13. Система покарань на Русі.

«Руська правда» не знала смертної кари, хоча, як зазначалося, літописні джерела, а також Києво-Печерський патерик повідомляли про її застосування у формі повішання, утоплення, спалення. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про них.

Відтак на Русі були відомі такі види покарань:

• кровна помста. «Коротка правда» визнавала можливість кровної помсти. За відсутності месників чи небажання родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки за два види злочинів: вбивство та заподіяння тяжких ран і сильних побоїв.

У другій половині ХІ ст. Ярославичі змінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства. Відтоді «княжого мужа» огнищанина закон став захищати подвійною вірою (80 гривень). Збільшувалось покарання за вбивство князівських холопів. Згодом Ярославичі взагалі скасували кровну помсту.

• потік і пограбування – найбільш суворе покарання, що передбачало вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і в конфіскації належного йому майна. Застосовувався за три види злочину: вбивство в розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство;

• віра – грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Відомі й подвійна віра (80 гривень), коли з’являється право – привілей; полувіра – 20 гривень за вбивство чи заподіяння каліцтва жінці; дика віра – складщина членів общини. Вона виплачується у двох випадках – ненавмисного вбивства під час сварки чи на бенкеті та відмові общини видати злочинця чи здійснювати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, що надходили до князівської скарбниці, ставав рабом.

Інші штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства коливались у розмірі від 5 до 12 грн.

• продаж – штраф, що надходив до скарбниці князя у трьох розмірах, залежно від види злочину: а) тяжкі злочини – 12 гривень, б) інші злочини – 3 гривні, в) малозначні – 60 кун.

• урок – грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Розміри визначалися судом індивідуально;

• головщина – грошове стягнення на користь сім’ї чи родичів убитого. На думку вчених, розмір головщини відповідав розміру віри.

Свою систему покарань мала і церква, яка їх накладала за злочини, котрі потрапляли під її юрисдикцію. А саме:

• епітимії (покаяння);

• штрафи від 1 до 5 гривень золотом;

• членоушкоджувальні покарання (за богохульство відрізали язика, виколювали очі);

• тюрма (в’язниця)

14. Зобов'язальне право на Русі.

Існування на Русі приватної власності на рухомі і нерухомі речі сприяло розвиткові зобов’язаного права. За загальним правилом зобов’язання виникають із договорів чи угод. Договір – це домовленість (письмова чи усна) між двома чи кількома особами, або між особою і представником державної влади. У Київській Русі були відомі такі види договорів:

• договір міни – один із найдавніших видів договорів. Згадки в історичних і правових пам’ятках відсутні, однак немає жодних сумнівів у його існуванні. Невідомо й те, на яких умовах він укладався, права і обов’язки учасників договору;

• договір купівлі-продажу. Найчастіше згадується купівля чи продаж холопів. Угода здійснювалася у присутності свідків чи митника (чиновника). Особливі умови стосувалися купівлі – продажу коня. Ця торгова операція повинна була проводитися у присутності свідків і митника одночасно. При перебуванні землі в обороті свідчать знайдені дослідниками купчі. У цих письмових документах вказувалися покупець і продавець, ціна, а також описувалися межі земельної ділянки.

Мали місце факти купівлі крадених речей. У «Руській правді» йшлося про купівлю холопа. Дві обставини визначали наслідки для учасників угоди: 1) в разі ,якщо покупець знав, що товар крадений, - повертав його, а збитки сплачував сам злодій або особа, яка, не могла вказати, в кого його придбала; 2) в разі, якщо покупець не знав, що холоп крадений, то присягнувши, повертав його власникові й отримував назад гроші від продавця;

• договір поклажі – передання власних речей комусь на зберігання. На Русі значного поширення не набув. Укладався без свідків, але, якщо особа вказувала, що передала на зберігання майна більше, ніж отримала, то зберігач міг очиститися від підозри присягою;

• договір позики – кредитні операції з грішми, продуктами, речами. Укладався в присутності свідків. Виняток становила позика на суму до трьох гривень, коли достатньою була присяга кредитора;

• договір особистого найму. Укладався в присутності свідків. Міг призвести до холопства, якщо наймит утікав від свого господаря.

В укладанні договорів використовувалися символічні дії – могорич, зв’язування рук. Використовувалися руко биття, звідси вислів «ударити по руках».