71. Джерела, структура, основні положення Австрійського Цивільного Кодексу 1811 р.

Процес систематизації цивільно-правових норм в Австрії завершився введенням в дію загально австрійського цивільного кодексу (1812)

На західноукраїнських землях (Галичина) він залишався чинним навіть після їх долучення до складу міжвоєнної Польщі (припинив свою дію 1933 року, а в Австрії з відповідними змінами діє дотепер).

Структурно кодекс поділявся на три частини (всього 1502 статті). У вступі викладено загальні міркування про цивільний кодекс, першу частину присвячено особистим правам, другу – речовим правам, а в третій подаються загальні постанови, що стосуються особистих і речових прав. Дослідники зазначаються, що поза увагою укладачів кодексу залишилося звичаєве право, натомість головним серед його джерел було римське право, Прусське земельне уложення (1794), а також так зване провінційне право окремих австрійській країв.

Особливу увагу в документі законодавець приділив праву власності. Воно трактувалось як довільне й необмежене володіння майном. Набути власність могла будь-яка фізична особа, якщо цього їй не забороняв зробити закон. Не могли набувати у власність нерухомість монахи та іноземці-нехристияни. А військові втікачі від дня втечі позбавлялися права у будь-який спосіб розпоряджатися своїм майном. Право власності втрачалося з волі власника через продаж або дарування, за рішенням суду (конфіскація, вилучення речі з обороту), або ж самим фактом знищення (утрати).

Окремі глави кодексу було присвячено спадковому, зобов’язальному та сімейному праву.

Підставами виникнення права спадкування було визначено закон, заповіт і договір на спадкування. Заповідати можна було усно і письмово. Розрізняли заповіти публічні (укладені у суді або у нотаріуса) та приватні (із свідками чи без свідків).

У кодексі було вдосконалено зобов’язальне право. З його інститутів найґрунтовніше було розроблено договірне право. Договір могли укладати в будь-якій формі – усно чи письмово, в суді чи поза судом, із свідками чи без них. Договір міг бути одностороннім (дарування), двостороннім (купівлі-продажу), безоплатним та оплачувальним, консесуальним, себто таким, до укладання якого достатньо лише згоди сторін, і реальним, в якому укладання договору є і його виконанням.

Одним з найбільш консервативних складових цивільного права імперської Австрії вважають сімейно-шлюбне право. За нормами цивільного права Австро-Угорщини, двоє в подружжі однаково зобов’язувалися до подружньої повинності, вірності, водночас главою сім’ї визнався чоловік.

В Австрійській імперії визнався тільки церковний шлюб (до 1856 року), але подружні справи належали до юрисдикції світського суду. Цивільні шлюби існували тільки для людей, релігійна належність яких не мала статусу, офіційно визнаного державою, а також у випадку, якщо душ пастир одного з трьох державно визнаних віросповідань відмовив у заповідях і шлюбі.

Закон визначав основні причини розлучення. Серед них: подружня зрада, засудження до ув’язнення щонайменше на 5 років, відсутність одного з подружжя з невідомих причин принаймні рік, небезпечна для здоров’я і життя поведінка, тяжкі тілесні побиття, непоборима відраза між подружжям.