1. Пізнання як філософська проблема

Гносеологія – теорія пізнання, що досліджує умови, можливості, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності.

Епістемологія – для характеристики наукового пізнання; синонім гносеології.

Аспекти пізнання: інформаційний – процес здобування знань, створення образів, моделей реальності, діяльнісний (активістський) – прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини) і смисловий – бажання досягти стану досконалості.

Основні складові процесу пізнання: об’єкт, суб’єкт, знання.

Суб’єкти пізнання – людина і людство в їх історичному розвитку і активному пізнавальному відношенні., що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та передає їх новим поколінням.

Суб’єкт історичний і діє на основі універсальних схем, вироблених людством та удосконалює їх.

Об’єкт пізнання – це та реальність (фрагмент реальності), що втягнута в людську пізнавальну діяльність у зв’язку з інтересами, цілями суб’єкта пізнання. Об’єктивна реальність – все, що існує.

Знання – ціль і результат пізнавальної діяльності, вищий рівень інформації, що функціонує в сусп-ві. Виступає формою перетворення пізнання з діяльнісної в буттєву.

Надання ідеальності свідомості матеріального характеру.

Будь-яка інформація стає знанням у мірі, в якій вона набуває знакової форми (набуває значення і смислу).

Пізнання не зводиться лише до науки.

Види пізнання:

• практичне (буденне) – пов’язане з повсякденним досвідом і діяльністю людей (набуття певних вмінь – перший рівень соціалізації);

• ціннісне – релігійно-містичне, художнє;

• наукове – пов’язане з формуванням науки;

• світоглядне – пов’язане з уявленнями людини про світ і саму себе (філософське).

1. Як об’єкт дається суб’єкту?

Демокріт – витікання атомів, теорія відображення.

Платон, Гегель (ідея тотожності світу і мислення).

2. Чи пізнаваний світ? Оптимізм і агностицизм.

3. Чим перевіряється достовірність знань?

4. Як відбувається адекватне засвоєння знань?

Наскільки адекватно об’єкт відображається в знанні.

Проблема достовірності знання і проблема істини.

3 Підходи:

- пізнавальний оптимізм;

- скептицизм;

- агностицизм (Берклі, Кант, Пуанкаре, Бергсон). Пов’язаний із суб’єктом.

2. Пізнавальний процес і теорія істини. Основні концепції істини

Принципи теорії пізнання:

1. Об’єктивності – об’єкт існує не залежно від суб’єкта. Зміст знань не залежить від конкретної людини і людства.

2. Відображення – класичний: 1) споглядання світу; 2) механічна причинність (детерміністичні процеси); 3) поєднання всіх способів і механізмів формування об’єктивно істинного знання.

2 аспекти: 1. Відображення розглядали як процес – постійне виникнення і вирішення протиріччя між суб’єктом і об’єктом, об’єктом і знанням, між індивідуальним і загальним у пізнавальному процесі. 2. Відображення як результат – співвідношення того гносеологічного образу, який виникає, і об’єкта.

3. Історизму – осмислення і вдосконалення пізнавального процесу в його розвитку (центральна проблема – для Нового часу).

4. Практики – розглядається як основа, ціль пізнання і критерій істини.

5. Творчої актуальності суб’єкта – змінює сучасне розуміння пізнавального процесу, оскільки наголошує на конструктивній ролі суб’єкта. „Здатність людини запитувати в буття”).

Процес пізнання – це діалектичний процес взаємодії чуттєвого та раціонального рівнів пізнання.

Діалектика чуттєвого і раціонального пов’язані з тим, що:

1. Ці рівні взаємопов’язані і разом з тим здатні до взаємодоповнюваності та взаємопереходу.

2. Вони визначаються з боку практики, формуються через життєтворчість, життєдіяльність.

3. Постійно відтворювана суперечність між чуттєвим і раціональним є внутрішнім фактором розвитку пізнання.

Чуттєве – почуття стають розумними, а не чисто біологічними.

Раціональне – через чуттєве пізнання, через досвід.

Петрушенко виділяє синтезуючий рівень, але цей синтез є постійним.

Істина як результат процесу пізнання.

Істина носить не об’єктивний, а гносеологічний характер. Вона виражає мету і ціль пізнання, і є властивістю знання, а не об’єктивної реальності як такої.

Для класичного підходу характерно: розглядалася як міра об’єктивного змісту знань, як вірне, адекватне відображення об’єкту пізнаючим суб’єктом.

В теорії пізнання склалися такі концепції істини:

- кореспондентська (класична) – адекватність знань і об’єкта пізнання;

- конвенціальна – договірний характер істини (пов’язаний з науковим співтовариством);

- прагматична – контекст практики, корисність знання для досягнення конкретного ефекту;

- регулятивна – оптимальність взаємодії людини зі світом.

Заблудження – невід’ємна сторона процесу пізнання.

Помилка пізнання обумовлена складністю пізнання (характер помилки – логічний).

Обман – процесу і об’єкту пізнання, обумовлений історичною обмеженістю людського розуму і практики на конкретному історичному етапі людського розвитку.

Заблудження і обман пов’язані як несвідоме використання і свідоме приховування знань.

Класичний підхід до розуміння істини дозволяє виділити серед її характеристик наступні:

1. Об’єктивність – такий зміст знань, який не залежить від суб’єкта пізнання.

2. Абсолютність і відносність істини – прагнення до вичерпного знання у будь-якій сфері, але є відносність. Її характеризує історичність. Відносність істини виражає її залежність від тих чи інших умов наближення наших знань до реальності.

В будь-якій відносній істині є елемент абсолютної.

Діалектика абсолютної і відносної істини виражається в тому, що відбувається постійна взаємодія цих гносеологічних характеристик в процесі реалізації нових можливостей людського пізнання і його незавершеності.

3. Конкретність.

Нові моменти в підході до істини:

1) Розгляд істини як процесу – врахування змін в об’єкті пізнання тощо.

2) Проблема критерію істини: досвід, ясність думки, логічні процедури, користь.

3) Критерій практики.

В XX ст. виникає некласичний підхід до істини, яка пов’язується з людською ЖД. Виникає екзистенціальний підхід до істини як осмислення життєвого змісту тих знань, які людина отримує і використовує (коеволюція людини і природи).

Характеристики істини:

1. Істина як характеристика проектних, творчих устремлінь людини. Набуття істиною людського виміру.

2. Ідея множинності і багатовимірності істини (сприйняття різних істин, їх співіснування). Сприяє розкриттю людини, її духовності.

3. Істина як форма організації соціального досвіду.

4. Діалогічність істини – істина як форма взаємної злагоди, коеволюції людини і природи. Ідея відкритості істини. Філософська віра є способом досягнення такої істини, яка набуває культурного виміру, а не лише пізнавального.

Тема: Філософія науки і техніки