КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

І. ЛЕКЦІЯ: ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ФОРМУВАННЯ

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

1. Предмет, завдання, методологічні принципи та джерела вивчення історії України. Наукова періодизація історії України.

2. Першопочатки людського життя на території сучасної України.

3. Проблеми етногенезу та державотворення на українських землях в історичній літературі.

1. Предметом курсу історії України є вивчення й розвиток людського суспільства на всіх українських землях. Історія суспільства взагалі та історія України зокрема, як наука, вивчає насамперед розвиток продуктивних сил, способи виробництва, суспільно-економічні формації, що змінювали одна одну протягом тривалого й складного історичного шляху, який пройшов один із слов’янських народів – український. Історія України – це історія виробників матеріальних благ, історія трудящих усіх національностей, що населяють українські землі і є основною силою виробничого процесу.

Теоретичною та методологічною основою історії є історичний матеріалізм – наука про найбільш загальні закони й рушійні сили розвитку людського суспільства. Історичний матеріалізм як філософська наука про суспільство являє собою загальну соціологічну теорію та метод пізнання, що служить меті перетворення суспільного життя. Головний принцип цього методу – історизм, який вимагає, щоб кожне положення розглядалося тільки історично, тільки у зв’язку з іншими, тільки у зв’язку з конкретним досвідом історії. Виходячи з цього, дотримання історико-хронологічної послідовності при висвітленні історичних подій з обов’язковим закріпленням у пам’яті хронологічних дат є найпершою, вирішальною умовою вивчення історії.

Вирішальна роль у вивченні життя людей в докласовий і ранньокласовий період належить археології – допоміжній історичній науці, яка на основі речових археологічних пам’яток досліджує розвиток людського суспільства від кам’яної доби до середньовіччя. Археологія тісно пов’язана з етнографією, лінгвістикою, антропологією, історичною географією.

Джерелами стародавньої історії східних слов’ян є насамперед твори візантійських, західноєвропейських, арабських істориків і письменників.

Серед джерел історії Київської Русі особливе місце посідають літописи, які дійшли до нас не в оригіналі, а в пізніших редакціях і списках. Найповнішим літописом є “Повість временних літ” – основне джерело історії Київської Русі. Для вивчення історії південно-західних земель періоду феодальної роздробленості особливу цінність мають Київський та Галицько-Волинський літописи, що дійшли до нас у списках Іпатіївського літопису. Надзвичайно велику цінність для вивчення історії Київської Русі має “Руська правда” – найдавніший юридичний збірник. Серед пам’яток світської літератури Київської Русі відомі “Слово о полку Ігоревім”, “Моління” Даніїла Заточника, “Повчання Володимира Мономаха” та ін.

Життя народних мас на Україні ХУ-ХУІ століть відображене в численних актових матеріалах, літописах, мемуарах, у полемічній літературі. Актовими матеріалами називаються документи державних установ, монастирів, церкви, приватних осіб, що набули юридичного значення. У них відображені історія козацтва, класова боротьба на Україні.

Цінними історичними джерелами вивчення історії України до ХУІІ століття є Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький та Хмельницький літописи, а також літописи Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка.

Джерела історії України середини ХУІІ – першої половини ХІХ століття можна поділити на такі основні групи: документи і матеріали вищих органів державної влади, органів та установ державного управління, ревізії та описи, статистичні матеріали, періодична преса, мемуари, історичні твори.

Історія України епохи капіталізму відображена у документах і матеріалах політичних партій, громадських організацій.

Джерелами історії України післяжовтневого періоду є твори партійних і державних діячів, законодавчі акти, документи й матеріали вищих і місцевих органів радянської влади, народногосподарських установ та організацій, періодична преса, мемуари та інше.

Життя сучасної України відбивається в матеріалах сесій парламенту України.

Періодизація історії України

Стародавня історія (первісна доба, давні держави).

Київська доба (формування держави у східних слов’ян, Київська Русь)

Галицько-Волинська держава

Литовсько-Польська доба

Козацька доба

Україна в складі Російської та Австрійської імперій

Новітня історія України (змагання за державу 1917-1920 рр., 1920-1930 рр., Україна в роки ІІ-ої світової війни, на шляху до незалежності 1945-1991 рр., етапи незалежності від 1991р.)

2. Первісні люди на території України з’явилися не менше як 1 млн. р. тому. Вони жили стадами, вміли застосовувати камінь й дерев’яні палиці, а також виготовляли примітивні знаряддя праці (гостроконечники, рубила, скребла тощо). Виявлено чимало сліді діяльності первісних людей на території сучасної Хмельниччини, Житомирщини, на Запоріжжі.

Період пізнього кам’яного віку, що тривав понад 25 тисяч років (36-11 тис. років тому), характеризується удосконаленням знарядь праці з каменю, кісток, бивнів мамонта. З них робили шила, голки, наконечники списів тощо. Провідне місце в господарській діяльності людей займало полювання, виникла нова галузь – рибальство. У сучасних межах України виявлено близько 500 стоянок людей пізнього палеоліту. Населення тоді не перевищувало 20 тисяч чоловік.

Нових досягнень людське суспільство здобуло в епоху мезоліту, кам’яної доби, що була перехідною між палеолітом і неолітом (Х-УІ тис. до н.е.). Вони були зумовлені винайденням лука й стріли, початком приручення тварин (УІІ-ІІ тис. до н.е.), зародження землеробства (УІ-У тис. до н.е.) на території України.

Розквіт первіснообщинного ладу припав на епоху неоліту – нового кам’яного віку (УІ-ІУ тис. до н.е.), коли люди прийшли до більш прогресивних форм господарства – скотарства й землеробства. Відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства. Люди приручали диких тварин – спочатку свиней і биків, а потім – овець і кіз, пізніше коней. В епоху неоліту вдосконалювалася техніка виготовлення знарядь праці – шліфування, свердління й розпилювання, з’явилися сокири, долота, тесла, кам’яні ножі. Важливим винаходом неолітичної людини стала кераміка – виробництво посуду, що дало можливість готувати варену їжу.

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства на території України став енеоліт – мідно-кам’яний вік (ІУ-ІІІ тис. до н.е.). На зміну примітивному мотичному землеробству прийшла значно продуктивніша обробка землі з використанням рала й тяглової сили тварин (волів і коней). Яскравим показником розвитку енеолітичних людей є те, що вони освоїли нову сировину – мідь.

Серед неолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена так званої трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині, де в 90-х роках ХІХ століття вперше археолог В.В. Хвойко виявив археологічні пам’ятки цієї культури). Трипільська культура поширювалася на Придніпров’ї, Побужжі, Прикарпатті, Волині, тобто на більшій частині території України. Знаряддя праці, предмети побуту й прикраси трипільці виготовляли з каменю, кістки, рогу, глини, міді. Розвивалися прядіння й ткацтво. Трипільські племена, які не мали на своїй території покладів міді, шляхом торгового обміну з населенням Середземномор’я й Балканського півострова одержували мідні сокири, ножі, кинджали, рибальські гачки, шила, побутові речі й прикраси.

На зміну енеолітичному (мідному) вікові прийшов бронзовий (друга пол. ІІІ – поч. І тис. до н.е.). Підставою для виділення бронзового віку послужило значне поширення виробів з бронзи (сплаву міді з оловом та іншими металами). У сучасних межах України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства й землеробства, що сприяло процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці.

Розвиток скотарства, землеробства, ремесла й обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. На зміну матріархальній прийшла патріархальна організація суспільства, спорідненість і спадкування велися по батьківській лінії. Господарською основою стала патріархальна сім’я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Освоєння виробництва заліза на початку І тисячоліття до нашої ери сприяло дальшому розвитку продуктивних сил, загальному прогресу суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства. Розвиток скотарства, ремесла й торгівлі прискорив розклад первіснообщинного ладу. З появою майнової нерівності, соціального розшарування в суспільстві з’явились умови для експлуатації людини людиною, поділу суспільства на класи та виникнення держави. Це означало початок цивілізації.

З початком залізного віку (І тис. до н.е.) на арену всесвітньої історії вийшли племена й народності півдня Європи – кіммерійці, скіфи, сармати та відомі під іншими назвами стародавні слов’яни.

На рубежі ІІ-І тисячоліть до нашої ери все степове Причорномор’я від Дону до Дністра населяли найдавніші з відомих племен – кіммерійці, які займалися скотарством, мисливством і землеробством. У 700-650 роках до нашої ери кіммерійці відступили під натиском скіфів у Передню Азію. Обидва ці войовничі народи наводили жах на місцеве населення. Скіфи належали до народів, які говорили на одному з діалектів іранської мови. До цих народів належали також сармати. З послабленням скіфської могутності у ІІ столітті до нашої ери під тиском сарматів скіфи відійшли на Кримський півострів. Сармати були східними сусідами скіфів, активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної та ранньослов’янської епохи. У сарматів були порівняно добре розвинуті ремесла: ковальське, бронзоливарне, шкіряне, деревообробне, прядіння й ткацтво, виготовлення повстяних і керамічних виробів, зброї, одягу, взуття й прикрас. Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. У ІІІ столітті вона впала під ударами готів і гунів, а її населення асимілювалося з іншими народами, зокрема слов’янами.

3. Найдавніший період історії слов’ян відноситься до бронзового віку (друга половина Ш – початок І тис. до н.е.). Від тих часів у культурі осілих племен простежується певна спадкоємність до перших століть нової ери, коли слов’яни стають відомими в античній літературі під назвою венедів. Ймовірно, що назва “слов’яни” походить від латинського “склаве”, тобто “раб”, “невільник”. А звалися вони так тому, що варяги, ідучи Дніпром на Візантію, часто нападали на слов’янських жителів, забирали їх і за високу ціну продавали в Царграді.

На підставі згадок античних авторів та археологічних матеріалів можна твердити, що венеди у І столітті нашої ери були автохтонним населенням, що займало величезну територію Східної та Центральної Європи між Дніпром і Віслою. Слов’янські племена у УІ-УІІ століттях поділялись на три значні групи – венедів, антів і склавинів. Склавинами звичайно називалася західна група слов’ян, антами – східна. Поділ слов’ян на західних і східних відбувся приблизно в УІ столітті.

Для політичної організації суспільства слов’ян у період розкладу первіснообщинного ладу характерне утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення й консолідації перетворювалися на об’єднання державного типу, наприклад Полянська й Новгородська землі. За літописами, у східних слов’ян напередодні утворення Київської Русі існувало 14 великих груп племен, що мали такі назви: поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени.

ІІ. ЛЕКЦІЯ: КИЇВСЬКА РУСЬ ТА ЇЇ МІСЦЕ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА.

1. Концепції походження держави Київська Русь та її назви.

2. Соціально-економічний та політичний лад Київської Русі.

Аграрні відносини в Х-ХІІІ ст.

3. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.

1. Теорії походження Давньоруської держави

Норманська

(Нестор, Г. Байер, Г. Міллер, Л. Шльоцер, підтримали О. Шахматов, М. Погодін, поміркований норманіст – Д. Дорошенко).

Аргументи:

- розповідь літописця Нестора про закликання норманів

- назва “русь” від “ruotsi”. З Рюриком прийшло плем’я “русь”, яке й дало назву державі

- скандинавські імена князів та дружинників

Антинорманська

(М. Ломоносов, В. Ключевський, Б. Рибаков, М. Тихомиров, М. Костомаров, М. Грушевський, П. Толочко).

Аргументи:

- критика літописного оповідання про закликання варягів, показ його суперечливості та недоречностей

- назва “русь” – місцевого походження. Так могло називатися одне з племен полянського союзу. Про це свідчить назва річок Рось, Росава, Роставиця

- Скандинавські імена свідчать, що на службі в руських князів було багато варягів

Болгарська

(Болгарські учені).

Аргументи:

Київ засновано в VI ст. Болгарами начолі з братом хана Великої Болгарії Курбата – Шамбатом, і мав початкову назву - Шамбат

Хозарська

(О. Пріцак та ін.).

Київське князівство засноване хозарами

2. Дальший розвиток історичного процесу у східнослов’янських племен привів до утворення однієї з найбільших держав середньовічної Європи – Київської Русі, існування якої охоплює період з ІХ по 30-ті роки ХІІ століття. Основну роль у її створенні відіграло Полянське князівство із центром у Києві.

Безперервний розвиток Києва простежується, починаючи з кінця V – початку VІ століття. Приблизно із середини ІХ століття у літописі починається послідовний виклад династичної історії Київської Русі. Під 862 роком літопис називає київськими князями Аскольда і Діра.

За літописом, у 882 році відбулося злиття двох великих державних об’єднань із центрами у Києві й Новгороді. Олег, який посідав князівський престол у Новгороді, спустився Дніпром до Києва, вбив там князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею Русі. Влада Олега поширювалася також на ільменських словен, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів, а також міста Новгород, Полоцьк, Чернігів, Переяслав, Смоленськ та інші. Основна роль в їх об’єднанні належала Києву – “матері міст руських”. В ХІ-ХІІІ століттях територія Києва досягла 380 га, в місті проживало близько 50 тисяч чоловік.

За своїм політичним устроєм Київська Русь належала до ранньофеодальних держав Європи. За формою правління – це монархія. З розширенням території держави зміцнювалася влада великого князя, традиційне віче (народні збори) занепадало.

Головне місце в економіці Русі посідало сільське господарство, основною галуззю якого було землеробство з використанням вузького рала, сохи, борін. Значного поширення набули заступи, мотики, серпи, коси, ціп. Існували вирубна, перелогова й підсічна (вогнева) системи землеробства. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес та інші культури. Важливою галуззю залишалося скотарство. Не втратили свого значення рибальство та бортництво.

Розвиток феодальних відносин протягом ІХ-Х століть привів до утворення на Русі різних груп феодально залежних селян. В юридичних документах того часу з’являється цілий ряд термінів для позначення представників тієї чи іншої групи – смерди, закупи, рядовичі, роби, холопи, челядь.

Смердами в Київській Русі називали селян взагалі, незалежно від соціального чи юридичного становища. Закупи – це особи, які змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку) і працювати на нього за долю в продукції. Рядовичі – це селяни, що уклали із феодалом ряд (договір) і на його підставі працювали на феодала. І закупи, і рядовичі в значній мірі втратили особисту свободу. Челядь – від слова “чадь”, тобто родичі – особи, які втратили своє господарство й працюють на феодала. Це жителі феодального двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі тощо.

За феодалізму клас великих землевласників шляхом прямого насильства (позаекономічного примусу) та економічного закабалення смердів одержував додатковий продукт його праці – земельну ренту. Існувало три види ренти: відробіткова (панщина), натуральна (оброк продуктами) та грошова.

В економічному розвитку Київської Русі помітних успіхів досягли ремесло й торгівля. Лише асортимент виробів чорної металургії налічував близько 150 назв.

У результаті відокремлення ремесла від сільського господарства, розширення виробництва й зародження початкових форм спеціалізації окремих районів Київської Русі пожвавився торговий обмін. Спершу за еквівалент при торговельних операціях на Русі правили іноземні монети (арабські дирхеми, візантійські номісми тощо). За Володимира Святославовича почалося карбування власних грошей – срібників і золотників. На зовнішній ринок Київська русь постачала хутро, мед, віск, шкіру, ремісничі вироби, зокрема зброю та прикраси, а також рабів. Полонені під час війни ставали об’єктом торгівлі. Із Візантії на Русь надходили золото, дорогі тканини, вино, овочі, срібний та скляний посуд, а з кінця Х століття – речі християнського культу. З країн Заходу довозилися мідь, свинець, зброя, побутові речі, з Арабського Сходу – дорогий посуд та інші товари.

Прогресивні процеси в економіці Русі зумовлювали розвиток міст. Загалом за літописними даними на Русі в ХІІІ столітті було близько 300 градів.

До найчисленнішої категорії населення міст належали ремісники – ковалі, гончарі, склороби, ювеліри, шевці тощо (близько 60 спеціальностей).

Якщо внутрішня політики великих князів зводилася до боротьби за єдність Русі, за зміцнення державності й влади класу феодалів, то їхня зовнішня політика була спрямована на зміцнення державних кордонів, на організацію відсічі степовим кочівникам, на боротьбу проти Візантії, яка прагнула підкорити Русь у політичному й культурному відношенні.

Вже за князювання Олега (882-912) руські війська декілька разів здійснювали успішні походи на Візантію. Порушення умов договору 911 року спричинили походи князя Ігоря (912-945). Перший похід у 941 році закінчився поразкою. У 944 році Ігор здійснив другий похід на Константинополь, який був успішним.

Після вбивства Ігоря древлянами у 945 році у зв’язку з неповноліттям Святослава “регентшею” стала його мати княгиня Ольга (945-957). З метою зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі вона здійснила поїздку до Константинополя й прийняла там християнство, підтримувала політичні зв’язки з Германською імперією.

У другій половині Х століття над Руссю нависла серйозна небезпека з боку кочових племен – печенігів. Скориставшись тим, що князь Святослав Ігоревич (957-972) був у поході на Візантію, печеніги у 968 році обложили Київ. Однак оволодіти Києвом їм не вдалося: повертаючись навесні 972 року з малочисельною дружиною у Київ, Святослав загинув на березі Дніпра у битві з печенігами.

Тоді у Київській Русі розпочалася смуга феодальних міжусобиць між претендентами на великокнязівський стіл. Переможцем вийшов Володимир (бл. 978-1015). Він здійснив важливі загальнодержавні реформи: остаточно усунув від княжіння представників інших родів, замінивши їх своїми синами або дружинниками; проводив активну зовнішню політику; у системі заходів, спрямованих на зміцнення держави, велике значення мало введення християнства на Русі.

Однак, незважаючи на проведення реформ, єдність Київської Русі як політичного організму залишалася нетривкою. Вже після смерті Володимира розгорнулися чотирирічні феодальні чвари між його синами. Нарешті, великокняжий стіл зайняв Ярослав Мудрий (1019-1054). За його княжіння спостерігалося значне піднесення сільського господарства й ремісничого виробництва, пожвавлення зв’язків між окремими землями та князівствами. Цим обумовлювалось укладення правових норм (“Руської правди”), які регулювали різні сторони суспільного життя. Сталися великі зміни в зовнішньому вигляді Києва: з’явилися нові потужні укріплення (земляні вали висотою до 15 м), споруджувалися величезні собори, монастирі, князівські палаци, обладнувалися торговельні майдани, пристані на Дніпрі.

За часів Ярослава значно зміцніло міжнародне становище Київської Русі. Про це свідчать, зокрема, династичні зв’язки: великий князь одружився з дочкою короля Швеції Інгігердою, дочка Ярослава Єлизавета взяла шлюб з королем Норвегії, друга дочка Анастасія стала дружиною короля Угорщини, найменша дочка Анна була видана за французького короля Генріха І.

Дальший розвиток продуктивних сил (у тому числі зростання міст як осередків ремесла й торгівлі), зміцнення феодальної власності на землю стали основою для політичного відособлення князівств, утворення нових економічних і культурних центрів, загального феодального дроблення Київської Русі. У 30-х роках ХІІ століття Володимиро-Суздальське, Новгородське, Полоцьке, Чернігівське, Галицьке та інші князівства починають відокремлюватися, не визнавати зверхності київського великого князя.

Ярослав перед смертю (1054) поділив державу між п’ятьма синами. Поділ Київської Русі на частини, дії відцентрових сил, безперервні міжусобиці підривали її сили, ослаблювали військову могутність.

Наступник Ярослава Мудрого, його син Ізяслав (1054-1078) “простий умом”, за висловом літописця, не мав здібностей на те, щоб керувати великою державою. Надійним захисником єдності Київської русі виступив після смерті Ізяслава молодший син Ярослава Мудрого Всеволод (1078-1093). Він об’єднав головні наддніпрянські землі – Київ, Чернігів та Переяслав, а також мав під своєю владою Смоленськ, Поволжя.

За князювання Ізяслава і Всеволода Ярославичів та сина Ізяслава Святополка (1093-1113) особливо жорстокими стали напади половців.

Щоб припинити князівські чвари й уособиці, організувати спільну боротьбу з половцями, Святополк і син Всеволода Ярославича, переяславський князь Володимир Мономах виступили ініціаторами скликання князівських з’їздів (1097 р. у Любечі, 1097 р. в Городку, 1100 р. у Величах, 1101 р. на Золочі, 1102 р. у Долобську). Після цього міжусобиці дещо припинились.

Останнім із київських князів, що намагався утримати єдність і могутність держави, був Володимир Мономах (1053-1125). Великий князь київський (1113-1125), внук Ярослава Мудрого.

За часів Володимира Мономаха припинилися спустошливі половецькі напади та внутрішні феодальні чвари. Мирні умови сприяли розвиткові господарства й культури, зростанню міст і феодальних замків, ремесла й торгівлі.

Міжнародне становище Київської русі на початку ХІІ століття ще більше зміцніло, про що свідчили насамперед династичні зв’язки київського двору з дворами Візантії і західноєвропейських країн.

Хоч Володимир Мономах все життя беріг єдність держави, проте перед смертю – так само, як і Ярослав Мудрий, - був змушений погодитися на її поділ, щоб заспокоїти амбіції різних князів. Старший син його і наступник Мстислав (1125-1132) одержав Київ, Смоленськ і Новгород, інші землі перейшли до його братів. Мстислав продовжував внутрішню й зовнішню політику свого батька. За його князювання Київська русь зберегла єдність і силу, васальні князі знаходились у повній покорі Мстиславу.

Мстислав – останній князь на київському столі. Після його смерті Київська Русь вступила в нову стадію свого історичного розвитку. На місце ранньофеодальної монархії в другій третині ХІІ століття прийшла політична структура поліцентричного державного устрою. Залишаючись відносно єдиним державним організмом, Київська русь являла собою федерацію відокремлених держав.

На території Південно-Західної Русі на той час існували незалежні Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське й Галицьке князівства, поміж якими тоді не вщухала міжусобна боротьба. На території Північно-Західної та Західної Русі виник ряд незалежних князівств: Володимиро-Суздальське, Новгородське, Полоцьке, Смоленське, Турово-Пінське та інші.

Таким чином, проіснувавши п’ять століть, Київська держава розпалася.

Остаточного удару Київській державі завдали монголо-татари. Наприкінці 1237 року розпочався наступ монгольських орд під проводом Батия на давньоруські землі. Татари знищили приволзьких болгар, завоювали Суздальщину та північні князівства, повернули чорноморські степи; остаточно розгромили половців. У 1239 році вони знищили Переяславщину й Чернігівщину і в 1240 році напали на Київ. Взявши Київ, основні сили Батия з вогнем і мечем пройшли по Київській, Волинській і Галицькій землях. У 1242 році Батий припинив похід на Захід і вивів свої війська в пониззя Волги.

Після погромів, вчинених татарами, Київ, Переяслав, Чернігів, сусідні центри занепадають. Життя тут відсувається на північ, у ліси Північної України. Економічний занепад і розлад державного ладу, занепад князівської влади й життя князівського двору загальмували культурний та духовний розвиток у середньому Подніпров’ї, яке служило вогнищем культури в попередні часи.

3. Історія Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Київської Русі періоду феодальної роздробленості. Галицько-Волинське князівство виникло не в результаті розпаду Київської Русі, а внаслідок місцевого розвитку: на той час, коли на цю територію поширилася влада Києва, тут уже існували численні міста з панівним класом феодалів, які змогли об’єднати землі, населені дулібами, тиверцями, хорватами, бужанами та іншими племенами. Починаючи з ХІ століття київські князі розглядали південно-західні землі як свою вотчину.

Початковий етап створення відокремленого князівства у Галицькій землі відомий тільки у загальних рисах. У 1084 році тут з’явилися три князі: Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. В їхніх руках опинилися головні міста краю – Перемишль, Звенигород і Теребовль. Ростиславичі належали до “ізгоїв”, князів без волостей. У 1097 році Любечський з’їзд визнав за Ростиславичами захоплені ними згадані міста.

Після смерті братів син Володаря Володимирко (1141-1152) об’єднав усі галицькі землі в єдине князівство. Своєю столицею він зробив у 1144 році місто Галич. Володимирко зумів успішно протистояти спробам Польщі та Угорщини захопити галицькі землі й навіть розширив межі свого князівства по Дністру, Пруту й Серету.

Найвищого розвитку як самостійне князівство Галицька земля досягла за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152-1187), який поширив кордони Галицького князівства на південь аж до гирла Дунаю, на теперішню Молдову. У внутрішній та зовнішній політиці Ярослав Осмомисл спирався на бояр Володимирка, а вони віддячували йому своєю відданістю.

Зі смертю Володимира (1199) династія Ростиславичів припинила своє існування. У 1199 році волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Галич. Створилося єдине Галицько-Волинське князівство.

Після загибелі князя Романа (1205) у битві під Завихостом на Віслі під час походу на Польщу залишилося два його малолітніх сини – Данило і Василько. З цього часу почалася довготривала (40 років) боротьба за владу.

Спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів і городян, Данило Романович припинив усобиці й поновив єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 році він зайняв Галич, змістивши з галицького стола князя Ростислава (сина чернігівського князя Михайла), якого підтримували Угорські та Польські королі.

Галицько-Волинське князівство внаслідок монголо-татарської навали зазнало руйнувань, але залишилося найміцнішим серед усіх південно-західних князівств.

Данило Романович шукає союзників у Західній Європі. Він укладає угоду з Угорщиною. У 1253 році прийняв титул короля, але відмовився від церковної унії.

Однак надії Данила на допомогу західних країн у боротьбі з Ордою не виправдалися, і він розпочав її власними силами. У 1258 році із Золотої Орди був посланий з великим військом відомий воєначальник Бурундай. Щоб послабити обороноздатність Галицько-Волинського князівства, татари зруйнували стіни й фортифікаційні споруди міст Стожеська, Львова, Кременця, Луцька, Володимира та інших. Ця подія справила гнітюче враження. Ідея визволення західних земель з-під ординського ярма, розширення князівства за рахунок східних земель рушилось. У 1264 році Данило Галицький помер.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство формально залишалось єдиним.

Наприкінці ХІІІ – на початку ХІУ століття, внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послаблюється. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати польські, литовські й угорські феодали. На початку 20-х років ХІУ століття у боротьбі з великим князем литовським Гедиміном (1316-1341) загинули князі Андрій і Лев Юрієвич. З їх смертю припинилася династія Романовичів.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325-1340) – син польського князя, родич галицько-волинських князів по матері. Після його смерті князем став Любарт Гедимінович. Галицько-Волинське князівство опинилося під владою Великого князівства Литовського і перестало існувати.

ІІІ. ЛЕКЦІЯ: ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА (ХІV – перша половина ХVІІ ст.).

1. Захоплення українських земель Литовським князівством та шляхетською Польщею. Люблінська унія.

2. Політичне та економічне становище українських земель. Особливості розвитку сільського господарства.

3. Зародження козацтва. Запорозька Січ - центр консолідації українських національних сил і ядро формування власної державності.

Після смерті Юрія Болеслава, який князював у 1324-1340 роках, Галицько-Волинська держава припинила своє існування. З цього часу розпочалася боротьба за Галичину, а потім і за всі інші українські землі між феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства й Туреччини. У 1349 році польський король Казимир ІІІ (1310-1370) захопив Галицьку землю. Галичина спочатку зберігала обмежену адміністративну автономію. В установах вживалася українська мова поряд з латинською. Але так тривало недовго. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників-старост. Казимир ІІІ неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права й звичаї українського народу, а неофіційно діяв навпаки.

Наступний король Людовік Угорський (1370-1382) продовжив політику свого попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опальського (1372-1378 і 1386-1387), онімеченого польського князя. На перший погляд Галичина користувалась автономією.

Після смерті Людовіка (1382) польською королевою стала його дочка Ядвіга. Умови між польським урядом і Ягайлом (великим литовським князем, сином Ольгерда) були підписані у литовському місті Креві 14 серпня 1385 року. Ця так звана Кревська унія рішуче змінила напрями зовнішньої політики країн Східної Європи. У 1386 році Ягайло оформив шлюб з Ядвігою та був коронований польським королем у Кракові під іменем Володислава ІІ.

Ягайло активно підтримував польську експансію, надавав землі польським вельможам, відбираючи їх у місцевих бояр. У 1434 році в Галичині було скасоване давнє українське право й запроваджено польські суди. Із цього часу документація в сільських і земських судах велася виключно латинською мовою, а з ХУІ століття – польською.

Згідно з Кревським актом, землі великого князя литовського, у тому числі Поділля, Волинь, київські й чернігівські землі, повинні були перетворитись у польські провінції, а саме князівство Литовське мусило припинити існування. На шляху реалізації Кревської унії став Вітовт – двоюрідний брат Ягайла, за роки князювання якого Литовська держава досягла могутності, а влада польського короля над Литвою стала номінальною.

Міндовг, який князював у 1230-1263 роках об’єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною Західної Русі.

У 20-х роках ХІУ століття Гедимін (1316-1341) зайняв Берестейщину, потім загарбав Вітебське, Мінське, Друзьке, Турово-Пінське князівства, завершив підкорення Полоцького князівства. У 1340 році свого сина Любарта поставив князем на Волині, оволодів Волинською, Холмською і Белзькою землями. Другий син Гедиміна – Ольгерд (1345-1377) – у 50-х роках ХІУ століття заволодів Чернігово-Сіверською землею, в 1362 році зайняв Київ, а в 1363-му переміг татар і поширив свою владу на Поділля.

Таким чином, у другій половині ХІУ століття Литовська держава стала однією з найбільших у Східній Європі. Українські й білоруські землі становили 9/10 її території.

Характерною рисою устрою Литовського князівства був феодалізм, подібний до західноєвропейського. Землеволодіння було тісно зв’язане з військовою службою. Землю міг одержати тільки той, хто виконував військові обов’язки.

Такий централізований лад Литва завела також на Україні. Хоч литовські князі говорили, що “новини не вводять”, але насправді вони забрали владу в українських князів і передали її своїм намісникам. У Городлі (1413) було підписано Литовсько-Польську унію, що дуже обмежувала права православного населення Литви.

Польський вплив у Литовському князівстві ставав дедалі сильнішим, а українська аристократія втрачала політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович, наступник Жигмонта, продовжував наступ на автономію українських земель. У 1452 році він ліквідував Волинське князівство, передав Волинь своєму наміснику. Та сама доля спіткала й Київське князівство.

У другій половині ХІУ століття посилилось суперництво між Литвою та Московською державою. Московський уряд, оцінивши співвідношення сил, відкрито виступив з програмою приєднання всіх земель старої Київської держави як батьківщини московських князів.

У 1569 році під натиском польської шляхти король Жигмонт ІІ Август (1548-1572), останній з династії Ягайлів, скликав у Любліні сейм з метою проголошення унії. Згідно з актом Люблінської унії Польське королівство й Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту (республіку) на чолі з виборним королем, єдиним сеймом і сенатом. Право володіти маєтками одержали феодали Польщі й Литви в будь-якій частині королівства. Так порівняно легко литовські, українські й білоруські феодали підкорилися волі польського короля та правлячої феодальної верхівки Польщі.

Внаслідок унії більшість українських земель (Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) відійшли до Польщі. 1569 рік відкрив польській шляхті можливості для найбільш широкої експансії на українській землі.

2. Щоб повніше уявити політичне становище України в другій половині ХІУ-ХУІ столітті, необхідно сказати, що в другій половині ХІІІ століття угорські феодали затвердилися на Закарпатті. На захоплених землях збереглися місцеві територіальні утворення – жупи, пізніше вони одержали назву комітати. У Закарпатті їх було чотири: Берегський, Мараморошський, Ужанський, Угочанський. На чолі кожного стояли угорські феодали.

Землі Північної Буковини до середини ХІУ століття знаходились у складі Галицько-Волинського князівства, а після утворення Молдавського князівства (1359) Буковина опинилася в залежності від молдавських господарів. Молдавське князівство з початку ХУІ століття залежало від турецького султана.

Після розпаду Золотої Орди на Кримському півострові утворилася татарська військово-феодальна держава (1449-1783). Султанська Туреччина примусила Кримське ханство визнати васальну залежність. Кримське ханство базувалося на екстенсивних формах господарства (кочове скотарство, примітивне землеробство). Основне заняття його населення – розбійницькі напади на українські землі. Два століття татари спустошували їх своїми набігами.

В економічній сфері України важливе місце займала соляна промисловість. Сіль добували в Галичині, на Слобожанщині, у чорноморських лиманах та озерах. Високого рівня розвитку досягла деревообробна промисловість.

У лісах працювали цілі села теслів, бондарів, колісників, столярів, дігтярів. У ХІУ столітті поширилися водяні млини, а в ХУІ столітті – вітряки. У ХУ столітті почали виробляти “палене вино” – горілку. Шкіряним промислом займалися кушніри, шевці, сідельники, поясники, рукавичники. На привізному металі працювали ковалі, слюсарі, котельники, мечники, шабельники, зброярі. Міська промисловість була організована за цехами з метою охорони інтересів кожного цеху.

Основною галуззю сільського господарства стало землеробство. У другій половині ХУ століття розпочався експорт зерна на Захід – спочатку в Голландію, потім у Францію та Англію. Зерно вивозили через Балтійське море.

Становище селян залежало від правового устрою сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке й загально-шляхетсько-польське. У селах руського права залишились основи давнього ладу, що зберігся з князівської епохи. Зовнішньо ці села відрізнялися тим, що хати стояли не в одну лінію, а були розкидані групами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5-10 димів-хат; господарство вела велика родина, що трималася боку підсусідків, потужників, поплічників та інших. Декілька дворищ утворювали громаду, яка обирала собі старшого, що звався старець. Громада мала спільні ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера. Громада управляла, судила, платила данину, утримувала церкву. Громади складали волость під проводом старця. Зібрання волості звалося вічем, громадою або копою.

Волоське право існувало в Закарпатті та в Семигороді. Від ХІУ століття воно поширилось у Галичині й Холмщині. Осадчий, що закладав село, називався князем, і його влада успадковувалася, він управляв справами, вершив суд у своєму селищі, але з участю громади.

У селах німецького права, що поширилося в Західній Україні в ХІУ-ХУІ століттях, панщини не було. Селяни за земельні наділи платили грошима. Вони мали самоуправу на чолі з війтом.

Проте ці форми самоуправління були несприятливими для польської шляхти. Сільське самоврядування стояло на захисті давніх прав селянина. Тому польська шляхта не дозволяла обирати старців, сама призначала урядовців, вела судочинство тощо. Так поширилося польське право. Щодо повинностей селян можна поділити на три групи: селян, що платили данину (мед, шкіри куниці, білки та інших звірів, прядиво, худобу, овес). Це найбільш вільна група селян. Службові селяни працювали у господарстві феодала конюхами, пастухами, пасічниками, ловцями тощо. До третьої групи належали тяглі селяни, що займалися землеробством. Згодом ці групи селян зблизилися, бо пани вимагали від усіх рівної кількості данини. Так утворився один клас панщинного селянства. Спочатку обсяг панщини не був визначений, працювали, коли треба було. У ХУ столітті панщина тривала 14 днів на рік. Коли ж потреба в зерні зросла й шляхта почала закладати фільварки, панщина збільшилась. У другій половині ХУІ століття стали обов’язковими вже два дні на тиждень, а в деяких місцях – і три. Окрім постійних днів панщини селяни мали ще додаткові роботи на оранці, жнивах, косовиці, заготівлі дрів тощо.

Одночасно із запровадженням панщини селяни втратили громадянські права – право суду, власність на землю, право виходу із села. Далі селяни втратили право на землю.

Третім обмеженням селянських прав була заборона переселення. Таким чином, селянин втратив особисту свободу.

Активно наступала католицька церква. В установах панувала виключно польська мова. Українські звичаї переслідувалися, проводилося насильницьке насадження католицтва, переслідування прихильників православної віри.

1596 р. в Бресті було скликано з’їзд прихильників унії і проголошено союз з католицькою церквою. Польський уряд оголосив унію обов’язковою для усіх православних Речі Посполитої. Уніати визнали своїм главою римського папу, але зберегли в уніатській церкві слов’янську мову та обряди православної церкви. Православне духовенство зібрало інший собор, де було засуджено унію: так почалась завзята боротьба між католиками і протестантами в усіх сферах діяльності українського суспільства: в церквах, в парламенті і на літературному полі.

3. Перша і основна причина виникнення козацтва – це природа землі, яку український народ здобув з початку свого розселення у Східній Європі. Родючі грунти, багатства вод, м’який теплий клімат манили в Україну близких і далеких сусідів.

У ХV ст. українські землі перебували у складі Литовської держави, уряд якої змінив систему земельних відносин. Селяни позбавлялись права на володіння землею. Нові земельні відносини привели до масового обезземелення селян Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних повітів Київщини. Тому селяни і міська біднота, користуючись правом переходу з одного місця на інше, почали заселяти землі вздовж Дніпра і його численних приток.

Друга причина утворення українського козацтва – соціально-економічний гніт. Шляхта забирали кращі селянські землі і запроваджували на них фільварки, панщина зросла до двох днів на тиждень, селян душили податки.

Третя причина виникнення козацтва – необхідність захистити український народ від фізичного винищення – середньовічного гено- і етноциду, які нависли над Україною внаслідок безперервних нападів татар і турок.

Четверта причина – утворення українського козацтва необхідно додати посилення національно-релігійного гніту в Україні і необхідність у зв’язку з цим захисту православної віри і церкви.

Першопричиною утворення козацтва були “уходництво” (промисли) і “добичництво” (походи на татар), коли озброєні громади йшли в Дике Поле “за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю”, а також нападали на татарські улуси.

У другій половині ХV – на початку ХVІ ст. у верхів’ях Південного Бугу, на Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра, на Лівобережжі виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Слово “козак” тюркського походження. Ним називали вільну людину, шукача військових пригод.

Перша згадка про українських козаків датується 1489 роком. Найбільш ранні дані про козаків на Київщині відносяться до 1492 і 1499 рр.

Козаки займалися землеробством, скотарством, промислами (рибальством, мисливством, селітроварінням, бджільництвом).

Подальша історія запорозьких козаків пов’язана з іменем гетьмана Д.Вишневецького (Байди). Д.Вишневецький вперше згадується у зв’язку з призначенням його на посаду черкаського і канівського старости (1550). У 1556 р. він зібрав розрізнені козацькі ватаги і побудував на віддаленому, вигідно розташованому за порогами острові Мала Хортиця укріплений городок, названий “замком”, що послужило прототипом пізнішої Запорозької Січі.

Після Хортиці і Томаківки центральним поселенням козацтва були Микитине і Чортомлик. Найбільш відома і популярна Чортомлицька Січ (1652-1709), зруйнована Петром І. Після неї козаки послідовно змінили три Січі: Олешківську, Кам’янську і Нову або Підпільненську.

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Військо ділилося на 38 куренів. Назва “курінь” походить від слова “куріти”. Цей термін вживався також і в розумінні сотні, полку, військової частини. Територія (“Вольності Запорозькі”) була поділена на паланки. Спочатку їх було 5, потім 8, а наприкінці існування Січі – 10.

Військово-адміністративна і судова влада в Запорозькому Війську належала військовій старшині – кошовому отаману, судді, писарю й осавулу.

Кошовий отаман поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову і навіть духовну владу. У воєнний час він був “головним командиром” і діяв як необмежений диктатор: він міг викинути порушника дисципліни за борт, затверджував урядовців, узаконював розподіл за “лясами” (жеребками) земель, рибних місць, сінокосів, приймав у Січ нових людей, відпускав старих козаків з Січі, вступав у дипломатичні стосунки з іншими країнами. Кошового обирали лише на рік, після чого на його місце ставав інший.

Другою після кошового особою в Запорозькому Війську був військовий суддя. Як і кошового його обирали на раді з простого товариства. Суддя охороняв ті звичаї і одвічні порядки, на яких базувався весь лад козацького життя.

Військового писаря та військового осавула також обирала загальна рада простих козаків. Писар відав усіма письмовими справами війська. Вплив писаря на політичне і громадське життя був дуже великий. Цей вплив пояснювався ще й тим, що на своїх посадах вони були незамінними. Протягом 41 року (з 1734 до 1775) у Запорозькому Війську змінилося лише чотири писарі.

Військовий осавул стежив за ладом і пристойністю козаків у мирний час у Січі, а у воєнний – у таборі, стежив за виконанням судових вироків, винесених всією радою як у Січі, так і у віддалених паланках, провадив дізнання з приводу різних суперечок та злочинів серед сімейних козаків, заготовляв хліб на випадок війни, у поході їхав попереду як розвідник, стежив за ходом битви.

У Запорозькому Війську важлива роль належала курінним отаманам. Посада курінного отамана була виборною. Курінні отамани виконували в основному роль інтендантів у Січі. Їх прямим обов’язком було постачання харчами і дровами власного куреня і зберігання грошей та майна в курінній скарбниці.

Багато обов’язків виконували військові службовці (“молодша старшина”), які допомагали головній старшині і виконували її накази. Довбиш відав військовими литаврами, скликав у походи, на ради та релігійні свята. До службових осіб належали товмач (перекладач), кантаржій (охоронець ваг і мір), шафар (економ, збирач податків на переправах), булавничий, бунчужний, хорунжий та ін.

Вище військових службовців стояла паланкова старшина, яка діяла поза Січчю. До її складу входили полковник, осавул, писар, підосавулій і підписарій. Всього на Запоріжжі було 149 посад і звань.

Наприкінці ХVІ ст. в Запорозькому Війську налічувалося 10 тис. козаків. На його озброєнні були гармати, гаківниці (рушниці), пістолети. В рукопашному бою використовувались шаблі, списи, келепи (бойові молотки), кинджали, ножі.

Небачений героїзм козаки виявили під час морських походів (1600-1620). Вони спустошили Варну – найсильнішу турецьку фортецю на Чорному морі (1606), штурмували Трапезунд, що в Малій Азії (1614), спалили Константинопольську гавань (1615), здобули Кафу і визволили тисячі невільників (1616).

Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Влітку 1621 р., коли йшла Хотинська війна. Вчасна підмога 40 тис. козаків врятувала поляків від неминучої загибелі.

У 1572 р. Сигізмунд ІІ видав універсал про формування реєстрових козаків (300 чол.) на чолі з шляхтичем Бадовським. Новий польський король С. Баторій у 1578 р. збільшив козацький реєстр до 600, згодом він був доведений до 6 тисяч (1625). Загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Він обирався козаками і затверджувався королем. Рядове реєстрове козацтво, незважаючи на привілеї, перебувало в досить складному становищі. Відбування військової повинності вимагало значних витрат, відривало козаків від господарства.

ІV. ЛЕКЦІЯ: УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДИНИ ХVІІ ст. і СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ.

1. Соціально-політичні передумови, характер, рушійні сили та мета Визвольної війни 1648-1657 рр.

2. Програма Б.Хмельницького щодо побудови козацької держави на основі ідеї української соборності. Характерні ознаки Української держави ХVІІ ст.

3. Подальші процеси у формуванні української державності після смерті Б.Хмельницького.

1. В Україні наприкінці ХVІ – у першій половині ХVІІ ст. посилення польсько-шляхетського гніту викликало хвилю козацько-селянських повстань, піднесення антифеодального, національно-визвольного руху. Розгортанню народного руху сприяв широкий розквіт козаччини, яка стала ідеалом для пригнобленого люду. Селяни і міщани легко брали на себе обов’язок ходити у військові походи, визнавали владу козацької старшини, щоб не підкорятися панам. Козаччина стала величезною суспільною силою, а звання “козак” – почесним.

Перше велике козацько-селянське повстання в Україні проти панування Речі Посполитої (1591-1593) очолив К. Косинський.

Навесні 1594 р. знову вибухнуло повстання проти польсько-шляхетського панування. Його очолив виходець з ремісників м. Гусятина на Поділлі С. Наливайко.

Прихильником рішучої боротьби за визволення України виступив запорозький гетьман І. Сулима. У 1635 р. він підняв запорожців й зруйнував фортецю Кодак, побудовану шляхтою для того, щоб не пропускати втікачів на Запорожжя і козацьких човнів у морські походи.

У серпні 1637 р. повстання очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк), Дмитро Гуня і Карпо Скидан. 12 серпня 1637 р. Павлюк звернувся до українського народу з універсалом, в якому закликав із зброєю в руках виступити проти польсько-шляхетського панування. У 1638 р., після страти Павлюка у Варшаві, повстанський рух в Україні очолили запорозький гетьман Яків (Остряниця), полковник Скидан і Гуня.

Ці перші козацькі війни виявили неорганізованість і внутрішню роз’єднаність молодої козаччини, але серед народу залишили опозиційний фермент, якого не можна було загасити.

Своєрідною формою боротьби було опришківство. Протягом 1639-1647 рр. загони опришків неодноразово нападали на шляхтичів, знищували інвентарі (записи феодальних повинностей).

Отже, “десятиріччя гробової тиші” стало важливим етапом консолідації сил, підготовки необхідних умов для Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.

Напередодні Визвольної війни більша частина території України перебувала під владою Речі Посполитої. Територія України поділялась на Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське (з центром у Львові) та Чернігівське воєводство. Для України тих часів було характерним зростанням великого феодального та монастирського землеволодіння. В Україні існувало три види ренти: продуктова, відробіткова й грошова.

Відбувався і наступ польського уряду на козаків взагалі та на Запорожжя зокрема. Становище козаків погіршувалось ще й тим, що основна їх маса, яка не потрапила в реєстр, так звані “випищики”, змушена була повернутись в панську кабалу.

Польський уряд обмежував права і привілеї реєстрових козаків. Його дії підтримувала частина козацької старшини, зацікавленої у подальшому зміцненні феодально-кріпосницьких порядків.

Не кращим було й становище жителів міст, задушених господарськими регламентаціями. Вони виконували різноманітні повинності (укріплювали замки, ремонтували греблі, несли лісову сторожу, платили податок від пасік, солодовень, броварень).

Феодально-кріпосницьке гноблення і політичне безправ’я мас України доповнювалося національним гнітом. У Львові українцям дозволялося мешкати лише в одному кварталі – на Руській вулиці.

Напередодні Визвольної війни посилювалась експансія католицької церкви. Шляхта організовувала напади на православне населення, погроми його церков, монастирів та шкіл.

2. Визвольна війна (1648-1654) була підготовлена всім ходом історичного розвитку України. Її очолив Б. Хмельницький (1595-1657).

Наприкінці грудня 1647 р., звільнившись з-під арешту, Хмельницький разом з однодумцями тікає на Січ, де 30 січня 1648 р. козацька рада обирає його гетьманом. Після цього підготовка до виступу набирає широкого розмаху. Гетьман розіслав по Україні універсали і листи, зміст яких відбивав найпотаємніші думки та сподівання селян, реєстровців, міщан.

У квітні 1648 р. гетьман М. Потоцький і М. Калиновський вирушили проти війська Хмельницького. У битвах під Жовтими Водами 15-16 травня 1648 р., а згодом під Корсунем 26 травня головні сили польських військ були вщент розгромлені.

Перші перемоги козацьких військ сколихнули найширші верстви населення України. На середину літа 1648 р. були звільнені Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Неспокій охопив Волинь та західноукраїнські землі.

Під Пилявцями на Волині 21-23 вересня 1648 р., 40-тисячне польське військо було вщент розгромлене повстанцями. Відкрився прямий шлях на захід. Упав Високий Замок під Львовом, розпочалася облога сильної фортеці Замостя. Гетьман розумів, що вторгнення козацьких військ на етнічні польські землі неминуче запалить полум’я масової визвольної боротьби поляків повернув війська на Придніпров’я.

Влітку 1649 р. Б. Хмельницький разом із своїм союзником – кримським ханом Іслам-Гіреєм почав облогу Збаража. На допомогу обложеним у Збаражі поспішав Ян Казимир з головними силами. Хмельницький зняв частину загонів і рушив їм назустріч під Зборов. Але кримський хан зрадив і вивів війська з поля бою. За цих умов Хмельницький змушений був піти на укладання миру з польською шляхтою. Переговори завершились підписанням 18 серпня 1649 р. Зборівського договору. Умови договору були такі: встановлення 40-тисячного козацького реєстру; перехід у відання гетьманської адміністрації Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств; ліквідація унії і надання православному митрополиту права зайняти місце в сенаті. Зборівський договір не задовольнив вимоги рядового козацтва і селянства.

Зборівський мир не був тривалим. 26 грудня 1650 р. Ян Казимир оголосив посполите рушення. На чолі війська став магнат М. Калиновський.

В червні 1651 р. польсько-шляхетське військо і селянська армія разом з татарською кіннотою зустрілися під Берестечком на Волині. Генеральний бій відбувся 28-30 червня. Незважаючи на героїзм, повстанська армія зазнала величезних втрат і потерпіла поразку.

Великі втрати в людях, загарбання величезних територій України польською шляхтою примусили Хмельницького погодитись на переговори. 18 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківський договір. За його умовами реєстр скорочувався до 20 тис. чоловік, козацька територія обмежувалась лише Київським воєводством.

Весна 1652 р. відродила певні надії на швидку перемогу над ворогом. Разом з ордою Хмельницький отримав блискучу перемогу під Батогом на Поділлі, коли 20-тисячне коронне військо було вщент розгромлене. Пережив особисту трагедію і Хмельницький. Під Сучавою (Молдавія) був поранений і незабаром помер його син Тиміш.

1653 р. був для України надзвичайно тяжким. У вересні 1653 р. противники знову зійшлися під Жванцем, неподалік від Кам’янця-Подільського. Кримський хан пішов на переговори з польськими представниками. Ян Казимир уклав з ханом мир, згідно з яким погодився повернути чинність Зборівського договору. Польсько-шляхетський уряд мусив сплатити ханові 140 тис. злотих відкупу і дозволив грабувати південну Україну в нагороду за відступ хана від союзу з Хмельницьким.

6 грудня 1653 р. воєнні дії припинилися. Таким чином, у 1651-1653 рр. український народ продовжував боротьбу проти спроб польсько-шляхетського уряду відновити старі порядки в Україні.

Восени 1653 р. ситуація змінилася корінним чином. Після багатьох років вагань в боротьбу між Польщею і Україною втрутилися Московська держава. 1 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Запорозьке військо до її складу.

31 грудня 1653 р. до Переяслава прибуло з Москви посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. А 6 січня в Переяслав прибув Хмельницький. Гетьман і старшина погодились на присягу московському царю. Потім бояри роз’їхались по Україні приймати присягу від населення.

“Березневі статті” 1654 р. передбачали: права і привілеї на маєтності Запорозького Війська і української шляхти; 60-тисячний козацький реєстр; плату старшині та кошти на утримання козацького війська; збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків для царської казни; надання гетьманові в рангове володіння Чигиринського староства та права Запорозькому Війську гетьмана; право зносин гетьманського уряду з іншими державами; невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України; підтвердження козацьких і шляхетських вольностей та залишення селянства у феодальній залежності; збереження прав київського митрополита; утримання військових залог на кордоні України з Польщею та козацької – у фортеці Кодак; оборона України від нападів татар.

У ході переговорів у Москві після остаточної редакції “Статей” з 23 пунктів залишилось 11 пунктів. Відповідь Хмельницькому редагував думний дяк Алмаз Іванов, досвідчений дипломат того часу. Царський “Універсал” або “Жалувана грамота” царя Хмельницькому та Запорозькому Війську до нас не дійшли.

З аналізу договору видно, що Хмельницький дивився на нього як на звичайний договір протекції: союз із сильнішим сусідом для боротьби проти ворога при збереженні обопільної самостійності..

Богдан Хмельницький зумів створити Українську державу. З малого Запоріжжя виросла держава, з якою рахувалась вся Європа. Замість скасованого польсько-шляхетського адміністративного апарату була сформована нова влада. Найвищим органом на Україні була військова генеральна влада. Вона обирала гетьмана, вирішувала найважливіші політичні, військові та господарські питання. Протягом 1648-1654 рр. були створені збройні сили України. Запроваджувалась складна система оподаткування феодально залежних груп населення. Богдан Хмельницький карбував власну монету. Україна вступала у зносини з іноземними державами. Великий гетьман повернув українському народові, прибитому віковічною панщиною, приниженому й переслідуваному, національну свідомість і почуття.

У ті часи ще жоден народ не мав такої демократичної республіки, якою була Україна, не мав такого рівноправного і міцного військового устрою, який мала Запорізька Січ.

3. В середині ХVІІ ст. було практично завершено будівництво Української держави. Вища влада на Лівобережній Україні належала гетьману, який зосереджував у своїх руках військові, політичні, адміністративні, фінансові та судові функції. Резиденція гетьмана знаходилася спочатку в Чигирині, а згодом в Батурині. В межах території Української держави існувало 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський і Миргородський. На чолі полкової адміністрації стояв полковник. Йому належала вища адміністративна, військова та судова влада на території полку.

У військовому та адміністративно-територіальному відношенні полки поділялись на сотні. Кількість сотень у полках була неоднаковою. В одних налічувалося 7-8 сотень, в інших – до 20 і більше. На чолі сотенної адміністрації стояли сотники, яких призначали гетьман і полковники.

Мешканці сел в основному складалися з селян та козаків. Козацьке населення входило до куреня (30-40 козаків) на чолі з курінним отаманом. Селяни обирали війта. Отамани і війти були найнижчою ланкою тогочасної адміністрації.

Центром Запорожжя у 80-х роках ХVІІ ст. стала Чортомлицька Січ, яка формально підлягала гетьману Лівобережної України. Але в дійсності Запорожжя користувалося повним правом на самоврядування.

Козацтво було неоднорідною суспільною масою. Верхні щаблі ієрархічної драбини займала старшина, яка почала зосереджувати у своїх руках землі та організовувати багатогалузеві господарства, використовуючи працю залежних селян. Так зароджувалася і набирала сили нова генерація українських феодалів. На рядове козацтво було покладено основну військову повинність – брати участь у військових походах.

Враховуючи провідну роль козацтва в утворенні та політичному житті Української держави, а також те, що її органи, установи, державна символіка формувалися в ході Визвольної війни (1648-1654) за прототипом існуючих на Запорозькій січі, Українську державу доцільно назвати Українською Козацькою Республікою.

На Правобережній Україні уряд Речі Посполитої запровадив свої закони, суд, органи влади, адміністративно-політичний устрій. Тут існувало чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське й Подільське. Воєводства поділялися на повіти. Місцева влада належала великим магнатам, шляхті, урядовцям. За умовами Бучацького договору (1672) Правобережна Україна була розділена між султанською Туреччиною і Польщею. Лише в 1699 р. Туреччина повернула Речі Посполитій Поділля.

26 серпня 1657 р. на засіданні Генеральної ради в Чигирині було прийнято зречення молодого гетьмана Ю.Хмельницького й доручено тимчасово гетьманську булаву І.Виговському. Основним завданням його зовнішньої політики було забезпечення Україні повної самостійності. Про це він заявив на переговорах із Швецією: Одночасно Виговський відновив союз із Кримом. Зміцнення міжнародного становища України забезпечувало їй більшу самостійність щодо Московської держави. Виговський вимагав, щоб Москва не втручалася у внутрішні справи України – військові, фінансові, в її суспільний устрій, щоб воєводи на місцях не узурпували цивільної влади.

У внутрішній політиці Виговський відійшов від принципів Хмельницького. Старий гетьман утримував соціальну рівновагу: залучав до державного життя народні маси, але й боровся з анархічними виступами, розширював привілеї козацької старшини і одночасно стримував її шляхетські апетити. Виговський же був переконаний, що “чернь” відіграла свою роль і спирався на козацьку старшину та шляхту, щедро роздаючи їй землю і намагаючись якнайшвидше відновити кріпосницький гніт.

У відповідь на таку політику в українському суспільстві виникли протиріччя. При цьому Москва підтримувала полтавського полковника М.Пушкаря та запорозького кошового отамана Я.Барабаша, підбурюючи їх до повстання. Виговський спочатку хотів порозумітися з опозицією, але вона не пішла йому назустріч. У травні 1658 р. він з татарською ордою розгромив козацькі полки Пушкаря і Барабаша. Пушкар загинув у бою, а Барабаш був схоплений і страчений. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні 50 тис. чол. убитими або забраними татарами в ясир. Незадоволений політикою московського уряду Виговський вирішив відновити зв’язки з Польщею.

Виговський 16 вересня 1659 р. підписав у м. Гадячі угоду. Хоч статті “Гадяцької угоди” не були реалізовані, але вони показують, які цілі переслідували тодішні українські політики. Україна за цим трактатом поверталася під владу польського короля, але не як проста провінція. Воєводства – Київське, Брацлавське, Чернігівське повинні були скласти Велике князівство Руське із своїми міністрами, фінансовою системою і гетьманом на чолі. Козацький реєстр визначався в 30 тис. чол. Православна релігія прирівнювалася в рівних правах з католицькою.

Однак цією перемогою гетьман скористатися не зумів. Виговський утік до Польщі, де був пізніше звинувачений у зраді на користь Туреччини і 19 березня 1664 р. страчений.

Після Виговського гетьманська булава перейшла знову до Ю.Хмельницького, який під загрозою застосування сили 27 жовтня 1659 р. підписав так звані Переяславські статті. Ними не дозволялося козакам обирати гетьмана, старшину, полковників без схвалення Москви, а також вести війни і вступати у відносини з іншими державами без дозволу царя.

Зрозуміло, що автономістично настроєна частина козацької старшини була незадоволена політикою царського уряду. Вже після військової кампанії 1660 р. козацькі війська на чолі з Ю.Хмельницьким перейшли на бік поляків. У боях під Чудновом полки російських ратних людей були розгромлені. Гетьман почав переговори з польськими представниками, які закінчилися визнанням “Гадяцької угоди”, крім найважливішого пункту про створення Великого князівства Руського.

Такий розвиток подій до краю загострив соціальні, політичні та релігійні суперечності. Відновленням панування Польщі висловили невдоволення частина старшини, рядове козацтво, селянські маси. Ю.Хмельницький, позбавлений реальної політичної підтримки, відмовився від влади (1663).

У 1663 р. закріпився поділ України на Правобережну і Лівобережну. Період 1663-1687 рр. в історії України називається “Руїною”. У цей час Українська держава втратила рештки політичної самостійності, була розорена довголітніми війнами.

За роки діяльності правобережних гетьманів (П. Тетері, П. Дорошенка, М. Ханенка) і лівобережних (І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича) політична нестабільність в Україні ще більше загострилася.

В червні 1663 р. за наказом російського уряду біля Ніжина була скликана загальна козацька рада для обрання гетьмана на Лівобережжі. Претендентів на посаду гетьмана було двоє: наказний гетьман Я. Сомко та кошовий гетьман Запорозької Січі І. Брюховецький. За сприяння російських урядовців гетьманом було проголошено І. Брюховецького.

Згідно Андрусівської угоди про перемир’я, яку уклали 30 січня 1667 р. ослаблені війною 1654-1667 рр. Московська держава і Польща, у складі Росії залишалася Лівобережна Україна з Києвом (на два роки), а Правобережна України та Білорусія й надалі залишалися під владою Польщі. Запорозька Січ повинна бути “під високою рукою обох великих государів”. Уже не було й мови про якусь автономію України, її взагалі не вважали за державу.

Та реалізувати задум не вдалося. Андрусівський зговір викликав в Україні всенародне обурення і протест. Вибухнуло повстання, яка очолили кошовий отаман Запорозької Січі І. Сірко і правобережної гетьман П. Дорошенко. Повстання було придушено. Укладені Глухівські статті (1668) ще раз обкраяли права України. Формально переміг царизм, а по суті зазнав поразки, бо не досяг головної мети – цілковитої ліквідації Української держави.

Останній сплеск боротьби за долю українського народу стався за гетьманування І. Мазепи (1687-1708).

Гетьман хотів створити сильну гетьманську державу. Зовнішні обставини, які склалися в ході Північної війни, були сприятливими для зміцнення і розвитку української державності. Карл ХІІ переміг Данію і Саксонію, здобув у перших боях перемогу над Петром. В цих умовах польський король С. Лещинський, ставленик шведського короля, розпочав таємні переговори з Мазепою, щоб той приєднався до протимосковського табору. Гетьман через Лещинського мав намір зв’язатися з самим Карлом ХІІ. Про це знала лише невелика група старшин.

У вересні 1708 р. Карл ХІІ повернув в Україну. Ця звістка захопила Мазепу зненацька. Цар також вирушив в Україну і наказав гетьману прибути до нього. Обставини були складні. Мазепа вагався. Проте старшина горіла бажанням не втратити шанс, коли можна було визволитися від царського гніту. Нарешті, 24 жовтня 1708 р. Мазепа із своїми однодумцями та чотирма тисячами козаків вирушив до шведського табору.

Про союз Мазепи з Карлом ХІІ Петро дізнався з повідомлення Меншикова. Перш за все цар вирішив захопити Батурин до приходу в місто шведів. Спроби взяти місто приступом не вдалися. Але знайшовся зрадник, соцький прилуцького полку Ніс, який перебрався до Меншикова і вказав місце потайного ходу в Батурин. Вночі московські війська пробралися в місто, підпалили його і напали на сонних козаків. Батурин упав. Майже 15 тис. чол. населення було вирізано.

На початку листопада 1708 р. за наказом Петра старшина прибула в Глухів для виборів нового гетьмана Лівобережної України. Перед цим на площі було повішено фігуру Мазепи, спалено її, а в церквах проголошене йому церковне прокляття (анафему). І. Скоропадський за вказівкою Петра І був обраний гетьманом.

Єдиним відрадним явищем для Мазепи у цей час був прихід запорозького кошового К.Гордієнка з 15 тис. запорожців. 26 березня 1709 р. кошовий вітав гетьмана у Диканьці. Дізнавшись про це, Петро наказав зруйнувати Чортомлицьку Січ. Після зруйнування Січі запорожці перенесли Кіш на татарську територію, до Олешок. На чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком вона існувала 19 років.

Поразка Карла ХІІ та його союзників 27 червня 1709 р. під Полтавою примусила їх тікати в турецькі володіння. 2 вересня 1709 р. Мазепа помер. Його поховали в Галаці на Дунаї. Вірним продовжувачем справи Мазепи став П. Орлик, обраний гетьманом в еміграції 5 квітня 1710 р. на козацькій раді в м. Бендерах. Тут же були вироблені “пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська”. Це перша демократична народна конституція, яка є яскравим свідченням сподівань і прагнень українського суспільства за тієї трагічної доби.

У своїй політиці, спрямованій на скасування української автономії, Петро умів бути терпеливим: він послідовно і систематично нищив усі ознаки української державності. Цар у 1715 р. видав указ про скасування виборності старшин і полковників. З метою підриву економіки України Петро заборонив будь-які торгові шляхи через Чорне море під страхом смертної кари.

У 1722 р. Петро наніс новий удар по українській автономії. При гетьмані була створена Малоросійська колегія, яку очолив С. Вельямінов. Після смерті Скоропадського царський уряд не дозволив виборів нового гетьмана. Управління Лівобережною Україною тимчасово передавалося наказному гетьманові П. Полуботку і генеральній старшині. Він очолив боротьбу за рештки автономії Гетьманщини. Але Полуботок був заарештований і кинутий у Петропавловську фортецю, де й помер 18 грудня 1724 р. Так було скасовано Гетьманство. А через 40 днів, 28 січня 1725 р. помер Петро І.

Соціально-економічні процеси в Україні другої половини ХVІІІ ст. проявилися насамперед в основі української економіки – сільському господарстві.

Розвиток сільського господарства у той час уповільнювався існуючими феодально-кріпосницькими відносинами. Основною системою землеробства залишилося трипілля. В господарствах застосовувалися такі знаряддя праці як важкі українські плуги, колісні та безколісні російські сохи, однозубі та тризубі рала. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, культивували кукурудзу та картоплю. У маєтках поміщиків та заможної козацької старшини розводилося чимало великої рогатої худоби, коней, овець на продаж, хоча культура тваринництва залишалася низькою.

Українські та російські поміщики на Лівобережжі і в Слобідській Україні захоплювали великі земельні площі. Загарбання земель супроводжувалося масовим закріпаченням селян і козаків. Універсалами та указами (1760, 1763, 1769 рр.) селянам заборонялось переходити на нові місця, а феодалам – приймати селян-втікачів. Наступ феодалів на селян завершився виданням Катериною ІІ указу від 3 травня 1783 р. про закріпачення селян Лівобережної і Слобідської України. А 21 квітня 1785 р. уряд поширив чинність “Жалуваної грамоти дворянства” на українсько-козацьку старшину. Дворяни володіли землею і мали право продавати її разом з населенням. Вони звільнялись від податків, тілесних покарань, мали свій суд.

5 квітня 1797 р. була встановлена триденна панщина із збереженням натуральних та грошових повинностей. Вводилися “уроки”, тобто збільшені норми денної панщини. Виконання такої норми вимагало двох, а то й трьох робочих днів.

Розвиток панщинного господарства і посилення феодального гноблення селян були характерними і для Правобережної України. Згідно з подимним переписом 1775 р. феодалам належало 82%, польській короні (державі) – 12,7%, церкві – 5,3% поселень. У такому ж співвідношенні розподілялася й земля. Селян нещадно визискували шляхта, управителі магнатських маєтків та орендарі.

У 70-90 роках ХVІІІ ст. на Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під владою Речі Посполитої і Австрійської імперії, також виникли підприємства мануфактурного типу.

Внутрішня торгівля на Лівобережжі та в Слобідській Україні зосереджувалася на ярмарках і базарах. На Лівобережжі збиралося щороку 390 ярмарків, у Слобідській Україні – 219. Найзначніші з них відбувалися у Ніжині, Ромнах, Сумах, Харкові, Кролевці, Чернігові, Києві.

Українські купці торгували на зовнішньому ринку: у Вроцлаві, Відні, Константинополі, Гданську, Лейпцигу, Яссах та інших містах. Традиційними товарами, що вивозилися з України за кордон, залишалися прядиво, худоба, тютюн, збіжжя, горілка, килими тощо.