Битва при Каннах — найбільша битва Другої Пунічної війни, що сталася 2 серпня 216 до н.е. біля міста Канн в Апулії на південному сході Італії.
Карфагенська армія Ганнібала завдала нищівної поразки набагато чисельнішій римській армії під командуванням консулів Луція Емілія Павла і Ґая Теренція Варрона. Після битви при Каннах Капуя і деякі інші італійські міста-держави відкололися від Римської республіки. Хоча битва не змогла принести перемогу в війні Карфагену, вона є одним з класичних прикладів тактичної майстерності в військовій історії.
Відновивши чисельність армії після попередніх втрат при Требії (218 до н. е.) і при Тразименському озері (217 до н. е.), римляни вирішили протистояти Ганнібалу в Каннах, приблизно з 87 000 римських і союзних військ. На флангах, правий із яких спирався на річку Ауфід, римляни помістили свою кінноту і зосередили важку піхоту в глибшому, ніж зазвичай, шикуванні, в центрі свого бойоового порядку. Можливо, римляни сподівалися зламати карфагенський стрій на початку битви, як сталося в битві при Требії. Щоб протистояти цьому, Ганнібал використовував тактику подвійного охвату. Він поставив свою найменш надійну піхоту в центрі, а на флангах поставив свою сильну нумідійську і гальську кінноту. Перед початком битви його бойове шикування нагадувало вигнутий вперед серп. Після початку битви центр війська Ганнібала прогнувся під ударом чисельно переважаючих військ римлян. Тоді як центральна частина військ Ганнібала відступала, римляни несвідомо втягнули себе у великий мішок — після чого африканські ветерани-піхотинці, що їх Ганнібал поставив на флангах, і кіннота, що на початку бою розбила і прогнала з поля римську кінноту, оточили головні сили римської піхоти. Оточена римська армія піддалася нападу зі всіх сторін і залишилась без засобів порятунку, та згодом була розгромлена по частинах. Приблизно 60 000-70 000 римлян було убито або захоплено в Каннах (включаючи консула Луція Емілія Павла і вісімдесят римських сенаторів). Вважається, що по числу життів, втрачених в один день, Канни потрапляють в число тридцяти самих кривавих битв у всій людській історії [1].
Передісторія
Весною 217 р. до н. е. армія Карфагена з боями увійшла до Середньої Італії і, влаштувавши майстерну засідку у вузькому дефіле між берегами Тразименського озера і горами, розгромила 40-тисячну армію Риму. Однією з серйозних причин поразки римлян з'явилася відсутність розвідки і охорони. Проте полководець Карфагена не зважився напасти на Рим, добре захищений фортифікаційними спорудами. Минувши Рим, він всі свої надії покладав на його ізоляцію, на створення антиримської коаліції з міст Південної Італії і, разом з тим, на можливість вийти тут до моря, що дозволило б встановити зв'язок з Карфагеном. На півдні Італії війська Карфагенів зайняли маленьку фортецю Канни. Тут, при Каннах, на річці Ауфід, і відбулася знаменита битва.
Сили супротивників були неоднакові: у римських військах налічувалося 86 тис. чоловік, з них 80 тис. піхоти (8 легіонів, римських, по 5 тис. чоловік, і стільки ж союзних) і 6 тис. кінноти. Безпосередньо у битві брало (виключаючи 10-тисячний гарнізон, що знаходився в таборі, і 7 тис. чоловік, що несли обозну службу) участь 55 тис. тяжкоозброєних, 8 або 9 тис. легкоозброєних воїнів і 6 тис. вершників.
Карфагеняни мали 40 тис. піхоти (з них 8 тис. легкоозброєних) і 10 тис. кінноти.
Загальні сили римлян значно перевершували сили карфагенян, але чисельність кінноти останніх майже в два рази була більше, ніж у їх супротивника. Місцевість — відкрита рівнина — сприяла бойовим діям сильної кінноти карфагенян.
Битва
В день битви (2 серпня) римською армією командував консул Варрон. Він вирішив розгромити карфагенян потужним ударом тісно зімкнутих сил, для чого наказав при побудові бойового порядку звузити його фронт і збільшити глибину. У всіх легіонах інтервали між маніпулами були скорочені, і утворилася як би масивна фаланга завглибшки 48 шеренг. В центрі бойового порядку римлян розташовувалася піхота (справа — римські легіонери, зліва — союзні), на флангах — кіннота: на правому, що примикав до лівого берега р. Ауфід, — 2400 вершників, на лівому фланзі, не захищеному ніякими природними перешкодами, — решта всієї кінноти; 8—9 тис. чоловік легкої піхоти було поставлено попереду фронту.
Ганнібал побудував свої війська в бойовий порядок вельми оригінально. У центрі він поставив в одну лінію 20 тис. іберійців і галлів в декілька шеренг в глибину, а на лівому і правому крилах розташував у глибший лад африканську піхоту (дві колони по 6 тис. чоловік) і кінноту; при цьому, незважаючи на меншу чисельність піхоти, Ганнібал побудував її більш розтягнутим фронтом, ніж була вишикувана римська піхота. 8 тис. важкої кінноти розташувалися на лівому крилі у р. Ауфід, 2 тис. нумідійськой легкої кінноти — на правому крилі. Легка піхота залишалася попереду розташування армії; після зав'язки битви вона повинна була відступити і вишикуватися за лінією важкої піхоти.
По цій побудові військ можна судити про задум полководця Карфагена. Зосереджуючи кращу піхоту і всю свою кінноту на флангах, Ганнібал вирішив сильними фланговими ударами розбити римські війська.
Хід битви
У центральній частині поля бою битву зав'язали, як завжди, легкоозброєні піхотинці. Одночасно з цим важка кіннота лівого крила Ганнібала завдала удару по 2-х тисячній римській кінноті і вельми швидко розбила її і обернула у втечу. Після цього бою важка кіннота обійшла римську піхоту і опинилася в тилу римської кінноти лівого крила, яка була скута з фронту нумідійськой кіннотою Ганнібала. Ліве крило римлян так само було розбите. Під час кінної битви на флангах римська піхота атакувала піхоту Карфагена і, маючи перевагу в силі, почала тіснити її. Якщо на початку битви центр бойового порядку Карфагена знаходився попереду, утворюючи як би опуклу частину півмісяця, то тепер він подався далеко назад. Положення піхоти Карфагена погіршувалося, але фронт ще не був прорваний, оскільки вигнувши його дугою у бік супротивника, Ганнібал забезпечив йому запас часу. Бойовий порядок карфагенян як і раніше мав форму півмісяця, але поверненого до супротивника вже не опуклою частиною, а рогами. Продавивши центр карфагенян, колона римлян опинилася між африканськими військами Ганнібала, що кинулися на римлян справа та зліва. Це зупинило просування вперед римлян і центр карфагенян вистояв. Римська армія, що залишилася без кінноти на флангах, маючи успіх в центрі, входила в «мішок».
До цього часу кіннота римлян була повністю розбита і кіннота Газдрубала приступила до дій проти римських легіонів. Газдрубал, пославши нумідійців переслідувати розбиту римську кінноту, побудував важку кінноту в бойовий порядок і обрушився в тил римській піхоті. Під тиском багатотисячної кінноти задні шеренги римських воїнів відступали на наступні ряди. Тісно побудована і затиснута з флангів та центру, римська армія втратила бойовий порядок і можливість битися. Почалося винищування римської армії, що продовжувалося до 12 годин.
Підсумки
Ганнібал підраховує обручки, зняті з убитих в битві при Каннах римських аристократів, скульптура роботи Себастіана Слодтца, 1704, Лувр
Кровопролитна битва завершилася повним розгромом величезної римської армії. За Тітом Лівієм[2] і Плутархом[3] римляни втратили 50 тис. чоловік тільки убитими. Від всієї 86-тисячної армії залишилося, не рахуючи полонених (14 тис.[3]), не більше 16 тис. чоловік, що врятувалися втечею.
Карфагеняни втратили убитими 6 тис. чоловік. Такі були результати битви при Каннах, що продовжувалася 12 годин.
Битву при Каннах описують: Тіт Лівій, Діон Кассій, Плутарх, Полібій, Аппіан.
Грюнвальдська битва 1410 року (також Битва під Танненбергом 1410) — битва, яка відбулася під час «Великої війни» 1409—1411 років між військами держави Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг 15 липня 1410.
Дані щодо чисельності військ, які брали участь в битві, сильно розходяться.
Польський історик 15-го століття Ян Длугош у роботі «Історія Польщі» зазначає, що втрати лише Тевтонського ордену склали 50 тисяч вбитими та 40 тисяч полоненими[1].
Російський історик Сергій Соловйов у роботі «Історія Росії з давніх часів» вказує наступну чисельність військ: Тевтонський орден і союзники — 83 тисячі; Ягайло, Вітовт і союзники — 163 тисячі[2].
Велика радянська енциклопедія визначає чисельність військ ордену в 27 тис., а чисельність польсько-литовсько-руських військ — 32 тис.[3]
Найдостовірнішими видаються дані, які навів британський військовий історик Стівен Тернбулл: 27 тисяч з боку Тевтонського ордену і 39 тисяч з боку польсько-литовсько-руських військ
Військо Тевтонського ордену очолював Великий Магістр Ульріх фон Юнгінген, воно мало 51 хоругву і загальну чисельність близько 27 тисяч воїнів, Воно складалося з орденських "братів" (близько 250), військ Ордену, ленників - лицарів німецьких, польських, пруського та литовського походження із земель Ордену, загонів єпископів та міст, князя олесницького Конрада Білого та ін. Були представлені "гості Ордену", які билися у хоругві Святого Георгія, що складался в основному із німецьких і французьких лицарів, лицарів із Чехії, Сілезії, Швейцарії, Лівонії, а також найманців з Чехії, Моравії, Сілезії та ін.
Військо Королівства Польського та Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського
Польське військо
Польське військо очолював польський король Ягайло, воно мало 51 хоругву і загальну чисельність близько 18 тисяч воїнів, з них близько 11 тисяч важкої кавалерії та 4 тисячі піхотинців(решта, скоріше за все, військова обслуга — обоз).Сучасні історики вважають, однак, що піхоти у польському війську не було.
Основу війська складали 42 хоругви з польських земель, під проводом Ягайла також виступили 9 хоругов з західноруських земель, в тому числі: по 1 з Львівської, Холмської, Перемиської, Галицької земель,3 хоругви з тієї частини Подільської, що в той час відійшла до Корони; власну хоругву виставив Спитко з Тарнова, пан на Ярославі (Перемишльська земля), хорузва з Белза, власники якого в той час були ленниками Корони. У польському війську були також 2 хоругви чеських найманців на чолі з Яном Соколом, серед них, можливо був і Ян Жижка, майбутній вождь таборитів, а також воїни з моравів, силезців. Крім того вважають, що був у ньому загін, надісланий господарем Молдови - Олександром Добрим,ленником короля. До володінь господаря на той час входили і землі Буковини (Шипинська земля)[5].
Військо Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського очолював великий князь литовський Вітовт, воно мало 40 хоругв і загальну чисельність близько 11-12 тисяч воїнів.
До війська князя Вітовта входили підрозділи литовських (сучасна Білорусь), руських (сучасна Україна) та жамойтських (сучасна Литва) земель, в тому числі з: Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Кременця,Берестя (Бреста), Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Корибута-Дмитра — Жигимонт Корибутович очолював 51-шу хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»), вірогідно набрану у волинських володіннях князя. Сам Сигізмунд Корибутович під час битви знаходився у почті короля Ягайла.
Інші військові з'єднання
На боці союзницьких військ також виступили загони кримських татар числом від 1 до 3 тисяч воїнів (за даними Яна Длугоша татар було 300), здебільшого вершників, на чолі з ханом Джелял-Ед-Діном, сином хана Тохтамиша.
Підготовка до битви
14 серпня 1409 Великий Магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген оголосив війну польсько-литовському союзу, але невдовзі запропонував перемир'я, яке мало тривати до заходу сонця 24 червня 1410.
13 червня 1410, за 11 днів до кінця перемир'я Ульріх фон Юнгінген надіслав рицарів до короля Ягайла з пропозицією продовжити перемир'я ще на три тижні з тієї причини, що багато рицарів з країн Європи бажають взяти участь у битві. Ягайло прийняв цю пропозицію — його військо також ще не було готове.
26 червня 1410 польске військо під командуванням короля Владислава II Ягайла виступило з Вольборжа в напрямку Козліва, де король отримав повідомлення, що литовсько-руські війська вже стоять біля річки Нарев.
3 липня 1410 об'єднані сили польсько-литовсько-руського війська виступили з району Червіньська в напрямку столиці орденських володінь м. Марієнбурга (зараз — Мальборк, Польща), назустріч їм з Марієнбурга вийшло військо Тевтонського ордену під командуванням Великого Магістра ордена Ульріха фон Юнінгена.
14 липня супротивники зустрілись біля озера Лубень, але оскільки в цей час польсько-литовсько-руське військо відпочивало в лісі, військо ордену відійшло на рівнину, щоб зайняти більш вигідну позицію на узліссі, де було встановлено артилерію, а також надати можливість противнику вийти з лісу і вишикуватись до бою.
Хід битви
Битва відбулась в трикутнику між селами Грюнефельде (нині - Грюнвальд), Танненберг (нині — Стембарк) і Людвігсдорф (нині — Лодвигово), площа поля битви складала біля 4 кв. км..
Тевтонські війська вишикувались в дві лінії фронтом біля 2,5 кілометра: на правому фланзі Конрад Ліхтенштейн, на лівому — Фрідріх Валленрод, за ними по центру — Магістр ордена Ульріх фон Юнінген з 16 хоругвами резерву.
Польсько-литовсько-руські війська вишикувались в три лінії фронтом біля 2-2,5 кілометра: на лівому фланзі король Ягайло з 51 хоругвою (40 польських, 9 руських, 2 хоругви найманців з Чехії та інших місць), на правому фланзі князь Вітовт з 40 литовсько-руськими хоругвами і татарською кіннотою.
Розпочали битву татарська кіннота і перша лінія литовсько-руських сил, які атакували праве крило орденських військ: «Потым вдарено в котлы, в сурмы и зараз литва з татарами з великою прудкостю скочили на нѣмци и сточили з ними битву, же конь об коня боком отирался»[6].
Лицарі Валленрода відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ, переслідуючи татарську і литовську кінноту. За одним з описів битви вони потрапили в засідку: «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли нѣмцов на палаши, a потым навели нѣмцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз нѣмцов килка тысячий полегло. Еднак же нѣмцы, того не уважаючи, шли ослѣп на поляки и литву».[6] За іншим джерелом:" коли забажали повернутися, відрізані від своїх хоругов та людей людьми короля, що їх хоругви напряму від крил прорізали, були або схоплені або порубані мечами. Ті ж, що стояли з лівого боку від тих, що були відрізані, лишилися живі та повернулися до своїх людей від військ супротивника і, знову об’єднавшись, зійшлися з великою хоругвою кастеляна Краківського, воєводи сандомирського, землі Велюнської, землі Галицької і багаточислельними іншими хоругвами. У цій сутичці розпалився дуже жорстокий бій, і тому тоді багато хто загинув..." Атака резервних хоругов на чолі з Великим магістром не досягла мети і частина орденського війська опинилося в оточенні польських і литовських військ. Решта спробувала захищатися у таборі, який було захоплено після жорстокого бою.
Битва тривала близько 3 годин, а переслідування до пізнього вечора. Війська Тевтонського ордену були розгромлені (в тому числі загинули великий магістр ордену, маршал, великий комтур, комтури, понад 200 орденських "братів").
Наслідки битви
Перемога союзницьких військ у Грюнвальдський битві підірвала військову могутність Тевтонського ордену і припинила його експансію рицарів на cхід. 1 лютого 1411 рр. було підписано Торунський мир за яким орден повертав на користь Литви Жемайтію та Добжинську землю на користь Польщі, а також сплачував контрибуцію. З історичних джерел відомий український лицар, який прославився своїми героїчними вчинками при Грюнвальді — Іванко Сушик з Романова, що під сучасним Львовом: 17 липня 1410 року він дістав у володіння від короля Ягайла-Владислава, «спадкового володаря Русі», два села – «Баришовка і Верхній Зубов у землі Галицькій» за те, що пролив кров у Грюнвальдській битві. У 2005 випущена поштова марка України в серії "Історія війська в Україні" із зображенням лицаря Івана Сушика.Пан Фредр з Плешовець в нагороду за подвиги у війні з Орденом отримав від володаря Ягайла кілька сіл під Кам’янцем (Суржу, Кадиївці та Фридрівці) із забов’язанням – і далі воювати на поклик короля «cum una hasta et duobus balistrariis», тобто зі списом та двома стрільцями.З числа земських хоругов король Ягайло особливо відзначив Холмську. На честь її подвигів в місті Холм 1417 року було засновано храм в ім’я Розіслання Св. Апостолів – адже саме в день цього свята відбулася битва під Грюнвальдом.
Визвольна війна українського народу середини XVII ст. сформувала в Україні цілу когорту талановитих воєначальників. Серед них найяскравіше проявився геній гетьмана України Богдана Хмельницького (1595-1657) як державного і військового діяча. Як зазначається у монографії В.А. Смолія та В.С. Степанкова "Богдан Хмельницький", цей славетний син українського народу дійсно був полководцем європейського масштабу. Саме він створив одну з найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність української кінноти та артилерії. Блискучий стратег і тактик, прихильник блискавичних і рішучих воєнних дій, неперевершений майстер маневру, Богдан Хмельницький заслуговує на почесне місце в історії воєнного мистецтва1.
Як зауважує автор "Історії Русів", таких людей Провидіння Боже віками тільки народжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він, мавши надзвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних - досконалий політик, а на війні - безстрашний і заповзятливий вождь 2.
Своєрідним центром визвольного руху українського народу у першій половині XVII ст. була Запорозька Січ. На Січ Богдан Хмельницький прибув на початку 1648 року. Козацька Рада проголосила Хмельницького гетьманом. Насамперед він вирішив одну з найскладніших проблем - вибір союзників. Гетьман вислав посольство до Криму і дістав звідти обіцянку, що поміч буде прислана 3.
Запорозька Січ виступала основним осередком організації повстанських загонів для боротьби проти коронного війська. На Січі конкретизувалися методи і завдання визвольного руху. Недаремно у листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було "капітулою всіх змовників проти існуючого порядку" 4.
На початку Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Богдан Хмельницький мав воєнно-стратегічну мету, що включала такі основні напрямки: 1) ліквідувати оперативно-стратегічну перевагу польської армії у кавалерії залученням до складу українського повстанського війська татарської кінноти, уклавши для цього союзницьку угоду з кримським ханом; 2) отримати воєнну допомогу від держав-сусідів, у першу чергу від Туреччини та Кримського Ханства; 3) створити український артилерійський арсенал, систему розвідки; 4) із зібраним військом вийти із Запорозької Січі на Наддніпрянщину та Брацлавщину і при підтримці населення цих районів розгорнути воєнні дії проти польської армії; 5) кінцевий пункт походу - Біла Церква, де, зупинившись, поставити польському урядові вимогу: визнати козацтво провідним станом Речі Посполитої через повернення йому прав і вільностей та надання привілеїв, збільшення козацького реєстру, а також гарантувати захист православної церкви.
Поповнювалося козацьке військо головним чином повстанцями Київщини й Задніпрянщини (теперішні Полтавщина й Чернігівщина).
Коли начальники коронного війська, що стояло на Київщині, між Корсунем і Черкасами, гетьмани М.Потоцький і М.Калиновський дізналися про повстанські задуми Богдана Хмельницького, то вирішили зараз же, як тільки розпочнеться весна, йти на Запорожжя і там задушити бунт у самому зародку, не допускаючи, щоб він перекинувся на всю Україну.
У квітні 1648 р. М.Потоцький послав на приборкання повстанців частину реєстрових козаків на байдаках Дніпром під проводом полковників Кричевського, Вадовського й Гурського та військових осавулів Іляша й Барабаша, а також відділ німецької піхоти. Вони мали з'єднатися біля Кодака з відділом, який рушив 21 квітня "полем" під проводом гетьманового сина Стефана Потоцького. В цьому відділі була решта реєстровців - близько 2500 чоловік під проводом комісара Шемберга й близько 1500 жовнірів із кварцяного (королівського) війська. Це був авангард, слідом за яким рушило через кілька днів з-під Корсуня й головне військо, в якому було не більше 5-6 тис. людей.
Перша битва Богдана Хмельницького відбулася на Жовтих Водах (правий берег Дніпра, на Південний Захід від сучасного Кременчука) 29 квітня - 16 травня 1648 р. 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами.
Козаки підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили гармати, порох, та почали приступ. Але поляки мали сильнішу артилерію й відбили напад запорожців.
Тоді розпочалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль польський табір, почали його обстрілювати та періодично йшли на нього приступом: "день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день".
30 квітня 1648 р. штурм польського табору розпочався наступом української піхоти при підтримці татарської кінноти. Питома вага татарської кінноти у штурмі польського табору була мінімальною, але перебування навколо табору її полків, готових до бою, стримувало проведення контратак польської кавалерії проти наступаючої козацької піхоти. Але поки що козацький штурм не мав успіху. У поляків на вежах було 10 гармат. Хмельницький мав на той час всього 3 гармати-фальконети малого калібру. Бойові дії 30 квітня - 1 травня 1648 р. показали, що такою силою польський табір не здобути.
8-9 травня татарська кіннота залишила Жовті Води і пішла в район зосередження на Інгульці, де хан збирав усі сили для допомоги Богдану Хмельницькому.
Польський табір залишався в облозі козаків. Б. Хмельницький знав, що Дніпром проти нього йдуть не самі поляки, а реєстрові козаки, послані ними, тобто такі самі православно-руські люди, як і всі українці, лише зобов'язані службою польському королеві. І запорозький вождь зважився вплинути на їхні почуття, аби відірвати їх від поляків. Полишивши табір, Б. Хмельницький поспішив до правого берега Дніпра, до урочища Кам'яний Затон, куди ввечері 3 травня підійшли й пристали до берега реєстрові козаки. За допомогою таємних агентів Б. Хмельницький зумів пробудити у реєстрових козаків таку ненависть до поляків, що вони, ледь прийшовши до Кам'яного Затону, повстали проти поневолювачів українського народу, перебили своїх начальників Барабаша, Вадовського, Ілляша та інших, покидавши їхні тіла у Дніпро, і 4 травня об'єдналися з козаками, що стояли в таборі. До Жовтих Вод їх доставили на прохання Б. Хмельницького, кіньми Тугай-бея 5.
Вночі 15 травня польське військо вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки в умовах козацького оточення не "табором" з возовою рухомою обороною, а в інший похідно-бойовий порядок - так званого "старого польського шикування". Це шикування мало вигляд великого, порожнього всередині кінного чотирикутника, готового з кожного боку до негайної кавалерійської атаки. С. Потоцький просунувся на 8-12 км уздовж урочища Княжі Байраки.
Тут на світанку була введена у бій Богданом Хмельницьким козацька піхота, яка застосувала проти рухомого польського табору польову артилерію, маневруючи гарматами за допомогою верхових коней. Втрати польського війська від цих атак були настільки великі, що це викликало занепокоєння у татар-союзників, які були зацікавлені захопити якнайбільшу кількість полонених.
Біля завчасно зробленого перекопу шляху польське військо було зупинено козацькою піхотою. Жовтоводську битву у результаті оточення та знищення противника піхотою і артилерією Богдана Хмельницького та кіннотою Тугай-Бея було закінчено у першій половині дня 16 травня 1648 р. у районі, обмеженому селами (назви сучасні) Попельнасте, Громівка, Холодіївка, Григорівка Дніпропетровської області. Командний пункт Богдана Хмельницького на кінцевому етапі битви перебував у Княжих Байраках (біля села Григорівка).
Так завершилася перша переможна битва Визвольної війни, що мала величезне політичне і воєнне значення. Важливим надбанням воєнного мистецтва Богдана Хмельницького у битві на Жовтих Водах є застосування передового загону, сформованого з татарської кінноти, для зупинки ворога і прикриття головних сил козацької армії. Також характерною особливістю битви стало застосування оперативного маневрування (з урахуванням просування військ) з метою створення вигідних умов для розгрому ворога, зокрема розгрому його по частинах, а також тактичного маневрування на полі бою, зокрема, вогнем артилерії 6.
У ході першої битви дуже гостро стало питання забезпечення українського війська артилерією. На цьому грунті у гетьмана аж до завершення Жовтоводської битви виник план докорінної реорганізації артилерії.
Б.Хмельницьким була створена полкова (легка полкова) артилерія на двоколісній тязі, а також артилерія резерву, тобто артилерія головного командування - гетьмана (важка польова артилерія). До першої він зарахував 15 гармат, а до останньої - 11. Це був початок якісної реорганізації війська Богдана Хмельницького, внаслідок якої артилерія отримала статус окремого роду війська. Питома вага забезпечення української армії артилерією залишалася на той час ще незадовільною - 1,6 гармати на тисячу воїнів. Пізніше Б.Хмельницький довів цей показник до вимог часу - 4 гармати на одну тисячу воїнів. У його арсеналі стане не менше 120 одиниць полкової артилерії і близько 30 гармат артилерії головного командування.
25-26 травня 1648 р. відбулася битва під Корсунем. Оскільки для повстанців вона здійснювалася з ходу (з маршу), то є всі підстави вважати, що основи її переможних чинників були закладені під час просування козацького війська.
Вранці, маючи звістку про поразку передового загону під Жовтими Водами й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних польських сил Калиновський та Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня відбулася битва між польськими і козацьким військом (козацькі сили зросли до 15 тис. без врахування татарської кінноти). Поляки знову зазнали поразки. Б.Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. За шість днів до битви під Корсунем помирає король Польщі Владислав IV. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію.
Головними, вирішальними чинниками перемоги Б.Хмельницького були: 1) ліквідація польської оперативно-тактичної переваги у кавалерії шляхом включення до козацької армії татарської кінноти; 2) створення оперативно-тактичної переваги української армії над польською у піхоті за рахунок переходу на бік повстанців реєстрових козацьких полків; 3) вдале оперативне маневрування козацької армії шляхом проведення форсованого маршу від Жовтих Вод до Корсуня та оточення польського війська в районі Корсунь-Стеблів-Ситники 7.
Для здійснення оперативного маневрування головні сили української армії просувалися у смузі шириною до 13 км, що забезпечило одночасність їх виходу у район битви. При цьому Б.Хмельницький використав високу рухомість татарської кінноти для створення самостійного передового загону, який наздогнав і затримав польське військо, а також прикрив вихід в район битви головних сил української армії.
Уже перші битви дарували Богданові Хмельницькому на все життя побратимів - талановитих воєначальників Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна.
Після Корсунської перемоги Б.Хмельницький отаборився під Білою Церквою. Звідти він звернувся до українського народу з Універсалом, закликаючи його взяти участь у Визвольній війні на добрих конях і зі справною зброєю проти своїх "розорителів, озлобителів і супостатів".
Визвольна армія Б.Хмельницького досягла більше 100 тисяч. Повстання переросло у Визвольну війну українського народу проти поневолювачів.
У вересні 1648 р. відбулася битва під Пилявцями. На правому березі р. Ікви (Пилявки) були головні сили української армії, а на лівому полки М.Кривоноса. Їх об'єднувала вузька гребля, яку зміцнили шанцями та гарматами. Зумівши за допомогою розвідки дезінформувати польське командування, гетьман заманив сюди 80-90 тисячне (включаючи озброєних слуг) вороже військо, яке 19 вересня розташувалося табором на пагорбах і заболочених долинах. Реально оцінивши співвідношення сил, він вдався до тактики активної оборони табору з наступною задачею потужного контрудару.
Битва розпочалася 21 вересня. Незважаючи на втрату у цей день переправи, Б.Хмельницький, скориставшись підходом 22 вересня близько 5 тис. татар, наступного дня провів добре скоординований широкомасштабний наступ з обох таборів і переміг. Пилявецька перемога ще раз переконливо продемонструвала силу українського війська, полководницький дар Богдана Хмельницького. Тут були показані високі бойові якості української кінноти, яка винесла основний тягар боротьби з поляками, бо допомога татар мала переважно морально-психологічний характер.
Добившись успіху, Б.Хмельницький здійснює похід на Захід, узявши спочатку в облогу Львів (8-26 жовтня), а згодом Замостя (6-21 листопада). Для організації боротьби населення Белзького, Волинського і Руського воєводств він розіслав у різні райони свої полки. До середини листопада вони разом з загонами місцевих повстанців звільнили весь західноукраїнський регіон. Тут розпочалося формування державних інституцій, зокрема, полково-сотенного територіально-адміністративного устрою 8.
В даній ситуації відбуваються деякі корективи у стратегії гетьмана Богдана Хмельницького.
У Києві Хмельницькому влаштували урочисту зустріч. Тут він отримав благословення своїй справі від ієрусалимського патріарха Паїсія, який простував до Москви. З ним Хмельницький і відправив до московського царя Олексія Михайловича своє перше посольство на чолі з Мужиловським для ведення переговорів.
Тим часом Богдан Хмельницький створює в Україні гетьманське правління. Чигирин став головною резиденцією гетьмана України. Це було початком державності, що складалася в Україні в ході Визвольної війни середини XVII ст. Хмельницький налагодив виробництво гармат, вогнепальної зброї, селітри, пороху.
Улітку 1648 р. на Лівобережжі були сформовані Борзенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Ічнянський, на Правобережжі - Вінницький, Київський, Уманський полки.
З метою мобілізації сил народу для свого визволення одночасно зі створенням нових територіальних козацьких полків на їх базі розпочалося формування державних структур за полково-сотенним ладом. Це було найяскравішою ознакою переростання повстання Б.Хмельницького у Визвольну війну українського народу з-під колоніальної залежності від Речі Посполитої. Такого ж реформування зазнали і шість колишніх реєстрових полків: крім того, на них покладалися обов'язки щодо надання збройної підтримки осередкам повстання та кадровому забезпеченню новостворюваних козацьких полків.
До 1650 року в Україні було сформовано 16 полків, які становили територіальне ядро (180-200 тис. кв. км) держави, де проживало 1,6 млн населення9.
Б.Хмельницький, як і більшість старшин, продовжував залишатися у полоні ідей автономізму. Осіння кампанія 1648 р. після Пилявецької битви проводилася не стільки з метою включення західного регіону до складу козацької держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої: запровадження абсолютизму й визнання за Україною (Руссю) таких же прав, які мала Литва. Причому ці сподівання пов'язувалися з обранням на трон короля (Владислав IV помер у травні 1648 р.) спочатку московського царя, пізніше - трансільванського князя, а коли ці надії стали примарними - королевича Яна Казимира. Саме тому Б.Хмельницький та його прибічники припустилися стратегічної помилки, якої згодом так і не вдалося виправити: замість того, щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М.Кривоніс і П.Головацький), вони пішли 21 листопада на укладення перемир'я з Яном Казимиром, за яким передбачалося повернення армії на Україну. Молода держава відмовилася, принаймні, від західного регіону, що вело до істотного послаблення її воєнно-економічного потенціалу.
Враховуючи силу опору покозачених мас, Б.Хмельницький відмовився (крім окремих випадків) від надання будь-якої допомоги шляхтичам, які наважувалися повернутися до своїх володінь. Водночас він визнав козацькі права за тими селянами, і міщанами, які продовжували перебувати у складі його армії.
20 лютого 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. Їх перебіг показав, що на цей час гетьман, переосмисливши уроки торішньої боротьби, вперше в історії українського суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Надалі вони були розвинені під час його квітневих переговорів з московським посольством Г.Унковського.
Посли від польського короля вручили Б.Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Нова політична програма гетьмана висувала як першорядне завдання включення до складу української держави західного регіону. З огляду на це насамперед потрібно було закріпити за собою контрольовану територію. І, згідно з умовами укладеного 25 лютого 1649 р. з польським посольством перемир'я, гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав проходити по ріках Горині, Прип'ять та м. Кам'янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті. У політичному житті відбувається заміна функціонування "генеральної" (чорної) ради старшинською, зміцнення гетьманської влади, яку Б.Хмельницький починає розглядати як дану Богом, що засвідчувало появу в нього монархічних прагнень 10.
З початку травня 1649 р. за умов небажання польського уряду йти на серйозні поступки сподівання на продовження українсько-польського політичного діалогу стають примарними.
Б.Хмельницький розпочав мобілізацію армії, що дістало повну підтримку народних мас. За словами українського літописця Самовидця, "так усе, що живо, піднялося в козацтво".
Тим часом Польща також завершує підготовку до початку воєнних дій. І 31 травня дванадцятитисячне військо вторглося у південно-східну Волинь. Українські полки І.Донця, А.Романенка, Г.Яцкевича, Кривоносенка й Таборенка разом з селянами і міщанами намагалися стримати ворога. Відбулися бої в околицях Заслава, у Сульжинцях, Зв'ягелі, Остроколі та в інших містах. Десятки поселень було повністю знищено жовнірами. Вся південно-східна Волинь сплила кров'ю. Основні сили польської армії на чолі з польним гетьманом А.Фірлеєм спинилися табором під містом Староконстантинів.
Дізнавшись про відновлення воєнних дій, Б.Хмельницький негайно вирушив у похід, маючи на меті звільнити українські землі від Перемишля до московського кордону. Відвівши полки до Збаража, польське командування розпочало підготовку до відбиття можливого наступу козаків. До початку липня кількість жовнірів зросла до 15 тис.
Б.Хмельницький, маючи у розпорядженні до 100 тис війська, об'єднався 8-9 липня з кіннотою Іслам-Гірея (близько 30-40 тис) і вирішив наступати на противника. Ранком 10 липня, українсько-кримська кіннота з'явилася під Збаражем. Так розпочалася відома в історії Збаразька облога. Упродовж липня-початку серпня Б.Хмельницький провів 7 великих приступів.
Під час останнього генерального штурму 6 серпня козаки групами по 15-20 чол. тягли 15 гуляйгородів, які були поставлені на колеса, підносили величезні штурмові драбини. По збаразькому замку і ворожому табору били козацькі гармати. Але обложені не збиралися здаватися. Гриміли польські гармати, сіючи смерть, часті вилазки збивали наступ українського війська. Лише 400 козакам вдалося здертися на вал і поставити там свій прапор.
Під Збаражем Річ Посполита практично втратила одну з своїх армій.
Збаразька облога по праву стоїть в одному ряду з блискучими перемогами українського полководця Б.Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та в інших битвах. Облога польського війська, як писав академік М.Грушевський, стала свідченням "талантів Хмельницького як стратега і правителя".
На допомогу обложеним вирушив з Любліна на чолі тридцятитисячного війська сам король Ян Казимир. Дізнавшись 7 серпня про наближення королівської армії Б.Хмельницький вирішив атакувати її на марші. Взявши із собою близько 40 тис українських кіннотників і 20-30 тис. татар, Б.Хмельницький та Іслам-Гірей, вночі з 13 на 14 серпня знялися з позицій і вирушили назустріч Яну Казимиру. Тим часом 20-тисячне польське військо, прибувши 13 серпня в околиці Зборова, готувалося до переправи через болотисту Стрипу. Посланий 14 серпня королем розвідувальний загін упродовж дня не зміг виявити присутності противника, хоча за даними одного з шляхтичів, той перебував від них "лише в одній милі".
Українське військо завдало противнику одночасно удару з фронту і з тилу. Захопивши переправи, повстанці розгромили жовнірів і погнали їх до обозу під Зборів.
Дуже сильним був удар Б.Хмельницького із фронту. Зім'явши корогви князя С.Корецького, атакуючі зробили вигляд, що наступатимуть на праве крило, але потім блискавично змінили напрям атаки й обрушилися на ліве крило польського війська. Жовніри не витримали й почали відступати.
Становище польської армії було катастрофічним. Вона зазнала тяжких втрат - близько 7 тис., у тому числі понад 3 тис. убитими. У пошуках виходу із критичного становища король звернувся з листом до хана, пропонуючи розпочати переговори. Останній спішно погодився, оскільки був принциповим противником розгрому Речі Посполитої й утворення незалежної Української держави. Він добре усвідомлював, що її поява біля північних кордонів ханства покладе край найбільшому джерелу наживи - постійному пограбуванню українських земель і торгівлі ясиром. З огляду на це Іслам-Гірей у боротьбі України з Польщею вирішив проводити політику "рівноваги сил", що вела до їх взаємного виснаження й давала можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. Ця позиція кримської верхівки таїла у собі смертельну небезпеку для справи виборення Україною незалежності.
17 серпня воєнні дії припинилися. Переговори хана з королем завершилися укладенням договору, що передбачав установлення "вічної приязні" й надання взаємної допомоги у боротьбі проти ворогів. Після гострих дискусій Ян Казимир погодився на таємну 6 статтю, в якій татарам дозволялося "вільно спустошувати край, повертаючись назад".
Згідно з укладеним 18 серпня договором територію козацької України складали всього три воєводства: Брацлавське, Київське і Чернігівське. Кількість козацького реєстру обмежувалася 40 тисячами. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати довоєнні повинності.
24 серпня було знято облогу польського війська під Збаражем. Воєнна кампанія завершилася. Таким чином спроба створення соборної незалежної держави зазнала невдачі. Потрапивши до влаштованої ханом пастки, гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацькою Україною автономії у межах Речі Посполитої.
Важливе місце у політиці гетьмана в цей період посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій.
Багато міст України отримали права самоврядування, інші користувалися магдебурзьким правом. Взявши до уваги ці міста й містечка, села та хутори Б.Хмельницький запроваджував воєнне урядування козаків. Центральним правлінням стала генеральна військова канцелярія, яка складалася з гетьмана, обозного (начальника артилерії і табірного лаштунку), осавула, писаря (державного секретаря) і хорунжого (головного прапороносця). У кожному полку була своя канцелярія з полковим начальством. Це полковник, обозний, осавул, писар, суддя, хорунжий. У сотні - сотенна канцелярія, яка складалася з сотника, писаря і хорунжого. Над куренями начальствували отамани. Всі вони складали козацьку старшину, яку обирали вільними голосами і яку затверджував гетьман 11.
У другій половині 1650 р. укладається угода з Портою про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем, безмитної торгівлі у портах імперії й перебування у Стамбулі українського резидента. Влітку 1650 р. Б.Хмельницький погодився на прийняття турецької протекції, і наприкінці року султан взяв його "під крило і протекцію неосяжної Порти". Справа тепер залишалася за відповідною ухвалою старшинської ради. І все ж проблема нейтралізації негативних наслідків кримсько-польського договору була нерозв'язаною.
19 лютого 1651 р. цар Олексій Михайлович видав указ про скликання Земського собору, на якому повелів оголосити, що запорозький гетьман Богдан Хмельницький і козаки "бъют челом под государеву высокую руку и подданство..." Проте цього разу собор ніяких конкретних рішень не схвалив.
Тим часом саме цього дня ж і року 13-15-тисячна польська армія на чолі з польним гетьманом М.Калиновським перейшла у наступ. 20 лютого вона атакувала м. Красне, де з основними силами брацлавського полку перебував полковник Д.Нечай. У запеклому бою майже всі козаки полягли (в т.ч. і Д.Нечай), хоча й ворог втратив до 1 тис. жовнірів. Продовжуючи наступ, поляки захопили Мурафу, Шаргород, Чернівці, Ямпіль. Завдяки добре організованій кальницьким полковником І.Богуном обороні вінницького монастиря (11-20 березня) наступ М. Калиновськового загальмувався. З підходом сюди 20 березня українських полків, надісланих Б.Хмельницьким, польська армія розпочала відступ спочатку до Бара, а згодом до Кам'янця-Подільського. За місяць боїв у Брацлавщині вона втратила близько 6 тис. жовнірів.
Український гетьман переходить у наступ. Однак вичікувальна стратегія володаря Криму та його протидія проведенню українцями самостійних наступальних дій позбавили Б.Хмельницького ініціативи й прирекли на пасивність (близько місяця 100-110 тис армія тупцювалася на місці у районі Тернополя - Збаража). Це дало можливість Яну Казимиру успішно завершити мобілізацію величезної армії (близько 200 тис жовнірів і озброєних слуг) і привести її 19 червня під Берестечко. В цей час Кази-Гірей робить спроби схилити гетьмана до замирення з королем, а також проводить переговори з правлячими колами Польщі щодо можливості порозуміння з ханом.
Після зустрічі приблизно 20-21 червня з 30-40 тис. ордою Б.Хмельницький подався до Берестечка, де 28 червня розпочалася жорстока битва. Її перший день скінчився невдачею для кримсько-української кінноти, яка змушена була відступати. 29 червня вона атакувала противника вже значно більшими силами. Тепер половина кінноти була українською. Польська кіннота зазнала серйозної поразки (лише шляхтичів загинуло близько 200) й відступила до табору. Проте хан хотів домовитися про мир і тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви.
29 червня Іслам-Гірей, за свідченням окремих джерел, вступив у таємні зносини з Яном Казимиром, пропонуючи посередництво у переговорах з українською стороною, а в разі її відмови - прийняти "справедливі пункти", обіцяв також видати Б.Хмельницького.
Бездіяльність володаря Криму дала можливість королю перехопити ініціативу і розпочати наступ силами центру і правого флангу. Від гарматного пострілу по його ставці Іслам-Гірей стрімко кинувся на пагорб, і, наче за сигналом вся орда почала швидко відступати у напрямку міста Лешнева. Українська армія одразу ж потрапила у катастрофічне становище. Татари залишили поле бою, навіть не зіткнувшись з противником, крім того одночасно всією ордою, що засвідчує її готовність до цього маневру.
Хан затримав при собі Б.Хмельницького (який прибув до нього, щоб переконати у необхідності повернутися назад) до кінця першої декади липня, що вкрай негативно позначилося на боєздатності українського війська. На чолі війська став Джеджелій, який прагнув згрупувати селянсько-козацькі сили на подальшу боротьбу з насідаючими поляками. Проте, козацьке військо зазнало поразки. Але завдяки вмілому керівництву Івана Богуна, який змінив Джеджелія, основну частину військ вдалося вивести з оточення і врятувати.
Поразки переслідували в цей рік селянсько-козацьке військо не лише під Берестечком, а й у Литві, куди Б.Хмельницький відправив 20-тисячний загін під начальством Небаби. Литовський гетьман Радзивілл, розгромивши Небабу, підступив до Києва, взяв його і став просуватися далі. Таким чином, небезпека загрожувала Україні з обох боків. І це добре розумів Б.Хмельницький. Тільки що визволившись із татарського полону, він організував козаків, селян, міщан і чинив ворожим військам героїчний опір, а потім зупинив їх під Білою Церквою. М.Потоцький погодився на переговори.
Укладена у вересні 1651 р. Білоцерківська угода зводила нанівець автономію держави. Її територія обмежувалася Київським воєводством, кількість козаків зменшувалася до 20 тис., пани одержали право повертатися до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.
Ці положення угоди викликали неабиякі хвилювання в козацькому таборі. Козаки бажали миру лише на умовах Зборівського договору. Вони не бажали бути підлеглими, втікали на слободи, що в той час були у володінні Московської держави. З них згодом і виростали такі міста як Харків, Суми, Лебедин, Охтирка.
Професор Д.І.Багалій, зокрема, зазначав у своєму дослідженні "Історія Слобідської України", що Берестейська січа розвіяла надії українського народу здобути волю і ми бачимо його велике переселення на слободи у 1651 р. Друге переселення було у 1659 р., але найзначніше - в тяжкі часи руїни - в гетьманство Брюховецького, Многогрішного й Самойловича у 1663-1687 рр., коли гетьманом на Правобережжі був Дорошенко і усе Правобережжя обернулося в пустелю. Як тільки, бувало, стане непереливки нашим людям, підіймаються усім селом з сімействами та збіжжям, яке можна ухопити і йдуть світ за очі. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, селяни палили свої хати і усякі будівлі, щоб вони не залишилися в спадок ворогам12.
Ті ж, хто залишалися на місці, не припиняли боротьби. Поява на початку березня 1652 р. на Лівобережжі підрозділів польської армії викликали тут новий спалах боротьби - Україна знову палала в огні.
Серед радикального угруповання старшини визріває задум про зміщення Б.Хмельницького. Хоча він був викритий і за рішенням ради у середині травня 1652 р. було страчено групу полковників і сотників, розвиток подій виходив з-під контролю уряду. Виникла загроза вибуху громадянської війни, за словами Б.Хмельницького, "Русі з Руссю".
Гетьман вчасно зрозумів цю страшну небезпеку. Тому з кінця квітня 1652 р. він розпочав мобілізацію козацьких полків для наступу проти 16-20 тисячного ворожого війська, яке стояло табором під Батогом (поблизу сучасного села Четвертинівки Тростянецького району на Вінничині).
На початку другої декади травня Б.Хмельницький вирушив у похід, заручившись при цьому підтримкою Криму, невдоволеного політикою Варшави. 1 червня авангард українсько-татарського війська під проводом гетьманського сина Тимофія розпочав бої з противником. Наступного дня підійшов Б.Хмельницький. Оглянувши величезний табір поляків, він зрозумів, що у польного гетьмана М.Калиновського замало сил для його одночасного захисту по всьому периметру. Тому було прийнято рішення застосувати проти ворожих сил двобічний обхват і оточення. У другій половині дня Б.Хмельницький розпочав стрімку атаку. Не минуло й години з початку битви, як польська кіннота заметушилася й розпочала підготовку до втечі. Помітивши це, М. Калиновський наказав німецьким піхотинцям відкрити вогонь по утікачах. У цей критичний момент українські розвідники запалили у ворожому таборі солому й сіно. Жовнірів охопила паніка, яка полегшила українсько-татарським загонам прорив у середину табору. Оволодівши ним, козаки пішли на приступ редутів, де закріпилися німці, й до заходу сонця захопили їх. В той же час козацька кіннота під командуванням Івана Богуна здійснила вдалий окільний маневр і завдала нищівного удару полякам з тилу. Битва закінчилася 2 червня 1652 року перемогою героїчного війська Богдана Хмельницького. За всю свою середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинуло щонайменше 8 тис жовнірів, у тому числі половина усіх гусар Речі Посполитої.
Сучасники порівнюють цю переможну битву Богдана Хмельницького з відомою перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римською армією під Каннами у 216 р. до н.е.
Переможна битва під Батогом викликала масове повстання козацької України проти шляхти, і до початку липня на всій території повністю відновлюється функціонування національних органів влади. Українська держава виборола фактичну незалежність. У джерелах знаходимо згадку про карбування восени 1652 р. власної української монети. Гетьман почав думати про створенням 50-тисячної регулярної армії. Зміцнювалася його влада.
Проте, з весни 1653 р. почало ускладнюватися міжнародне становище України. Справа в тому, що Б.Хмельницький, намагаючись прилучити Молдавію до антипольського союзу, домігся одруження (серпень 1652 р.) сина Тиморія з донькою молдавського воєводи В.Лупу Розандою, не передбачивши при цьому негативних наслідків цієї акції. Тоді Молдавія перебувала в складі Османської імперії, яка протидіяла включенню її у сферу політичних інтересів України. Крім того українсько-молдавський союз насторожив володарів Валахії й Трансільванії, що зумовило їх зближення з Річчю Посполитою. І внаслідок нерозважливих дій Тиморія Хмельницького у Молдавії у травні 1653 р. на початку червня розпочалося оформлення антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Валахії й Трансільванії, до якої згодом приєдналася (після державного перевороту) і Молдавія.
Улітку 1953 р. гетьман припускається нової помилки у молдавській політиці, внаслідок якої близько 18-19 серпня 6-8 тисячне українське військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві молдавсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Ця помилка призвела також до погіршення відносин з Кримом і Портою.
Цією сприятливою для себе ситуацією вирішив скористатися польський уряд. 22 серпня 1653 р. армія, очолювана Яном Казимиром, вирушила з-під Глинян у похід. Дізнавшись про це, гетьман намагався якомога швидше завершити мобілізацію козацьких полків і заручитися допомогою Криму. Лише на початку жовтня він, не знаючи про смерть сина (помер він від рани у середині вересня), виступив у похід. Об'єднавшись у дорозі з татарами, поперед себе направив до Сочави авангард, який незабаром повернувся назад, оскільки обложені українські загони добилися почесної капітуляції й вирушили в Україну.
Діставши звістку про смерть Тимофія, наприкінці другої декади жовтня Б.Хмельницький подався до Кам'янця, щоб перехопити на марші польське військо. Тим часом останнє (налічуючи до 40 тис. жовнірів) після двотижневого перепочинку під Кам'янцем 29 вересня виступило до Бара, плануючи подальший наступ до Білої Церкви. Однак дізнавшись біля села Зеленче про об'єднання українсько-кримського війська, король вирішив повернутися й спішитися біля міста Жванець, сподіваючись на підхід союзників. 8 жовтня жовніри зайняли позиції під містечком між ріками Дністер і Жванчик. 21 жовтня розпочалися воєнні дії.
Б. Хмельницький спочатку стояв табором під Шаргородом, а потім підійшов до Бара. Маючи дані про важке становище противника (голод, епідемія, дезертирство), він вирішив відмовиться від проведення вирішальної битви й досягти капітуляції поляків шляхом їх облоги. І вже на початку листопада вони опиняються майже у повному оточенні. Для активізації воєнних дій і посилення блокади ворожого табору гетьман переніс свою ставку до Гусятина. До середини грудня становище поляків стає катастрофічним: від голоду й холоду померло близько 10 тис. жовнірів і слуг.
За таких обставин король пішов на переговори з ханом (в яких українській стороні відводилася роль статистів), і 15 грудня вони завершуються укладенням (в усній формі) Кам'янецької угоди. Щодо України вона передбачала відновлення не умов Зборівського договору, а лише прав і вільностей козацтва. Всі ж інші аспекти договору відкидалися. Тому не випадково Крим погодився на негайну окупацію козацької України польським військом, повернення туди панів, відновлення повинностей селян і міщан. Отже, політичні наслідки Жванецької кампанії виявилися катастрофічними: не передбачалося навіть автономії Української держави в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством ставав фатальним.
Гостро постає проблема пошуку міцної, концентрованої воєнно-політичної допомоги ззовні. У контексті цього особливого значення набула справа українсько-московського союзу. В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке "під свою государеву руку" й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В.Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі поразки України.
Після рішення Переяславської ради від 18 січня 1654 р. переговори продовжуються і завершуються укладенням наприкінці березня договору. Він передбачав: збереження за Українською державою витвореної форми правління (республіканської) й устрою інституцій політичної влади (унітарного); території, суду й судочинства; армії (у 60 тис. козаків); фінансової системи; територіально-адміністративного устрою; нової моделі соціально-економічних відносин; повної незалежності у проведенні внутрішньої політики. Її суверенітет частково обмежувався: у сфері зовнішньополітичної діяльності (відносинах із Річчю Посполитою і Портою), а також зобов'язанням сплачувати певну суму данини до московської скарбниці. За своїми формально-правовими ознаками договір скоріше нагадував акт про встановлення відносин номінального васалітету чи протекції, а за змістом передбачав створення під верховенством корони Романових конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога.
Не всі були задоволені переяславськими рішеннями і "Березневими статтями". У числі їх були і представники вищого православного духовенства на чолі з Сільвестром Косовим. Воно насамперед боялося своєї залежності від московського патріарха. Були незадоволені й представники інших станів. Не склали присяги царю Іван Сірко, Іван Богун та інші.
Не все задовольняло в договорі й Богдана Хмельницького, але він добре розумів, що для блага України саме він зараз найпотрібніший і мусив підтримувати його.
У 1654 р. Московія розпочала війну проти шляхетської Польщі, якій тепер доводилося вести бойові дії на два фронти. Влітку 1654 р. між Кримом і Річчю Посполитою укладається "Вічний договір" про взаємну допомогу. Намагання Б.Хмельницького скористатися смертю хана для відновлення українсько-кримського союзу успіху не мали, і новий хан Магомет-Гірей 22 листопада ратифікував договір з Польщею.
Усвідомлюючи страшну небезпеку удару 30-40 тисячного польського війська із заходу і 30-40 тисячної орди з півдня, гетьман прагне добитися від Москви допомоги. Але бюрократичний апарат Московії виявлявся неспроможним реально оцінити воєнно-політичну ситуацію і вчасно переорієнтуватися та надіслати додаткові сили. Тому Б.Хмельницький втратив кілька місяців часу, сприятливого для наступу проти ворога. Цим скористалося польське командування, і в листопаді 1654 р. 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. До кінця лютого 1655 р. 50 міст Подільського краю були повністю зруйновані, десятки тисяч подолян загинули у боротьбі, інші - масово переселилися у Молдавію та Лівобережну Україну.
Після об'єднання на початку 1655 р. з татарською ордою польське командування продовжило наступ до Умані. Кровопролитна війна не виявила переможця, жодна з сторін не могла провести рішучий наступ.
Московія, налякана успіхами Швеції у Прибалтиці, вирішила піти на зближення з Річчю Посполитою. І наприкінці травня наступного року цар оголосив війну Швеції. Дізнавшись про зміну зовнішньополітичного курсу Олексія Михайловича, гетьман зрозумів, що московське-польське замирення можливе лише за рахунок українських інтересів. Так воно і сталося, коли у 1667 році Московія і Річ Посполита підписали Андрусівське перемир'я, яким фактично була анульована переяславсько-московська угода.
Аналіз воєнних дій дозволяє виявити системність у воєнному мистецтві Богдана Хмельницького з такими закономірностями:
1. Прагнення українського полководця розгромити ворога у генеральній битві.
2. Застосування маневрування військ на оперативно-стратегічному рівні. Якщо під час козацьких повстань здійснювалося маневрування у районі воєнних дій, то у Визвольній війні маневрування такого рівня здійснювалося частиною війська (авангардом, загоном особливого призначення) у складі 4-5 козацьких полків (15-20 тис. чол.).
3. Застосування маневрування військ на оперативно-тактичному рівні.
Під час козацьких повстань 1591-1636 рр. маневрування цього рівня здійснювалося з метою ухилення від битви шляхом переходу повстанського війська до оборони українського "табору".
У битвах на Жовтих Водах, під Корсунем, Зборовом, Берестечком, Батогом з частини українського війська створювався передовий загін (загін особливого призначення), який напередодні битви, рухаючись попереду головних сил на відстані 15-20 км, мав на меті зустріти (наздогнати) ворога, атакувати, виснажити його боєм і прикрити вихід головних сил у район битви та введення їх у бій.
Богданом Хмельницьким застосовувалася своєрідна козацька тактика, що склалася ще за часів Петра Сагайдачного. В ході оперативно-тактичного маневрування військ битва була одним з його етапів, спрямованих на виснаження або вимотування ворога.
4. Залучення до боротьби проти ворога широких мас населення.
5. Основними видами стратегічних дій в період Визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття були наступ, оборона, контрнаступ, а також партизанська боротьба проти ворога. Своєрідність української стратегії в цей час полягала у поєднанні вищезазначених видів стратегічних дій з цілим комплексом маневрування козацьких регулярних угруповань, а також повстанських підрозділів.
Все це свідчить, що в ході Визвольної війни українського народу середини XVII століття сформувалася своєрідна воєнна стратегія Б. Хмельницького, як провідна складова частина воєнного мистецтва.
Битва під Лейпцігом (відома також як Битва народів, нім. Völkerschlacht bei Leipzig, 16-19 жовтня 1813 р.) — битва між військами імператора Наполеона і його союзників (Польща, Рейнський союз) та союзними арміями Австрії, Прусії, Росії і Швеції. Битва відбулася на території Німеччини, з обох сторін у ній брали участь німецькі війська. Вона вважається найбільшою битвою у світовій історії періоду до початку Першої світової війни. Битва завершилась поразкою Наполеона, призвела до вторгнення союзників у Францію і до першого зречення Наполеона від престолу в 1814 році.
Передісторія
Після російської кампанії Наполеона, яка закінчилась повним розгромом французької армії, його противники утворили Шосту коаліцію, яка об’єднала Англію, Росію, Іспанію, Португалію, Прусію, Австрію, Швецію і частину дрібних німецьких держав-князівств.
Армія Наполеона скоротилась до декількох сотень тисяч солдат, а об’єднані сили Шостої коаліції на східному березі Рейну налічували, за деякими даними, до мільйона солдатів.
Наполеон на заміну загиблих у Росії ветеранів набрав новобранців та зумів досягнути двох перемог над російсько-пруськими військами під Лютценом 2 травня і під Баутценом 20 — 21 травня, що призвело до короткочасного припинення вогню. Війська коаліції під командуванням Гебхарта фон Блюхера, кронпринца Карла Юхана Шведського і Карла фон Шварценберга, слідуючи стратегії Траченбурзького плану, уникали прямих зіткнень з Наполеоном, проте билися проти його маршалів, здобувши перемоги під Гроссбеереном, Катцбахом, Кульмі і Денневітце.
Маршалові Удіно з 120-тисячною армією не вдалося взяти Берлін, і Наполеон, у зв'язку з загрозою з півночі, був вимушений наприкінці вересня відступити на захід від Ельби. Він організував табір під Лейпцігом, прикриваючи свої тилові лінії і очікуючи війська союзників. Пруські війська наступали від Вартенбургу, російські і австрійські — від Дрездену, шведські — з півночі.
Наполеон прагнув вирішальної битви, оскільки стратегія союзників на виснаження сил забезпечувала їм перевагу через набагато більші ресурси. Армія французького імператора налічувала понад 190 тисяч солдатів, 14 тисяч кінноти і близько 600-700 гармат.
Як вважають історики, фатальною для Наполеона стали:
тактична переоцінка своїх військ, які були виснажені попередніми боями і багатоденними переходами (та складалися переважно з новобранців),
стратегічна недооцінка військової сили союзників.
Через неточну інформацію Наполеон сумнівався у присутності австрійських — Богемської (як і раніше не вірив у вступ Австрії у війну, через свої родинні стосунки з імператором Австрії Францом II) і Силезької (вважав, що вона знаходиться значно північніше) — армій.
15 жовтня Наполеон розмістив свої війська навколо Лейпціга, при цьому велику частину своєї армії (близько 110 тисяч чоловік) — на південь від міста уздовж річки Пляйсе (нім. Pleie), від Конневітца (нім. Konnewitz) до Маркклєєберга (нім. Markkleeberg) і далі через Вахау (нім. Wachau) і Лібертвольквітц (нім. Liebertwolkwitz) до Хольцхаузена (нім. Holzhausen). Генерал Бертран біля Лінденау (нім. Lindenau) прикривав дорогу на захід. На півночі знаходилися війська маршалів Мармона і Нея.
Союзники до цього моменту мали у наявності біля 200 тисяч чоловік, оскільки корпуси Коллоредо і Беннігсена тільки підтягувалися до місця битви, так само як і кронпринц Швеції з північною армією. Сили союзників зосереджувалися перш за все у Богемській армії чисельністю у 130 тисяч солдатів під командуванням Карла Філіпа фон Шварценберга. При Богемській армії знаходилися також російський цар Олександр I і король Фрідріх Вільгельм III.
Згідно з планом Шварценберга, основна частина армії повинна була подолати опір біля Конневітца, пробитися крізь болотисту низину між Ельстером (нім. Elster) і Пляйсе, обійти правий фланг французів і зайняти найкоротшу дорогу на Лейпціг. Близько 20 тисяч солдатів під командуванням маршала Д'юлая повинні були атакувати Лінденау, а Блюхер мав наступати на Лейпціг з боку Шкойдіца.
Після заперечень Олександра, котрий вказував на складність форсування такої території, для виконання свого плану Шварценберг отримав лише 35 тисяч австрійців під командуванням Мервельдта і наслідного принца Фрідріха IV Шлезвіг-хомбургського; корпуси Кленау, Вітгенштейна і Клейста під загальним командуванням російського генерала Барклая де Толлі повинні були атакувати французів у лоб. Таким чином, Богемська армія виявилася розділеною річками і болотами на три частини.
16 жовтня видався похмурим. Ще до світанку армія Барклая де Толлі почала рух і близько 8 годин ранку відкрила артилерійський вогонь по ворогові. Авангардні колони союзників почали настання на позиції французьких військ. Російські (14-а дивізія Хельфрайха) і пруські (12-а бригада і 4 батальйона 9-ої бригади) війська під командуванням Клейста близько 9.30 захопили Марклєєберг, який обороняли маршал Ожеро і польський князь Понятовский: чотири союзників вибивали з міста, і чотири рази вони повертались і брали його штурмом.
Битва на Вахаутських висотах.
Село Вахау (нім. Wachau), що знаходилося східніше, де стояли війська під командуванням самого Наполеона, також була взяте російськими (2-й піхотний корпус, 5200 чоловік; кавалерія Палена — гусари, улани і козаки, 2300 чоловік) і пруськими (9-а бригада, 5800 чоловік) військами під командуванням принца Євгенія Вюртембергського. Проте через втрати від обстрілу французької артилерії до полудня Вахау була знов залишена. Декілька батальйонів закріпилися в лісі на межі з селом.
5-а російська дивізія Мезенцова (5 тисяч чоловік), пруські 10-а (Пірх, 4550 чоловік) і 11-а бригади (Цитен, 5360 чоловік) під загальним командуванням Горчакова і 4-й австрійський корпус Кленау (24 500 чоловік) наступали на Лібервольквітц, підступи до якого утримувалися 5-м армійським корпусом Лорінстона (13 200 чоловік, 50 гармат) і Макдональдом (18 000 чоловік). Після запеклої битви за кожну вулицю село було узяте, проте обидві сторони понесли важкі втрати. Після підходу до французів підкріплення у вигляді 36-ої дивізії, союзники до 11 годин були вимушені залишити Лібервольквітц.
Весь фронт союзників був такий ослаблений битвою, що лише насилу міг захищати свої висхідні позиції. Операція австрійських військ проти Конневітца також не принесла успіху, і пополудні Шварценберг поспішив з Гессенсько-хомбургським корпусом на допомогу Барклаю де Толлі.
Наполеон, підбадьорений ходом бою, вирішив перейти в контрнаступ. Близько 3 години дня 8 тисяч французьких вершників під командуванням Мюрата спробували прорвати центр фронту союзників під Вахау. Вони зуміли прорватися до горба, на якому знаходилися союзні монархи і Шварценберг, проте були зупинені російською піхотою, що поспішила на виручку кавалерії союзників. Також невдачею закінчилася наступ французького піхотного корпусу Ларінгстона на Гюльденгоссу. Коли Шварценберг зрозумів стратегічну важливість цієї позиції, він наказав підтягти до неї резервні частини під командуванням великого князя Констянтина.
Наступ військ Д'ьюлая на Ліденау також був відбитий Бертраном, проте важливого успіху добилася Силезькая армія. Не чекаючи підходу північної армії (шведів), Блюхер віддав наказ приєднатися до загального наступу. Під Відеріцом (нім. Wideritz) і Мекерном (нім. Mckern) його війська зіткнулися із запеклим опором. Домбровський, не зважаючи на недостачу військ, цілий день боронився від підрозділів Ланжерона.
17 тисяч чоловік під командуванням Мармона, що обороняли Мекерн (нім. Mckern), отримали наказ залишити свої позиції і слідувати на південь до Вахау, внаслідок чого вони залишили добре укріплені позиції на півночі. Дізнавшись про наближення ворога, Мармон вирішив затримати його і послав до Нея по допомогу.
Генерал Йорк, що командував на цій ділянці 20 000 союзними військами після численних атак узяв село, втративши 7 тисяч солдатів. Корпус Мармона був знищений. Ней дізнався про це і розвернув свої війська, проте до Вахау не встиг. Ця тактична перемога була важлива не тільки тим, що прорваний фронт французьких військ на північ від Лейпціга, але і тим, що два корпуси французів було відвернуто від участі в ключовій битві при Вахау. Оскільки жодна із сторін не мала свіжих підкріплень для продовження битви, то з настанням ночі бій припинився.
Наступ на французькі позиції коштував союзникам близько 20 тисяч чоловік убитими і пораненими. Не зважаючи на успішні контратаки союзників під Гюльденгоссой і в Університетському лісі (біля Вахау), а також провал атаки Мюрата, велика частина поля бою залишилася за французами. Вони відтіснили війська союзників від Вахау до Гюльгенгосси і від Лібервольвітца до Університетського лісу, проте не змогли прорвати їх лінію фронту. В цілому день закінчився внічию для обох сторін.
17 Жовтня
У боях попереднього дня Наполеонові не вдалося розгромити супротивника. До союзників йшло підкріплення в 100 тисяч солдатів, тоді як французький імператор міг розраховувати лише на корпус фон Дюбена.
Наполеон усвідомлював небезпеку, проте, сподіваючись на родинні зв'язки з імператором Францем, не покинув украй уразливої позиції під Лейпцігом. Через полоненого при Конневітце австрійського генерала Мервельта пізно вночі 16 жовтня він передав свої умови перемир'я — ті самі, що вже принесли йому мир в серпні. Проте на цей раз союзники не погодилися з ними і навіть не дали імператору відповіді. Пропозиція перемир'я виявилася серйозною психологічною помилкою Наполеона — розчаровані підсумками попереднього дня союзники повірили в слабкість французів, якщо імператор першим пропонує мир. Недільний день 17 жовтня пройшов здебільшого спокійно, лише на півночі війська Блюхера, узявши села Ойтріц (нім. Eutritzsch) і Голіс (нім. Golis), підступили впритул до Лейпціга.
У 2 годині дня в селі Зестевіт зібралася військова рада союзників. В цей же час було отримано повідомлення про прибуття армії Беннінгсена (35 тисяч чоловік). Шварцберг, що дізнався про успіхи Блюхера на півночі, хотів негайно відновити битву, проте Беннінгсен заявив, що його солдати дуже втомилися від довгого переходу. Було вирішено відновити наступ в 7 ранку наступного дня. Олександр для посилення армії Беннінгсена передав їй 4-й армійський корпус Кленау, 11-у бригаду Цитена і козаків Платова, що збільшило її чисельність до 75 тисяч чоловік.
18 Жовтня
О 2 годині ночі 18 жовтня Наполеон залишив свої старі позиції, захищати які через нестачу військ було практично неможливо, і відступив на відстань однієї години шляху від Лейпцига. Нові позиції обороняли 150 тисяч солдатів, що було явно недостатньо, щоб відбити наступ союзників, що мали в своєму розпорядженні до цього моменту 300 тисяч солдатів і понад 1 400 гармат.
Наполеон і Юзеф Понятовський біля Стеттерліца. Картина Януарія Суходольського
Не зважаючи на це, бої 18 жовтня були украй запеклими і далеко не на всіх ділянках вдалими для союзників. У 7 годин ранку князь фон Шварценберг віддав наказ про наступ.
Наполеон, управляючи військами зі ставки біля тютюнового млина Стеттерлітца (нім. Sttterlitz), оборонявся набагато лютіше, ніж це було необхідно для прикриття відступу. Колони союзників переходили в наступ нерівномірно, деякі з них рушили надто пізно, через що удар не був завданий по всьому фронту одночасно. Австрійці, що наступали на правому фланзі під командуванням наслідного принца Гессен-хомбургського, атакували позиції французів під Деліцем (нім. Dlitz), Дезеном (нім. Dsen) і Леснігом (нім. Lsnig), прагнучи відтиснути французів від р. Пляйсе. Спочатку був узятий Деліц, а близько 10 годин — Дезен.
Принц Гессен-Хомбургський був важко поранений, командування узяв на себе Коллоредо. Французькі війська були відтіснені до Конневітца, проте там їм на допомогу прийшли послані Наполеоном дві дивізії під командуванням Удіно. Австрійці були вимушені відступити, залишивши Дезен. Перегрупувавшись, вони знов перейшли в наступ і до обіду захопили Леснінг, проте повторно узяти Конневітц, що оборонявся поляками і молодою гвардією під командуванням Удіно і Ожеро, їм не вдалося.
Наполегливий бій розгорівся і під Пробстхайдою (нім. Probstheida), де оборонявся маршал Віктором від колон Барклая де Толлі. Побачивши це, Наполеон послав туди в бій Стару гвардію і артилерійський корпус Друо (150 гармат). Стара гвардія спробувала розвинути контрнаступ на південь, проте була зупинена вогнем артилерії, що розташовувалася на невеликому горбі в 500 м від місця битви. До кінця світлового дня союзникам не вдалося узяти Пробстхайду, бій продовжився і після настання темноти. Близько 2 годин дня на правому фланзі Богемська армія під командуванням Беннінгсена, що перейшла в наступ із запізненням, захопила Цукельхаузен(нім. Zuckelhausen), Хольцхаузен і Паунсдорф (нім. Paunsdorf). У штурмі Паунсдорфа, не зважаючи на заперечення Бернадота, також брали участь частини північних армій під командуванням Бюлова і Винтцегероде. Силезька армія під командуванням Ланжерона і Сакена захопила Шенефельд і Голіс. У бою під Паунсдорофом вперше було застосовано нову зброю — англійські ракетні батареї.
В розпал битви вся саксонська дивізія (близько 3000 чоловік і 19 гармат), що билася в рядах наполеонівських військ, перейшла на бік союзників.
Трохи пізніше те ж зробили вюртемберзькі і баденські частини. До настання ночі на півночі і сході французи були витіснені на відстань 15-хвилинного маршу від Лейпціга. Не зважаючи на те, що у Д'юлая були достатньо військ, щоб замкнути кільце навколо Наполеона, Шварценберг сумнівався в необхідності примушувати все ще небезпечного супротивника до відчайдушної битви.
Д'юлай отримав наказ лише спостерігати за французами і не атакувати Пегау. Завдяки цьому Бертран зміг скористатися дорогою на Вайсенфельс (нім. Weissenfels), через Лінденау у напрямі Залле, куди за ним потягнулися обоз і артилерія. Вночі почався відступ і самої французької армії - гвардії, кавалерії, корпусів Віктора і Ожеро, тоді як Макдональд, Ней і Лорінстон захищали місто.