1.2.Типи і види фінансової політики.

На сучасному етапі відомі три типи фінансової політики: класична, планово - директивна, регулююча. Основу кожної з них становили відповідні економічні теорії.

Класична теорія практично відводила державі «роль нічного сторожа». Основа фін. політики, на думку «класиків», - досягнення повної свободи ринкових відносин. Саме ринок є основним регулятором, що сприяє у всіх випадках економічному зростанню та збалансованості ресурсів суспільства. Держава повинна забезпечити функціонування ринку певними правовими нормами, прагнучи мінімізувати всі державні витрати, що представляють собою додаткові витрати для підприємця.

Планово - директивна теорія виводила на передові позиції відносини планомірності, систему директивних планово - розподільчих функцій держави на основі жорсткого виконання планових показників розвитку економіки, що забезпечувало превалювання натуральних показників, за якими йшло перерозподіл грошових ресурсів у системі державних фінансів і фінансів державних підприємств, а також галузевих міністерств у пропорціях, суворо визначених планом. Це передбачало жорстку централізацію і перерозподіл через державний бюджет значної частини фінансових засобів, що створюються в економіці. Дана система була строго орієнтована на внутрішні фінансові ресурси країни, ігноруючи міжнародний рух капіталу за винятком державних позик.

Регулююча теорія, в основу якої покладена економічна теорія Дж. М. Кейнса і його послідовників, передбачає втручання держави в циклічний розвиток економіки за допомогою певних фінансово - кредитних інструментів (бюджету, податків, ставок відсотка та інші).

2. Дослідження фінансової політики України на сучасному етапі.

Сучасна податкова політика спрямована на уніфікацію засад розбудови

податкових систем окремих держав, що пояснюється світовими інтеграційними

процесами. Особливо чітко це спостерігається в рамках міждержавних

утворень, наприклад ЄС. Останніми роками реформування оподаткування у

державах, що входять до складу різних міждержавних об’єднань, здійснюється

у напрямку приведення національних податкових законодавств у відповідність

зі спільними вимогами. При цьому схожість досягається як в частині правових

норм, які визначають склад податків та зборів, так і в частині норм, які

врегульовують порядок їх вирахування та сплати.

У процесі розробки податкової політики враховуються інтереси усіх

сторін податкових відносин. На практиці податкова політика реалізується через

відповідний податковий механізм, що являє собою сукупність організаційно -

правових форм і методів управління оподаткуванням. Держава додає цьому

механізму юридичної форми через податкове законодавство.

Цілком зрозумілим є те, що податкова політика будь-якої цивілізованої

держави має бути спрямована на створення сучасної системи оподаткування,

що максимально відповідає як інтересам держави і суспільства, так і окремо

взятого платника податків. Досягнення цієї мети є можливим через підвищення

якості правового регулювання.

Наші досягнення у сфері формування податкової системи оцінюються

досить неоднозначно. Зокрема, за роки незалежності відбулися позитивні

зрушення: зменшено кількість податків і звільнень від оподаткування, знижено

податкові ставки й розширено базу оподаткування, істотно поліпшилася

практика адміністрування податків. Варто зауважити, що протягом останніх

років зазначені позитивні тенденції набули більшої цілеспрямованості й

динамічності. Так з введенням в дію Податкового кодексу України

відбувається впорядкування нормативної бази, змінено більше 20 законів та

більше 50 підзаконних нормативно-правових актів, у деяких випадках

неузгоджених між собою. Для стимулювання ділової активності та розвитку

економіки зменшено кількість загальнодержавних податків на 11; виведення за 11

межі податкового законодавства; переведення до місцевих податків і зборів

– 1; вдосконалення чинної структури рентно-ресурсних платежів за рахунок їх

диференціації – 3 платежі; скорочення місцевих податків і зборів на 10.

Крім того Податковим кодексом України передбачено поступове

зниження ставок податку на прибуток з 25% до 20%, ПДВ з 20% до 17%;

спрощення адміністративних процедур та зменшення навантаження на бізнес-

середовище; стимулювання інноваційно-інвестаційної діяльності, що в свою

чергу є одним із засобів податкової конкуренції; запроваджено спрощену

систему оподаткування малого та середнього бізнесу.

Заслуговують на увагу заходи, що вживались у сфері грошово-кредитної

політики, як складової фінансової політики, української держави. Регулювання

грошового обігу здійснюється як на економічних, так і на адміністративних

засадах, що передбачені діючим законодавством. В умовах ринкової економіки

більш вдалим є застосування економічних методів державного регулювання

грошового обігу. Прикладом економічних методів виступає перевага у

використанні безготівкових розрахунків, оскільки останні є дешевшими, на

відміну від розрахунків готівкою. Це стимулює підприємства та організації

застосовувати у розрахунках систему безготівкових платежів.

Щорічно Національний банк України визначає основні напрямки

державної грошово-кредитної політики та передбачає конкретні заходи,

спрямовані на підтримку купівельної спроможності гривні та її валютного

курсу. Головними цілями грошово-кредитної політики на сьогоднішній день

залишаються: боротьба з інфляцією, підтримка курсу внутрішньої валюти по

відношенню до провідних валют світу, підтримка позитивного платіжного

балансу держави.

Грошово-кредитна політика (монетарна політика) – політика, що

здійснюється центральним банком країни і є визначеною сукупністю заходів у

сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на забезпечення стабільності

національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, 12

регулювання економічного росту, забезпечення зайнятості населення та

вирівнювання платіжного балансу країни .

Під час вироблення грошово-кредитної політики слід виходити з

конкретних історичних умов, тобто відповідати етапу розвитку суспільства,

враховувати особливості внутрішньої та міжнародної ситуації, а також

розраховувати на реальні економічні та фінансові можливості держави.

Недосконалість законодавчої бази у сфері фінансів, протиріччя та

дублювання положень кодифікованих актів ускладнюють правозастосовну

практику та провокують необхідність їх вдосконалення. Підвищення

ефективності фінансової політики держави нерозривно пов’язане із

впровадженням у життя власних правових принципів, юридичних форм та

методології. Від якісного підходу до вироблення фінансово-правових категорій

залежить практична значимість фінансової діяльності у суспільному житті.

2.1. Стан та тенденції реалізації фінансової політики України.

У фінансовій політиці знаходять своє відображення корінні інтереси суб'єктів суспільства: фізичних і юридичних осіб, та їх взаємо­відносини з державою. Щоб фінансова політика могла сприяти розвитку економіки та економічній політиці, вона повинна своєчасно виявляти потребу у фі­нансових ресурсах певної ланки народного господарства та джерела їх мобілізації. Причому мобілізація необхідних ресурсів не повинна об­межувати розвиток окремих підприємств чи суб'єктів суспільства.

Фінан­сова політика є об'єктом дослідження провідних економістів, представників законодав­чих та виконавчих органів на різних рівнях влади. Серед вітчизняних науковців, які присвятили свою діяльність розв'язанню питань форму­вання фінансової політики різних територіальних рівнів, слід виділити дослідження М.Азарова, В.Базилевича, О.Барановського, О.Василика, А.Гальчинського, В.Геєця, Л.Єрмошенка, М.Карліна, С.Ковальчук, І.Луніної, І.Лютого, В.Опаріна, В.Федосова, Ф.Ярошенка, І.Чугунова та багатьох інших.

Фінансова політика в частині податкової та бюджетної політик має орієнтуватися на загальноекономічні пріоритети та відповідати обґрунтованим параметрам, серед яких виділяємо такі важливі показники структури державних видатків:

– параметри інвестиційної активності держави (частка державних інвести­цій у ВВП);

– "базові" державні видатки, які включають у себе фінансування загально­державних функцій, що забезпечують дієздатність держави та надання нею мінімального набору суспільних послуг;

– рівень "соціалізації" бюджету (частка соціальних трансфертів у ВВП) .

В цілому, ефективність фінансової політики залежить від обсягу фінансо­вих ресурсів, які необхідні для задоволення визначеного рівня потреб соціально-економічного розвитку суспільства.

Економічна теорія зазначає, що під час кризи повинно бути скорочене оподаткування, що призведе до зменшення доходів до бюджету, і збільшенню витрат - ти самим свідомо провокуючи дефіцит державного бюджету. А у період подальшого підйому необхідно збільшити податкові надходження і зменшити видатки уряду, так позитивне бюджетне сальдо піде на покриття державного боргу, що виник у період спаду.

Україні в даній кризовій ситуації, з огляду на ризики скорочення експортоорієнтованого виробництва внаслідок падіння світового попиту та ускладнення платежів за експортними операціями, необхідно здійснити комплекс заходів, спрямованих на розширення внутрішнього попиту на групу експортоорієнтованих товарів і, тим самим, посилення ролі внутрішнього виробництва. Для цього достатньо буде започаткувати нові інфраструктурні та житлові будівельні проекти, що фінансуються з бюджету.

Зважаючи на ризики виникнення фінансової нестабільності, доцільно переглянути бюджет, збільшивши обсяги капітальних видатків, у тому числі будівельних, не посилюючи при цьому дефіциту. Також важливо передбачити створення Стабілізаційного фонду, кошти якого спрямовуватимуться на забезпечення всіх гарантійних зобов’язань держави, що посилить довіру до намірів уряду проводити виважену та збалансовану бюджетну політику.

Під час фінансової кризи стратегічним напрямом діяльності уряду є стимулювання збільшення інвестицій у реальний сектор національної економіки. Також необхідно ухвалити низку законопроектів, розроблених урядом і спрямованих на підвищення інвестиційної привабливості України.

В умовах фінансової кризи потрібно обережно здійснювати витрати на соціальні програми. Хоча витрати на соціальні програми стимулюють сукупний ринковий попит, надмірне захоплення ними призводить у кінцевому підсумку до зменшення зацікавленості частини населення в підвищенні власного життєвого рівня, тому підтримка має бути на рівні мінімальної достатності. Водночас слід враховувати можливості бюджету щодо здійснення таких заходів на середньо- і довгострокову перспективу. Пріоритетними напрямами державного фі­нансування мають стати загальнодержавні функції, інвестиції в інфраструктуру та фундаментальну науку, забезпечення мінімальних соціальних стандартів з одночасною розбудовою змішаної пенсійної системи та системи медичного стра­хування. Успішність реалізації такої моделі у США, Новій Зеландії, Ірландії та окремих країнах континентальної Європи .