2. Кримінологічна характеристика особи злочинця-рецидивіста

Особа рецидивіста має певні особливості як щодо особи законослухняного громадянина, так і щодо особи, яка вперше вчинила злочин. У соціальній і психологічній структурі особи рецидивіста відбулися певні суттєві негативні зміни, зумовлені тим, що в основі його ціннісних позицій і пріоритетів є правовий нігілізм та антисоціальна поведінка.

Основними особливостями особи рецидивіста є:

• формування антисоціальної спрямованості особи у підлітковому віці;

• вчинення адміністративних правопорушень та становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;

• низький освітній та культурний рівень;

• схильність до бродяжництва, злочинного гастролювання;

• втрата сімейно-родинних зв’язків і контактів з незлочинним середовищем та інтенсивний контакт зі злочинним середовищем;

• втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і цінностей, небажання займатися соціально корисною діяльністю, прагнення до аморальних короткочасних насолод (пияцтво, наркотики, проститутки, азартні ігри тощо);

• відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських цінностей, культ злочинної субкультури («поняття», жаргон, татуювання, агресивність, жорстокість тощо) [18, с. 205-206].

Слід зауважити, що глибина та стійкість вказаних якостей особи рецидивіста посилюється зі збільшенням кількості судимостей.

У рецидивній кримінології прийнято класифікувати злочинців-рецидивістів на такі типи:

• антисоціальний тип рецидивіста є найнебезпечнішим типом, який свідомо протиставляє себе суспільству, абсолютизує злочинну «мораль»;

• асоціальний тип рецидивіста – це такий тип, у якого ще не сформувалася активна установка на протиставлення себе суспільству; для нього характерні стійка негативна соціальна установка, соціальна деградація, втрата соціально корисних зв’язків, що штовхає на нові злочини;

• ситуативний тип рецидивіста – це, як правило, особи зі слабкими вольовими якостями, що не вміють керувати собою в конкретних умовах та протистояти негативному впливу інших осіб; значну роль у їх поведінці відіграє конкретна життєва ситуація, стійка негативна установка у них ще остаточно не сформувалася.

Враховуючи вищесказане, можна скласти портрет середньостатистичного злочинця-рецидивіста. Насамперед, це особа віком 30-40 років, яка виховувалася в неблагополучній сім’ї, з початковою або неповною середньою освітою, яка з неповнолітнього віку допускала адміністративні правопорушення і вчинила в цьому віці принаймні один злочин. Особа має 3 і більше судимості. Спеціалізується на вчиненні злочинів проти власності (крадіжки, грабежі, розбої, шахрайство, бандитизм, вимагання) та проти життя, здоров’я, честі й гідності особи (умисні вбивства, тілесні ушкодження тощо). Рецидивіст, у більшості випадків, не має сім’ї та житла. Для нього характерною є стійка антисоціальна спрямованість. Рецидивіст ніде не працює й не навчається. Зловживає алкогольними напоями чи наркотичними речовинами (за статистикою таких є 80 %).

3. Причини й умови рецидивної злочинності.

Детермінанти рецидивної злочинності складаються з трьох груп чинників:

• детермінанти, що зумовлюють вчинення особою першого злочину, за вчинення якого вона вперше була притягнута до кримінальної відповідальності;

• детермінанти, що зумовили подальшу криміналізацію особи під час розкриття, розслідування злочину, призначення й відбування особою покарання;

• детермінанти, що зумовлюють злочинну поведінку особи в постпенітенціарний період, тобто після відбуття покарання.

Детермінанти, які зумовили вчинення особою першого злочину ті ж, що й зумовлюють загальну злочинність, вони детально розглядалися в Загальній частині цього посібника (див. теми 3 та 5).

Детермінантами, що зумовили подальшу криміналізацію особи після вчинення першого злочину є:

1. Неповне розкриття злочинів, тобто не встановлюються й притягуються до кримінальної відповідальності всі особи, що вчинили злочини. Не забезпечується принцип невідворотності покарання.

В Україні рівень розкриття зареєстрованих злочинів останнім часом, після невеликого зростання, має стійку тенденцію до зниження. Так, у 2005 році частка розкритих злочинів склала 64,5 % від усіх зареєстрованих; у 2006 році – 66,6 %; у 2007 році – 69,5 %; у 2008 році – 71,4 %; у 2009 році – 64,3 %; у 2010 році – 57,2 %; у 2011 році – 55,3 %.

Серед нерозкритих злочинів значну частину складають тяжкі та особливо тяжкі злочини (умисні вбивства, у тому числі на замовлення, умисні тяжкі тілесні ушкодження тощо).

Крім того, для окремих злочинів притаманний високий рівень латентності. Латентна злочинність не тільки штучно знижує рівень загальної, в тому числі й рецидивної злочинності, а й штучно завищує рівень розкриття злочинів.

Причинами нерозкриття злочинів є, насамперед, низький рівень кваліфікації працівників органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, недостатня технічна забезпеченість правоохоронних органів. Важливим фактором, що зумовлює низький рівень розкриття злочинів, є недовіра до правоохоронних органів, зокрема, до міліції з боку населення, яке не сприяє, не надає допомогу їх працівникам щодо розкриття злочинів.

Низький рівень розкриття злочинів зумовлює, відповідно, безкарність злочинців, стимулює вчинення ними нових злочинів.

2. Рецидивній злочинності сприяють недоліки в діяльності органів, що здійснюють досудове розслідування, та суду, що зумовлюється перевантаженістю правоохоронної й судової системи, недостатнім штатом працівників, не завжди високим рівнем їх професійної підготовки.

Негативно позначаються на боротьбі зі злочинністю випадки необґрунтованого лібералізму при обранні запобіжного заходу щодо осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, звільненні їх від кримінальної відповідальності та від покарання, або від відбування покарання з випробуванням. Нерідко при призначенні покарань особам, які мають кримінальне минуле, суди обирають мінімальні види та строки покарань.

3. Особи, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, принаймні їх частина, під впливом обставин об’єктивного та суб’єктивного характеру, піддаються подальшій криміналізації.

Позбавлення волі як найсуворіший вид покарання застосовується щодо осіб, які вчинили злочини, і виправлення яких, на думку суду, є неможливим у разі застосування більш м’якого виду покарання. Окрім кари, цей вид покарання переслідує мету виправлення засуджених осіб і недопущення ними, а також іншими особами вчинення нових злочинів. Особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, ізольована від суспільства, яке захищається таким чином від нових злочинних посягань з її боку. Окрім того, наявність такого суворого виду покарання за вчинення злочинів є ефективним стримуючим фактором для осіб, схильних до правопорушень.

У місцях позбавлення волі виховно-виправний процес має бути поєднаний із обов’язковим залученням засуджених до праці. В умовах економічної кризи, коли звичайні підприємства закриваються або працюють на неповну потужність, підприємства виправних установ залишилися взагалі без замовлень і були закриті. Це не дає змоги достатньою мірою фінансувати діяльність таких установ, блокує можливість заробітку засуджених. Крім того, вимушена бездіяльність засуджених не сприяє позитивній ситуації в місцях позбавлення волі, ускладнює виховну роботу із засудженими (адже праця є одним з основних чинників виправно-виховного процесу).

Разом з тим, місця позбавлення волі стають своєрідним «університетом злочинного світу». Частина засуджених підпадають під вплив «злодіїв у законі» та «авторитетів», налагоджують зв’язки в злочинному світі, сприймають кримінальну субкультуру, манери поведінки. У них формуються спотворені погляди на соціальні цінності та стійка антисоціальна спрямованість особи. Чим довше така особа перебуває в місцях позбавлення волі, тим важчий процес її ресоціалізації. За час ув’язнення така особа втрачає сім’ю, суспільно корисні зв’язки, втрачає навички життя на волі. Натомість, така особа засвоює закони злочинного світу, має певну злочинну «кваліфікацію» і авторитет у злочинному середовищі. Після звільнення така особа не має можливості та й бажання займатися суспільно корисною працею, тому знову й знову обирає злочинний спосіб життя.

Детермінантами, що зумовлюють злочинну поведінку особи в постпенітенціарний період, тобто після відбуття покарання є:

• втрата соціальних зв’язків особами, що відбули покарання (втрата сім’ї, житла, соціальних зв’язків);

• неможливість працевлаштування, особливо через загострення проблеми безробіття;

• відсутність громадського контролю за особами, які відбули покарання;

• суспільно-корисна праця з низьким рівнем заробітку дедалі менше приваблює колишнього засудженого;

• злочинний досвід і кримінальні зв’язки колишнього засудженого знаходять попит у злочинному середовищі;

• на злочинний шлях колишнього засудженого штовхають набутий раніше, у тому числі в місцях позбавлення волі, потяг до алкоголю, наркотиків, азартних ігор і неможливість задовольнити його законним шляхом.