Заняття 16 Тема:україна в умовах десталанізації 1953-1964 рр.

МЕТА ЗАНЯТТЯ:

• Розкрити суть процесу десталінізації. Показати його особливості в Україні.

• Показати суперечливість реформаторської діяльності М.Хрущова, її вплив на розвиток України.

• Формувати розуміння взаємозв'язку між історичними фактами, вдосконалювати навички аналізу, синтезу, критичного оцінювання історичних подій.

• Виховувати почуття патріотизму, толерантності, поваги до історичного минулого своєї держави.

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ: карта України.

ЛІТЕРАТУРА:

В.Верстюк. Історія України. – К., 2000. – с. 341-346

Ф.Турченко. Новітня історія України. ч. І – К., 1998. с.116-168

О.Бойко. Історія України. К, 2002. - с. 511-529

ПИТАННЯ:

1. Десталінізація та демократизація суспільного життя в Україні. XX з'їзд КПРС.

2. Розвиток економіки України в сер. 50-х - у пер. пол. 60-х рр.

3. Культурно-духовне життя в Україні. Зародження дисидентського руху.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ:

1. У чому полягає історичне значення ХХ з’їзду КПРС?

2. Чому партапарат чинив опір розвінчуванню сталінізму?

3. Охарактеризуйте стан аграрного сектора України на рубежі 50-60-х pp.

4. До яких заходів вдалося керівництво держави з метою мо­дернізації економіки і як вони вплинули на рівень життя населення?

5. Назвіть причини, особливості виникнення дисидентського руху в Україні.

1. Десталінізація та демократизація суспільного життя в Україні. XX з'їзд кпрс.

Період 1953—1964 pp. у публіцистичній та історичній літературі на­зивають «відлига».

Основною складовою «відлиги» є десталінізація — система заходів щодо усунення найбільш неприйнятних проявів сталінського режиму (ма­сові репресії, тотальний контроль тощо) і спроба проведення суспільно-політичних та економічних реформ з метою надання нового імпульсу розвитку радянського суспільства на шляху до «побудови комунізму».

Складові десталінізації:

1. Ліквідація системи ГУЛАГу, припинення масових репресій.

2. Амністія. Реабілітація незаконно засуджених.

3. Реформа силових відомств. Упровадження в їх діяльність принципу за­конності.

4. Послаблення ідеологічного тиску. Тимчасове припинення кампанії протии «українського буржуазного націоналізму».

5. Децентралізація управління. Послаблення командно-адміністративної системи.

6. Розширення прав і повноважень союзних республік. Зростання частки ук­раїнців у партійному і державному апараті.

Десталінізація мала обмежений характер і не торкалася підвалин існу­ючого ладу.

Після смерті Сталіна (5 березня 1953р.) його підручні стали ділити владу. Впе­ред вирвався Г.Маленков, який дістав обидві ключові посади — Голови Ради Міністрів і секретаріату ЦК КПРС. Його заступниками в Раді Мі­ністрів стали Л.Берія, М.Булганін, Л.Каганович і В.Молотов. Міністерства внутрішніх справ і державної безпе­ки були об'єднані, очолив їх Л.Берія. Зважаючи на дружні стосунки між Г.Маленковим, Л.Берією і К.Молотовим, у «колективному керівництві» постав тріумвірат. Однак члени президії ЦК, які не увійшли до трійки, висловили протест, і 14 березня Г.Маленков постав перед вибором: або урядо­вий, або партійний апарат. Він обрав уряд. Пост фактич­ного голови секретаріату залишився за М.Хрущовим, яко­го «колективне керівництво» вважали «недалеким» і тому безпечним.

27 березня Верховна Рада СРСР оголосила амністію. В ніч на 4 квітня з ініціативи Л.Берії вийшли на волю заарештовані у «справі лікарів». Антисемітська хвиля почала спадати. Услід за лікарями Л.Берія розпочав реабілітацію грома­дян в інших великих «справах», організованих Міністер­ством держбезпеки у повоєнні роки. Водночас у пошуках популярності Л.Берія почав висувати на ке­рівні посади місцеві кадри у державному апараті націо­нальних республік.

Ідентичну політику старався здійснювати М.Хрущов, розставляючи вірних собі людей у партійному апараті. У червні він звільнив з посади першого секретаря ЦК Ком­партії України Л.Мельникова, а замість нього призначив О.Кириченка.

Боротьба за владу у «колективному керівництві» заго­стрилася влітку 1953р. Л.Берію, який контролював ре­пресивний апарат і архіви, побоювалися його колеги. 10 липня 1953р. газети повідомили про арешт Л.Берії.

У вересні 1953р. відбувся пленум ЦК КПРС, на яко­му було офіційно визначено першого секретаря ЦК КПРС - М.Хрущова, який виконував ці обов'язки після смерті Й. Сталіна.

XX з'їзд КПРС відбувся в лютому 1956 року. У звітній доповіді М.Хрущова не було ніяких сенсаційних заяв. У ній зо­крема підтверджувався послідовний курс партії на розрядку міжнародної напруженості, розглядалися важливі економічні й соціальні проблеми, вихвалялися переваги «колективного керівництва». В останній день роботи з'їзду М. Хрущов повідомив деле­гатів, що вони ще мають зібратися на додатко­ве закрите засідання. У ніч з 24 на 25 лютого 1956р. М.Хрущов протягом чотирьох годин зачитував «таємну закриту доповідь», у якій роз­крито причини утвердження «культу особи Ста­ліна», його конкретні прояви й наслідки.

Критика культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою, але поверховою. У ній засуджувалися лише зовнішні сторони тоталітаризму («культ особи») і зловживання державної влади (масові репресії). Політика ж партії на всіх етапах вважалася правильною.

Проте й ця дозована критика позитивно вплинула на оздоровлення полі­тичної і морально-психологічної атмосфери в країні, здійснила справж­ній переворот у суспільній свідомості. Цей переломний період у житті радянських людей був названий хрущовською «відлигою».

Колективне керівництво незабаром розколюється на два ворожих табори. Найбіль­шої гостроти протистояння між ними досягло влітку 1957р. Під час візиту Хрущова до Фін­ляндії18 червня 1957р., опозиція на чолі з Г.Маленковим, В.Молотовим та Л.Кагановичем поставила питання про відставку першого секретаря на за­сіданні Президії ЦК. М.Хрущов апе­лював до ЦК КПРС. За допомогою Г.Жукова і керівника КДБ І.Серова було організовано термінову доставку членів ЦК в Москву. Пленум ЦК, який відбувався 22-29 червня, скасував результати го­лосування в президії засудивши ді­яльність опозиціонерів. Згодом вони були зміщені з високих державних посад. У цьо­му протистоянні керівництво України по­слідовно підтримувало М.Хрущова.

Наступним кроком на шляху десталінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961р. На ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже го­ворили відкрито, не забуваючи й про К.Воро­шилова, Л.Кагановича, Г.Маленкова та В.Молотова. Делегати з'їзду ухвалили винести з мавзолею В.Леніна саркофаг із забальзамованим тілом Й.Сталі­на. Тіло поховали поблизу Кремлівської стіни. По всій країні демонтувалися пам'ятники Й.Сталіну, закривали­ся присвячені йому музеї. Міста, вулиці, підприємства які носили його ім'я перейменовувалися. У листопаді 1961р. Сталін­ська область стала Донецькою, а місто Сталіно (колишня Юзівка) — Донецьком. XXII з'їзд КПРС став найвищою точкою процесу десталінізалії, на хвилі якої М.Хрущов остаточно усунув від влади своїх суперників.

Прихід М. Хрущова до влади в Москві спричи­нив закономірні процеси «українізації» керів­них кадрів в Україні. Уже в березні 1954р. окреслились тенденції збільшення кількості українців у партійному керівництві республіки. Наприклад, у новообра­ному складі ЦК усі вісім членів Політбюро були ук­раїнцями, вони одержали посади не лише пер­шого й другого (О. Кириченко й М. Підгорний), але й ще двох секретарів ЦК Компартії України.

Відчутні позитивні зміни відбувалися і в дер­жавному апараті, де на високі посади були вису­нуті драматург О.Корнійчук та син українського письменника Василя Стефаника Семен. Проф­спілки України очолив українець К.Москалець. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил СРСР.

Причини обмеженості десталінізації:

1. Реабілітація не поширювалася на засуджених за «контрреволюційну д-ть», не ставилася під сумнів законність депортації періоду ко­лективізації.

2. Збереглася монополія КПРС на владу.

3. Послаблення ідеологічного контролю над суспільними науками, мисте­цтвом супроводжувалося рецидивами.

4. Демократизація саботувалася партапаратом.

5. Боротьба з бюрократією не була добре продуманою політикою.

6. Замість культу особи Сталіна нав'язувався новий культ — М. Хрущова.

Зовнішня політика СРСР післясталінських часів стала поміркованішою. У жовтні 1962р. вибухнула карибська криза, пов'яза­на із завезенням на Кубу радянських ракет. Кілька днів світ перебував на межі ядерної війни. 5 серпня 1963р. у Москві було підписано Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою (крім підземних). У жовтні Договір підписали представники УРСР.

Найактивніше українська делегація діяла в Постійній комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), членом якої вона стала у 1954р. Українські представни­ки в ЮНЕСКО брали участь у підготовці рішень, пов'яза­них із розширенням міжнародних культурних зв'язків, ліквідацією неписьменності в країнах «третього світу», збереженням і охороною пам'яток культури тощо.

Участь України була помітною і в діяльності інших спеціалізованих органів ООН — Міжнародного бюро ос­віти (МБО), Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародної організації праці (МОП). У 1957р. у Нью-Йорку відкрилося постійне представництво УРСР при ООН.

Зовнішньоекономічні зв'язки України розвивалися в основному з країнами радянського блоку і координува­лися по лінії Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). У країни Східної і Центральної Європи спрямовувалося до 80% українського експорту. У 1962р. було ство­рено Міжнародний банк економічного співробітництва, який фінансував будівництво спільних підприємств. 1964р. запущено нафтопровід «Дружба». Українські підприємства й укра­їнські фахівці брали участь у спорудженні металургійних комбінатів у Польщі та Болгарії, машинобудівних заводів в Угорщині, Польщі, Румунії.

Після XX з'їзду КПРС було дозволено обмежене пере­сування населення по країнах радянського блоку. У 1956р. вперше були здійснені прикордонні обміни делегаціями між Люблінським воєводством (Польща) і Львівською та Волинською областями.