Загальна частина

Змістовий модуль 1. Загальні положення кримінології

Тема 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології. Історія становлення кримінології

1. Поняття, предмет і система кримінології.

2. Методологія та методика кримінологічної науки.

3. Історія становлення та розвитку кримінології.

1. Поняття, предмет і система кримінології

Злочинність є поширеним і надзвичайно шкідливим суспільним явищем, тому боротьба з нею є одним із основних завдань держави та її інституцій. Держава на законодавчому рівні визначає, які діяння є злочинними і встановлює вид та розмір покарання, що має бути застосоване щодо осіб, які їх учинили.

Разом з тим, завдання протидії злочинності полягає не стільки в покаранні осіб, які вчинили злочини, а в попередженні, профілактиці, недопущенні злочинів. Для того, щоб вести ефективну боротьбу зі злочинністю як соціальним явищем, необхідно досліджувати її структуру та динаміку, виявляти причини й умови вчинення окремих злочинів і злочинності в цілому, вивчати особу злочинця, прогнозувати можливі тенденції розвитку злочинності у майбутньому і на цій основі розробляти заходи профілактики злочинності та планомірно здійснювати діяльність щодо її попередження. Саме ці питання досліджує кримінологічна наука.

Кримінологія – це наука про злочинність, її причини, особистість злочинця і заходи запобігання злочинності (Юридична енциклопедія, т. 3, с. 410).

Завданнями кримінології є:

1. соціологічне, психологічне та правове осмислення злочинності;

2. комплексний аналіз процесів і явищ, що зумовлюють злочинність, тенденцій її розвитку;

3. вивчення особи злочинця, його біологічних, психічних та соціальних якостей;

4. вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо попередження, зниження рівня злочинності та окремих її проявів [80, c. 6].

Предмет дослідження кримінології перебуває на стику двох суспільних наук – права й соціології, тобто кримінологія – це комплексна, соціолого-правова наука.

Об’єктом науки кримінології є суспільні явища, пов’язані зі злочинністю та іншими правопорушеннями, причинами й умовами злочинності, місцем і роллю особи злочинця в системі суспільних відносин, а також з вирішенням завдань запобігання та профілактики правопорушень.

Будь-яка галузь науки має свій предмет дослідження. Саме предмет дослідження визначає її місце й роль у системі інших наук. Предмет дослідження певної науки також визначає й обумовлює її методику.

Предмет дослідження науки кримінології включає такі основні елементи:

1. злочинність як соціальне явище;

2. окремі злочини як конкретні прояви злочинності;

3. особа злочинця;

4. причини й умови злочинності у цілому та окремих злочинів, зокрема (детермінанти злочинності);

5. основні форми й методи запобігання як злочинності в цілому, так і певним її видам та окремим злочинам.

Окрім того, кримінологія досліджує «фонові явища злочинності» – пияцтво, алкоголізм, наркоманію, проституцію тощо. Ці явища є важливими детермінантами злочинності, зокрема її насильницьких та корисливих видів.

Кримінологія досліджує також віктимну поведінку жертв злочинів як важливу детермінанту злочинності. Слід зазначити, що віктимологія уже виділилася із кримінології в окрему галузь науки.

Кримінологічні дослідження та їх результати є основою для прогнозування майбутнього стану злочинності, вироблення заходів протидії та планування боротьби з нею, та й, у загальному, для формування кримінально-правової політики держави в цілому.

Кримінологія, як і будь-яка наука виконує чотири основні функції: 1) описову; 2) пояснювальну; 3) прогностичну; 4) регулятивну.

Кримінологія є наукою комплексною. Досліджуючи соціально-правові явища, що складають її предмет, вона використовує здобутки як правових так і інших суспільних наук.

Кримінологія тісно пов’язана з науками про суспільство й людину, зокрема з філософією, соціологією, політологією, теорією управління, економічною теорією, педагогікою, психологією та іншими соціальними науками.

Філософія є загально-методичною базою для всіх наук про природу й суспільство, у тому числі й для кримінології. Кримінологія використовує багато філософських категорій та законів, пристосовуючи та конкретизуючи їх стосовно свого предмета дослідження.

Кримінологія тісно пов’язана з соціологією. Соціологія досліджує життя суспільства в цілому. Важливою складовою предмета дослідження соціології є соціальна патологія – проблеми пияцтва, алкоголізму, наркоманії, безробіття, інші соціальні аномалії. Особливий інтерес для кримінології складають соціологічні дослідження девіантної поведінки (такої, що відхиляється від загальноприйнятної) та її крайніх проявів – злочинності.

Кримінологічні дослідження мають прикладний характер. Їх результати також використовуються іншими науками, що досліджують окремі питання злочинності та розробляють пропозиції щодо ефективної протидії цьому явищу.

Кримінологічна наука напрацювала значний за обсягом науковий і практичний матеріал. У зв’язку з цим постала необхідність його структуризації та систематизації.

Система кримінологічної науки – це організована сукупність кримінологічних знань, теорій, суджень, розподілених за певними критеріями на окремі однорідні складові частини, які внутрішньо узгоджені між собою та взаємодіють.

Систематизація – це розчленування, розподіл єдиних кримінологічних знань на певні окремі складові однорідні частини.

Кримінологічну науку поділяють на окремі складові частини, тобто класифікують за різними критеріями:

• за складовими елементами її предмета дослідження;

• за рівнем узагальнення науково-практичної інформації;

• за особливостями контингенту злочинців;

• залежно від специфіки їх антисоціальної спрямованості і злочинної мотивації.

За складовими елементами її предмета дослідження виділяють наукові положення щодо злочинності в цілому та окремих її видів, щодо особи злочинця, щодо причин та умов злочинності та її окремих проявів, щодо заходів протидії злочинності.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на Загальну та Особливу частини.

У Загальній частині кримінологічні явища й поняття аналізуються в цілому, узагальнено, без виділення специфіки окремих злочинів чи їх видів. У Загальній частині кримінології досліджуються також проблеми її становлення та подальшого розвитку, методологія та методика кримінологічних досліджень, кількісні та якісні показники злочинності, детермінація злочинності, особа злочинця, основи кримінологічного планування і прогнозування злочинності, загальні положення щодо профілактики та запобігання злочинності.

В Особливій частині міститься кримінологічна характеристика окремих видів та груп злочинів. Критеріями групування злочинів є: особливості контингенту злочинців (жіноча злочинність, злочинність неповнолітніх, рецидивна злочинність, професійна злочинність тощо); зміст злочинних посягань (насильницькі злочини, корисливі злочини, необережні злочини та ін.); об’єкт посягання (злочини проти власності, злочини проти правосуддя, злочини проти громадської безпеки, злочини проти життя і здоров’я особи та ін.); сфера злочинної діяльності (злочини у сфері економіки, злочини у сфері службової діяльності, злочини у місцях позбавлення волі тощо). Можуть бути й інші критерії класифікації злочинності.

2. Методологія та методика кримінологічної науки

Будь-яка галузь науки для дослідження явищ, що складають її предмет, використовує різноманітні прийоми, способи та засоби пізнання. які отримали узагальнену назву – методи дослідження.

Методологія – це вчення про методи наукового пізнання, їх суть, допустимість, результативність, критерії вибору тощо. Розрізняють загальну та галузеву методології. Загальна методологія досліджує основоположні принципи вибору та застосування методів наукового дослідження будь-яких явищ чи об’єктів. Галузева методологія, або як її іще називають – спеціальна, це наука про методи пізнання, які використовуються для дослідження предмета певної конкретної галузі знань.

Методологія кримінологічної науки є однією з галузевих (спеціальних) методологій. Це вчення про методи, які використовують кримінологи для дослідження об’єктів та явищ, що складають предмет кримінології.

Метод кримінології – це спосіб, засіб дослідження об’єктів та явищ, що складають предмет кримінології.

Кримінологічна методика – це сукупність методів кримінології, що використовуються для дослідження явищ кримінологічного характеру.

Процедура кримінологічного дослідження – це певний порядок, послідовність, система дій і способів здійснення кримінологічного дослідження.

Для збирання і обробки кримінологічної інформації використовуються різні методи. Серед них найбільш поширеними є статистичні, конкретно-соціологічні, психологічні й математичні методи.

За місцем, послідовністю у процесі наукового дослідження розрізняють методи збирання кримінологічної інформації, методи систематизації, обробки й аналізу цієї інформації та методи інтерпретації результатів дослідження.

Статистичні методи. Злочинність як соціальне явище має не одиничний, а масовий характер, тому її детермінацію, закономірності, тенденції слід виявляти й досліджувати комплексно, на основі значної кількості спостережень. Для цього використовуються статистичні методи, суть яких полягає у збиранні та аналізі, переважно, кількісних показників певного явища. Залежно від того, чи досліджується уся сукупність певних явищ (злочинів) чи тільки певна їх частина, статистичне спостереження поділяється на суцільне та вибіркове.

Статистичні методи використовуються на всіх етапах проведення кримінологічного дослідження – від збирання первинної кримінологічної інформації і до інтерпретації одержаних у результаті дослідження результатів.

Для збирання емпіричної інформації у кримінології використовуються конкретно-соціологічні методи: опитування; спостереження; вивчення документів; експертні оцінки.

Основними методами опитування є інтерв’ю та анкетування.

Інтерв’ю являє собою пряме спілкування між дослідником (інтерв’юером) і опитуваним (респондентом). Під час інтерв’ю дослідник ставить запитання, на які відповідає респондент. Для дослідника важливим є лише результат проведеного інтерв’ю (висновки, оцінки, судження тощо).

Анкетування – це метод збирання кримінологічної інформації шляхом дослідження спеціальних анкет, які заповнюють респонденти. Анкета – це документ, що містить певний перелік запитань із передбаченою формою відповіді на них («так» чи «ні», підкреслити правильну відповідь, зробити певну позначку тощо).

Спостереження – це метод збирання первинної кримінологічної інформації, який полягає у безпосередньому сприйнятті дослідником певних явищ, подій і ситуацій, очевидцем яких він є особисто.

Вивчення документів – це також метод збирання первинної кримінологічної інформації. Під документами розуміють письмові джерела інформації різного роду, які мають офіційний або неофіційний характер. Такими, наприклад, є вироки та постанови суду, матеріали кримінальних справ, окремі кримінально-процесуальні документи, висновки різного роду експертиз, звернення громадян з приводу вчинених злочинів, повідомлення у засобах масової інформації тощо.

Метод експертних оцінок у кримінології полягає у використанні висновків фахівців, експертів в окремих галузях знань, з різних питань щодо злочинності та заходів боротьби з нею. Оцінки експертів ґрунтуються на їх глибоких теоретичних знаннях і на великому практичному досвіді. У зв’язку з цим, головне завдання дослідника полягає в тому, щоб обрати компетентних експертів і правильно поставити перед ними відповідні запитання.

Психологічні методи передбачають використання спеціальних знань таких галузевих наук як психологія, психопатологія, психодіагностика, психотерапія, соціальна психологія, соціальна психотерапія та ін. Вони використовуються в кримінології для вивчення та дослідження особи злочинця, механізму злочинної поведінки, застосування профілактичних заходів психологічного характеру.

Математичні методи. У кримінологічних дослідженнях використовуються також кількісні математичні методи, зокрема, для збирання й аналізу кількісно-якісних показників злочинності та її окремих проявів. На основі кількісних показників злочинності формулюються висновки щодо її динаміки та тенденцій, розробляються відповідні заходи протидії злочинності.

Кримінологічні дослідження, як і будь-які інші наукові дослідження проводяться згідно певних процедур, тобто шляхом чітко визначеного послідовного виконання певних цілеспрямованих дій, операцій.

Будь-яке кримінологічне дослідження, за загальним правилом, проводиться у вісім етапів. Залежно від специфіки предмета та мети окремого кримінологічного дослідження, цих етапів може бути менше чи більше.

На першому, початковому етапі дослідник обирає об’єкт дослідження. Тут же визначаються мета та завдання кримінологічного дослідження, визначаються ймовірні джерела інформації тощо.

На другому етапі складається програма кримінологічного дослідження. Програма кримінологічного дослідження, спрощено, являє собою документ, у якому визначаються конкретні заходи щодо проведення дослідження, послідовність та терміни їх виконання. Якщо певне конкретне кримінологічне дослідження проводять кілька виконавців, то в програмі визначається розподіл завдань і функцій між ними. У програмі кримінологічного дослідження можуть вказуватися також проміжні цілі та кінцева мета дослідження, необхідні для проведення дослідження засоби, форми контролю тощо. На цьому ж етапі обираються методи дослідження, які залежать від особливостей об’єкта, цілей і масштабності дослідження.

На третьому етапі здійснюється матеріально-технічне забезпечення кримінологічного дослідження: розробляються та виготовляються анкети, опитувальні листи, розробляються переліки питань для інтерв’ю, готується оргтехніка тощо.

На четвертому етапі реалізується організаційне забезпечення кримінологічного дослідження: конкретизується склад дослідників, проводиться їх навчання чи інструктаж, здійснюється розподіл між ними окремих функцій, а також визначається кількісний та якісний склад респондентів дослідження.

Наступний, п’ятий етап – найважливіший. Саме на цьому етапі учасниками дослідження збирається необхідна кримінологічна інформація. Від її повноти та достовірності залежить кінцевий результат кримінологічного дослідження, його висновки та практичні рекомендації

Шостий етап – аналітичний. На цьому етапі систематизується, узагальнюється й аналізується зібрана на попередньому етапі дослідження кримінологічна інформація. Результатом проведеної аналітичної роботи є обґрунтовані висновки щодо характеристики кримінологічної обстановки, її динаміки та тенденцій, кількісних і якісних показників злочинності та окремих її видів чи щодо інших питань, вивчення яких складало зміст і мету кримінологічного дослідження.

На сьомому етапі, на основі висновків та результатів кримінологічного дослідження розробляються практичні заходи щодо покращення чи стабілізації криміногенної обстановки на певній території, складаються цільові програми щодо координації зусиль правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю чи окремими її проявами, складаються певні плани з метою практичного використання результатів кримінологічного дослідження.

Останній, восьмий етап полягає в практичній реалізації розроблених на основі висновків та рекомендацій кримінологічного дослідження відповідних заходів, програм, планів тощо у діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, системи правоохоронних органів.

Вказаний перелік етапів кримінологічного дослідження не є вичерпним і може бути змінений залежно від його об’єкта та мети.

Важливо зауважити, що висновки та результати кримінологічних досліджень мають не лише суто практичне застосування, вони є емпіричною базою для перспективних наукових пошуків у кримінології.

3. Історія становлення та розвитку кримінології

Злочини й злочинність є невід’ємними характеристиками людського суспільства від початків зародження суспільного життя. Злочинна поведінка людини та покарання за неї були предметом вивчення, дослідження мислителів древніх цивілізацій: Єгипту та Вавилону, Греції та Риму, епох Відродження та Середньовіччя. Але всі ці дослідження не мали системного характеру, стосувалися окремих характеристик певних злочинів, глибоко не досліджувалися причини злочинності як масового явища тощо. Тому для цього періоду можна говорити лише про окремі дослідження кримінологічного характеру. які проводилися в межах інших правових наук: кримінального права, церковного права, мусульманського права тощо.

Тільки у XVIII ст. розпочалися системні наукові дослідження кримінологічного характеру, кримінологія виділилася серед інших правових наук як самостійна правова наука.

В історії становлення та розвитку кримінології виділяють три основних періоди: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний).

Класичний період тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., позитивістський (біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні школи) – з останньої третини XIX ст. по 20-ті рр. XX ст.; третій (плюралістичний, сучасний) період – з 30-40 рр. XX ст. до нашого часу.

Класичний період розвитку кримінологічної науки розпочинається з публікації у 1764 р. праці італійського вченого-правознавця Ч. Беккаріа «Про злочини і покарання». У цій роботі учений досліджує окремі злочини та практику застосування покарань за їх учинення, а також проблему запобігання злочинності. Відомим став його вислів: «Краще запобігти злочину, ніж потім карати за нього».

Кримінологічні ідеї учених цього періоду формувались у межах класичної школи кримінального права.

Основні положення кримінології класичного періоду наступні:

• людина, наділена розумом і волею, однаковою мірою здатна вчинити злочин чи утриматися від нього; усе залежить від її вибору, від її вільної волі;

• від учинення злочину людину можна утримати загрозою суворого покарання;

• покарання за вчинення злочину має бути невідворотним і відповідати тяжкості вчиненого злочину.

Позитивістський етап розвитку кримінології розпочався з останньої третини ХІХ століття. Підґрунтям кримінологічних шкіл позитивістського періоду стала філософія позитивізму. Позитивісти стверджували, що єдиним джерелом справжнього (позитивного) знання є конкретні (емпіричні) науки. Для пояснення реальності потрібні не абстрактні міркування, а виключно емпіричні, позитивні факти, здобуті з досвіду та спостережень. Позитивізм у кримінології проявився в емпіричному аналізі взаємозв’язку та взаємообумовленості між окремими криміногенними факторами та злочинністю.

На цьому етапі розвитку кримінології сформувалися багато різних її напрямів. Найбільш поширеними були біологічний, психологічний та соціологічний напрями.

Засновником біологічного (антропологічного) напряму в кримінології позитивізму був італійський учений, тюремний лікар Чезаре Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книгу «Злочинна людина». Протягом тривалого часу він досліджував характерні риси злочинців, які були засуджені та відбували покарання і на значному емпіричному матеріалі сформулював теорію природженого злочинця. Згідно з цією теорією, злочинця можна розпізнати за певними анатомічними й фізичними ознаками. Серед таких ознак Ч. Ломброзо вказав: аномалії черепа, асиметрію обличчя, знижену чутливість до болю, подовжені або недорозвинені мочки вух тощо, які, на його думку, свідчать про дегенерацію й атавізм. Ця теорія Ч. Ломброзо зазнала нищівної критики, так як вказані ним «ознаки злочинця» виявлялися у багатьох законослухняних громадян, учених і, навіть, коронованих осіб.

Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагу на інших факторах, що обумовлюють злочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого є те, що він започаткував системні дослідження особи злочинця.

Відомими кримінологами біологічної школи були також італійські вчені Е. Феррі та Р. Гарофало. Вони певним чином розвинули вчення Ч. Ломброзо про особу злочинця. Е. Феррі видав ґрунтовну працю «Кримінальна соціологія» і започаткував багатофакторний підхід у дослідженні причин злочинності та злочинної поведінки. Він досліджував вплив соціальних факторів на злочинну поведінку та ефективність, результативність впливу цілеспрямованих соціальних заходів на злочинність.

Соціологічна школа у кримінології позитивізму представлена такими французькими вченими як Г. Тард, Е. Дюркгейм, Ф. фон Ліст. Г. Тард вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми й правила поведінки, основними соціальними процесами. Поведінка особи, у тому числі й злочинна, визначається соціальним середовищем шляхом наслідування й навіювання. Засновник французької соціологічної школи Е. Дюркгейм розробив теорію аномії (безнормативності), висунув ідею, що злочинність є звичайним нормальним явищем у суспільстві, доки не переходить певні межі, які він називає «поріг насиченості». Злочинність, на його думку, має навіть деякий позитивний аспект, так як сприяє соціальному розвитку, удосконалює державу та її інституції.

Позитивістський напрям у кримінології наприкінці XIX – на початку XX ст. представлений також психологічною школою. Яскравими представниками психологічної школи в кримінології позитивізму були відомі європейські вчені Р. Гарофало, Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Хорні. Р. Гарофало у 1885 р. видав ґрунтовну наукову працю «Кримінологія. Природа злочинності і теорія покарань». Учений досліджував психологічні та соціальні фактори, що обумовлюють злочини. Р. Гарофало вбачав причини злочинів не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті – «аномаліях моралі» конкретної особи. Тобто, злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступені виявлення цих рис. Законослухняний громадянин долає в собі злочинні потяги, злочинець – не може їм опиратися.

Плюралістичний (сучасний) етап розвитку кримінології розпочався в 30-40 рр. XX ст. і триває й нині. Цей етап характеризується подальшим розвитком біологічних, психологічних, соціологічних теорій та їх поєднання у тих чи інших пропорціях у так звані інтеграційні теорії (біосоціальні, психолого-соціальні тощо).

На сучасний розвиток кримінології відчутно вплинула соціологія. Соціологічний підхід до вивчення злочинності та її причин ґрунтується на дослідженні взаємодії окремої людини і суспільства, окремих його інститутів.

Сучасний соціологічний напрям у кримінології представлений різними кримінологічними школами, об’єднаних у три великі групи.

Першу групу становлять теорії соціальної структури, до яких належать теорії соціальної дезорганізації, аномії, культурної девіантності, теорія субкультур і теорія можливостей.

До другої групи належать теорії соціального процесу. Ця група об’єднує теорії соціального навчання, диференційованого зв’язку, нейтралізації і соціального контролю.

До третьої групи належать різні альтернативні теорії (наприклад, теорії стигматизації, теорії конфлікту).

У другій половині ХХ ст. особливої актуальності набувають статистичні та віктимологічні кримінологічні дослідження.

Розвиток кримінології на теренах України. Враховуючи ту обставину, що Україна тривалий час не мала своєї державності, кримінологія на теренах України розвивалася як складова частина кримінологічної науки держав, до складу яких вона входила: Росії, Австро-Угорщини, Польщі.

До жовтня 1917 р. вітчизняна кримінологія розвивалась у межах кримінального права. Науковцями, які досліджували кримінологічні проблеми, були М.П. Чубинський, І.Я. Фойницький, А.Н. Трайнін, Д.А. Дриль, М.О. Неклюдов, С.В. Познишев та ін. Кримінологічні дослідження проводилися в той час як цікаві, але додаткові аспекти кримінального права та процесу.

Період між 1918 і до початку 1930-х рр. у СРСР позначився позитивними зрушеннями у розвитку кримінології. В обласних центрах створювалися кабінети з вивчення злочинності та особи злочинця, проводилися дослідження мотивації злочинної поведінки, узагальнювалися дані соціологічних і психологічних спостережень стосовно різних категорій злочинців, видавалися збірники статей і монографії з результатами наукових досліджень на кримінологічну тематику.

Однак на початку 1930-х рр., кримінологію було визнано «буржуазною наукою», а злочинність – «пережитком капіталістичного минулого», не притаманною соціалістичному суспільству, і наукові дослідження у галузі кримінології припинилися.

Відродження кримінології розпочалося з кінця 1950-х – початку 1960-х рр. З 1963 р. кримінологію як навчальну дисципліну почали викладати в юридичних вищих навчальних закладах. У кримінології часів СРСР домінував класовий підхід до вивчення злочинності, тобто основною причиною існування злочинності визнавалися класові протиріччя.

Незважаючи на це, в Україні проводились ґрунтовні кримінологічні дослідження таких відомих українських учених-кримінологів, як І.М. Даньшин, А.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, І.П. Лановенко, І.К. Туркевич. Особливу увагу українських кримінологів привернули питання щодо характеристики особи злочинця; детермінації злочинності та окремих видів злочинів; протидії злочинності та окремим її проявам. Проводилися кримінологічні дослідження «фонових явищ» злочинності – пияцтва й алкоголізму та їх впливу на злочинну поведінку.

Зі здобуттям Україною державної незалежності, українська кримінологія активно розвивається. Проводяться ґрунтовні наукові кримінологічні дослідження, результати яких викладені в опублікованих роботах відомих українських учених-кримінологів І.М. Даньшина, А.П. Закалюка, А.Ф. Зелінського, В.В. Голіни, О.Г. Кальмана, О.М. Костенка, О.М. Литвака, В.М. Поповича, В.О. Тулякова, В.І. Шакуна та ін. Основними напрямами кримінологічних досліджень сьогодні в Україні є загальнотеоретичні й прикладні проблеми запобігання злочинності, особливо таким новим її проявам як комп’ютерна, екологічна, транснаціональна злочинність; проблеми злочинної поведінки, зв’язку злочинності з пияцтвом, алкоголізмом, наркоманією, проституцією та іншими негативними явищами. Із кримінології виділилася як самостійна наукова галузь і активно розвивається віктимологія.

Розвиток сучасної світової кримінології пов’язаний із дослідженням таких міжнародних проблем як організована, у тому числі транснаціональна злочинність та її основні види – міжнародний тероризм, наркобізнес, торгівля людьми, незаконна торгівля зброєю, нелегальна міграція, відмивання брудних грошей, злочини проти довкілля, злочини у сфері високих технологій. Розвивається порівняльна кримінологія.

Єдину політику протидії злочинності в усьому світі проводить Організація Об’єднаних Націй (далі – ООН). Результати наукових досліджень кримінологів різних країн реалізуються у рішеннях Комісії ООН із запобігання злочинності і кримінальної юстиції. Періодично, кожних 5 років проводяться Конгреси ООН, на яких розробляється загальносвітова стратегія протидії злочинності та окремим її проявам.

Створена й діє мережа міжнародних кримінологічних науково-дослідних інституцій. Такими є, зокрема, Центр ООН з міжнародного попередження злочинності (CICP, Відень), Міжрегіональний інститут ООН із досліджень злочинності і юстиції (UNIKRI, Турин), Європейський інститут з попередження злочинності і контролю над нею (HEUNI, Гельсінкі).

Серед європейських інституцій вагому роль відіграє Європейський комітет з проблем злочинності (ЕССP), який розробляє проекти конвенцій або кримінально-політичні рекомендації. У 2001 р. було засновано Європейську мережу запобігання злочинності (EUCPN). Ця структура сприяє державам в обміні інформацією кримінологічного характеру, вивченні та поширенні досвіду окремих держав щодо протидії злочинності чи окремим її проявам.

У 2000 р. було створене Європейське товариство кримінологів, яке об’єднує осіб, що займаються вивченням, викладанням, практикою у галузі кримінології та підтримує науковий обмін і співробітництво кримінологів Європи задля поширення кримінологічних знань на європейському рівні [80, с. 14].