19 Жовтня
Оскільки Наполеон при плануванні битви розраховував тільки на перемогу, то було вжито недостатньо заходів з підготовки відступу. Так, у розпорядженні всіх колон була тільки одна дорога на Вайсенфельс.
Диспозиція союзників на 19 жовтня була складена з розрахунком на продовження битви. Пропозиції Олександра (про форсування Пляйсе) і Блюхера (про виділення 20 тисяч кавалерії для переслідування ворога) було відхилено. Коли вранішній туман розсіявся, стало зрозуміло, що штурму Лейпціга не знадобиться. Король Саксонії прислав офіцера з пропозицією здати місто без бою, якщо французьким військам буде гарантовано 4 години на відступ. Олександр відхилив його і послав своїх ад'ютантів до колон з наказом про наступ.
Тоді як французька армія в штовханині протискувалася через західні Рандштадські ворота і сам Наполеон лише насилу зміг вибратися з міста, російські війська під командуванням Ланжерона і Сакена захопили східне передмістя Халлес (нім. Halles), під командуванням Бюлова — Гріммас (нім. Grimmas). Петерстор — південні ворота міста — були взяті військами Беннігсена. Паніка серед захисників міста, що залишилися, досягла піку, коли помилково був підірваний міст Ельстербрюке, що знаходився перед Рандштадськими воротами . Почувши крики «Ура!» наступаючої армії, сапери висадили міст, не зважаючи на те, що у місті залишалося ще близько 20 тисяч французів, зокрема сили Макдональда, Понятовського, Лорінстона. При відступі загинув маршал Понятовський, король Саксонії, були узяті в полон. До першої години дня місто було повністю захоплене.
Наслідки
За різними оцінками від 85 до 110 тисяч чоловік загинули з обох боків під час Битви народів. Французька армія втратила близько 70 тисяч убитими і пораненими, ще близько 35 тисяч було узято в полон або кинуто в госпіталях. Серед загиблих був і маршал Франції Юзеф Понятовський (племінник короля Польщі Станіслава Понятовського, що отримав свій маршальський жезл лише за два дні до фатального дня. Втрати союзників склали 53 600 чоловік убитими і пораненими.
В результаті битви було ліквідовано присутність французьких військ східніше Рейну, розпався Рейнський союз, були звільнені Голландія і безліч дрібних німецьких держав.
Наполеон залишився один з Францією проти наступаючої Європи, що незабаром привело до його першого зречення від престолу.
Бруси́ловський прори́в (Лу́цький прори́в) — наступальна операція Південно-Західного фронту російської армії проти австро-угорських і німецьких військ під час Першої світової війни. Проведена чотирма російськими арміями під командуванням генерала від кавалерії Олексія Брусилова від 22 травня (4 червня за новим стилем) до 7 вересня (20 вересня) 1916 року на фронті від Луцька до Чернівців.
У ході операції було завдано серйозної поразки австро-угорській армії та зайнято Галичину і Буковину.
Планування та підготовка операції
Літній наступ російської армії було частиною загального стратегічного плану Антанти на 1916 рік, яка передбачала взаємодію союзних армій на різних театрах війни. У рамках цього плану англо-французькі війська готували операцію на Соммі. Відповідно до рішення конференції держав Антанти в Шантійї (березень 1916) початок наступу на французькому фронті було призначено на 1 липня, а російському фронті — на 15 червня 1916.
Директива російської Ставки головного командування від 24 квітня 1916 призначала російський наступ на всіх трьох фронтах (Північному, Західному та Південно-Західному). Співвідношення сил, за даними Ставки, складалося на користь росіян. На кінець березня Північний і Західний фронти мали 1220 тисяч багнетів і шабель проти 620 тисяч у німців, Південно-Західний фронт — 512 тисяч проти 441 тисячі у австро-угорців і німців. Подвійну перевагу в силах північніше Полісся диктував і напрям головного удару. Його повинні були завдати війська Західного фронту, а допоміжні удари — Північний і Південно-Західний фронти. Для збільшення переваги в силах у квітні-травні вироблялося доукомплектування частин до штатної чисельності.
Ставка побоювалася переходу в наступ армій Центральних держав у разі поразки французів під Верденом і, бажаючи перехопити ініціативу, дала вказівку командуючим фронтами бути готовими до настання раніше наміченого терміну. Директива Ставки не розкривала мети майбутньої операції, не передбачала глибини операції, не вказувала, чого повинні були домогтися фронти в наступі. Вважалося, що вже після прориву першої смуги оборони противника готується нова операція з подолання другої смуги.
Всупереч припущенням Ставки, Центральні держави не планували великих наступальних операцій на російському фронті влітку 1916 р. При цьому австрійське командування не вважало можливим успішний наступ російської армії на південь від Полісся без її значного посилення.
15 травня австрійські війська перейшли в наступ на італійському фронті в районі Трентіно і завдали тяжкої поразки італійцям. Італійська армія опинилася на межі катастрофи. У зв'язку з цим Італія звернулася до Росії з проханням допомогти наступом армій Південно-Західного фронту, щоб відтягнути австро-угорські частини з італійського театру військових дій. 31 травня Ставка своєю директивою призначила наступ Південно-Західного фронту на 4 червня, а Західного фронту — на 10-11 червня. Нанесення головного удару, як і раніше покладалося на Західний фронт (командуючий генерал А. Е. Еверт).
При підготовці операції командувач Південно-Західним фронтом генерал А. А. Брусилов вирішив зробити по одному прориву на фронті кожної з чотирьох своїх армій. Хоча це розпорошувало сили росіян, супротивник також позбавлявся можливості своєчасно перекинути резерви на напрям головного удару. Головний удар Південно-західного фронту на Луцьк і далі на Ковель завдавала сильна Правофлангова 8-а армія (командуючий генерал А. М. Каледін), допоміжні удари завдавалися 11-ю армією (генерал В. В. Сахаров) на Броди, 7-ю (генерал Д. Г. Щербачов) — на Галич, 9-ю (генерал П. А. Лечицьке) — на Чернівці і Коломию. Командуючим арміями була надана свобода вибору ділянок прориву.
До початку наступу чотири армії Південно-західного фронту нараховували 534 тис. багнетів і 60 тис. шабель, 1770 легких і 168 важких гармат. Проти них були чотири австро-угорські армії і одна німецька, загальною чисельністю 448 тис. багнетів і 38 тис. шабель, 1301 легких і 545 важких гармат.
На напрямках ударів російських армій було створено перевагу над противником у живій силі (в 2-2,5 рази) і в артилерії (в 1,5-1,7 рази). Наступу передували ретельна розвідка, навчання військ, обладнання інженерних плацдармів, що наблизили російські позиції до австрійських.
У свою чергу, на південному фланзі Східного фронту проти армій Брусилова австро-німецькі союзники створили потужну, глибоко ешелоновану оборону. Вона складалася з 3 смуг, віддалених один від одної на 5 і більше км. Найсильнішою була перша з 2 — 3 ліній окопів, загальною довжиною 1,5 — 2 км. Основу її складали опорні вузли, в проміжках — суцільні траншеї, підступи до яких прострілювалися з флангів, на всіх висотах — доти. Від деяких вузлів йшли вглиб відсічні позиції, так що й у випадку прориву атакуючі потрапляли в «мішок». Окопи були з козирками, бліндажами, сховищами, уритими глибоко в землю, з залізобетонними склепіннями або перекриттями з колод і землі товщиною до 2 м, здатними витримати будь-які снаряди. Для кулеметників встановлювалися бетонні ковпаки. Перед окопами тяглися дротяні загородження [2] (2 — 3 смуги по 4 — 16 рядів), на деяких ділянках через них пропускався струм, підвішувалися бомби, ставилися міни. Дві тилових смуги були обладнані слабше (1 — 2 лінії траншей). А між смугами і лініями окопів влаштовувалися штучні перешкоди — засіки, вовчі ями, рогатки. Австро-німецьке командування вважало, що таку оборону без значного посилення російським арміям не прорвати, і тому наступ Брусилова для нього був повною несподіванкою.
Хід операції
Перший етап
Артилерійська підготовка тривала з 3 годин ночі 3 червня до 9 годин ранку 5 червня і призвела до сильного руйнування першої смуги оборони і часткової нейтралізації артилерії противника. Потім перейшли в наступ російські 8-а, 11-а, 7-а і 9-а армії (594 000 чоловік і 1938 гармат), що прорвали добре укріплену позиційну оборону австро-угорського фронту (486 000 чоловік і 1846 гармат), якими командував ерцгерцог Фрідріх. Прорив був здійснений відразу на 13 дільницях з подальшим розвитком у бік флангів і в глибину.
Найбільшого успіху на першому етапі досягла 8-а армія, яка, прорвавши фронт, 7 червня зайняла Луцьк, а до 15 червня вщент розгромила 4-у австро-угорську армію ерцгерцога Йосипа-Фердинанда. Було захоплено 45 тис. полонених, 66 гармат, багато інших трофеїв. Частини 32-го корпусу, що діяли на південь від Луцька, взяли м. Дубно. Прорив армії Каледіна досяг 80 км по фронту і 65 у глибину.
11-а і 7-а армії прорвали фронт, але контрударами противника наступ було зупинено.
9-а армія під командуванням генерала П. А. Лечицьке прорвала фронт 7-ї австро-угорської армії, перемолола її в зустрічному бою, і до 13 червня просунулася на 50 км, взявши майже 50 тис. полонених. 18 червня 9-а армія штурмом взяла добре укріплене м.Чернівці, за свою неприступність назване австрійцями «другим Верденом». Таким чином виявився зламаним весь південний фланг австрійського фронту. Переслідуючи супротивника і громлячи частини, кинуті для організації нових рубежів оборони, 9-а армія вийшла на оперативний простір, займаючи Буковину: 12-й корпус, просунувшись далеко на захід, взяв м. Кути, 3-й кавалерійський корпус, проскочивши ще далі, зайняв м. Кімполунг (нині в Румунії); а 41-й корпус 30 червня захопив Коломию, виходячи до Карпат.
Загроза взяття 8-ю армією Ковеля (найважливіший центр комунікацій) змусила Центральні держави перекинути на цей напрямок дві німецькі дивізії з західноєвропейського театру, дві австрійські дивізії — з італійського фронту і велике число частин з інших ділянок Східного фронту. Однак розпочатий 16 червня контрудар австро-німецьких військ проти 8-ї армії не досяг успіху. Навпаки австро-німецькі війська були самі розбиті і відкинуті за річку Стир, де і закріпилися, відбиваючи російські атаки.
У цей же час Західний фронт відкладав нанесення приписаного йому Ставкою головного удару. За згодою начальника штабу верховного головнокомандуючого, генерала М. В. Алексєєва, генерал Еверт відклав дату наступу Західного фронту до 17 червня. Часткова атака 1-го гренадерського корпусу на широкій ділянці фронту 15 червня виявилася невдалою, і Еверт приступив до нового перегрупування сил, через що наступ Західного фронту було перенесено аж на початок липня.
Пристосовуючись до термінів наступу Західного фронту, що змінювались, Брусилов давав 8-ій армії все нові директиви — то наступального, то оборонного характеру, розвивати удар то на Ковель, то на Львів. Нарешті, Ставка визначилася з напрямком головного удару Південно-західного фронту і поставила йому завдання: напрям головного удару на Львів не міняти, а по колишньому наступати на північний-захід, на Ковель назустріч військам Еверта, націленими на Барановичі і Брест. Для цих цілей Брусилову 25 червня передавалися 2 корпуси і 3-я армія зі складу Західного фронту.
До 25 червня в центрі і на правому фланзі Південно-Західного фронту встановилося відносне затишшя, на лівому — 9-а армія продовжувала успішний наступ.
24 червня почалася артпідготовка англо-французьких армій на Соммі, яка тривала 7 днів, і 1 липня союзники перейшли в наступ. Операція на Соммі вимагала від Німеччини тільки за липень збільшити число своїх дивізій на цьому напрямку з 8 до 30.
Російський Західний фронт перейшов, нарешті, в наступ 3 липня, а 4 липня відновив наступ Південно-Західний фронт, завдаючи головного удару силами 8-ї і 3-ї армій на Ковель. Німецький фронт був прорваний. На ковельському напрямку війська Південно-західного фронту взяли міста Галузо, Маневичі, Городок та вийшли в нижній течії на р. Стохід, захопивши подекуди плацдарми на лівому березі, через це німцям довелося відступати і північніше, на Поліссі. Але повністю подолати Стохід на плечах ворога не вдалося. Підтягнувши свіжі війська противник створив тут сильну оборону. Брусилов змушений був на два тижні зупинити наступ на Ковель, щоб підтягнути резерви і перегрупувати сили.
Наступ на Барановичі ударного угруповання Західного фронту, розпочате 3-8 липня переважаючими силами, було відбито з великими втратами для росіян. Наступ Північного фронту з Ризького плацдарму також виявилося безрезультатним, і німецьке командування почало перекидання військ з районів північніше від Полісся на південь, проти Брусилова.
Другий етап
У липні російська Ставка перекинула на південь гвардію і стратегічний резерв, створивши Особливу армію генерала Безобразова. Південно-Західному фронту були поставлені такі завдання: 3-я, Особлива і 8-а армії повинні розгромити угруповання противника, що обороняли Ковель, і взяти місто; 11-а армія наступає на Броди і Львів; 7-а армія — на Монастириську, 9-а армія, що висунулась вперед, повертає на північ, на Станіслав (Івано-Франківськ).
28 липня Південно-Західний фронт почав новий наступ. Після масованої артпідготовки на прорив пішла ударна група (3-я, Особлива і 8-а армії). Противник уперто чинив опір. Атаки змінювалися контратаками. Особлива армія здобула перемогу у містечок Селець і Тристень, 8-а здолала ворога у Кошева і взяла р. Торчин. Було захоплено 17 тисяч полонених, 86 гармат. У результаті триденних найжорстокіших боїв, армії просунулися на 10 км і вийшли до р. Стохід вже не тільки в нижній, а й у верхній її течії. Людендорф писав: «Східний фронт переживав важкі дні». Але атаки сильно укріплених болотистих дефіле на Стоході закінчилися невдачею, прорвати оборону німців і взяти Ковель не вдалося.
У центрі Південно-Західного фронту 11-а і 7-а армії за підтримки 9-ї армії (що вдарила супротивнику у фланг і тил) розгромили австро-німецькі війська, що протистояли їм і прорвали фронт. Щоб стримати наступ росіян, австро-німецьке командування перекидало в Галичину все, що можливо (були перекинуті навіть дві турецькі дивізії з Салонікського фронту). Але, затикаючи діри, противник вводив в бій нові з'єднання розрізнено, і їх били по черзі. Не витримавши удару російських армій, австро-німці почали відступати. 11-а армія взяла Броди і, переслідуючи противника, вийшла на підступи до Львова, 7-а армія оволоділа Галичем та Монастириською. На лівому фланзі фронту значних успіхів досягла 9-а армія генерала П. А. Лечицьке, що зайняла Буковину і 11 серпня взяла Станіслав.
До кінця серпня наступ російських армій припинився через посилення опору австро-німецьких військ, а також збільшених втрат і втоми особового складу.
Підсумки
У результаті Брусиловського прориву (єдиної операції 1-ої світової війни, названої не за місцем її дії, а за прізвищем полководця) Південно-Західний фронт завдав поразки австро-угорській армії, фронти при цьому просунулися від 80 до 120 км вглиб території супротивника. Війська Брусилова зайняли майже всю Волинь, Буковину і частину Галичини.
Австро-Угорщина і Німеччина втратили понад 1,5 мільйона вбитими, пораненими і зниклими безвісти (убитих і померлих від ран — 300 000, полонених понад 500 000), росіяни захопили 581 гармату, 1795 кулеметів, 448 бомбометів і мінометів. [4] Величезні втрати, понесені австро-угорською армією, підірвали її боєздатність.
Війська Південно-Західного фронту втратили убитими, пораненими і зниклими безвісти близько 500 000 солдатів і офіцерів, з яких 62 000 убитими і померлими від ран, пораненими та хворими — 380 000, зниклими безвісти — 40 000.
Для відбиття російського наступу, Центральні держави перекинули із Західного, Італійського і Салонікського фронтів 31 піхотну і 3 кавалерійські дивізії (більше 400 тисяч багнетів і шабель), що полегшило становище союзників у битві на Соммі, і врятувало терплячу поразки італійську армію від розгрому. Під впливом російської перемоги Румунія прийняла рішення про вступ у війну на боці Антанти.
Підсумком Брусиловського прориву і операції на Соммі став остаточний перехід стратегічної ініціативи від Центральних держав до Антанти. Союзникам вдалося домогтися такої взаємодії, при якому протягом двох місяців (липень-серпень) Німеччині доводилося направляти свої обмежені стратегічні резерви і на Західний, і на Східний фронти.
З точки зору військового мистецтва, наступ Південно-Західного фронту ознаменував собою появу нової форми прориву фронту (одночасно на декількох ділянках), висунутої Брусиловим, яка отримала розвиток в останні роки 1-ї світової війни, особливо в кампанії 1918 року на Західно-Європейському театрі військових дій.
Сталінградська битва (17 липня 1942 — 2 лютого 1943) — битва радянських військ проти німецьких, італійських, румунських і угорських військ у ході Великої Вітчизняної війни. Битва була одною з найважливіших подій Другої світової війни й поряд з битвою на Курській дузі була переломним моментом у ході воєнних дій, після яких німецькі війська втратили стратегічну ініціативу.
Сталінградська битва поділяється на два періоди: наступ німецьких військ (з 23 серпня по 18 листопада 1942 року), і контрнаступ радянських військ (з 19 листопада 1942 року по 2 лютого 1943 року).
План Блау
Навесні 1942 року Гітлер був повний рішучості повернути собі ініціативу на Східному фронті після різкого провалу битви під Москвою.
За допомого німецького наступ, який мали здійснювати дві групи військ загальною чисельністю більше ніж 1 мільйон людей та близько 2500 танків, за підтримки військ сателітів: Румунії, Угорщини та Італії (близько 600 000 осіб) повинні були остаточно розгромити радянські війська на півдні країни з метою захоплення басейнів Дону і Волги, оволодіння важливим промисловим містом Сталінградом (вузлом річкового та залізничного сполучення, важливим машинобудівним центром), а потім опанувати нафтовими свердловинами Кавказу для забезпечення Німеччину достатньою кількістю енергетичних ресурсів, необхідних для продовження війни.
5 квітня 1942 року Гітлер затвердив Директиву верховного головнокомандування вермахту № 41, в якій викладався загальний задум наступу в літній кампанії 1942 року. Ця амбіційна директива була заснована головним чином на помилковому припущенні Гітлера про неминуче матеріальне і моральне виснаження Червоної Армії після величезних втрат, понесених у 1941 році.
Початок операції «Блау» був запланований на кінець травня 1942 року. Тим не менше, кілька одиниць німецьких і румунських армій, які повинні бути частиною операції, брали участь в облозі Севастополя і в Криму. Затримки в закінченні облоги відкладали дату операції кілька разів до кінця червня.
Військова розвідка, органи держбезпеки доносили, що головний удар Німеччина завдасть на півдні радянсько-німецького фронту. Проте дані розвідки не були повністю враховані. Ставка і Генштаб виходили з того, що найсильніше угруповання вермахту продовжувало перебувати на центральній ділянці радянсько-німецького фронту, як і раніше загрожуючи столиці СРСР. Тому вони вважали найбільш ймовірним, що головний удар вермахт завдасть на московському напрямку.
Для здійснення наступу група армій «Південь» була розділена на групи армій «А» і «В». Одну з груп, що складалася з 1-ї танкової армії і 17-ї армії мала наступати на південь до Кавказу. Інша група у складі 6-ї армії і 4-ї танкової армії мала просуватися до Волги та захопити Сталінград.
Початок битви
Наступ було розпочато 28 червня. Атаки були успішними насамперед тому, що радянські війська чинили невеликий опір у степу і почали безладний відступ на схід. Кілька спроб військ Червоної Армії відновити лінію оборони не мали успіху тому, що вони зазнали нападу з боку німецьких військ на флангах.
Наступного тижня утворились два основних котли, які були невдовзі знищені, на північ від Харкова та у Ростовській області. У той же час, угорські війська, разом з 4-ї танковою армією, почали наступ на Воронеж і захопили місто 5 липня 1942 року.
17 липня частинами 17-ої та 1-ої танкової армій було захоплено Ворошиловград (нині Луганськ), чим було завершено опанування промислово важливими областями Донбасу.
23 липня 1942 Гітлер підписав директиву № 45 про продовження операції «Брауншвейг», найважливішої частини плану літньої кампанії 1942 року. Група армій «А» силами 17-ї польової, 1-й і 4-ї танкових армій отримала завдання наступати на Кавказ. Група армій «Б» силами 6-ї польової армії повинна була оволодіти Сталінградом.
Під час просування 4-ої танкової армії та 6-ої армії утворилася масивна пробка через поганий стан доріг у Ростовській області. Це викликало затримку в просуванні німецьких військ. Після цього Гітлер змінив свою думку і віддав наказ 4-ій танковій армії наступати на Сталінград.
До кінця липня німці досягли Дон на всьому шляху від Воронежа до Ростова-на-Дону. 27 липня, після недовгих вуличних боїв, вони взяли Ростов, і на наступний день вони досягли міста Калач-на-Дону на схід від Донської дуги, всього за 70 км від Сталінграда. З того моменту вони почали використовувати війська італійських, угорських та румунських союзників своєї осі, щоб прикрити свої північні фланги.
Після втрати Ростова-на-Дону Сталін видав наказ № 227, який більш відомий під назвою «Ні кроку назад». Зокрема цим наказом заборонялося самовільний відступ без наказу командування, а також створювалися загороджувальні загони.
У кінці липня радянському командуванню стали зрозумілі наміри Гітлера. Сталін призначив маршала Андрія Єрьоменка командувачем Південно-Східного фронту 1 серпня 1942 року. Єрьоменко і політичний комісар Микита Хрущов планували оборону Сталінграда. На східній частині міста, що простяглася вздовж річки Волги, було зосереджено більше військ для захисту. З цих підрозділів була сформована 62-а армія і 1 вересня її командування було доручено генералові Василю Чуйкову. Чуйков отримав наказ захищати Сталінград за будь-яку ціну.
Бої у Сталінграді
Сталін заборонив повну евакуацію жителів міста, тому що їх присутність сприятиме захисникам в організації опору. Цивільні особи, включаючи жінок і дітей, були мобілізовані для риття траншей і будівництва оборонних позицій [4]. Массові бомбові атаки люфтваффе 23 серпня призвели до пожеж, в яких загинули тисячі мирних жителів і перетворили місто в зруйнований ландшафт.[5] Вісімдесят відсотків житлових будинків в місті було знищено.
Одним із перших удар прийняв 1077-й зенітний полк, який в основному складалися з молодих жінок, які не мали належної підготовки. Попри це, і з невеликою підтримкою від інших радянських підрозділів, гарматні розрахунки зайняли позиції проти наступаючих німецьких танків. 16-їй танковій дивізії довелося битися проти 1077-ого полку, поки всі його 37 батарей не були знищені або захоплені в полон.
До кінця серпня група армій «Б» досягла Волги північніше від Сталінграда. [6] Подальше просування поздовж річки на південь від міста було наступним кроком у захопленні міста. У початковій фазі конфлікту значну частину радянських військ складало ополчення робітників, які не були пов'язані з військовим виробництвом. За короткий період заводи міста перепрофілювалися для виробництва танків. Вони надходили безпосередньо із заводів на фронт, часто не будучи пофарбовані або мали не до кінця налаштований приціл.
З 1 вересня 1942 року радянські війська могли постачати свої частини в Сталінграді по небезпечній переправі через Волгу. Між руїнами зруйнованого міста 62-а армія облаштовувала свої оборонні позиції в житлових будинках і заводах. Бої в місті були жорстокими і відчайдушним.
Німецькі війська, наступаючи на Сталінград, зазнали важких втрат. Німецька військова доктрина була заснована на тісній співпраці між танками, піхотою, артилерією та авіацією. Для вирішення цієї проблеми, тактика радянських військ полягала в тому, щоб лінія фронту знаходилася якомога ближче до противника. Чуйков називав її тактикою «прийняття» німців. Ця тактика змушувала німецьку піхоту вести боротьбу без підтримки, через ризик удару по своїм. Це позбавляло німецькі війська безпосередньої авіаційної підтримки і ослаблювало підтримку артилерією. Важка боротьба йшла за кожну вулицю, кожен завод, кожен будинок, підвал і сходи. Німці називали цей тип безпрецедентний міських вуличних боїв — «Rattenkrieg» («щуряча війна»).
Боротьба за Мамаїв Курган, пагорб поруч з містом, була особливо нещадною. Висота переходила на інший бік кілька разів. Протягом одного з радянських контрнаступів, щоб повернути Мамаїв курган, радянські війська втратили цілу дивізію, що складається з 10 000 чоловіків за один день. У зерносховищі сили були так близько один до одного, що радянські та німецькі солдати могли чути дихання один одного. Бойові дії у зерносховищі тривали кілька тижнів, поки німецькі війська не підірвали бункер. В іншій частині міста будівля, яку захищав взвод під командуванням сержанта Якова Павлова, була перетворена на фортецю. Будівля, яку пізніше назвали «будинком Павлова», знаходилася на відкритому просторі в центрі міста. Солдати оточили будинок мінними полями, встановили кулеметні позиції у вікнах і зробили отвори в стінах фундаменту для кращої мобільності.
Успіху досягли радянські снайпери, що завдавали німцям значних втрат. Найвідоміший російський снайпер Василь Зайцев налічує 242 убитих під час бою.
Через складну ситуацію німці передали важку артилерію в місто, включаючи кілька гігантських 600-мм мінометів. Німецькі війська, однак, не спробували створити плацдарм на іншому березі Волги.
У листопаді, після трьох місяців кривавої битви німецькі війська нарешті досягли берегів Волги у центрі міста, захопивши 90% міста, і розділити радянські війська, що залишилися, у двох невеликих котлах. Крім того, крига на Волзі створила проблеми для поставок харчування для радянських військ. Попри це, бойові дії тривали, особливо на схилах Мамаївого Кургану і на заводі в північній частині міста. Битва за сталеливарний завод, тракторний завод та завод зброї стали знаменитими. Під час того, як радянські солдати захищали свої позиції, фабрично-заводські робітники продовжували ремонт танків та іншої зброї близько до лінії бою.
Контрнаступ радянських військ
Восени радянські генерали Олександр Василевський і Георгій Жуков[Джерело?], які відповідали за стратегічне планування в районі Сталінграду, зосередили значну масу радянських військ в степу на північ і південь від Сталінграда.
Північний фланг німецьких військ був особливо вразлим, тому що він був захищені угорськими, румунськими та італійськими військами, що за рівнем озброєння, підготовки та бойового духу значно поступалися вермахту. План Жукова передбачав стримати тиск німецьких військ у місті, а потім розбивши погано укомплектовані і слабо захищені фланги, оточити Сталінград. Операції було дано кодове ім'я «Уран» і розпочалась одночасно з операцією «Марс», яка була спрямована проти групи армій «Центр».
19 листопада 1942 року Червона армія розпочала операцію «Уран». Наступаючі радянські війська під командуванням генерала Миколи Ватутіна, складався з трьох повних армій 1-ої гвардійської, 5-а танкової і 21-ої армії, які включали в себе 18 піхотних дивізій, 8 танкових бригад, 2 механізовані бригади, 6 кавалерійських дивізій та протитанкову бригаду.
Румунські війська почали готуватися до оборони, але були відразу відкинуті. Нечисленна і погано оснащена 3-я румунська армія, яка знаходилася на північному фланзі 6-ої німецької армії, була розгромлена після дня дуже важкої оборони.
20 листопада 1942 року розпочався наступ радянських військ двома арміями на півдні від позицій, що займав румунський 4-й армійський корпус. Румунські війська, які складалися в основному з кавалерії, були розбиті майже відразу. Радянські війська швидко просувалися на захід і зустрілися через два дні недалеко від міста Калач, замкнувши кільце навколо німецьких військ у Сталінграді.[8]
В оточення потрапило від 250 000 до 290 000 солдатів країн Осі (за радянськими даними: 330 000). Це включало в себе чотирнадцять піхотних, три танкові, три моторизовані, одну протиповітряну і дві румунські дивізії та хорватський полк.
Радянські війська невдовзі створили дві лінії оборони: внутрішньої, щоб захиститися від атак з котла, і зовнішньої, щоб захиститися від можливих спроб деблокування оточення.
У своїй промові 30 вересня Гітлер заявив, що німецька армія ніколи не покине Сталінград. У засіданні німецькі генерали запропонували до створення нових оборонних рубежів на заході за лінією річки Дон. На це Герман Герінг заявив, що Люфтваффе зможуть постачати 6-у армію через повітрянний міст. Німецька 6-а армія була найбільшою одиницею цього типу, майже в два рази більше звичайної регулярної німецької армії. Частини 4-ої танкової армії були також захоплені у котлі. Німецькі війська в Сталінграді потребували 500 тонн на добу, а Люфтваффе могли доставити максимум 300 тонн. Однак, Гітлер підтримав пропозицію Герінга. Люфтваффе почали поставки майже одразу. Важка радянська зенітна артилерія і винищувачі для перехоплення призвели до втрати багатьох німецьких транспортних літаків. Зимова погода також знижувала ефективність німецьких ВПС. Транспортні літаки, яким вдалося досягти обложеного анклаву, евакуйовали технічних фахівців і хворих та поранених.
Через нестачу продовольства німецька армія постійно голодувала, що призводило до фізичного виснаження солдат. Також почали швидко закінчуватися паливо і медикаменти і тисячі почали вмирати від голоду, хвороб і замерзання.
Спроби прориву кільця
Біля великої закруті Дону була сформована нова група німецьких армій. Це була група армій «Дон», командувачем якої був призначений фельдмаршал Еріх фон Манштейн. Манштейн стабілізував фронт за межами сталінградського «котла» шляхом реорганізації німецьких з'єднань і залишків румунських військ, що були розбиті в операції «Уран».
Після залучення підкріплення з інших районів Східного фронту і з окупованої Франції, 12 грудня Манштейн розпочинає операцію «Зимова буря» (нім. Wintergewitter), щоб розблокувати Паулюса. Німецький 57-ий танковий корпус, за підтримки румунських частин іде від Котельниково на північному сході від Сталінграда і після тижня запеклих боїв з радянською 51-ою армією долає більшу частину дистанції. Досягнувши річки Мішкова (ліва притока Дону) менш ніж 40 км від позицій обложених військ, Манштейн змушений припинити свій наступ через понесені втрати. Пропозиції 6-ї армії спробувати прорвати оточення зсередини були відкинуті Гітлером. 23 грудня німецький контрнаступ було нарешті припинено.
Знищення оточених військ
У січні 1943 року починається новий наступ радянських військ, операція «Сатурн», метою якого було прорвати німецькі війська на річці Дон і захопити Ростов-на-Дону. У разі успіху цього наступу, інші групи армій «Південь» були б оточені на Кавказі. Німці прийняли тактику «мобільної оборони», в якій значну роль відігравали бронетанкові війська. Радянські війська не досягли Ростова, але боротьбою змусили фон Манштейна відтягти групу армій на південь від Кавказу і стабілізувати фронт близько 250 км від міста. "6-а армія в наш час[Коли?] безнадійно втратила можливість порятунку, але військам в Сталінграді не повідомили про це і вони продовжували вважати, що підкріплення було у дорозі." Деякі німецькі офіцери просили Паулюса протистояти наказам Гітлера і замість цього спробувати вирватися з міста, але він відмовився.
Після відступу на захід групи армій «Дон», радянські війська приступили до підготовки до операції «Кільце» (рос. Кольцо). Її здійснення покладалося на війська Донського фронту, посилені трьома арміями Сталінградського фронту. [9] Після того як Паулюс відхилив пропозицію здатися, радянські війська 10 січня 1943 почали масовий артилерійський обстріл німецьких позицій, а потім штурм. Після двох днів інтенсивних бойових дій західні німецькі позиції розпалися. 15 січня частини радянської 65-ї армії зайняли аеропорт поблизу розплідника. Вісім німецьких дивізій припинить своє існування, як військові формування (3-я, 29-а і 60-а моторизовані, 44-а, 76-а, 113-а, 297-а і 376-а піхотні). Через тиждень німці втратили контроль над останнім аеропортом. У той час, більше 100000 німецьких солдатів залишалося в Сталінграді. Протягом п'ятнадцяти днів територія, що знаходилася під німецьким контролем скоротилася з 1400 до 100 км2. 26 січня танкові частини 65-ї армії зімкнулися з 13-ї гвардійською дивізією на Мамаївому Кургані і розділили німецьку групу на дві частини.
30 січня Гітлер підвищив Паулюса у фельдмаршали. Німецькі фельдмаршали ніколи не були взяті в полон, і Гітлер очікував, що Паулюс буде битися на смерть або вчинить самогубство. Попри це, Паулюс здався, коли радянські війська підійшли до його штабу в руїнах головного універмагу. Південна група німецьких військ здалася 31 січня за наказом Паулюса. Північна капітулювала 2 лютого 1943. 91000 втомлених, хворих і голодуючих німців були взяті в полон. Серед ув'язнених було 22 генерали.
Наслідки
З середини січня 1943 року, ще під час Сталінградської битви, Червона Армія розпочала новий великий наступ проти німців та їх союзників у межиріччі Дону і Сіверського Дінця, який завершився в березні битвою за Харків. У той же час німецька армія відступила з Кавказу, але зберегла Новоросійськ і Таманський півострів. Так через дев'ять місяців після німецького наступу лінія фронту повернулася назад на позиції минулого літа.
Обидві воюючі сторони зазнали важких втрат, але німецькі відшкодовувалися важче, через переважання у людських ресурсах СРСР. Крім того, нацистська Німеччина втратила багато військової техніки, запасів палива і престиж серед своїх союзників. Під час радянського контрнаступу (після 19 листопад 1942 р.) Німеччина втратила близько 2000 танків та штурмових гармат, близько 3000 винищувачів, бомбардувальники і транспортних літаків і більш ніж 10 000 гармат і мінометів проти 4341 танків і 2769 літаків втрачених радянською стороною. Німецькій військовій промисловості було важко відшкодовувати зростаючі втрати.
22 грудня 1942 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було введено медаль «За оборону Сталінграда», якою нагороджувалися особи, що безпосередньо брали участь у обороні Сталінграда.
1 травня 1945 року Сталінграду було присвоєно звання місто-герой, як данину героїзмові його захисників.
Масові страти радянських солдатів
Сталінградська битва відома масовими стратами радянських солдатів радянською владою: тільки за результатами військового трибуналу було страчено 13 500 солдатів. [11]
Масовий перехід радянських солдатів до німців
За час битви до німців перейшло близько 52 000 радянський солдатів, більшість з яких була потім розстріляна радянською владою. Радянські солдати переходили до німців навіть наприкінці битви. Відомі випадки, коли німецькі війська прикривали вогнем бронетехніки радянських солдатів, що переходили на їх бік.