1.Педагогіка як наука. Предмет і завдання педагогіки. Основні педагогічні поняття. Система педагогічних наук.

Педагогіка – наука про виховання людини. Виховання, як суспільна категорія, винекла з часів виникнення людства, орієнтовано вона пройшла такий шлях: 1)Виховання в процесі праці -> 2)Виховання найосвідченішими людьми - > 3) Виховання в спеціальних організованих закладах, спеціально навчити людьми. Як і мета, виховання – це категорія загальна, бо має вічні загальнолюдські цінності. Історична, бо кожна суспільно економічна формація людства мала своє виховання ( цілі завдання, технології). Обєкт науки – це та область діяльності, яку вивчає ця наука. Предмет науки – особлива точка зору на об’єкт. Предмет педагогіки – система взаємин які виникають в ході виховання. Фактори визначення педагогогіки: Обєктивні: оточуюче середовище, ЗМІ, театр\література\мистецтво, навчально-виховний колектив. Суб’єктивні: біологічний початок, сім*я родина. Педагогіка – наука про виховання, навчання і розвиток особистості. Категорії педагогіки: *виховання, *навчання, * освіта, *розвиток, *самовиховання і самоосвіта. Завдання: *вивчення закономірностей в області навчання і виховання. *розробка і впровадження нових методів, форм, засобів, системи виховання і навчання. *прогнозування розвитку освіти. Система педагогічних наук: *Філософія освіти, *Загальна педагогіка, *історія педагогіки, * вікова педагогіка, *Педагогіка вищої школи; *спеціальна педагогіка, *соціальна педагогіка, *сімейна педагогіка, *професійна педагогіка, *часткові методи, *народна педагогіка.

2. Характеристика методів науково-педагогічного дослідження.

У ході науково-педагогічних досліджень використовують систему відповідних методів.

Метод науково-педагогічного дослідження - це спосіб проникнення в сутність складних психолого-педагогічних процесів формування особистості з метою встановлення певних об'єктивних закономірностей виховання і навчання з метою практичного їхнього використання.

Найчастіше використовують у педагогічних дослідженнях такі методи: педагогічного спостереження, інтерв'ю, педагогічного експерименту, вивчення шкільної документації, вивчення результатів діяльності учня, психолого-педагогічного тестування, проективні методи, соціологічні методи (анкетування, рейтингу, узагальнення незалежних характеристик, соціометрії), математичні методи (реєстрування, ранжування, статистичні методи, метод вимірювань), теоретичні методи (аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, висновки, моделювання, індукції, дедукції, порівняльно-історичного аналізу).

До педагогічного дослідження ставляться певні вимоги: актуальності, цілісного вивчення педагогічного процесу чи явища в його розвитку, об'єктивності, комплексного використання методів, наукової новизни, теоретичної і практичної значущості, вірогідності та ефективності результатів.

Коротко охарактеризуємо основні методи педагогічного дослідження.

Педагогічне спостереження – спеціально організоване, цілеспрямоване сприймання досліджуваного об'єкта. Наукове спостереження відрізняється від побутового наявністю плану, об'єкта спостереження, визначенням мети і завдань, розробленням схеми спостереження, передбаченням певного результату. Педагогічне спостереження має бути тривалим, систематичним, масовим і об'єктивним. Результати спостереження обов'язково фіксуються в спеціальному щоденнику або за допомогою технічних засобів.

Вивчення педагогічного досвіду. В широкому розумінні означає організовану пізнавальну діяльність, спрямовану на виявлення і узагальнення шляхів розв'язання педагогічних проблем в історично складених навчально-виховних системах, можливостей їх застосування в сучасних умовах. У вузькому розумінні – вивчення передового досвіду творчо працюючих вчителів і педагогічних колективів.

Вивчення шкільної документації та результатів учнівської творчості – це ознайомлення з класними журналами, протоколами зборів і засідань, календарними і поурочними планами, планами виховної роботи, звітами про навчально-виховну роботу школи та окремих вчителів; ознайомлення із щоденниками і контрольними роботами учнів, творами, рефератами, результатами художньої і технічної творчості.

Бесіда (інтерв'ю) – метод усного опитування досліджуваних. Дослідник складає план бесіди (інтерв'ю), фіксує її результати, за згодою співбесідника записує хід бесіди. Важливо уміло ставити запитання, бути коректним, направляти бесіду в потрібне русло. Бесіда передбачає вільне спілкування з досліджуваним, інтерв'ю – чітке виділення запитань, обов'язкове записування відповідей.

Анкетування – метод письмового опитування, що використовується для швидкого отримання значної кількості відповідей, які допоможуть отримати інформацію про типовість тих чи інших педагогічних явищ. Запитання в анкетах можуть бути відкритими (передбачати вільну відповідь респондентів) і закритими (містити стандартні наперед задані відповіді), напіввідкритими і полярними.

Педагогічний експеримент – науково поставлений досвід організації педагогічного процесу в точно визначених умовах. Експеримент задумується і проводиться для того, щоб перевірити висунуту наукову гіпотезу.

Метод рейтингу - це метод оцінки педагогічної діяльності або її аспектів компетентними експертами, для яких властиві такі риси: позитивне ставлення до експертизи, креативність, конструктивність мислення, наукова об'єктивність, самокритичність, відсутність схильності до конформізму. Рейтинг є основою для побудови різноманітних шкал оцінок.

Метод соціометрії запозичений з однойменної галузі соціології, яка вивчає між особистісні взаємини в малих групах кількісними методами, її автор - американський соціальний психолог і педіатр Джакоб Морено - мав на меті не лише вивчення, а й розв'язання проблем у групі.

Згідно з цим методом кожному учневі пропонують, наприклад, з ким би він хотів сидіти за однією партою. На кожне запитання він може дати лише обмежену кількість "виборів". За їхнім числом і визначається місце і статус кожного члена колективу, лідерство, наявність мікро угрупувань, що в сумі дозволяє змоделювати внутрішньо колективні стосунки і визначити рівень згуртованості колективу.

Однак цей метод допомагає відобразити лише найзагальнішу картину взаємин у колективі.

Математичні методи застосовуються для кількісного аналізу результатів дослідження.

3.Характеристика виховного процесу, його функції, найважливіші закономірності виховання.

Процес виховання – це цілеспрямований і свідомий педагогічний процес організації та стимулювання активної діяльності особистості дитини по засвоєнню соціального досвіду. Процес, в ході якого виробляється ставлення до навколишнього світу, формується відношення до життя, залежить від прагнень людини. Процес виховання залежить від суб’єктивних і об’єктивних чинників. 1)Обєктивні – держава, природнє середовище, соціальні, перебудова економіки. 2)Субєктивні – сімя, школа, засоби масової комунікації, заклади культури. Особливості виховного процесу - *цілеспрямованість, організованість. *свідомий; *двосторонній; *довготривалий, безперервний. Результати виховного процесу неоднозначні, виховний процес створення процесів стосунків, що виражаються в процесі діяльності; багатогранний, багатоваріантний, комплексний; процес суперечливий, діалектичний; процес закономірний. Функції: 1)передача, засвоєння соціального досвіду. 2)самовиховання – систематична і цілеспрямована діяльність особистості, спрямована на удосконалення позитивних якостей і подолання негативних. 3)перевиховання – процес гальмування, викорінення негативних властивостей, утвердження позитивних. Шляхи перевиховання – глибоке і всебічне виховання причин невихованості. Скласти перспективний план перевиховання. Створення позитивних умов вилучення негативних впливів на дитину. Залучення дитини до активної діяльності, що визначає позитивне в особистості і викорінює негативне.

4.Мета і завдання виховання. Мета виховання – це насамперед визначені результати в розвитку і формувані особистості, яких намагається досягти в процесі виховання. Або, мета виховання – це мислинне уявлення педагога, батьків про те, якою має стати дитина, вихованець. Людство завжди прагнуло до формування всебічно розвиненої особистості – це і є загальною метою виховання. Ще з античних часів і до сьогодні виходить ця мета, дану мету конкретизують такі положення: 1)людина – це цілісна істота, відповідно повинна вивчатись цілісно; 2)людина істота діяльна, активна. 3)людина унікальна, вона відкрита світу, необхідно враховувати її переживання. 4)людина наділена здатністю до безперервного розвитку, самореалізацією, які є частиною природи. 5)Життя людини, є єдиним процесом її свободи, становлення і побуту і вирізняє її завдяки думкам та вчинкам. В педагогіці розрізняють такі види мети вих.: 1)загальна(суспільна) яка вказує на загальні напрями становлення особистості в суспільстві. 2)педагогічна, яку визначають всі навчально-виховні заклади виходячи із власних потреб профілю, напряму діяльності, реальності виховного процесу. 3)індивідуальна,яку становить перед собою кожен громадянин, виходячи з власних потреб і розуміння своєї ролі в суспільстві, зрозуміло, що всі ці 3 цілі взаємопов’язані, і логічно випливають одна з одної. Таким чином, мета виховання є категорією об’єктивною, бо не в змозі бути визначеною однією особою, адже відповідає закономірностям розвитку всього суспільства. Вона є змінною, бо суспільство в процесі свого розвитку змінює вимоги до виховання, також є категорією історичною, адже кожна суспільно-економічна формація, мала свою мету.

Мета виховання має свою структуру: 1)об’єкт – те, на що спрямовується виховання. 2)предмет – те, на що насамперед потрібно виховати, удосконалити. 3)дія – діяльність вчителя, батьків, особи, яку всі здійснюють для досягнення мети. Кожна мета конкритезується в завданнях. В національній системі виховання значено найважливіші завдання виховання, які включають: 1)формування морально виваженої людини. 2)виховання справжнього громадянина. 3) виховання людини працелюбної, 4)формування фізично-здорової людини. 5)формування естетичних смаків, почуттів, поведінки… . Головна мета національного – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури, національних взаємин.

5 . принципи виховання,їх характеристика

Принцип виховання — це основа, вихідне положення, яке ста­новить фундамент змісту, форм, методів, засобів і прийомів ви­ховання. Принципи зумовлюються метою виховання.

Розглянемо сутність і вимоги основних принципів виховання.

1.Принцип народності передбачає єдність загальнолюдсь­ких і національних цінностей; забезпечення національної спря­мованості виховання; оволодіння духовними багатствами свого народу: мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою; шанобливе ставлення до національних надбань тих народів, які мешкають в Україні.

2.Принцип демократичності потребує подолання автори­тарного стилю виховання; забезпечення співробітництва вихова­телів і вихованців; врахування думки колективу й кожної особи­стості; виховання особистості як вищої природної і соціальної цінності; формування колективу на засадах волі і прагнень його членів; в цілому формування вільної особистості.

3.Принцип природовідповідності спрямований на врахуван­ня багатогранної природи людини, особливостей її анатомо-фізіологічного і психічного розвитку.

4.Принцип гуманізації передбачає створення оптимальних умов для інтелектуального і соціального розвитку кожного ви­хованця; виявлення глибокої поваги до людини; визнання при­родного права кожної особистості на свободу, на соціальний за­хист, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності, на самореалізацію фізичних, психічних і соціальних потенцій, на створен­ня соціально-психічного фільтра проти руйнівних впливів нега­тивних чинників навколишнього природного і соціального сере­довища; виховання у молоді почуттів гуманізму, милосердя, доб­рочинності.

5.Принцип неперервності випливає з того, що виховання є багатогранним і багатофакторним процесом, який не обмежуєть­ся ні часовими, ні віковими рамками; виховання здійснюється з часу народження і триває впродовж усього життя; соціальне і природне середовище, діяльність особистості так чи інакше впли­вають на формування певних якостей; процес навчання — важ­ливий чинник виховання як через зміст навчального матеріалу, так і через організацію діяльності.

6.Принцип індивідуалізації та диференціації: врахування у навчально-виховному процесі індивідуальних особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку особистості; засто­сування засобів впливу на особистість з урахуванням її індивіду­альних фізичних і соціально-психічних властивостей; моделю­вання на основі індивідуальних потенцій групових та індивіду­альних програм розвитку, стимулювання фізично-оздоровчої, предметно-практичної, навчально-пізнавальної, соціально-кому­нікативної, орієнтаційно-оцінної діяльності вихованців.

7.Принцип єдності виховання і життєдіяльності: процес виховання — не відокремлена сфера діяльності уособлених лю­дей, він є цілісною системою організації життєдіяльності дітей і дорослих у сім´ї, школі, на виробництві, в соціально-природно­му середовищі; кожен компонент такої діяльності певним чином впливає на формування тих чи тих якостей особистості; органі­зовуючи будь-який вид діяльності, необхідно дбати, щоб вона несла в собі виховний потенціал.

Принцип етнізації передбачає наповнення виховання на­ціональним змістом, спрямованим на формування національної свідомості і національної гідності; створення умов для дітей усіх національностей, що є громадянами України, навчатися рідною мовою, вивчати традиції, звичаї, обряди свого народу; забезпечувати умови для відчуття етнічної причетності до свого народу, його культури, формування рис національної ментальності; ви­ховувати в молоді почуття соціальної відповідальності за збере­ження, примноження і продовження етнічної культури.

9.      Принцип послідовності і систематичності вимагає забезпечувати певний вплив на особистість дитини з урахуванням її вікових можливостей і розвитку, поступово розширювати сис­тему вимог до діяльності; забезпечувати доцільну єдність вимог до вихованця з боку вихователів (членів сім´ї, учителів та ін.): створювати оптимальні умови для вияву самостійності вихован­ця при розв´язанні виховних завдань, дбаючи про розумне педа­гогічне керівництво.

10.    Принцип культуровідповідності передбачає невід´ємний зв´язок виховання з культурними надбаннями людства і, зокре­ма, свого народу: знання загальнолюдських багатств у царині культури, особливостей розвитку та становлення національної культури і її взаємозв´язку з загальнолюдською, знання історії свого народу, його культури; забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь.

Організовуючи виховний процес у вищих навчальних закла­дах, педагоги мають вдумливо, творчо і конструктивно підходи­ти до реалізації принципів виховання. Це стосується як змісту, так і форм, засобів, методів виховної діяльності.

6. характеристика методів формування свідомості

Методи формування свідомості учнів — словесні: розповідь, пояснення, бесіда, лекція, диспут; метод прикладу.

Розповідь. Тема розповіді повинна бути актуальною для класу. Важливою ознакою розповіді є її послідовність, логічність викладу інформації. Ефект буде помітним тоді, коли учні довіряють учителю, готові з ним співпереживати, а відповідна реакція буде очікуваною і позитивною.

Пояснення — найбільш поширений метод тлумачення явищ, подій, правил і норм поведінки, розкриття соціального, морального, естетичного змісту вимог до дитини, вчинків, подій, явищ, допомога в оцінці учнями людських взаємин.

Бесіда — це обґрунтування вчителем життєво важливої теми, формування питань, які спонукають до розмови, залучення учнів до оцінки подій, вчинків, явищ суспільного життя, до вироблення правильного ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків. У бесіді необхідно спиратися на особистий досвід учнів, їхні діла, вчинки.

Бесіди повинні бути неповторними, ретельно підготовленими, добре організованими. Потрібно підвести учнів до самостійних висновків, менше говорити самому, а більше спрямовувати і поправляти учнів.

Особливо складними є індивідуальні бесіди. З молодшими школярами бесіди потрібно проводити індуктивним методом (від конкретних вчинків до узагальнення). Для проведення індивідуальної бесіди важливо підібрати такий психічний стан учня, щоб він був здатний на відвер-тість, доцільно використовувати переконливі приклади. Вихованець повинен відчути, що педагог хоче йому допомогти усвідомити правильну суть вчинку, дії, явища.

Лекція — це організований, доступний системний виклад тієї чи іншої проблеми соціально-політичного, морального, ідейно-естетичного змісту. Логічним центром лекції є якесь теоретичне узагальнення, а конкретні факти служать ілюстрацією. Лекція повинна бути переконлива, з доказами й аргументами. Мова вчителя має бути емоційна й жива. Учитель повинен давати власну оцінку фактам, подіям і явищам, використовувати різні прийоми для підтримки уваги учнів. Теоретичні положення лекції потрібно розкривати в тісному взаємозв'язку з практикою і з життям учнівського колективу. Найбільш складним моментом лекції є відповіді на запитання, від яких лектор не повинен ухилятися. Цикл лекцій — це група присвячених одній проблемі лекцій. Важливе значення має наповнення лекції цікавим змістом, висвітленням тих моментів, які для учнів є найбільш суттєвими й актуальними.

Диспут — це метод формування суджень, оцінок, переконань на основі знань, одержаних у ході зіткнення думок, різних поглядів. Питання, що виносяться на диспут, готуються завчасно, бажано самими учнями. Успіх диспуту багато в чому залежить від ведучого, який спочатку повідомляє проблему та різні погляди на неї, висловлює думки і закликає аудиторію до роздумів. Питання диспуту ставлять так, щоб викликати інтерес до проблеми, створити атмосферу невимушеності, рівності. Головне — факти, логіка, доказовість, говорити, що думаєш, думати, що говориш. Теми диспутів зі старшокласниками можуть бути такі: - У чому щастя людини? —    Яке життя вважаємо прекрасним? —    Гроші — це первинна чи вторинна цінність? —    Звідки беруться байдужі? —    Чому поведінка людей не завжди збігається з вимогами життя? —    Як стати ковалем свого щастя?

На диспуті важливо досягти не певних і кінцевих рішень, а домогтися аналізу школярами понять, уміння захищати свої погляди, переконувати в них інших людей. Педагог не повинен поспішати спростовувати помилкові судження. У диспуті не повинно бути позицій замовчування і заборони. Призначення диспуту — створювати орієнтовну основу для творчих шукань і самостійних рішень.

Метод прикладу. Молодші школярі дуже схильні до наслідування у зв'язку з малим життєвим досвідом, відсутністю стійких звичок поведінки. Наслідування носить вибірковий характер, підлітків приваблюють окремі риси характеру іншої людини. Учитель повинен спрямувати наслідування на позитивний приклад, але паралельно він повинен вчити учня протистояти негативному. К. Д. Ушинський писав, що у вихованні не можна обмежуватися тим, що дитина наслідує і копіює, особистість повинна розвиватися своєрідно, як особлива, неповторна індивідуальність. Приклад повинен стимулювати розвиток свідомості, творчу активність. У школі повинно бути багато зустрічей з видатними людьми. Негативні приклади використовуються тоді, коли йдеться про правове, антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування певних конкретних вчинків.

7. характеристика методів організації діяльності

До групи методів організації діяльності належать методи тренування, привчання, педагогічної вимоги, громадської думки, доручення, виховуючих ситуацій. Усі вони базуються на практичній діяльності вихованців. Управляти цією діяльністю педагоги можуть завдяки поділу її на складові частини — конкретні дії і вчинки, а інколи на ще менші частини — операції.

Громадська думка — система загальних суджень людей, яка виникає в процесі їх діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що становлять загальний інтерес.

Громадська думка є також методом виховного впливу і результатом виховання. Особиста думка є складовою громадської. Тому основним завданням при використанні цього методу є формування думки особистості: системи поглядів, оцінних суджень, уміння висловлюватись, вести полеміку, критикувати і сприймати критику, прислухатись до думки інших, зіставляти, аналізувати їх, захищати свою думку і на цій основі втілювати її в загальну, відповідно вирізняючись на фоні загального судження як індивідуальність. За цієї умови громадська думка виконує формуючу, виховну функцію.

Громадська думка є опорою у намаганні педагогічного колективу утверджувати норми моралі, сприяє активізації дій учнівського колективу, допомагає усвідомити учням значення певного виду діяльності, підвищує її ефективність, робить набутком усього колективу кращі зразки поведінки. Вона має бути колективною вимогою, формуватися заздалегідь, не чекаючи прояву негативного явища, бути спрямованою на тих, хто з нею рахується. Її обережно використовують щодо учнів з підвищеною емоційністю (не критикувати, а показувати вихід із складного становища).

Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування негативних дій і вчинків.

На думку А. Макаренка, без щирої, переконливої, гарячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Вимога впливає не тільки на свідомість, а й активізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в потрібному напрямі, сприяє виробленню позитивних навичок і звичок поведінки.

Пред'явлені учням вимоги мають бути доцільними, зрозумілими й посильними. Водночас вони повинні випереджувати розвиток особистості, але їх висувають тоді, коли свідомість учня підготовлена до сприймання. Для цього роз'яснюють суть вимоги, переконують в необхідності й корисності її виконання. Водночас домагаються позитивної реакції колективу на вимогу, розраховуючи, що він підтримає педагога, відповідно вплине на учня, якщо той з певних причин не захоче виконувати вимогу.

Водночас слід передбачити ситуацію, за якої ігнорування думки колективу, невиконання учнем вимоги педагога може залишити колектив байдужим до цього або він з інших мотивів не захоче втручатися в неї.

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.

Методи вправ і привчання взаємозв'язані, адже спрямовані на засвоєння школярами соціального досвіду, формування у них системи вмінь і навичок. Практика свідчить, що особистість швидко засвоює норми і правила поведінки у суспільстві, але в конкретній діяльності діти відчувають значні труднощі через брак умінь і навичок. Тому у вихованні потрібна система доцільних вправ, спрямованих на створення виховних ситуацій, які мають конкретний життєвий сенс. Наприклад, не можна виховати в дитини почуття сміливості лише через заучування поняття «сміливість». Потрібна система вправ, спрямованих на подолання внутрішніх бар'єрів страху в конкретних ситуаціях.

Вправляння учня в позитивних діях і вчинках відбувається і завдяки використанню доручень учням, виконання яких, потребуючи відповідних дій, вчинків, формуватиме в них відповідні навички і звички.

Застосування цього методу передбачає врахування індивідуальних особливостей учнів. Добираючи доручення, дбають, щоб його виконання сприяло розвитку у вихованців потрібних якостей

Виховуючі ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолання недоліків.

Ситуація стає виховуючою тоді, коли набуває виховного спрямування. Чим привабливіша, складніша, проблемніша вона для учня, тим більше зусиль він затратить на її аналіз, тим кращим буде результат. Виховуючі ситуації сприяють формуванню в учнів здатності уявляти себе на місці іншої людини, приймати найбільш доцільні рішення, узгоджувати з ними власні дії.

Такі ситуації є різноманітними за своїми особливостями: вербальні (наведення афористичних висловів, розповіді із моральною проблематикою, казкові сюжети і реальні події), уявні (створення учневі умов для аналізу ним своєї поведінки, оцінки певної події), конфліктні (в їх основі — гострі моменти, психологічні зриви, потрясіння), ситуації-задачі, ситуації-вправи (обговорення проблем ігрової ситуації, що спонукають учнів до певних дій, моральних вчинків).

Тренування — метод формування необхідних якостей особистості шляхом багаторазового повторення дій і вчинків учнів.

8. характеристика методів стимулювання

У своїй сукупності ці методи покликані регулювати, коригувати і стимулювати діяльність та поведінку вихо­ванців. Найефективніші серед них — гра, змагання, за­охочення і покарання.

Гра — один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними. Види ігор визначають на основі різнопланової діяль­ності дітей: ігри-дозвілля (ігри за власним бажанням), ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навча­льно-виховних завдань). Залежно від того, наскільки гнучкими, динамічними, творчими, регламентованими є рольові дії, правила і зміст, колективні розважальні ігри поділяють на групи:

1. Ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, дра­матизації з вільним розвитком сюжету, ігри-жарти, ігри-розиграші.

2. Ігри за визначеними правилами: рухові, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.

Змагання — природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі.

Забезпечує випробування людиною своїх здібностей, від­чуття товариської взаємодопомоги, передбачає облік і порів­няння результатів діяльності, заохочення її учасників, сприяє розвитку нахилів, духовних якостей дитини, спонукає до наслідування загальноприйнятих норм поведінки. Змагання супроводжують позитивні та негативні емоційні реакції: за­хоплення, радість з приводу успіхів, скептицизм, байдужість, заздрість тощо. Тому слід враховувати позитивні (спосіб згур­тування колективу, розвиток моральної мотивації діяльнос­ті) і негативні впливи (відсутність боротьби за досягнення спільного успіху, взаємодопомоги та співробітництва, що зу­мовлює розлад у колективі). Важливими умовами проведен­ня змагань є демократичний підхід до ідеї змагання, висвіт­лення його результатів, залучення учнів до обговорення й аналізу, їх матеріальне і моральне стимулювання.

Змагання бувають індивідуальними і колективними. Формами індивідуального змагання є предметні олімпіа­ди, конкурси дитячих творів, малюнків, виставки, індиві­дуальні види спортивних змагань тощо. У виховному пла­ні вони стимулюють діяльність, що ґрунтується на індиві­дуальних мотивах та особливостях. Формами колективного змагання є ігри (футбол, волейбол тощо), конкурси худож­ньої самодіяльності (внутрішкільні, міжшкільні, районні тощо). Підбиваючи підсумки змагань, відзначають дітей, які досягли успіху, й тих, хто через недостатній рівень підготовки відстав, але докладав максимум зусиль.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спону­кання вихованців до їх повторення. Полягає в тому, що відчуття задоволення, радості, зу­мовлені громадським визнанням зусиль, старань, досяг нень зміцнює впевненість у своїх силах, викликає при­плив енергії, піднесений настрій, готовність до роботи, забезпечує хороше самопочуття. Серед основних видів заохочення виділяють: схва­лення, виражене короткою реплікою-ствердженням, що дитина діє правильно, її вчинок позитивний («Так», «Мо­лодець!», «Правильно!»); похвала, що є розгорнутою оцінкою, яка супроводжується аналізом дій дитини («Ось бачиш, Сашко, ти постарався і вже вчишся краще»); нагорода, що є більш значним заохоченням, яке засто­совують за необхідності відзначити особливі досягнен­ня, вчинки (закінчення навчання з відзнакою, перемо­га у змаганнях); важливе доручення, яке свідчить про довіру вчителя і викликає особливе натхнення в учня, спонукає до діяльності; авансування особистості, яке застосовують стосовно тих, кого рідко або ніколи не за­охочують, хто не переживав позитивних емоцій від по­хвали дорослих. Але заохоченням «авансом» не слід зло­вживати.

Покарання — осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припи­нення, запобігання у майбутньому. Покарання, як і заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб. Воно має викликати в учнів почуття сорому і провини, намір не повторювати подіб­ного. Покарання, що принижує їх гідність, не дасть по­зитивного результату. Знаючи учня, розуміючи його духовний стан і мотиви, що спонукають до певних вчин­ків, вчитель може визначити необхідність і міру пока­рання

Беручи за основу особливості впливу на учня, виділя­ють такі види покарань: покарання-вправляння (на­приклад, погане виконання обов'язків чергового у класі карається додатковим чергуванням); покарання-обмеження (обмеження щодо отримання певних благ); покарання-осуд (попередження, догана); покарання-умовність (наприклад, учня залишають на певний час у кабінеті директора для обдумування свого вчинку); по-карання-зміна ставлення (більш суворий тон вчителя під час аналізу вчинку, суворий погляд). Сухомлинський вважав що найкращою формою покарання дітей є покарання добром саме такі форми покарання які ґрунтуються на добродушності педагога і повазі до того хто завинив найбільше сприймають діти. Часто вони порушують дисципліну саме в улюблених учителів і тільки тому що їм подобається їхня реакція, стиль покарання. Макаренко був упевнений у тому , що застосування дисциплінарних стягнень це вже не така велика необхідність. Разом з тим вважав, що там де дисциплінарне стягнення дійсно потрібне воно повинно бути накладене.

9. Характеристика методів в самовиховання.

З народження дитина поступово залучається до складного процесу соціологізації — оволодіння певною сумою соціального досвіду, усвідомлення себе як особистості. Під впливом різноманітних потреб у неї виникає прагнення до самовдосконалення, яке задіює соціально-психологічний механізм самовиховання.

Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання негативних.

Педагогічне керівництво самовихованням — це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри».

Самовиховання починається з самоусвідомлення — усвідомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) внутрішньої діяльності людини. Головною при цьому є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети, установок, мотивів поведінки, практичних завдань.

Методи самовиховання - способи діяльності та налаштування на неї вихованців з метою надання образу "Я - реальний" рис образу "Я-ідеальний ".

Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутрішнього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості.

Важливим етапом у процесі самопізнання є самовизначення учнем своєї спрямованості, темпераменту, характеру, здібностей. Самоосвіта - процес набуття знань у процесі самостійної роботи поза систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі. Самоспостереження — спостереження індивіда за своїми діями, вчинками, думками, почуттями. Види самоспостереження: ретроспективне ;пряме ;повторне. Самокритика - дитина не тільки розмірковує, а й критично оцінює себе, своє становище в суспільстві, природі, колективі, в сім'ї, у стосунках з учителями. Самоаналіз – аналіз власних думок, почуттів тощо; метод з’ясування причинно – наслідкових зв’язків у діях і вчинках. Самоставлення – ставлення людини до самої себе; глобальним (самоповага) і частковим (аутосимпатія, самосимпатія). Самооцінка - оцінювання особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей. Самооцінка буває : адекватною (коли думка людини про себе збігається з тим, ким вона насправді є); неадекватною (коли людина оцінює себе не об'єктивно, її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші); об'єктивною, заниженою, завищеною. Самоповага — особисте оцінне судження, виражене в позитивному ставленні індивіда до самого себе. Саморегуляція (лат. regulare — налагоджувати) здатність людини керувати собою на основі сприймання й усвідомлення актів своєї поведінки та психічних процесів. У процесі організації саморегуляції учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою: само підбадьорення; само схвалення; само наказ;самовладання; самообмеження; самонавіювання;само стимулювання; самоконтроль.

10.Учнівський колектив. Його ознаки та структура. Стосунки в колективі. Стадії розвитку колективу та роль педагога на кожній з них. Шляхи формування колективу.

Колектив – обєднання людей(дітей) життя і діяльність яких згуртована спільною суспільно-корисною мето на користь всього колективу. Вньому існують такі озаки: 1)наявність суспільно корисної мети. 2)Відповідна діяльнічть по досягненню мети. 3)наявність органів самоврядування. 4)Наявність рвзних видів стосунків. 5)Наявність структури колективу. Структура колективу – це його побудова, існує формальна, загально визначена, і неформальна. Формальна – це колективи(клас,пед.. колектив) відповідає всім ознакам і нормам колективу. Наформальний – поєднує існування в основному колективі мікрогруп(за інтересами, місцем проживання, місцем відпочинку, дружбою…). Вчитеь має знати, що наформальні колективи часто мають негативний вплив на дітей, а отже, необхідно зробити все, щоб подолати цей вплив. Крім того досить часто учнівський колектив складається з мікрогруп. Значить, організовуючи виховання, вчитель має максимально залучати це, в своїй роботі. Принципи життєдіяльності колективу: 1)єдність і цілісність; 2)постійний рух вперед; 3)організація різноманітної діяльності 4)формування, почуття честі. Стосунки в колективі. В дит.колективі переважають ділові, офіційні відносини. Величезна роль неформальних(особистих) які є: симпатії, антипатії, взаємні, невзаємні, стійкі, тимчасові. Крім того, нейтральні, асоціальні. Функції колективу: виховна, організовуюча, стимулююча.Теорії відомо 4 стадії розвитку колективу: 1стадія. Характеризується недостатня організованість, відсутня єдність на цій стадії, характер вимог педагога повинен бути якнайкатегоричніший, вчитель поряд з вимогами контролює їх виконання, стимулюючи дітей до власної активності, таким чином, він виявляє актив. Рушійною силою розвитку колективу є подолання суперечностей між тими вимогами, що виступають між спільною діяльністю і особливим досвідом колективу. 2 стадія.Характерезується перетворенням активу учня у міцну опору вчителя,які стають справжніми керівниками всього колективу. Важливим є поєднання організаторських функцій вчителя і активу, Важливим є участь кожного у практичних справах типу: чергування, виконання доручень… На цій стадії вступає в дію закон паралельної дії. Вчитель ставить вимоги активу, а актив вимагає від всього колективу, таким чином відбувається виховання активу, який поступово стає справжнім організатором життєдіяльності колективу, стосунки між дітьми, з ділових, нейтральних, перетворюються на особистісні стосунки взаємодопомоги. 3 стадія. Вважають періодом розквіту колективу, на цій стадії розвитку всі його члени добровільно приймають участь у діяльності, кожен може поступатися своїми інтересами заради інших . на 3 стадії відбувається зміна мотивів діяльності, які стають колективістськими. На цьому етапі створюються умови для розвитку кожної індивідуальності кожної дитини, вимоги, на цій стадії ставить більшість колективу, а позиція вчителя є більш рухливою, бо вчитель менше контролює, частіше скеровує діяльність колективу. 4стадія – кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті вимоги як вимоги до себе. Створюють умови для нових, складніших вимог, які висуваються в процесі розвитку колективу, розширюються права та обов’язки активу, ускладнюються види діяльності колективу.

Шляхи формування колективу: *формування органів самоуправління через включення дітей у виконання різноманітних доручень в організацію різної діяльності. *створення спільних традицій, які з року в рік повторюються в певний час і удосконалюються. *наявність перспективних ліній: існування конкретних цілей, які є різними в часі. Звідси близька перспектива- день,2; середня – місяць,2; далека рік-…. *Організація колективної діяльності, у вигляді змагання, праці, проведення спільного дозвілля. *велику роль відіграє стиль колективу: внутрішня духовна сила, яка передбачає почуття власної гідності, активності, стриманості в поведінці. * неменше значення має тон колективу – це загальний, духовно-емоційний настрій, який супроводжує діяльність любого, дитячого колективу. Є мажарний, мінорний, теоретики стверджують, що повинен переважати мажорний.

11 – Розумове виховання молодших школярів.

Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення їм культури розумової праці.

Фактично це спеціально організований педагогічний процес

Спрямований на формування у дітей системи ЗУМ та відповідних способів розумової діяльності. Завдання:1. Оволодіння основними мислитильними операціями. 2. Формування культурної розумової праці.

3. Формування світогляду. 4. Розвиток інтелектуальності дитини. 5. Розвиток потреби до самоосвіти. 6. Готовність застосовувати отримане ЗУН в житті.

В основі розумового виховання лежить мислення дитини.

Мислення дитини - це процес опосередкованого й узагальненого пізнання предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відповідностей. У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розумовий розвиток» — розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібностей людини. Мета розумового виховання — забезпечення засвоєння учнями основ наук, розвиток їх пізнавальних здібностей і формування на цій основі наукового світогляду. Його зміст — система фактів, понять, положень з усіх галузей науки, культури і техніки. Освічена людина повинна володіти основами наук, техніки, мистецтва і культури. Ці знання мають бути систематизовані, постійно поповнюватися. У процесі розумового виховання школяр повинен навчитися мислити. Мислення — процес опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.