Тема 2. Історія і сутність соціального управління

Управління на протязі багатьох віків стало невід’ємною частиною усталеної соціальної структури, яка із покоління в покоління застосовувало його у своїх цілях, тобто управління зароджується й існує в межах соціальної організації, характерною особливістю якої є її цілісність, і до складу якої входять люди та технічні засоби, що взаємодіють задля її успішності.

Соціальне управління – продукт соціальної організації, а не навпаки, і тому поява феномена управління пов’язано із появою організацій. Наукове вивчення соціального управління пов’язують із твором древньогрецького мислителя Платона (V – IV ст. до н. е.) “Государство”, в якому він давав поради щодо управління людськими колективами та вважав його не просто мистецтвом, а упорядкованою діяльністю. Його послідовник Аристотель також доказував, що за допомогою розумного управління держава може забезпечити соціальне благополуччя людей. До основних функцій управління він відніс законодавчу, виконавчу та судову. В подальшому цими питаннями в різні роки займалися такі вчені та мислителі як Фома Аквінський, Н. Маккіавелі, Т.Гобсс, Д.Дідро, Ж. Руссо, ДЖ. Локк, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс та ін. Цей напрям в науці отримав назву кібернетика.

В ХVІІІ ст., Ампер, який склав класифікацію наук, назвав кібернетикою науку про управління суспільством, а у 1843 р. вийшла книга польського професора філософії В. Трентовського “ Відношення філософії до кібернетики як мистецтва управління суспільством”. Він вважав, що управляючий (кібернет) повинен уміти враховувати різні погляди та устремління людей, використовуючи їх на благо всіх, створювати і спрямовувати діяльність різних інституцій таким чином, щоб на їх протиріччях народжувався єдиний поступальний рух. Він пропонував управляючим серйозно вивчати об’єкт управління, подібно тому як повинен глибоко вивчати і розуміти медичну науку медичний працівник.

Подальший розвиток кібернетики як науки про управління суспільством почав зникати, а 70-х роках стала трансформуватися в технічну кібернетику і управління розглядається як якість, що властива лише системним об’єктам, а метою управління є впорядкування системи, перебудова якої здійснюється шляхом переробки інформації, встановлення зворотного зв’язку та розподілом на дві підсистеми: управляючу та на таку, що управляється.

Як видно із проведеного аналізу, функції управління розрізняють в залежності від об’єктів управління, які розглядаються, з одного боку, для суспільства (по Аристотелю: законодавча, виконавча, судова), з іншого - для фірм ( по Файолю: передбачення, планування, організація, розпорядження, погодження та контроль). На думку деяких вчених, ті процеси, що стихійно розвиваються у суспільстві все частіше стали призводити до зростання кризових явищ. Наприклад, вільна від втручання держави ринкова економіка підвержена періодичним кризам та безробіттям, збільшенням пропасті між багатими і бідними, деградацією культурних цінностей, зростанням незадоволеності багатьох прошарків населення. Крім того, розвал деяких великих держав, зріст національних конфліктів та необхідність розв’язання багатьох глобальних проблем, створених людьми – все це наслідки некомпетентного управління суспільством.

Розглянемо деякі визначення поняття «соціальне управління», які залежать від позиції дослідників, їх професійних і наукових інтересів.

№	Позиція дослідників	Визначення поняття управління
1.	Класичний менеджмент	Процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідних для того, щоб сформувати й досягти мету організації.
2.	Системний аналіз	Наука і мистецтво прийняття рішень. Послідовне здійснення розробки й прийняття рішень, організація виконання прийнятих рішень, координація ходу робіт за виконанням прийнятих рішень, контроль за ходом виконання прийнятого рішення.
3.	Кібернетичний підхід	Процес організації такого цілеспрямованого впливу на об’єкт, в результаті якого він перейде в споживацький стан.
4.	Політологічний підхід	Це управління суспільством, державою, країною. З древньогрецької “політика” – мистецтво управління громадянами, суспільством.

Часто замість слова “управління” використовують інші слова: регулювання, керівництво, адміністрування, менеджмент, організування, оперування, упорядкування, контролювання.

Вперше Файоль в книзі “Загальне і промислове управління” запропонував шість груп операцій, які виконуються на підприємстві:

1. Технічні – виробництво, виробка, обробка. 2. Комерційні – закупка, продаж, обмін. 3. Фінансові – заохочення засобів і розпорядження ними. 4. Страхові – страхування і охорона. 5. Рахункові – бухгалтерія, калькуляція, облік і статистика. 6. Адміністративні – передбачення, організація, розпорядження, координація, контроль.

Крім того, ним було визначено установки (якості) керівників:

1. Фізичні – здоров’я, сила, спритність.

2 Моральні – енергія, стійкість, усвідомлена відповідальність, ініціатива, такт, почуття гідності.

3. Розумові – умотивованість, легке засвоєння, розсудливість, сила, гнучкість розуму.

4. Загальний розвиток – широкий кругозір, не обов’язково стосовно професійних функцій.

5. Спеціальні знання – виключно однієї із виконавчих функцій.

6. Досвід – знання, добуті із практики.

За Файолем принципи управління такі: розподіл праці, влада, дисципліна, єдність розпоряджень, єдність керівництва, підкорення власних інтересів загальним, централізація, винагородження, ієрархія, порядок, справедливість, постійність персоналу, ініціатива, єдність персоналу.

Аналіз досліджень в зазначеній галузі свідчить, що управління суспільством розглядається як соціальне управління, якщо здійснюється вплив на суспільство з метою його упорядкування, збереження якостей та специфіки, удосконалення та розвитку. Суть управління обґрунтовують управлінські науки на основі розроблених законів та принципів. Закони управління розуміють як об’єктивний, необхідний суттєвий зв’язок суб’єктів управлінської діяльності, функціонування і розвитку соціального управління. Закони управління мають об’єктивний характер і проявляються як необхідний зв’язок інтересів учасників управлінської діяльності.

Закон взаємодії інтересів – врахування інтересів всіх суб’єктів управлінської діяльності.

Закон єдності інтересів суб’єктів управлінської діяльності – регулювання соціальних управлінських відносин, орієнтування їх на досягнення соціальної мети та об’єднання навколо неї індивідуальних та групових інтересів суб’єктів управління. Порушення цього закону, розрив або відсутність єдності інтересів керуючої ланки (керівника) та керованих (виконавців) призведе до малоефективного управління.

Закон незалежності інтересів суб’єктів управлінської діяльності - враховує індивідуальні та групові потреби й інтереси суб’єктів управління. В управлінській діяльності можуть бути об’єднані люди чи групи зовсім з різною мотивацією. Отже, об’єднуюча мета діяльності має передбачати обмеженість, відносність єдності інтересів управлінської діяльності. Мета також повинна корегуватись відповідно до змін інтересів.

Закон єдності системи соціального управління, зумовлений культурним, політичним та економічним суспільним розвитком, його дотримання вимагає єдиного узгодженого змісту і темпів реформування всіх галузей українського суспільства, визначення у відповідні періоди пріоритетних цілей та галузей.

Закон пропорційності керованої та керуючої підсистем соціальної системи вимагає раціонального співвідношення як всередині них, так і між ними з метою найбільш ефективного функціонування цих підсистем. Тенденції зростання диспропорцій між керівною ланкою та персоналом у системі соціальної роботи призводить до неефективного керівництва з одного боку. Та зниження результативності соціальної роботи – з іншого.

Закон оптимального співвідношення централізації і децентралізації функцій соціального управління вимагає враховувати, що кожному етапу розвитку суспільства (галузі) має відповідати свій оптимальний рівень централізації (децентралізації). Щодо соціальної роботи, то дію цього закону можна прослідкувати на прикладі передачі муніципальним органам управління ряду функцій, жорстко централізованих за умов командно-адміністративного керівництва.

Закон участі різних верств населення в соціальному управлінні, в підвищенні його ефективності та відповідальності. Об’єктивною підставою його дії є орієнтація суспільного виробництва матеріальних і духовних благ на задоволення потреб населення.

Принципи соціального управління, дотримання яких відповідає законам управлінської діяльності.

Під принципами управління розуміють основні поняття, положення, що відображають найбільш істотні, головні сторони і прояви соціального управління, сталі відносини і зв’язки в ньому. Вони охоплюють властивості, притаманні всій управлінській системі, а не лише окремим її елементам чи ланкам, явищам чи процесам. Принципи соціального управління формулюються в результаті пізнання його природи і механізму. Вони відображають зміст і взаємозв’язки основних компонентів управління як системи: науковість, єдність адміністративно-державного, господарського та соціально-культурного менеджменту; єдиноначальність у прийнятті рішення в поєднанні з колегіальністю при їх обговоренні; сполучення галузевого та територіального соціального управління; прогнозування; системність; ієрархічність; мотивації праці; відповідальності за результати управління; економічність та ефективність; пріоритетності роботи з кадрами; необхідність різноманітності керуючої та керованої системи; зворотного зв’язку.

Розглянуті принципи об’єднують керівні ідеї, ґрунтовні положення, які відображають дію законів управління, їхню спрямованість.

Аналіз управлінської літератури дозволяє визначити систему наукових принципів, на яких має базуватись управління соціальною роботою.

1. Принцип соціальної детермінації в управлінні закладом грунтується на розумінні керівництвом державної соціальної політики, суспільної ідеології соціальної роботи на конкретному етапі історичного розвитку держави.

2. Принцип гуманізації вимагає на всіх етапах управлінської діяльності орієнтуватися на людину, її потреби, інтереси, цінності. Провідна мета управління – самореалізація кожного з учасників зазначеного процесу.

3. Принцип науковості вимагає оволодіння керівником теоретичними основами і технологією діяльності в цій сфері, управлінської психології, сучасної політології, соціології та менеджменту.

4. Принцип єдиноначальності та колегіальності вимагає широкого залучення працівників до обговорення та підготовки рішення в поєднанні з особистою відповідальністю керівника за прийняття та виконання управлінського рішення.

5. Принцип інформаційної достатності обумовлює її вирішальну роль на всіх етапах управлінського циклу: планування, прийняття рішення, організації виконання, мотивації та контролю. Керівництву слід класифікувати види інформації за джерелами, часом надходження, змістом, ступенем важливості, необхідності для реагування.

6. Принцип аналітичного прогнозування відображає моделюючі процеси різного рівня, що мають відбуватися в керованій соціальній системі. Плани і програми розвитку мають базуватися на реальних можливостях установи, її кадрів, матеріальному забезпеченні в майбутньому, врахуванні психології виконавців, стереотипів інертності мислення у розв’язанні принципово нових завдань.

7. Принцип мотивації праці вимагає врахування в управлінській діяльності різнобарвності мотивів, які приводять людей до праці у соціальній сфері.

8. Принцип раціонального добору, підготовки, розміщення та використання кадрів орієнтує на забезпечення відповідності професійної компетентності, ерудиції, загальної культури, інших ділових якостей працівників вимогам мети та завдань організації, робочих місць і посад.

9. Принцип наступності та перспективності вимагає уважного аналізу здобутків та проблем діяльності закладу, зокрема, досвіду сьогодення, критичної оцінки своїх можливостей для розробки перспектив розвитку установи соціальної роботи.

10. Принцип економічності та ефективності вимагає орієнтації всіх стратегічних цілей на можливості їх науково-методичного, матеріально-технічного забезпечення, фінансування, тобто розроблення різних проектів, інновацій прийняття управлінських рішень обов’язково повинні мати фінансова-економічне обґрунтування, бути збалансовані ресурсами та реальними потребами закладу.

11. Принцип зворотного зв’язку вимагає відслідковувати хід виконання управлінських рішень, отримувати інформацію про якість і умови їхнього здійснення, мати конкретні кількісні показники. Ця інформація мусить охоплювати основні складові керованої системи.

До освітянської галузі термін управління увійшов у другій половині 70-х років, замінивши термін “керівництво”. Під впливом ідей теорії соціального управління (праці В.Г. Афанасьєва, Д.М. Гвішіані та ін.) розпочався етап поступового переходу від традиційного школознавства до розробки основ внутрішкільного управління.

Традиційне управління характеризується такими елементами: цілеспрямований вплив “зверху” суб’єкта на об’єкт управління; вплив керуючої підсистеми на керовану з метою переходу останньої у якісно новий стан; впровадження елементів наукової організації педагогічної праці тощо. Характерною особливістю традиційної управлінської системи до початку 90-х років, що склалася завдяки філософським, соціологічним та педагогічним поглядам, є її відповідність тим економічним та соціально-економічним умовам розвитку суспільства, зокрема характеру командно-адміністративної управлінської системи, яка розглядала об’єкт управління без урахування того, що ним є людина як головна діюча особа життєдіяльності суспільства.

Іншою методологічною основою поняття “внутрішкільне управління” є в теперішній час системний, особистісний і діалогічний підходи, що орієнтують на урахування в управлінні тенденцій розвитку освіти; впливу зовнішнього середовища на процеси, що управляються; моделювання цілісних педагогічних управлінських структур, які синтезують стихійне й організоване начало; використання діалогічних форм взаємодії тощо. Пріоритетним напрямом сучасного управління є забезпечення відповідності управляючої підсистеми і підсистеми, що управляється, оскільки лише за умови такої відповідності можливий динамічний розвиток навчально-виховного процесу згідно з метою школи.

Внутрішкільне управління – це діяльність управляючої підсистеми, спрямована на реалізацію мети школи шляхом створення умов (прогностичних, педагогічних, психологічних, кадрових, організаційних, матеріально-фінансових тощо), необхідних для належного розвитку педагогічного процесу.

Відтак, сьогодні на зміну філософії “впливу” в управлінні школою йде філософія створення умов для взаємодії, співробітництва, партнерства. Теорія управління школою доповнюється теорією внутрішкільного менеджменту. Остання має особистісну спрямованість, яка суттєво змінює стиль взаємин у вертикальній формі розподілу праці: створення атмосфери поваги, довіри й успіху кожного члена шкільного колективу; перехід на професійний стиль співробітництва, в процесі якого враховуються індивідуальні особливості кожного педагога,, здійснюється особистісно орієнтований підхід до його діяльності; можливість розвитку кожної особистості на основі мотиваційних орієнтацій педагога; формування внутрішкільної культури, створення психолого-педагогічного комфорту для всіх учасників педагогічного процесу.

Ідеї менеджменту, перенесені до сфери внутрішкільного управління спричинили до розробки самостійного специфічного відгалуження управління – педагогічного менеджменту.

Завдання дидактичного спрямування:

1. Розробити таблицю, в якій будуть сконцентровані характерні особливості управлінської діяльності.

2. Дайте власне визначення поняттю «педагогічного менеджменту».

Завдання рефлексивного спрямування:

3. Які ідеї викликали у вас позитивне ставлення і ви скористаєтесь ними у майбутній професійній діяльності?

4. Які ідеї викликали у вас негативне ставлення і ви не скористаєтесь ними у майбутній професійній діяльності?

Література.

1. Попов С.В. Социальный менеджмент: Учебное пособие. – М.: Издательство «Ось-89», 2000. – 160 с.

2. Принцип активизации в социальной работе /Под ред. Ф. Парслоу; Пер. с англ. под ред. Б.Ю. Шапиро. – М.: Аспект Пресс, 1997. – 223 с.

3. Розанова В.А. Психология управления (Учебно-практическое пособие. – Часть І и ІІ). – М.: ЗАО «Бизнес-Школа «Интелсинтез», 1997. – 176 с.

4. Симонов В.П. Педагогический менеджмент: 50 НОУ-ХАУ в управлении педагогическими системами /Учебное пособие. – 3-е изд., испр. И доп. – М.: Педагогическое общество России, 1999. – 430 с.

5. Симонов В.П. Педагогический менеджмент. –М., 1999.

6. Шикун А.Ф., Филинова И.М. Управленческая психология: Учебное пособие /А.В. Шикун, И.М. Филинова. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 332 с.

7. Управление развитием школы / Под. ред. М.М. Поташника и В.С. Лазарева. – М., 1995.

8. Управлінські аспекти соціальної роботи: Курс лекцій /М.П. Головатий (кер. авт. кол.), М.П. Лукашевич, Г.А. Дмитренко та ін. – К.: МАУП, 2004. – 368 с.