72. Конституційне законодавство в Західній Україні під Австро-Угорським пануванням (кін. Хіх - поч. Хх ст..).

У 1867 році австрійський рейхстрат (парламент) прийняв нову конституцію, яка перетворила Австрійську імперію на Австро-Угорську монархію та діяла до розвалу останньої у жовтні 1918 року. Вона дала всім народам в імперії широкі можливості для боротьби за владу в державі.

Структурно конституція складалася з низки окремих конституційних законів, що присвячувалися конкретним сферам суспільного регулювання: про загальні права громадян, про імперське представництво, про здійснення урядової влади, про встановлення імперського суду, про судову владу тощо.

Базовим був Закон про загальні права громадян, ухвалений 21 грудня 1867 року. Згідно з цим основним законом, проголошувалася рівність усіх громадян імперії перед законом, однакові можливості в зайнятті державних посад, свобода пересування, недоторканість приватної власності, таємниця листування, право подавати петиції і прохання, свобода слова і друку.

Законом про загальні права населення та постановою центрального уряду від 21 грудня 1867 року було визнано рівноправність усіх народів імперії, право кожного народу зберігати і плекати свої мову, звичаї, традиції, релігію.

В основному законі проголошено свободу зборів та організації політичних і громадських об’єднань. Це положення регламентували закони про об’єднання і про збори (15 листопада 1867 року). Вони значно спрощували й полегшували процедуру створення об’єднань.

До Конституційного закону про загальні права громадян було долучено низку законодавчих актів, виданих раніше. Зокрема, Закон про захист особистої свободи (27 жовтня 1862 року), в якому зазначалося, що ув’язнення особи може відбутися тільки відповідно до судового рішення. Громадянина могли затримати буз дозволу судових властей до 48 годин.

На основі конституції 1867 року, було прийнято ряд законів, що стосувалися таких важливих сфер громадського життя, як школа і церква. Контроль над школами передавався від церкви державним органам.

Окремий закон уточнював порядки щодо преси, розширюючи права видавців і посилюючи регламентацію функціонування цензури.

Дозволялися страйки, якщо їх було належним чином підготовлено й вмотивовано.

73. Кодифікація кримінального права в Західній Україні за доби імперії Габсбургів (кін. Хvііі – поч.. Хх ст..).

Кримінально-правові відносини на західноукраїнських землях у період австрійського панування врегульовувалися на основі декількох кодифікацій кримінального права.

Перший австрійський кримінальний кодекс (1768) – кримінальне уложення, видане з ініціативи імператриці Марії-Терізії (Терезіана), - у своїх двох частинах урегулював кримінально-правові відносини в царині процесуального та матеріального права. Втім, його чинність на територію західноукраїнських земель (Галичина) було поширено лише через два роки після їх загарбання (1774), і тільки в частині процесуального права. Кодекс базувався на становій, феодальній системі судочинства, а отже пропонував інквізиційний процес розгляду справ – тортури. Жорстка система покарань – спалення, колесування, четвертування, відрубування голови.

Наступний кримінальний кодекс (1787), що містив характерні для буржуазного права положення, пов’язують з ім’ям імператором Йосифа ІІ. Цей кодекс скасував смертну кару. Її могли застосовувати тільки за рішенням надзвичайних судів. Протиправні діяння вперше поділялися на кримінальні злочини (їх розглядали суди) і менш серйозні правопорушення – політичні злочини (розглядали адміністративні органи). Однак, система покарань, що мала феодальний характер й надалі залишалася досить суворою.

Кримінальний кодекс, підготовлений впливовим у вищих австрійських колах того часу віденським професором – криміналістом Зонненфельсом після запровадження (1797) у Східній Галичині, з незначними змінами було проголошено чинним (1803) в усій Австрійській імперії. Структурно кодекс поділявся на дві частини (злочини і тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала по два розділи. Один із розділів обіймав норми кримінального та матеріального права, а другий стосувався процесу. Кодекс поновлював смертну кару за державну зраду, вбивство, фальшивомоненцтво і підпал. Поділяв протиправні діяння на тяжкі злочини, кримінальні проступки, тяжкі кримінальні й тяжкі поліційні проступки.

Нова редакція кримінального кодексу (1852), який у Галичині діяв аж до введення там польського кримінального кодексу (1932). Кодекс пропонував поділяти всі протиправні діяння на злочини і проступки.

Тілесні покарання було скасовано загальноімперським законом у 1867 році, але в Галичині тривала дія цісарського патенту (1854) ,що передбачив як додаткове покарання побиття палками.

Був прийнятий військово-кримінальний кодекс у 1855 році.

У другій половині 19 – початку 20 ст. перебіг судочинства у кримінальних справах регулювали два кримінально-процесуальних кодексів. Перший (1853) – позначився скасуванням інквізиційного процесу, натомість уводили змагальний процес. Наступний кримінально-процесуальний кодекс (1873) установив усність і гласність процесу, допускав участь громадськості (суду присяжних) у розгляді тяжких злочинів. Цей кодекс із незначними змінами проіснував до розпаду Австро-Угорщини, а на території Галичини – аж до введення там польського кримінально-процесуального кодексу (1928).