміли, що Галичина стане першою мішенню російської армії, тому виступали проти війни. Ці погляди поділялися й іншими українськими партіями краю.

Широку діяльність розгортало товариство «Просвіта». На 1914р. в Галичині товариство мало 77 регіональних філій, близько 3 тис. сільських читалень і сільських ж бібліотек. Членів читалень у складі львівської філії було 36 тис. чоловік, у сільських читальнях – близько 200 тис. При читальнях діяли театральні гуртки, хори, оркестри. З 1894р. почали створюватися спортивні товариства «Сокіл» та «Січ», яких на 1914р. налічувалося 974 місцевих відділень, у яких було понад 33 тис. членів.

Гостра політична боротьба відбувалася навколо питання про адміністративний поділ Галичини та Східну (українську) і Західну (польську) з наданням кожній з них рівних автономних прав. Хоча в 1907р. в Галичині при виборах до віденського парламенту і галицького сейму систему курій було скасовано і впроваджено загальне голосування, в час виборів 1907р. через зловживання властей українців дістали непропорційно мале представництво.

Протестуючи проти цих зловживань студент Львівського університету Мирослав Січинський 12 квітня 1908р. з револьвера убив губернатора графа Потоцького, за що був засуджений до смертної кари, заміненої під тиском громадськості на 20 років ув’язнення.

Рішуче боролися українські студенти за відкритті Українського університету у Львові. Ця боротьба виливалася у гостру конфронтацію між польською адміністрацією, студентами-поляками, і українськими студентами. В одній із сутичок 1 липня 1910р. пострілом з пістолета був убитий провідник української студентської громади Адам Коцко. На початку ХХ ст. дедалі більшого розмаху набирав страйковий рух робітників. У 1900-1903рр. у Східній Галичині відбулося 70 робітничих страйків, які часто супроводжувалися мітингами, зборами і демонстраціями. Найбільшими були страйк будівельників Львова у 1902р., у якому взяли участь 5 тис. чол. і який закінчився кривавою розправою поліції і жандармерії, внаслідок якої були вбиті і поранені, і страйк 8 тис. нафтовиків Дрогобицько-Бориславського басейну у 1904р. У січні-лютому 1905р. у Львові, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі, Станіславі, Коломиї, та інших містах і селах прокотилася хвиля масових мітингів, зборів, демонстрацій, під час яких робітники, селяни прогресивна інтелігенція гаряче вітали революцію в Росії і висловлювали свою солідарність з трудящими Росії. Так, 29 січня 1905р.багатолюдний мітинг і демонстрація під лозунгами «Геть царизм!» і «Хай живе революція!» відбулися м. Чернівцям. 31 січня учасники масових зборів у Львові у своїй резолюції в Росії.

Під впливом російської революції на значно вищий рівень у 1905-1907рр. піднеслася революційна боротьба західноукраїнських робітників і селян. Значно частішими, масовішими й організованішими стали страйки, політичні мітинги, демонстрації селянські віча. У 1905р. число підприємств, охопленими страйками, зросло проти 1900р. майже в 4 рази, а кількість страйків – більше, як у 3 рази. Загалом протягом 1905-1907рр. у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяли участь понад 40 тис. робітників близько 1750 підприємств. Більш масовими й численними були також страйки і наступи селян на Північній Буковині і в Закарпатті. Саме масові виступи-мітинги і демонстрації, які розгорнулися під впливом загальноросійського жовтневого політичного страйку, що вирвав у царя маніфест 17 жовтня, по всій Австро-Угорщині, а в тому числі і в Західній Україні, змусили австрійський уряд 4 листопада 1905р. заявити про свою згоду на введення загального виборчого права.