Актуальні проблеми соціальної історії Європи
2. Візантійське суспільство було дуже релігійним. Релігійні, християнські, звичаї та уявлення пронизували все життя і кожен день візантійця. Візантійці молились декілька разів на день, читали часи. У звичаї було молитись кожного вечора допізна, читати Святе Письмо та псалми. Люди, що подібно Никифору Фоці, який « цілу зміну нічної сторожі посилав до Бога молитви та розмірковував про Святе Письмо », викликали велику повагу. У важкі часи влаштовувались хресні ходи, у яких в Константинополі брали участь самі імператор та патріарх. Урочистим молебнем відзначались також імператорські військові тріумфи.
Візантійці намагались суворо додержуватись посту. Крім постів Великого, Петрового та різдвяного постували, також, по середам і п'ятницям. Піст розглядався і як засіб оздоровлення організму. Кекавмен радить « якщо захворієш, постуй та лікуйся без лікаря.»
Хрест-релікварій з Козенци із зображенням Христа та євангелістів. Приклад візантійського мистецтва емалі, ХІІ ст.
Великого розвитку набули культи хреста та Божої Матері. Хрест зображувався на монетах та різноманітних ужиткових предметах, був частиною імператорських інсігній та фактично одним з найголовніших символів самої імперії. Богородиця ж уважалась заступницею людей перед своїм царюючим Сином — Христом-Пантократором (Вседержителем). Саме до неї звертали свої молитви у важку годину, вона була захисницею імператорів та самої Держави ромеїв. Імператори брали із собою спеціальну ікону Богоматері Одигітрії. Згідно з Робером де Кларі, царі « настільки вірили у цю ікону, що вважали, нібито ні одна людина, яка бере цю ікону із собою у бій, не може зазнати поразки »
Візантійці на релігійні свята завжди відвідували літургію. Монастирі також влаштовували спеціальні свята. Особливо пишними були такі свята у константинопольських монастирях. Наприклад, монастир Богородиці Одигітрії влаштовував щовівторка виніс шанованої ікони. До монастиря приходила велика кількість людей, зображення Богородиці на камені піднімав один з 20 спеціально відібраних і одягнених у одяг з червоного льону, чоловіків. Ікону виносили на площу, яку чоловік з іконою мав обійти 50 разів. Після чого ікону брав інший і т. д. Під час цього дійства хор весь час співав «Господи помилуй».
3. Жінки в Афінах не мали ні політичних, ні громадянських прав.
Розлучення для чоловіків було вільним, але для жінок це була складна справа. Жінка займала в сім’ї залежне становище. Взагалі, в Афінах жінки не мали ні політичних, ні громадянських прав.
Спадкування здійснювалось за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом в першу чергу були сини, але коли синів не було, то успадковували дочки. Спадкування за заповітом розпочинається з Солона. Заповідати міг лише той, у кого не було законних дітей чоловічої статі. Не могли заповідати неповнолітні, жінки, прийомний син.
Розпочинати судові справи могли тільки повноправні афінські громадяни. Інтереси неповнолітніх і жінок представляв глава сім’ї, метека – його простат, за раба в суді відповідав його господар.
Жінок і неповнолітніх як свідків не залучали, рабів при допитах катували.
До 30 років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно під час релігійного свята підлягав побиттю з боку жінок.
Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високий. Вони не знали багатьох господарських турбот, ілоти доставляли їм продукти, дітей виховувала держава.
4. Видатним представником деїстичного напрямку просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712—1778), який свою оригінальну концепцію історії, закономірностей та перспектив суспільного розвитку розкриває у праці: "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755).
Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні — їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука і культура мало сприяли удосконаленню людського буття, все ж джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми.
Майнова нерівність, поділ на бідних та багатих, на думку Руссо, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку, з його точки зору, багаті та бідні уклали договір, що привів до встановлення державної влади, яка мала б бути гарантом справедливості і миру. Нерівність між багатими і бідними, таким чином, піднімається на новий щабель, перетворюється в нерівність між пануючими, володарями та підлеглими, підвладними. Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом перетворення законної влади на деспотизм. Якщо раніше народ був одурений державою та законом, то деспот обманює і закони, і народ. Цей третій щабель нерівності створює, між тим, і нову рівність — щодо деспота всі люди стають рівними у своєму безправ'ї. Таким чином, Руссо намагається обґрунтувати та морально і юридичне виправдати право народу на бунт проти деспота.
Отже, головну причину соціальної нерівності Руссо вбачає у майновій нерівності. З іншого боку, соціальна нерівність укорінена у взаємній залежності людей, викликаній суспільним поділом праці та розвитком цивілізації. Тому основну увагу він зосереджує на критиці цивілізації. Природним станом людського життя він вважає такий стан, коли людина є самодостатньою, незалежною від інших людей ні як виробник, ні як споживач. В цьому природному стані всі люди були рівними, не знали, що таке майно, що таке приватна власність. Основною рисою цього природного стану була моральна досконалість, бо там, де немає приватної власності, не може бути і несправедливості.
5. Еліта (франц. elite — найкраще, добірне) — сукупність людей, які: 1) вирізняються в суспільному середовищі своїми авторитетом, моральністю, інтелектом, а тому визначаються як найкращі представники суспільства; 2) посідають ключові політикоуправлінські позиції в суспільстві та здійснюють владні функції. Головна функція еліти полягає в управлінні суспільством. Члени Еліти посідають переважно стратегічні позиції в різних державних, публічних і приватних інституціях та організаціях і мають найвищий статус у системі стратифікації сучасного суспільства (владні можливості, знання, професійна компетентність тощо). Еліта сучасного суспільства — структуроване соціальне утворення, яке складається з різних груп, що можуть бути впорядковані за ступенем суспільної значущості. Становище члена еліти в її ієрархії визначається як його індивідуальним статусом, так і суспільною значущістю самої цієї еліти. В сучасному суспільстві можливе не тільки вертикальне просування людей в еліту (з позаелітних груп), а й горизонтальне — з однієї групи еліти в іншу (напр., з наукової в політичну).
Існують класичні (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс) та некласичні (Г. Лассуел, Ч. Міллс. Дж. Хіглі, М. Бартон) теорії еліти. Наприк. XIX — на початку XX ст. в річищі макіавеллівських ідей про створення спеціальної науки управління людською масою з'являються кілька концепцій еліт, що їх висунули італійські вчені Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс. Ці вчені здійснили початкову систематичну розробку проблематики еліти, тому їхні теорії вважаються класичними. З погляду Г. Моски, у будьякому суспільстві є два класи: правлячий та підвладний. Перший виконує політичні функції, монополізує владу й користується привілеями, які надає влада; другий контролюється та скеровується першим законними чи насильницькими методами. Клас, що править, є організованою меншістю, підвладний клас становить неорганізовану масу, більшість. В. Парето погоджувався з Г. Москою, в тому, що наявність могутньої еліти на чолі з авторитетним лідером — обов'язкова умова динамічного розвитку суспільства.
До еліти суспільства В. Парето зараховував насамперед політичну, комерційну, військову та церковну верхівки. Це було, так би мовити, широке розуміння Е. Проте Парето використовував і вузьке її тлумачення. Йдеться про те, що еліта в цілому має у своєму складі правлячі й неправлячі частини. Отже, не всі члени її належать до правлячої еліти, дехто з них належить до неправлячої. Суспільство, на думку Парето, розвивається шляхом періодичної зміни, циркуляції двох основних типів Е. — «лисиць» (гнучких керівників, що використовують м'які методи управління: переговори, компроміс, переконання тощо) і «левів» (жорстких й рішучих правителів, які спираються на силу та насильство). Зміни, що відбуваються в суспільстві, поступово підривають владарювання одного з типів еліт. Так, владарювання «лисиць», ефективне у відносно спокійні періоди історії, стає неефективним у ситуаціях, що потребують рішучих дій і застосування сили. Це призводить до зростання невдоволення в суспільстві та посилення ролі «левів», які, мобілізуючи маси, скидають правлячу еліту та встановлюють своє владарювання. Р. Міхельс відомий насамперед тим, що сформулював т. зв. залізний закон олігархічних тенденцій, суть якого полягає в тому, що розвиток великих організацій у суспільстві обов'язково призводить до олігархізації управління й формування Е., активної меншості, якій маса змушена довіряти, бо контролювати не має можливості.
Некласичні теорії еліти виникли разом з поширенням демократичної «хвилі» у світі. Вкорінення демократії в багатьох країнах супроводжувалось антиелітистськими тенденціями, що не могло не вплинути на розуміння ролі еліти у демократичному суспільстві. При цьому на зміну стратифікаційному (ціннісному) підходу до тлумачення еліти першими елітологами (Г. Москою, В. Парето, Р. Міхельсом) прийшов переважно інституційний (структурнофункціональний). В останньому випадку американський соціолог Г. Лассуел, напр.. пов'язував належність до Е. з позицією людини, яку вона посідає в соціальнополітичній структурі певного суспільства. Цю ідею розвинув Ч. Міллс, на думку якого кожний соціальний інститут має свою Е., тобто в суспільстві крім політичної існують також економічна, військова, церковна, наукова та інші еліти. За Ч. Міллсом, влада міститься не в самій людині, а багатство — не в особі його власника. Щоб бути багатим і мати владу, треба мати доступ до головних інституцій суспільства та ключових посад у цих інституціях.
Отже, одна з основних тез некласичного розуміння еліти пов'язана із сучасним тлумаченням демократії: у демократичному суспільстві існує багато груп інтересів, які виступають проти домінування якоїсь однієї еліти. Замість одного центру суверенної влади має бути багато таких центрів. Відомий американський політолог Р. Даль називає структуру влади, яка має багато центрів влади, поліархією. Деякі соціологи й політологи запропонували відмовитися від поняття однієї Е. На їхню думку, щодо сучасних демократичних систем правильніше говорити не про одну (яка домінує в суспільстві) Е., а про плюралізмеліт. Це означає, що влада повинна не зосереджуватися в одній елітній групі, а «розпорошуватися» між багатьма групами інтересів. При цьому інтереси різних соціальних груп виражають відповідні групові еліти. Така позиція в 70—90х pp. зазнала критики, особливо з боку американських політологів Т Даята Х. Зіглера. Вони вважають, що нині плюралістична демократія обмежена, бо, напр., у С Ш А більшість населення контактує з формальними організаціями, які є недемократичними, а переважно бюрократичними. Тому більшість суспільства відчужена від управління суспільством, тут домінують вищі верстви соціальної піраміди, для підтримки саме такого порядку необхідні еліти. Прихильників цього погляду називають «неоелітистами». Німецький соціолог К. Мангейм підкреслював, що демократія характеризується не відсутністю еліти, а скоріше новим способом її рекрутації й новою самосвідомістю еліт. Якщо класичний елітизм був спрямований проти демократії, то прихильники некласичних концепцій намагаються пояснити необхідність існування еліт в умовах демократії. Вони прагнуть довести, що еліти необхідні в умовах демократії саме тому, що неелітні групи суспільства не дуже цікавляться політикою, їхні знання в цій царині життя обмежені. Політична участь громадян зводиться лише до участі у виборах; вони не формують політику, а тільки легітимізують владу певної еліти. В умовах сучасної демократії еліти не тільки мають необхідні якості для управління суспільством, а й захищають демократичні цінності. Нині для еліт у демократичних суспільствах характерний відкритий спосіб рекрутації; вони формуються з найкомпетентніших і зацікавлених громадян, які можуть вільно входити до складу еліт, брати участь у виробленні рішень. Тому демократичні еліти не загрожують сучасній демократії, а сприяють її вкоріненню, поширенню. У перехідних суспільствах цей процес, щоправда, має певні труднощі, ускладнення.
6. Формування основних економічних ознак індустріального суспільства. Процес формування індустріального суспільства (стадії, на якій зараз пері буває більшість країн світу) тривав понад півтора століття. Його ствердження супроводжувалося ліквідацією феодально-абсолютистських установ, знищенням станової нерівності й спадкових привілеїв дворянства, проголошенням громадянського рівноправ’я й поступовим обмеженням соціальної нерівності. Проте, ключову роль у його розвитку відігравали економічні чинники – випереджаюче зростання промисловості, впровадження виробництва нових технічних засобів і джерел енергії. Саме ці процеси зумовили докорінні зрушення в соціальній структурі суспільства й справили вирішальний вплив на еволюцію громадсько-політичного життя.
Формування основних економічних ознак індустріального суспільства в провідних європейських країнах завершується в основному на початку ХХ ст. Підґрунтя структурних зрушень у господарстві і якісних змін у формах виробництва було закладене в ході здійснення промислового перевороту й наступної індустріалізації економіки.
Промисловий переворот та індустріалізація – явища, у принципі, однопланові, але не тотожні. Промисловий переворот становив собою перехід від мануфактури до фабрично-заводської системи машинного виробництва. Звичайно він зводився до витіснення машинною індустрією попередніх форм виробництва й вважався завершеним, коли фабрично-заводська промисловість ставала домінуючою в більшості галузей промисловості.
У свою чергу індустріалізація становила собою процес подальшого випереджаючого зростання машинної промисловості й створення на цій основі індустріальної структури господарства. Із завершенням індустріалізації досягалася переваги промисловості над сільським господарством, а згодом і важкої індустрії над галузями легкої промисловості.
До промислової революції країни світу відрізнялися одна від одної політичним устроєм, соціальною структурою, духовними цінностями тощо. В економіці особливої різниці між ними не було, оскільки основою всіх форм виробництва в аграрному суспільстві були примітивна техніка й технології. З переходом до машинної індустрії справи різко змінилися. Результати промислового перевороту малі непересічні наслідки для долі провідних країн світу, значно прискоривши їх соціально-економічний, а, врешті, і політико-правовий розвиток.
Так, Англія, що першою стала на шлях промислового перевороту, у середині ХІХ ст. посіла провідне становище у світовому господарстві, виробляючи понад половину всієї промислової продукції світу. Згодом у країні було сформовано індустріальну структуру господарства й Велика Британія першою в Європі передіялася йз аграрної на індустріальну державу
Особливості розвитку світового господарства наприкінці ХІХ ст.
В останній третині ХІХ ст. у світовому господарстві відбулися чергові зміни. Завершивши промисловий переворот і захистивши внутрішні ринки протекціоністськими митами, значних успіхів в індустріалізації економіки досягла Німеччина. В 1871-1913 рр. обсяг промислового виробництва Німеччини – зросли в 6, Франції -в 3 рази, а Англії – лише в 2,2 рази. Внаслідок цього частка Німеччини у світовому промисловому виробництві збільшилась з 13 до 16 %. Разом із Францією (6 %), Англією (10 %), Росією (4 %) ці країни напередодні Першої світової війни виробляли майже три чверті промислової продукції світу.
Німеччина стала наступною за Англією країною, де сформувалась індустріальна структура економіки. У Німеччині в цей же період частка населення країни, зайнята в промисловості, становила 42,5 % проти 28,5 % зайнятих у сільському господарстві. Значно просунулася вперед на шляху формування індустріальної структури економіки Франція. Проте на початок століття частка населення, зайнята в промисловості, становила лише 36 %, а в аграрному секторі – 40 %.
Завершення промислового перевороту в Росії наприкінці ХІХ ст. створило сприятливі умови для подальшого індустріального зростання розвинутих регіонів імперії. За темпами розвитку промисловості Росія випереджала Англію, Францію, а в 90-х роках – навіть Німеччину. Проте швидкість цього процесу була відносною. Низький стартовий рівень та залишки феодальних відносин не дозволили Росії змінити свої позиції у світовому виробництві й піднятися вище традиційного 5 місця. В 1871-1913 рр. її частка у світовій обробній промисловості збільшилась лише з 3,7 до 5,5 %. У загальному ж обсязі промислового виробництва частка Росії лише трохи перевищувала 4 %.
Отже, на початок ХХ ст. основна економічна ознака індустріального суспільства – індустріальна структура господарства – у закінченому вигляді була властива лише Німеччині й Великій Британії. В інших розвинених європейських країнах індустріалізація була ще далекою від завершення.
Зростання обсягів промислового виробництва супроводжувалось концентрацією виробництва й централізацією капіталу на дедалі меншій кількості великих заводів і фабрик. Цей процес вплинув на еволюцію форм капіталістичної власності й зумовив появу нових типів підприємницької діяльності. Одноосібні володіння (що належали одній людині) поступово витіснялися партнерствами (господарськими товариствами) і акціонерними компаніями (корпораціями).
Купуючи акції й вкладаючи таким чином вільні кошти в корпорації, дрібні власники не брали безпосередньої участі в їх роботі, несли обмежену відповідальність по боргах компаній, що стимулювало їх інвестиції в ризиковані, алі прибуткові комерційні проекти. Фінансування компаніями промислового виробництва, будівництво залізниць за рахунок продаж населенню своїх акцій створювали практично необмежені можливості для їх зростання. Так, у Франції на початку ХХ ст. нараховувалось 6,3 тис. акціонерних товариств і їх кількість щорічно збільшувалась на 600-700 компаній.
Монополізація економіки на початку ХХ ст. Корпоратизація (акціонування) провідних галузей економіки став однією з найприкметніших рис господарського життя провідних країн світу на початку століття. Гостра конкурентна боротьба, що посилювалась у часи частих економічних криз, призводила до розорення не тільки дрібних підприємців, а й власників середніх і навіть великих фірм. Їх майно, як правило, переходило до рук переможців, і, у підсумку, на ринку завтрачало лише декілька найбільших і наймогутніших компаній, яким легко було домовитись між собою. З метою уникнення зайвих витрат на конкуренцію й рекламу своїх товарів смороду почали укладати міжкорпоративні догоди, утворювати союзи, що дозволяло встановлювати повний монопольний контроль над ринком.
Найпростішими й найпоширенішими серед цих об’єднань були картелі. Так, у Німеччині в 1900 р. було зареєстровано 300 картельних угод, а в 1914 р. – 600. Картельна угода запозбавляла її учасникам виробничу й фінансово-комерційну самостійність, встановлюючи спільні для них ціни на товари, квоти виробництва й розмежовуючи ринки збуту. Більшість із картелів були нетривкими й часто розпадалися внаслідок криз і протиріч між учасниками.
Більш ефективними й тривкими формами об’єднань підприємців виявилися синдикати. Зберігаючи юридичну й виробничу незалежність, їх учасники позбувались комерційної самостійності, оскільки для зручності продажів їх продукції здійснювався спільною, спеціально утвореною для цього компанією. Знаменитий Рейн-Вестфальський вугільний синдикат, утворений наприкінці ХІХ ст., в 1910 р. контролював 95 % вуглевидобутку в Рурському басейні й монополізував понад половину вугільного ринку Німецької імперії. Відомі російські синдикати «Продамет», «Продаруд», «Продвагон» і «Продпаровоз» контролювали від 60 % до 90 % збуту металу й продукції транспортного машинобудування імперії.
7. Інородці в Російській імперії
«Статут про управління інородців», затверджений, 22 липня 1822 мав найважливіше значення для життя народів Сибіру. Як історичне джерело «Устав» має неоціненне значення для вивчення життя, управління народів Сибіру протягом його дії. Крім того, він дозволяє зрозуміти політику царського уряду по відношенню до так званих «інородців»: по суті, колоніальним народам, так як в Росії, мала величезні неосвоєні простори, колоніальна експансія спрямовувалася, не в заморські країни, а до околиць імперії.
1. РОЗДІЛЕННЯ Інородці НА ГРУПИ
За «Статуту» «все що мешкають в Сибіру сторонні племена» поділялися на три розряди: осілих, кочових і бродячих. У перший розряд включалися «живуть у містах і селищах», у другій «кочують хлібороби» (буряти, качинци), «південні скотарі і промисловці» (сагайпи, ті ж буряти, деякі групи південних тунгусов) і «північні скотарі і промисловці». [vi]
Якути були теж віднесені до групи «кочових інородців». Ознак, що визначають «бродячих інородців», Статут не давав. У числі народів, віднесених до цієї групи, були ненці, «інородці Охотське, Гнжігінскіе і Камчатські» і «інородці Якутській області, тобто: Коряки, Юкагіри, ламути та ін.».
Найбільшу увагу Статут приділив «кочовим» народам. Розкладання родоплемінних відносин призвело до виділення у цих народів феодальної верхівки, але феодальні основи суспільного ладу у цих народів зберігали ще патріархальні форми суспільних відносин. Всі ці феодали хоч і захопили найкращі для землеробства і кочовища землі у своїх родичів, але продовжували вважатися главами-«родоначальниками» і мотивували всі свої дії «інтересами» роду. [Vii]
Правове становище «кочових інородців» за Статутом 1822 визначалося наступним чином. Вони складали «особливе стан», прирівняна до селянського, але відмінне від нього «в образі управління». «Кочові інородці» ними правили по «степовим законам п звичаям, кожному племені властивим». Тільки но кримінальних злочинів вони повинні були судитися в загальному порядку. За ними зберігалися свобода у віросповіданні н богослужінні, звільнення від рекрутської повинності. Податі вони платили «по особливому становищу» з числа душ, яке визначалося загальної переписом, а також брали участь в «загальних по губернії повинності».
Статут 1822 визначав і економічне становище «кочових інородців». «Кочують інородці для кожного покоління мають призначені у володіння землі». Розподіл цих земель по ділянках «залежить від самих кочують по лошат чи іншим їх звичаями». Російським заборонялося самовільно селитися на землях, відведених «кочовим інородців», але дозволялося брати ці землі «в Оброчне зміст». Наймання на роботу до приватних осіб дозволявся тільки з відома родового начальства. Дозволялася вільна торгівля повсякчас «усіма припасами та виробами», крім вина. Чиновникам торгівля з «кочовими інородцями» категорично заборонялася. Для зручності ведення торгівлі «інородців» призначалися особиною місця для ярмарок і час їх, відповідно «з часом внеску податей п згідно з потребами інородців». [Viii]
Правове становище «бродячих інородців» за Статутом 1822 мало чим відрізнялося від положення «кочових». Статут вказував, що «права бродячихінородців або ловців, що живуть на віддалі і розсіяними, взагалі складаються у застосуванні правил, для кочових постановлених». Відмінність полягала лише в тому, що «призначення земель за їхніми» і розподіл їх по дільницях не поширювалося на "бродячих інородців». Їм призначалися «по зручності цілі смуги землі», в межах яких їм дозволялося вільно переходити для промислів з повіту в повіт, і з губернії в губернію. Крім того, «бродячі інородці» не брали участі в земських губернських грошових повинності. [Ix]
2. УПРАВЛІННЯ «інородців»
Докладно регламентував Статут 1822 систему управління у «кочових» і «бродячих інородців», «Стан інородців, що кочують і бродячих, - йшлося в Устав», - відрізняється: 1) непостійністю їх проживання; 2) ступенем громадянської освіти; 3) простотою вдач ; 4) особливими звичаями; 5) чином прожитку; 6) труднощами взаємних повідомлень;
7) недоліком монети в обігу; 8) недоліком способів до збування на місці лову та творів ». Звідси-наступні правила. Кожне стійбище чи улус, в якому вважалося не менш 15 сімейств, повинно було мати власний родовий управління, а стійбища або улуси, що мали менше 15 сімейств,-зараховуватися до найближчих стійбищам.
Родове управління складалося з старости і одного або двох його помічників з «почесних» і «кращих» родовичів. Староста відповідно до звичаєм обирався, або успадковував своє звання. Між своїми родовичами він міг носити «іменування князца, Зайсан н ін.», Але у зносинах з урядом завжди називався старостою.
Помічники старости вибиралися родовичами на певне чи невизначений час. Кілька стійбищ або улусів одного роду підпорядковувалися «чужорідною управі», яка з голови, двох виборних і письмоводителя.
Голова отримував своє звання спадково або за вибором, по «з стінними звичаями кожного племені». «Бродячі інородці», або «ловці», як. інакше їх називає Статут 1822 р., чужорідних управ не мали, родове управління у них обмежувалося одним старостою, яким ставали «нинішні князци та інших найменувань почесні люди, ловцями управляючі».
Права та обов'язки родових управлінь та сторонніх управ докладно регламентувалися. Родове управління як первинний осередок адміністративної організації мало «найближчий нагляд за порядком у ввіреному йому роді або наслеге». За незначні проступки воно могло карати «за звичаями кожного племені і в якості домашнього виправлення». [X]
Через родові управління виконувалися всі розпорядження уряду. Безпосередньо на них же покладався збір податей «за весь рід, як з одного неподільного особи». На сторонні управи покладалися нагляд за родовими управліннями та «місцеві розпорядження».
Останні полягали: 1) у точному виконанні всіх розпоряджень начальства, 2) в примушення до збору податей, 3) в збереженні благочиння і порядку; 4) у збереженні прав інородців від будь-якого стороннього сорому; 5) у розисканіях, за особливими випадками потрібних ». Чужорідна управа мала безпосередні зносини з земської поліцією і виконувала всі отримані від неї приписи.
Нарешті, родове управління і чужорідна управа несли і судові функції. Родове управління у позовних справах мало право «словесних судів». У справах між людьми різних стійбищ або «по незадоволення па розгляд» родового управління другим ступенем «розправи словесної» була чужорідна управа;
в справах між людьми, підлеглими різним управам, або в якості третьої й останньої ступеня «словесної розправи» у випадку «неудовольстіія» на розгляд чужорідної управи виступала місцева земська поліція.
Головним завданням «словесної розправи» було припинення незгод між «інородцями» і примирення сперечаються на заснування «степових законів і звичаїв». У її функції входив також розбір боргових позовів і справ про пенях по весільних договорами.
Вищим органом управління у «кочових інородців» була степова дума, яка складалася з головного родоначальника і виборних засідателів, число яких залежало від звичаю або потреби. Обов'язки степової думи складалися: «I) в народоісчісленіі, 2) в розкладці зборів;
3) у правильному врахуванні всіх сум і громадського майна; 4) у поширенні землеробства і народної промисловості; 5) у клопотанні у вищого начальства про пользах родовичів ». За «сем цих питань степова дума віддавала розпорядження стороннім управам і в свою чергу підпорядковувалася окружному управлінню.
Старости родових управлінь, голови сторонніх управ і засідателі стінних дум, які вступали на посаду «наступництва» або за вибором, затверджувалисягубернатором або обласним начальником. Головний родоначальник степової думи затверджувався генерал-губернатором.
Питання про бюджет «стінного управління» у вуста не 1822 р. був викладений неясно і допускав різні тлумачення. З одного боку, зазначалося, що вага старости, голови та інші посадові особи не отримують від родовичів ніякого платні та «виправляють посади але сим звань як загальнодоступну службу». [Xi]
З іншого боку, Статут підкреслював, що «зміст стінного управління складає внутрішню повинність кочових», і відзначав законність привілейованого економічного становища верхівки «степового управління»: «доходи, які званню їх присвоєні за степовим законам і звичаям з промислів і владеемих земель, залишаються в колишньому становищі ... у зборах степових законів має бути про них позитивно означено ».
У Статуті 1822 детально визначено порядок збору податей і повинностей з «інородців». Податі і повинності визначалися троякого роду:
1) казенні подати;
2) земські повинності;
3) повинності внутрішні, на утримання степового управління.
Про порядок призначення казенних податей (ясак) як податей, що затверджуються в центрі. Статут 1822 нічого не говорить. Обсяг земських повинностей для «інородців» встановлювало місцеве Головне управління. Збори на внутрішні повинності визначалися степової думою, а там, де се не було, - «суспільним вироком інородців».
Губернатор або обласний начальник становив детальний розрахунок зборів на кожен рік, в тому числі скільки з кожного роду і з усіх «інородців» у губернії чи області «належить порізно кожного найменування», а також скільки всіх зборів з душі для кожного роду. Степові думи, отримавши таке «розклад», робили «розкладки» на родові управління, останні в свою чергу розподіляли, «скільки саме кожне сімейство взнесті зобов'язана звірячими шкурами плі грошима, дивлячись по успіху промислів і станом кожного». Збір податків лежав на обов'язку родових управлінь і виготовлявся на ярмарках чи сугланах («мирське збори інородців»), але «бродячі інородці», «за повагою далеких їх поїздок для промислів», могли здавати податі в інших місцях і навіть в інших повітах і губерніях .
Особливий розділ в Статуті 1822 присвячений «казенним продажу». Казенна торгівля пройшла двояку мету: «I) доставляння необхідного допомоги по продовольству і промислів кочових; 2) умерение вільних цін на необхідні потреби». У крайніх випадках (загроза-голоду) Статут проектував продаж казенних товарів за зниженою ціною і в борг («якщо необхідність у тому належним чином буде доведена») і під відповідальність представників місцевого управління. [Xii]
Такі головний положення «Статуту про інородців» 1822
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКА царського уряду щодо корінних народів Сибіру ВО «СТАТУТУ ПРО УПРАВЛІННЯ інородців»
«Статут про управління інородцями був складений М. М. Сперанським і його найближчим помічником інженером Г. С. Батенькова. Вони намагалися якось обмежити свавілля чиновництва, посилити контроль за діями місцевої адміністрації. [Xiii]
Статут 1822 був основним юридичним документом, що визначав життя «інородців» у XIX ст. і діяли майже до Жовтневої революції. Коли в 1852 р.Анненковим, після ревізії Західного Сибіру, була представлена в II Сибірський комітет спеціальну записку про неспроможність Статуту 1822 р., вона не знайшла відгуку в уряді, н Сибірський комітет дав вказівку сибірським генерал-губернаторам «мати суворий нагляд за точним виконанням правил Установи 1822 ».
Проте записка Анненкова про неспроможність Статуту 1822 р. досить показова. Струнка система регламентації Статуту багато в чому виявилася нежиттєвий і нездійсненною.
Дослідники неодноразово відзначали надуманість Статуту в деяких його частинах. Абсолютно випадковим, не заснованим на вивченні життя народів Сибіру, був поділ їх на «осілих», «кочових» і «бродячих». Штучної була сама рубрика «бродячі», так як бродячих народів, що пересувалися без певного порядку, в Росії взагалі не було. Штучної була і конструкція родових управлінь, вимагала наявності стійбища в 15 сімейств.
При цій конструкції жива тканина родової організації - у народів, у яких вона взагалі зберігалася, - розривалася, більш великі пологи раздробляется, більш дрібні приєднувалися до інших. Прямим наслідком цього було створення так званих «адміністративних пологів». Разом з тим не можна не підкреслити, що Статут 1822-єдиний у своєму роді законодавчий документ, який не має аналогій в законодавствах Західної Європи та Америки.
Статут узагальнював і систематизував те, що склалося в адміністративній практиці управління народностями Сибіру; укладачі Статуту Сперанський і Батеньков не відкидали звичаєве право народів Сибіру, рахувалися з ним і прагнули обмежити втручання чиновників в «степове управління», обмежити їх зловживання. Фактично, правда, останнім залишилося на папері.
Багато в чому Статут 1822 р. був непослідовний. У ньому помітна тенденція підтримати економіку народів Сибіру: заборонялося насильно захоплювати угіддя «інородців» і змусити використовувати їх робочу силу, чиновникам заборонялося торгувати з ними, і метою казенної торгівлі ставилося «уморений вільних цін», тобто відоме огорожу торгової експлуатації.
Поява всіх цих статей цілком зрозуміло. Господарство основної маси «інородців», особливо народів Півночі, катастрофічно руйнувалося. Грозним ознакою цього стали голодні роки -1810, 1811, 1814, 1816 і 1817. Зростали недоїмки, фіскальна політика уряду тріщала по швах. Для того щоб забезпечити надходження податків з «інородців», потрібно було якось захистити їх від торгової кабали, яка процвітала в Сибіру, і забезпечити їм користування їх віковими угіддями.
Але разом з тим, в Статуті 1822 все це звучало декларативно. Ніяких гарантій Статут не містив. Говорячи про казенної торгівлі. Статут підкреслював, що вона не повинна надавати «ні найменшого сорому промисловості приватних людей». Подальша практика показала, що вахтери казенних магазинів входили в угоду з купцями, разом з ними роздмухувати цін на товари й нещадно грабували так опікувалися в Статуті 1822 «інородців».
Статут не містив гарантій і по лінії охорони промислових угідь корінного населення. По-перше, але було проведено жодного землеустрою (воно й не передбачалося Статутом), яке одне лише могло гарантувати збереження за «інородцями» їх земель, так як володіння і користування ними не було оформлено документами. По-друге, сам Статут у цьому відношенні відкривав лазівку, дозволяючи брати у інородців угіддя «в Оброчне зміст». По-третє, ніяких реальних заходів проти самовільного захоплення угідь Статут не передбачав.
Все це призвело до того, що і після введення Статуту 1822 року, який урочисто проголосив, що «інородці для кожного покоління мають призначені у володіння землі», в широких масштабах тривало обезземелення корінного населення Сибіру, в тому числі в Якутії. Обезземелення проходило різними шляхами: через «Оброчне зміст» та оренду, часто безстрокову, через купівлю-продаж (характерно, що в Статуті 1822 про це нічого не говориться), через самовільне захоплення.
Оголено і відкрито виступають в Статуті 1822 фіскальні цілі, які Статут і прагнув забезпечити в першу чергу. Збором податків і повинностей займалися всі інстанції «степового управління» під прямим контролем обласного управління. Сам обласний начальник встановлював, скільки з кожного роду і навіть з кожної душі належить зборів.
Статут 1822 не втручався у внутрішнє життя «інородців», в їхній побут і традиції. «Кочують інородці залишаються взагалі на колишніх їхніх правах», «кочують управляються по степових законам і звичаям, кожному племені властивим», - підкреслював Статут.
Статут надавав їм свободу в віросповідання і богослужінні (що, втім, не припиняло активної політики християнізації, що проводилася в XIX століттіцаризмом і церквою), право судочинства по дрібних цивільних справах.
Але разом з тим Статут 1822 наполегливо висував і підтримував верхівку «інородців» - патріархально-феодальну знать: «Інородці управляються власними своїми родоначальниками і почесними людьми, з яких складається їх степове управління».
Таким чином, саме в Статуті 1822 отримав законодавче оформлення намітився ще в XVII столітті союз уряду з патріархально-феодальної знаттю народів Сибіру. Підтримуючи патріархально-феодальну знать, зміцнюючи її привілейоване становище, Статут перетворював її на свою агентуру, провідника своєї політики. Разом з тим, він, не цілком довіряючи і їй, ставив її під суворий контроль адміністративного та судового імперського апарату.
Особливо в цьому відношенні підкреслювалося значення земської поліції, на яку покладаються «нагляд за сторонніми управами і родовими управліннями». [Xiv]
Статут 1822 узагальнював і систематизував те, що склалося в процесі адміністративної практікіуправленія народностями Сибіру. Разом з тим укладачі уствах Г. С. Батеньков і М. М. Сперанський прагнули обмежити втручання чиновників в «степове управління», запобігти їх зловживання, порядокстягнення податкових зборів, обмежити особисту владу «головних родових начальників» колегіальністю «установа степових дум, громадські суглани). Однак ці прагнення укладачів Статуту не здійснилися.
Царський уряд і його місцева адміністрація, як і раніше спиралися на експлуататорську верхівку - на «степову аристократію". Степові думи, родові управління перетворювалися на колегії найняв, які використовували апарат «степового управління» для своїх експлуататорських цілей. [Xv]
ВИСНОВОК
Отже, ми розглянули «Статут з управління інородцями». Як історичне джерело він має величезне значення, так як дає інформацію про управління корінними народами Сибіру в царській Росії.
Завдяки цьому джерелу ми також можемо дізнатися відомості про патріархально-феодальному устрої «інородців», про те, як руйнувалося цей пристрій царською владою, як відбувалося обезземелення «інородців».
Крім того, по «Статуту» ми можемо з'ясувати політику царизму щодо «інородців». «Статут» мав суперечливий характер. Безсумнівно, його укладачі мали благі цілі при складанні. Але в той же час, при аналізі джерела, можна помітити недоробки в «Статуті», протиріччя, які згодом зіграли важливу роль у житті «інородців», погіршуючи їхнє становище. Хоча, звичайно, запровадження «Статуту» регламентувало відношення з «інородцями» і убезпечувало їх від сваволі.
9. Тоталітаризм (totalitas, лат. – повнота) - державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. він склався в певну політичну систему.
У протилежність автократичним режимам середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність державного контролю і намагається регулювати кожний аспект життєдіяльності суспільства. У 20-х роках XX ст. для характеристики встановленого в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і у науці про політику. Концепція тоталітаризму - політичного режиму, державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханні Арендт, Карла Фрідріхсона, Збігнєва Бжезінського та ін.
Ідеологія у тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь «на всі питання» життя людини, включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики. Політичні лідери і активісти, що виступають прихильниками панівної ідеології, стають основною керівною силою в процесі впровадження ідеологічних норм в повсякденне життя. Стрижнем або ядром політичної системи стає політична партія...
По своїх катастрофічних масштабах і наслідках німецький націонал-соціалістичний і радянський комуністичний режими - безперечні лідери серед державних тоталітарних диктатур. Їх опису і аналізу вже присвячені десятки і сотні книг. Ідея порівняння двох режимів «висіла в повітрі» вже давно, але постійно на заваді стоїть брак даних... Тому будь-яке порівняння є поверхневим.
Стосовно злочинів і репресій...
На зіставлення масових злочинів Радянського Союзу і Німеччини було накладено табу в обох країнах, але по-різному і за різних причин. Як і у СРСР так і в гітлерівській Німеччині ці злочини офіційно не признавалися і замовчувалися. Для Німеччини акцентування на зображенні масових злочинів в СРСР додавало якусь завісу і навіть «легітимність» фактам німецького нападу на СРСР і винищування євреїв та комуністів...
Оскільки німецькі злочини стали предметом судового розгляду фактично відразу ж після їх здійснення, була лише обмежена можливість для знищення або «виправлення» архівних документів і інших доказів цих злочинів. З поразкою Німеччини у війні ті, хто мав до цих документів безпосереднє відношення і був би зацікавлений в подібних вилученнях, втратили щонайменшу можливість доступу до них. У разі ж сталінізму і КДБ така можливість була і зараз вже вкрай важко судити про те, в якому ступені документи піддалися концептуальній «зачистці». Саме тому, питання про те, де кількість жертв була масовішою є дискусійним.
Відмінною особливістю режиму в Німеччині було і те, що всі еліти (окрім єврейських) були збережені, церква продовжувала функціонувати, зберігся приватний характер власності і управління у промисловості, була значно менша, аніж в СРСР централізація державної влади...
Як СРСР, так і націонал-соціалістична Німеччина були диктатурами, між якими було немало як спільного, так і відмінного. Кожна з двох диктатур залишила після себе кривавий слід численних жертв - як безпосередньо страчених, так і померлих «своєю смертю», головним чином з голоду, свідомо передбаченого або ненавмисно допущеного. Визначальними при виборі «контингенту» жертв для сталінізму були соціальні критерії, а для націонал-соціалізму - етнорелігійні.
«Більшість радянських жертв загинули як класові супротивники режиму, причому загинули вони, як правило, не по злому наміру, а «по халатності» або «по недбалості» - Москві було просто наплювати на те, що мільйони селян голодують на спецпоселенні. Основною метою Гулагу починаючи з 1928 року було не знищення людей, а їх ідеологічне перевиховання, але ще головніше - експлуатація їх праці в рамках індустріалізації.»
Просто гігантські відмінності були і в області економічної сфери: у СРСР, де признавалася тільки державна власність на засоби виробництва, державно-планове і централізоване управління проникало в економічне життя набагато глибше, ніж в Німеччині.
Радянська і нацистська ідеології були спрямовані в абсолютно протилежні сторони: перша орієнтувалася на Просвітництво, а друга - на Контрпросвітництво. Сталінізм обгрунтовував свої вбивства класичними тезами європейського Просвітництва, такими, як прагнення до загальної рівності і рівноправ’я, а націонал-соціалізм, навпаки, виходив з позиції критиків Просвітництва, що затверджували максимум відмінностей між всіма. Обидві системи тим самим належать до певної частини загальноєвропейської духовної традиції.
Ще однією відмінною особливістю є те, що сталінізм розправлявся з більшістю своїх жертв в мирний час, а націонал-соціалізм - під час війни. Сталінізм «бив» переважно по «своїх» громадянах, тоді як націонал-соціалізм - по «чужих», тобто по іноземцях. Звідси надконцентрація втрат від обох диктатур в СРСР і в Східній Європі - в порівнянні із Західною Європою або самою Німеччиною.
Сталінський тоталітаризм пояснювався як захист від постійно ворожого оточення капіталістичних країн. Він був більш радикальний...
Кінець ХХ ст. ознаменувався крахом тоталітарних режимів. Це в черговий раз показало, що жодне суспільство не буде довгий час перебувати у стані «слухняної маріонетки». Безперечно, що тоталітарні режими в СРСР і у гітлерівській Німеччині були надзвичайно масовими і впливовими у свій час, однак, їх аж ніяк не можна відносити до однієї когорти... Вони відрізняються між собою і в ідеологічному, і в економічному, і в соціальному, і, навіть, в культурному планах...
Зробити висновок, хто ж був кращий – Сталін чи Гітлер не те що складно, а, як на мене, зараз неможливо через брак фактів і даних (все, що ми маємо на сьогоднішній день – це тільки загальна і досить абстрактна картина)…