5. Основні напрями релігійної ф. XX ст.

Неотомізм, тейярдизм, антропологічна течія.

Неотомізм – офіційна доктрина католицизму.

Марітен, Жільсон, Бохенський.

Традиційна проблематика: проблема Бога.

2 Тенденції:

1. Традиційна – звернення до доведень існування Бога, тлумачення.

2. Ствердження того, що Бог раціонально не м.б. витлумачений.

Основний спосіб пізнання Бога: поєднання теології одкровення, раціонального богослов’я та метафізики.

Проблема співвідношення віри і розуму.

Переосмислення ролі релігії у всій європейській культурі. Критика недоліків НТП. Прагнення узгодити християнство з сучасною культурною ситуацією.

Т.де Шарден „Феномен людини”.

Намагається досягнути синтезу наукового, релігійного та філософського знання і створив еволюційну теорію ВсесвітуЮ показавши, що еволюція духу здійснюється через ускладнення матерії.

„Еволюційний христогенез”. Побачив існування антропного принципу.

Космогенез – вчення про космічну еволюцію як процес необоротних змін, спрямованих до точки Омега шляхом розширення і згортання внутрішньої зосередженості, накопичення та ускладнення духовно-енергетичної субстанції.

Еволюція – космічний цілеспрямований процес, у ході якого матерія – енергія, що складає Всесвіт, прогресивно розвивається.

Основні ступені еволюції:

- переджиття

- життя

- думка

- супержиття.

Людина – це продукт природи і трансцендентна щодо неї. Пов’язана з свідомістю, рефлексією, ментальністю, духовністю.

Людина виступає одночасно і як випадок, і як антивипадок.

Еволюція не закінчена, а продовжується в тій мірі, в якій людство об’єдн. в співтовариства із зростаючою диференціацією індивідуальних функцій і відповідно зростаючому рівню взаємозв’язків.

Приходить до поняття „ноосфера”.

Протестантська теологія: Барт, Тілліх.

Наголошують на неможливості розумового осягнення Бога і перевазі віри.

Віра досліджується як інтимно-індивідуальне явище, що може лише переживатися.

Важлива місія людини перед Богом – культуротворення.

Фундаментальна характеристика людини – її турбота про сенс свого буття.

Тема. Людина і світ. Граничні засади буття людини у світі

1. Світоглядні засади осмислення проблеми Людина – Світ.

2. Буття, світ, універсум : філософське тлумачення.

3. Проблема єдності та багатоманітності світу у Ф. субстанція матерія.

4. Простір і час. Людино вимірність простору і часу.

5. Рух та розвиток. Основні концепції розвитку в класичній та сучасній Ф. і науці.

Нестреренко. Вступ до Ф., Бичко. Філософія. Р 2, теми 2-6. Петрусенко

Онтологія і метафізика

Аристотель : Ф.= метаф

Гегель розділяє Ф. як метаф. через призму людського буття – Хайдегер.

Метаф розглядається, як більш широке поняття . Відповідь на питання – «Що є першобуттям?» Онтологічна відповідь на питання «Яким є буття?»

Т. ч. проблема буття – проблема сутності всього існ. а також проблема єдності світу

як цілого.

Ця проблема має найширший ступінь узагальненості і постає як сенсоутв. Орієнтир у світорозумінні. П.Б. є сенсоутворюючою

Парменід:

• буття – поняття, яке має мислитися без суперечностей;

• фіксує максимум європ. розуміння буття Б.є, а неб немає,…

В рамках зміни людського усвідомлення проблеми буття формувалась і змінювалась

парадигма такого осмислення.

З парадигми

1.Субординативна- пошук переконливих онтол аргументів стосовно розуміння світу як руху від вищого до віщого, від простішого до складнішого. Пошук ієрархії поза людиною. Об’єктивістський підхід

Атом Демокріта. Механістична картина світу. Прагнення людини знайти об’єкт засади світу

Августин – творення Світу, гріхопадіння, II пришестя

2. Діяльнісна – орієнтувалась на людину і, поч. від епохи Відродженя, через нім. Класичну і марксизм формує лінію активно діючого суб’єкта

Л. прагне пристосувати світ до себе, при цьому усвідомлюючи необхідність пошуків способів укоріненості в світі.

Розгляд людськ буття як соціального світу взаємозв. між людьми.

Соц-ть поступово перетв на об’єкт і незал від Л силу, в якому Л все тяжче себе реалізувати

3. Екзистенціальна і синергетична парадигма – переорієнт. в бутті на людину як істоту духовну, відкриту, незавершену, яка є невід’ємною частиною універсаму і прагне до самовизначення в бутті.

В рамках с.п. буття . розгл. в усій його багатоманітності, поліфонічності , не ієрархічності, що позбавлене б-я наперед здатності поєдн. сх. і зх. парадигм.

Поєднання різних картин світу (реліг., наук., художньої, філософської)

Картина світу форм на рівні світороздум і поєднує світопоясн і світотлумачення. Вона виступає як певна цілісність і с-ма, яка вкл в себе різні аспекти розуміння світу.

Виділяють к.с. :

• міфологічну

• релігійну

• художню

• наукову

• філософську.

Деліг к.с. неможлива поза вірою форм як ієрархічна, повяз з існ певних абсолютів (істина, добро, краса). Нетерпимість до наукової к.с неприйняття міжнародних засад, догматичність.

НКС – домінув для європейської культури. Була спрям протягом всієї історії людста на вироблення с-ми дістов знань про буття (з XVII ст.)

Характеристики :

• прагне до об’єктивності

• відбув. Протиставлення суб’єкта і об’єкта (об’єкт реальності)

• основним способом осягнення світу виступає раціонально отримане знання

• ціль – істина отримана силою Людини

• понятійність аргументів

• класична – була розділена між візними науками

• прагнення до механістичного погляду на світ.

Філософська к.с праггне до подолання недоліків, які існують в цих картинах, спрямо-*а формув цілісна к.с на кожн **** людської культури і також пов’язана з прагненням людини до визначення свого місця в світі.

Завдяки рефлексії Ф прагне до подолання опозиції, яка склалася.

В ФКС поєднані різні типи знання: як наукові, так і поза наукові, зокрема повсякденне,…

Осмислення різних способів людських світоглядних пошуків.

Більш динамічна і відкрита ніж релігійна і наукова к.с

2. Буття – це найперша визначеність всього існуючого, абсолютна умова наявності в предметі тих чи інших ознак

У смисловому відношенні буття передує багатоманітності світу.

Спів від із категорією «Небуття».

Проблема буття і небуття має відмінні підходи в с.х і з.х Ф

До Парменіда: космос – буття, хаос – небуття. Важливі для міфології : Платон символ буття – єдине Потенціальність.

Сх.. Ф З.х Ф

Буття у Сх. Ф є породженням небуття яке потім знову повертається до небуття.

Тому саме небуття розглядається як творче, позитивне і справжнє.

З ніщо може проявитись будь-що. Перевага вічності на тимчасовістю і плинністю.

Першосутності – як певні енергії, стадії, тоді як в античності – речовинні.

Зх Ф – лише 1 рівень у буттєвості буття.

Східне ніщо – креативне, а хаос потрібно подолати (впорядкуванням)

Міфологія орг як спосіб пояснення буття, в якому виникає Ф

Зх – креативністю характеризує буття. З нічого нічого не віникає => потреба вивчати буття, в його багатоманітності => знайти образ буття.

Бог творить світ не з нічого , а з себе.

Бог характеризується буттєвістю.

Співвідношення категорій буття і небуття – виступають як взаємо доповнювані і виникають в людському осмисленні не просто як певні протилежні стани, а набувають цілісного вигляду

Буття перебуває в постійній загрозі небуття

XIX-XX ст. завдяки Ф життя, Хайдегеру, Гуссерлю – предметність, можл пізнавання світу повязан з людиною (онтологія людини) Аспект смислової наповненості буття. Буття дається Людині через смисл, перехід від буття, яке існує поза Людиною до конструювання буття.

Здатність людини до відповідальності.

Можливості буття які можуть виявлятися, залежать від нас

Інтернаціональність(спрямованість) буття.

Сучасне розуміння буття виявляється в рисах :

Буття не зводиться до наявного, спостережуваного, чуттєвих форм буття.

Буття не обмежується пізнаними фрагментами оточуючого світу.

Буття – це становлення, постійний перебіг великої кількості можливостей. Буття не впадає в небуття, лише коли воно є становленням.

Смислова пов’язаність Буття і небуття виражається поняттям суще.

Зустрічається як поняття у Аристотеля.

Суще – це онтологічна категорія , що позначає сутність різноманітних проявів буття.

Б - я річ чи суб’єкт в аспекті їх причетності до буття

Онтологічний абсолют(можливості буття бути опред’явленим)

Буття з т.з сущого – певна смислова орг-ція, впорядкованість світу, що допомагає буттю ставати невтаємниченим і виступати як протилежність небуттю.

Трансцендентне – буття звернене до Т як абсол повнотою і точною відміною, що виходять за межі буття, а з іншого боку – як зняття чи трансформація фундаментальних засад наявного буття.

Поняття космосу, яке вжив для означення світу як структурно організованої і впорядкованої цілісності

(Б-я і соц впорядкована цілісність)

Всесвіт – сукупність реальних речей і процесів які досяжні для спостереження і вивчення людиною.

Універсум – виражає реальний процес взаємодії різних виявів буття. Це здатність всієї повноти можливостей існування багатоманітності буття.

Характ Б. як таке, що знаходится в процесі розвитку це – те, що є. і те, що може бути

Світ – фіксується сфера відношень буття до власного Б Людини в світі

Воно виражає суще в його існуванні для Людини, виявляє ставлення Л до сущого.

Буття дається Людині через смисл і виступає як певна смислова сітка реальностей, які Людині не байдужі.

Людина вкорінюється у світ лише у тій мірі, у якій вона осмислює своє буття у ньому.

Світ відкривається Людині як процес життя, як життєвий світ і як процес випродуковування і прояснення людиною самої себе(осягнення смислів, можливостей)

3. Проблема єдності і багатоманітності світу виявляється через :

1. Пошук першооснови як поєднання цієї багатоманітності.

2. Дослідження проблеми змінності світу і пошук механізмів цієї змінності.

Субстанція, матерія

Поняття Субстанція виразило тенденцію єдності буття як єноності сутності, сутності та існування.

В її розумінні виділяються аспекти:

1. Її якісна інтерпретація як незмінного начала – метафаз. підхід (Гегелівське розуміння)

Як змінної сутності, що знаходиться в процесі саморозвитку (діалект підхід в Гегелівському розумінні)

2. Кількісна інтерпретація

• Монізм – ідеалістичний, матеріалістичний

• Дуалізм

• Плюралізм

Матерія – це поняття для позначення нескінченного багатства об’єктивно реального буття світу в часі , просторі і русі.

Основні риси:

1. Об’єктивність існування світу

2. Вічність нестворюваність і незнищуваність матерії.

3. Здатність до уречевлення.

Атрибутивними властивостями матерії є:

• Структурність

• Рух

• Простір

• Час

4. Простір і час функціонують як універсальна і цілісна форма організації всього розмаїття нескінченного світу.

Мають загальний культурний, науковий і філософський зміст, тому виділяють :

• Міфологічну

• Науково – природничу

• Історико – культурну

• Філософські концепції простору і часу.

До індустріальний період , індустріальний і постіндустріальний періоди.

Структурування часу і абстракції

Простір –найзагальніша форма буття як усталеного, структурованого, що характеризує протяжність, співіснування об’єктів і явищ

О Протяжність

З Метричність

Н Структурованість

А Єдність перервності

К й неперервності

И

Це конструктивний образ універсального зв’язку.

Час – найзагальніша форма буття як плинного, змінного, що характеризує тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем.

О Тривалість

З Необоротність

Н Одновимірність

А Єдність контину

К діяльності і

И дискретності

Це конструктивний образ становлення і перетворення сущого

В тлумаченні простору і Часу історично склалося 4 підходи :

• Динамічний

• Статичний

• Субстанціальний

• Релятивний

В Ф досліджуються особливості Простору і Часу в різних формах буття

Форми буття

Фізична – охоплює всі фізичні механізми системи і тісно пов’язаний з розвитком механіки і квантової фізики

Біологічна - дослідження живих систем Вернадський співвідносить симетрію і асиметрію

Соціальна (культурна) – пов’язана з буттям Людини, вивчає спосіб власного освоєння Простору і Часу.

Важливою рисою Простору і Часу – є їх людино вимірність.

Соціальний Простір і Час характеризують їх як засоби визначення людино вимірності історії та пізнання Людини як суб’єкта діяльності та свободи.

Прагнення до оволодіння Простору і Часу, їх можливостей для реалізації власної свободи.

Риси соціального простору:

• Багатоплановість

• Смислова і знаково – інформаційна насиченість

• Зв'язок з природним простором

Риси соціального часу :

• Полі ритмічність

• Єдність минулого теперішнього і майбутнього

• Єдність «уречевленого» і живого часу

• Знакова природа (пов’язана з людською історією)

Риси соціального Простору і Часу :

1. Символізація – надання часу і епох простору людського виміру, співвіднош. часу і вічності – проблема людського осмислення часу (Платон, Неопл. Августин)

Вічність позначає :

1. те, що не обмежене у часі і перебуває без кінця

2. те, що має таку досконалість і повноту, що до нього неможна нічого додати чи відняти.

3. Те, що ніколи не змінюється (одночасність всіх часів)

Августин створив релігійну концепцію В., розглядаюсь її як атрибут нескінченного Божественного розуму, як здатність Бога існувати одночасно в 3-х часових вимірах. Вічність розглядається як нескінченний Божественний час. Розглядається Вічність і через призму Людини.

Людська душа.

Розвиваючи неоплатоністичну позицію Августин доповнює її людським виміром. Розглядаючи людську душу як точку перетину часу та вічності, завдяки чому Людина вміщена у тимчасовий світ, прагне до вічності.

Ньютон : 2 форми часу – відносний і абсолютний

Відносний – окремі відрізки часу.

Абсолютний - характеризує вічні і незмінні сутності.

Перевідкриття часу – враховхування динамічності і змінності у створенні картини світу.

Проблема пам’яті : характеристика самопізнання Людини, само тотожності Людина без пам’яті – не людина .

2 аспекта :

1 Людина – раб часу

2 Співдружність Людини і часу (з іншого боку проблема безсмертя)

5. Несторенко

Р. 3.3

Сталість і мінливість буття

Рух – поняття для позначення будь-яких (станів) взаємодій, а також зміни станів, об’єктів.

Вічний

В філос. не створюваний.

Спокій – означає сталість, не змінність будь-чого, Характеризує певні стани руху, що (характ) забезпечують стабільність, та збереження предмету чи явища. Виступає умовою диференціала цієї матерії, яка забезпечує стабільність системи.

Сутність руху  розвиток.

Розвиток – процес тривалих накопичуваних, необоротних якісних змін у бутті.

Ознаки:

• структурність

• поступальність

• спрямованість:  прогрес

 регрес

 колообіг

Проблема причин руху

Розвиток – закон і спосіб буття. Змістом прогресу розвитку є формотворення на основі реалізації закладених раніше можливостей.

Виступає як закон буття.

Теорія розвитку - діалектика

Сучасне – тлумач як безперечна смислової наповненості людської ЖД. Тут йому протистоїть бездуховне по спрямованості цінностей і смислів, які Людина намагається здобути

Духовність – смислотвірний принцип людського буття внутр опора і універсальна характеристика людського буття. Є вільним в Л.

Духовне – це не тільки позит, а здатність людини виробляти смисли.

Духовне поле людини не задається автоматично.

Духовність

Об’єктивно – суб’єктивно –

Духовне (дух) духовне (душа)

Свідомість

Форма тлумачення Л до світу духу і системоутворююча константа всіх форм духу

Позиції:

1. Ототожнення духу з Богом або Абсолютною ідеєю

2. Розгляд духу, як сукупності моральних логічних, естетичних і художньо оформлених актів

Дух – це об’єктивовані форми, що спресовані духовним досвідом людства та існують як виокремлені в людському бутті надлюдські утворення. Існує трансісторично і є результатом духовних пошуків багатьох людських поколінь.

І зразок і наповнення цих форм новим змістом.

Дух потребує індивідуальної людської душі, втілення.

Існування духу тісно пов’язане з людською душею, тобто з його індивідуальним функціонуванням тому душа виступає як горизонт можливостей індивіда, його причетності до духу.

Дух має існування в його здійсненні.

Душа розглядається як цілісність чуттєвого світу Людини, що є основою духовних зв’язків Людини зі світом.

Єдино цільний феномен, в якому всі характеристики відбивають весь зміст душі  розгляд д-ті душі.

Юнг, Фромм.

Діяльність душі – формув. зсередини . Вона може вести і до руйнування самої Людської особистості, але при цьому пов’язана з загальними закономірностями духовного життя завдяки рефлексії і примноженню як власного змісту, так і співпричетності до людського універсаму.

Основні характеристики людської духовності :

• Динамічність

• Процесуальність

• Діалогічність

Ментальність (20-30 рр. ХХ ст..)

Діалектика є цілісною різноманітністю принципів, законів і категорій

- руху і розвитку - єдності і боротьби - Зміст і явище

протилежностей - можливість і дійсність

- причина і наслідок

- необхідність і випадковість

Тема. Духовні виміри людського буття

1. Духовне як проблема Філософії

2. Свідомість і сутність, вл-ті, структура

3. Самосвідомість та її філософське розуміння

1. Оформ, коли юдина співставляє себе з Богом, а не з природою середньовіччя : співставлення духу і душі. Релігійне спрямування проблеми духовності.

Поняття – в тлумаченні духовності такі підходи :

1. Протиставлення духовного природному і матеріальному. Не несе в собі ознак мат світу.

2. Релігійна позиція – визначає духовне основним і таким, яке впливає на мат. Бог є абсолют, носій вищого ступеня духовності.

Істина, Добро, Краса – 3 форми виявлення духовності, притаманні абсолюту.

3. Як різні форми – закріплення нематеріальної діяльності людей  поділ на мат і дух : цінності, культуру, традиції.

Особистісний пласт духовності сталі структури дух життя, що притаманний певним групам людей чи історичним спільнотам і визначае ставлення людей до найважливіших сторін життя. Лежить на межі усвідомлюваного і неусвідомлюваного.

Менталітет – сукупність стійких цінностно - смислових структур суспільної свідомості та поведінки.

Існуючи у всіх сферах людської ЖД, свідомість не зводиться ні до 1 з них.

Свідомість – це ключове поняття для позначення всіх форм прояву життя людства, їх єдності і цілісності; спосіб організації, контролю, регуляції різних взаємовідносин Людини зі світом.

Важлива характеристика свідомості – це не тільки абстракція, а й соціокультурне утворення, що формується в процесі онто- і філогенезу, виражаючи спосіб людського ставлення до світу.

Не є генетично заданою.

В процесі становлення С тісно пов’язана з діяльністю і спілкуванням (суб’єкт – об’єкта і суб’єкт – суб’єктна взаємодія)

Сучасні концепцію походження свідомості

• Релігійна – свідомість є проявом «іскри Божою», вкладена у Людину Богом.

• Дуалістична – в основі всіх світових процесів лежить 2 начала : матерыальне ы духовне, Чвыдомысть э виявленням духовного начала буття (існування вроджених ідей)

• Концепція єдиного інформаційного поля – Свідомість є 1 із проявів дії єдиного інвормаційного поля

• Концепція еволюції – Свідомість є результатом поступового розвитку живих організмів або форм форм відображення дійсності.

• Концепція походження Людини та свідомості внаслідок розвитку праці – Я і свідомість форм у процесі суспільної праці

• Субстанційна – активного діяльного само поводження свідомості Людини на основі природно – космічних передумов.

Провідні чинники виникнення Свідомості :

1. загально космічний

2. інформаційний

3. природно – біологічний

4. психологічний

5. соціально – діяльний

6. культурно – історичний

7. антропологічний

8. індивідуально – особистісний

С. в сучасній Ф розглядається як функціональний орган Людини, як функція всієї людської ЖД

2 рівня С :  буттєвий (предметність)

рефлексивний

Б – С пов'язаний з буттям через суб’єкта, який має тілесну організацію

Р – повязан із значеннями і смислами, які фіксуються в свідомості. Тому суть виражається як постійна трансформація смислів і значень : осмислення значень і означення смислів.

Властивості :

Універсальність – є виміром буття і пронизує всю людську ЖД (екстракт буття)

Суб’єктивність – властива суб’єкту як носію активності. Позбав предметів власт і характеризується ідеальністю.

Ідеальне – це загальна форма існування суб’єктної реальності. Це категорія для позначення особливостей нематеріальної природи тих образів, що виникають в людській свідомості. Пов’язане із способом людського буття і виражає знаково – символічний компонент людської ЖД.

Ідеальність потребує постійного розпредметнення.

Ідеальне фіксує нематеріальну природу буття образу.

(Виражає спрямованість С на суб’єкт)

Інтенціональність – спрямованість С на світ здатність С бути С про .. «Ідеального покладання предмета в думці.»

Чисте «Я» я зд-ть до інтенціональних переживань.

Суб’єктивність та інтерсуб’єктивність виражають закодовану в людині можливість уявлень. Будучи виразом загальних людських потреб, інстинктів, А. містять у собі величезну енергію, безособову силу.

В лібідо Ю. вбачав не виключно біологічну силу спрямовану до механічної розрядки, а споглядальну силу природи – космічний принцип, який можна порівняти з життєвим поривом. Фрейдівські символи які заступають одного «в снах, Ю. визначив як знаки». На його думку справжній символ вказує від себе на більш високий рівень свідомості.

Комунікативність – смисловий зв'язок між суб’єктами, Інд та надінд спілкування, зв'язок з мовою.

Мова – спосіб вияву ідеального змісту С, система знаків, природних і штучних, що служать засобом людського мислення, спілкування, закріплення і передачі думок.

Це суспільне явище. Важливий засіб соціалізації Людини, що прилучає її до культури.

Важлива роль мови полягає у формуванні людського мислення і в цьому вона набуває універсального характеру.

Функції мови:

• Пізнавальна

• Інформативна

• Номінативна

• Комунікативна

• Культурна

• Естетична

• Ідеологічна

Активність – характеризується здатністю С до забезпечення здійснення людиною предметно – перетворюючої діяльності : ціле покладання, абстрагування, передбачення, фантазія, творчість.

Виражається у :

1. Виробленні цілей перетворення д-ті

2. В ідеальному виборі засобів для досягнення цих цілей

3. Виборі і виробленні послідовності дій для реального використання цих засобів

4. Гальмування небажаних спрямувань.

 системність – це цілісна та багатовимірна система (структурно організовано)

Структура свідомості

Компонентна за типом суб’єкта рівнева

знання індивідуальна надсвідоме

норми групова свідоме

цінності етнічна підсвідоме

класова несвідоме

масова

суспільна

загально-людська

Рефлексія – самосвідомість розглядається як здатність суб’єкта рефлексивно усвідомлювати свою свідомість, а також отримання власних знань.

Декарт.

Локк і теорія про 2 джерела знань:

1. відчуття як ставлення до зовнішнього світу.

2. рефлексія як спостереження розуму за своєю власною діяльністю.

Кант: виділення „я” із об’єктивного світу.

Некласична Ф.: перенесення змісту „знаннєвої” свідомості до відчуттів.

Гуссерль.

Класичний підхід: самосвідомість виступає як важлива особливість самої свідомості.

Некласичний підхід: зміна акценту. Вихідним для розуміння самосвідомості є не усвідомлення свідомості, а сприйняття власного тіла і його місця в системі інших тіл і подій фізичного світу.

2 форми самосвідомості:

1. Нечітко виражені – що супроводжують плин всіх психічних переживань і є умовою здатності людини до контролю над своїми переживаннями.

2. Рефлексія як вища форма самосвідомості, яка виникає в певних ситуаціях, коли суб’єкт зіштовхується з необхідністю переглянути прийняті форми діяльності, звичні уявлення про світ, про себе, свої установки, цінності.

Самосвідомість розглядається через „Я”.

Саме „Я” виникає як продукт рефлексії, як результат відносин до себе з боку узагальненого іншого суб’єкта і можливе лише в рамках комунікативної взаємодії з іншими людьми за допомогою мови.

„Я” не є самоочевидним (має різні підстави – тілесні, соціально-культурні, ...), не = самосвідомості.

Аспекти „Я”:

1. „Я” – безпосередньо дана мені цілісність мого індивідуального життя.

2. „Я” як центр моєї свідомості.

3. „Я” – це єдність моєї індивідуальної біографії, те, що гарантує мою самоідентичність.

4. „Я” – це те, що управляє моїм тілом, що забезпечує свободу прийняття рішень і відповідальність за їх наслідки (результати).

5. Різні способи осмислення і вирішення проблеми „Я” пов’язані з різними історико-культурними етапами розвитку людства.

Некласичне розуміння пов’язане з такими підходами до тлумачення „Я”:

1. Тілесна втіленість „Я”, яка виражена в тому, що:

• поза певним тілесним втіленням моє „Я” не існує;

• повноцінне самоусвідомлююче „Я” попередньо не дане, а виникає на певному етапі через відношення з іншими. Сучасна психологія показала, що сприйняття субєктом свого тіла, його положення серед інших предметів і сприйняття зовнішнього світу предметів і подій взаємно припускають і доповнюють один одного.

2. Неповна самоочевидність „Я”. Породжує необхідність виділення форм і способів розвитку і формування „Я”. В звязку з цим виникають різні „Я”-концепції.

3. „Я” як продукт комунікативних взаємодій з іншими людьми. „Я” як акт саморефлексії, як його обєкт виникає з мого відношення до інших людей. „Я” має потребу в інших людях для самоздійснення, для відношення до себе з погляду іншого.

Харре: „Я” має дискурсивний характер і є продуктом певного роду комунікацій.

Виділяють 2 форми „Я”:

• що існує в просторі і часі, і включене в певну культуру. Без нього не може існувати соціум. „Зовнішнє Я”.

• „Я”, яке виявляє наявність деякого внутрішнього світу. Якості не локалізовані в часі і просторі, оскільки постійно постулюються в процесі людського досвіду.

Зникнення „Я” – втрата самоідентичності.

Самосвідомість – це обернення свідомості на саму себе, усвідомлення субєктом самого себе, своїх інтересів і перспектив.

Сполучення свідомості і самосвідомості досягається завдяки: ставленню до себе, пам’яті, здатності до спостереження себе ззовні.

Пам’ять засвідчує самототожність людини в усіх змінах, які з нею відбуваються, здатність людини відтворювати свою особистість (завдяки ній існує свідомість) завдяки таким функціям:

1. Збирає і репрезентує минуле в межах свідомості і цим самим структурує людське буття і дозволяє людині розвиватися.

2. Утримує на рівні смислу скороминущі акти свідомості і цим засвідчує їх єдність для субєкта.

Рівні самосвідомості

самовідчуття	родова	самопізнання
усвідомлення себе як частини людського роду та культури	класова	самооцінка
усвідомлення унікальності власного „Я”	національна (за суб’єктом)	самоконтроль
		самотворення

„Я-концепція” – це система уявлень про те, якою людина повинна бути.

2 блоки (Роджерс):

• „Я” – ідеальне (до чого потрібно прагнути)

• „Я” – реальне.

Їх єдністю виступає „Я”-активне.

Зургер: 4 типи „Я” (самоусвідомлення”: фізичне, соціальне, рефлексивне, океанічне.

Фізичне і соціальне фіксують увагу на обєктивних властивостях людини.

Рефлексивне – субєктивні властивості, смаки, що не залежні безпосередньо від тих чи інших соціальних ролей (внутрішній аналіз).

Океанічне – орієнтація на універсальні людські цінності, розуміння людиною себе як частини універсуму.

Форма самоконтролю повязана з саморегулюванням людської діяльності і самоорієнтації на вимоги суспільства і діяльність у відповідності із загальнолюдськими цінностями.

Самотворення – вибудова стратегії власної життєдіяльності. Найвища форма (найбільша можливість реалізації себе як особистості).

Національна – формує глибинні національні переконання і волевиявлення щодо власного збереження, яке виражає:

усвідомлення етнічної належності

усвідомлення ставлення до культурних цінностей, мови, традицій

усвідомлення спільних інтересів в утвердженні національної державності.

Тема: Людина як проблема для самої себе