2. Діяльність в Україні і секретарів цк кпу п.Шелеста і в.Щербицького.

Керівництво УРСР у 1970-1980 pp. XX ст.

Керівник партії	Керівник держави	Голова уряду
Перший секретар ЦККПУ	Голова президії ВР УРСР	Голова Ради Міністрів УРСР
П. Шелест (1963—1972) В. Щербицький (1972—1989)	0. Ляшко (1969—1972) І. Грушецький (1972—1976) 0. Ватченко (1976—1985) В. Шевченко (1985—1990)	В. Щербицький (1965—1975) 0. Ляшко (1975— 1987)

Політика П. Шелеста (1963-1972 pp.)

Петро Шелест — постать в українській історії досить неоднозначна й суперечлива. Уміння оперативно орієнтуватися в складних ситуаціях дали змогу П.Шелестові тривалий час (з 1963 по 1972 pp.) очолювати компартійну владу України.

Як і Л.Брежнєв, П.Шелест належав до кон­серваторів, послідовних противників процесів десталінізацй. Він безкомпромісно виступав проти політичних реформ і рішуче боровся з дисидент­ським рухом. За свідченням одного з лідерів «празької весни» 1968 року О. Дубчека, П. Ше­лест був одним з ініціаторів збройної інтервенції в Чехословаччину, тому що боявся поширення демократичних ідей з неї в Україну.

З другого боку, П.Шелест здобув образ помір­кованого поборника українських національних інтересів. Він з великою прихильністю ставився до процесів українізації 20-х років, прагнув від­родити окремі її позитивні елементи, відстоював українську мову й культуру. Зокрема, П.Ше­лест намагався українізувати управлінський апарат і вимагав, щоб українська мова стала мо­вою діловодства. Унаслідок цього в 60-х pp. три чверті керівних посад у республіканському компартійно-радянському апараті обіймали україн­ці. П.Шелест з неприхованою симпатією ставився до праці І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона додавала йому аргументів у частих суперечках щодо національних проб­лем з вищим керівництвом КПРС. Апогеєм «малої відлиги» в Україні стала поява в 1969 році книжки пер­шого секретаря ЦК Компартії України П.Шелеста «Україно наша Ра­дянська», яка своїми відвертими національними мотивами викликала не­задоволення й навіть роздратування в союзному центрі.

Як і М.Хрущов, Л.Брежнєв намагався повністю русифі­кувати українців. Під цю політику компартійні ідеологи під­водили теоретичну основу, вигадавши «радянський народ» як нову спільність людей, що сформувалася внаслідок со­ціалістичних перетворень у СРСР. Зрозуміло, що ця спіль­ність могла виникнути тільки за рахунок повної асиміляції росіянами інших народів. У цій ситуації укра­їнофільство П.Шелеста ставало для центру політично небезпечним.

У березні 1972 року П.Шелест піддається гострій критиці за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське став­лення до проявів націоналізму». У травні цього ж року його звільняють від обов'язків першого секретаря ЦК Компартії України й призначають одним із заступників голови Ради міністрів СРСР. Незабаром за доручен­ням головного партійного ідеолога країни М.Суслова в Академії наук УРСР підготовлено негативну рецензію на книжку П.Шелеста «Україно наша Радянська», де її автор звинувачується в українському націоналіз­мі. У квітні 1973 року цю рецензію без підписів авторів опублікував жур­нал «Комуніст України» під назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги». Брутальна критика, що містилася в ній, змусила П. Шелеста негайно подати заяву про вихід на пенсію за станом здоров'я.

Діяльність П. Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ стала під­ставою для діаметрально протилежних оцінок істориками, громад­ськістю його діяльності. П. Шелеста називали «українофілом». Його «українофільство» відбивало прагнення правлячих еліт зміцнити свій авторитет, стабільність за рахунок посилення «незалеж­ності», насамперед економічної, від Москви.

1. Брав активну участь у змові проти М. Хрущова, критикував його політику.

2. Повністю підтримував жорсткий антизахіднии курс брежнєвського керів­ництва, у той же час критикував політику «розрядки», називаючи її «за­граванням із Заходом».

3. Виступав за відзначення 90-річчя від дня народження Й.Сталіна і встанов­лення йому погруддя біля Кремлівської стіни (було зроблено в 1970 p.).

4. Підтримував і сприяв придушенню «Празької весни» 1968 р.

5. Боровся з дисидентським рухом (арешти і судові процеси 1965—1966pp., процес над В.Чорноволом 1967р. тощо).

6. У період його правління кількісний склад КПУ збільшився майже на міль­йон — переважно за рахунок етнічних українців, що відкривало їм кар'єр­ні перспективи.

7. Активно відстоював економічні інтереси УРСР. Намагався ви­вести республіку з-під контролю Зовнішторгу СРСР і всіх зовнішньотор­говельних відомств Союзу. Критикував центральні (союзні) управлінські структури.

8. Підтримував розвиток українського народного мистецтва, зокрема ан­самбль Вірського. Не придушував розвиток інших мистецтв.

9. Підтримував і захищав провідних українських кінорежисерів С.Пара­джанова і Ю.Іллєнка.

10. Усупереч забороні Москви збудував у Києві Палац «Україна».

11. Ініціював видання багатотомної «Історії міст і сіл УРСР».

12. Став ініціатором запровадження Шевченківської премії як найвищої на­городи республіки, яка присуджується лише раз у житті.

13. Ініціював створення державного заповідника на о. Хортиця.

14. Сприяв створенню музею-заповідника укр. народної архітектури та побуту в с.Пирогове.

15. Захищав українську мову. Сприяв видавництву україномовної літератури, періо­дики. На офіційних заходах наполегливо вимагав виголошувати промови українською мовою.

Політика В. Щербицького (1972-1989 pp.)

У травні 1972 року першим секретарем ЦК КПУ обирають В. Щербиць­кого, який понад сімнадцять років перебував на цій високій посаді.

Щоб зміцнити своє становище, В. Щербицький замість прибічників П.Шелеста на звільнені посади призначав своїх людей. Окрім радикальних кадрових змін у вищих ешелонах влади, відбулися істотні зміни й на нижчих рівнях республіканської партійної організації. У першій половині 70-х pp. з партії виключено 3 тис. осіб.

За часів керівництва В. Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. З ініціативи Л. Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу.

Оцінюючи політичну діяльність В. Щербицько­го, треба об'єктивно визнати, що він був, без сум­ніву, видатною історичною особою. Досить довго обіймаючи високу посаду першого секретаря ЦК КПУ, він намагався якомога ефек­тивніше розвивати національну промисловість, с/г, науку. У часи послаблення московського диктату, особливо наприкінці 70-х pp., він рішуче захищав інтереси України.

Водночас В. Щербицький не протистояв антиукраїнським акціям Москви, не зупинив процесів русифікації, які охопили Україну. Під тиском М. Горбачова В. Щербицький не повідомив про аварію на Чорнобильській АЕС у квітні 1986р., не вжив заходів для термінової евакуації населення з небезпечної для життя людей зони, свідомо замовчу­вав об'єктивну інформацію про катастрофічні наслідки для України.

1. Цілковито підтримував політ. курс Л. Брежнєва. Не противився обмеженню прав України.

2. Вів запеклу боротьбу із дисидентським рухом, який фактично був роз­громлений.

3. Розробка і прийняття нової конституції УРСР (1978 p.).

4. С прияв процесам русифікації і «злиття націй».

5. Не підтримав перебудову, започатковану М. Горбачовим.

6. Дозволив будівництво в УРСР низки атомних електростанцій, зокрема Чорнобильської. Під час аварії на останній у перші дні намагався прихо­вати трагедію.

7. Сприяв докорінній технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР.

8. Будівництво меморіального комплексу «Український музей історії Вели­кої Вітчизняної війни 1941—1945pp.». Був відкритий 9 травня 1981р.

9. Реконструкція Хрещатика.

10. Будівництво музею В.І.Леніна (тепер Український дім).

11. Підтримував розвиток спорту, особливо футбольний клуб «Динамо».