49.Країни Північної Африки у XVIII - на початку XX ст. (Лівія, Алжир, Марокко, Туніс).

Лівія

Між 1517 і 1577 рр. Лівія була завойована Османською імперією і до 1711р. знаходилася під управлінням намісників із Стамбулу. У 1711–1835 роках в Лівії затвердилась місцева династія Караманли, що номінально зберігала вірність султанові. Завоювання Алжиру французами в 1830 році стримало піратство і послужило непрямою причиною загибелі незалежності Триполі: перетворивши Туніс в просту турецьку провінцію, султан Махмуд II скористався потім суперечкою за престол в Триполі між дядьком і племінником (1835), таким чином країна перейшла під пряме правління імперії Османа. Султан особисто призначав валу, який володів всією повнотою влади в Лівії, перетвореній на вілайєт (провінцію).

Італійське правління

Італія, що приступила в 1911р. до захоплень на території Лівії, натрапила на наполегливий озброєний опір місцевого населення.

До 1922р. італійцям вдавалося зберігати контроль лише над деякими прибережними районами, і лише до 1932 р. вони зуміли підпорядкувати собі всю країну. До 1934р. Киренаїка і Триполітанія вважалися окремими колоніями Італії, хоч і знаходилися під управлінням одного генерал-губернатора. При Муссоліні в 1939р. Лівія була включена до складу Італії. У роки Другої світової війни Лівія стала ареною запеклих військових дій, а в 1943р. опинилася окупована військами союзників.

Після чого країна була під контролем Англії і Франції.

За мирним договором 1947р., Італія позбулася всіх прав на територію своєї колишньої колонії, доля якої повинна була зважитися в ході переговорів між Францією, Великобританією, США і СРСР. Передбачалося, що, якщо протягом року великі держави не зможуть дійти до прийнятної угоди, долю країни вирішуватиме ООН. У листопаді 1949р. Генеральна асамблея ООН ухвалила рішення про надання Лівії незалежності до 1 січня 1952. У 1950–1951рр. проходила робота Національних засновницьких зборів, до складу яких увійшло рівне число представників від всіх трьох областей країни. Депутати зборів прийняли конституцію і в грудні 1951р. затвердили королем Лівії еміра Киренаїки Мухаммеда Ідріса ас-сенуси.

24 грудня 1951р. було проголошено незалежне федеральне королівство, до якого увійшли провінції Киренаїка, Триполітанія іФеццан а королем став емір Киренаїки, потім також Триполітанії Ідрис I. Незалежна Лівія отримала в спадок дуже бідне і в основному безграмотне населення. У обмін на істотну економічну і технічну допомогу уряд Лівії дозволив США і Великобританії зберегти свої військові бази на території країни. Оскільки в країні не вистачало юристів і педагогів, на державну службу були запрошені фахівці з Єгипту. Друге десятиліття незалежного шляху розвитку країни разюче відрізнялося від першого. Надходження, що хлинули до Лівії, від експорту нафти дозволили уряду відмовитися від іноземної допомоги, і воно розірвало угоду про збереження американських і англійських військових баз на її території.

У 1963р. був скасован федеральний устрій, що враховував особливості історичного розвитку і традиції трьох частин країни, і Лівія була оголошена унітарною державою.

Алжир

У 1711 р. Була досягнуть фактична незалежність від Туреччина. У цею Період Алжир Довгий годину живий за рахунок доходів від піратства. Для ЗАХИСТУ своїх торгових кораблів ЄВРОПЕЙСЬКІ держави повінні булі платити данина, Яки поряд з доходами від піратства Була Основним джерелом доходу місцевіх правітелів. Розбій на морі БУВ пріпіненій Тільки в XIX столітті, коли Алжир ставши колонією Франції.

У 1830 р. Почаїв французька колонізація. У 1848 р. Алжир БУВ оголошених теріторією Франції, розділеній на Департамент на чолі з префектами и очолюється Французька генерал-губернатором. Однак збройно боротьба (Наприклад, повстання Абд аль-Кадира) тріває мало не до кінця XIX Століття.

У 2-й пол. XIX в. територія Північної Африки Почаїв заселятіся європейцямі. Так, в 1880 году їх число складало НЕ Більше 375 тисяч жітелів, а в 1930 – Вже Більше 5 мільйонів. Французькі колоністі стали розвіваті на теріторії Алжиру віноробну промисловість. Виноград в основному вірощувалі в провінції Оран. Багато художніків Франції написали в Алжірі Свої Кращі картіні. Тут творили Моне, Дега, Ренуар.

Новітня історія Алжиру

Під час Другої світової Війни після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччіною Алжир стає джерелом сировини и продовольства для Німеччіні та Італії. У листопаді 1942 р. в Алжірі БУВ вісадженій англо-американський десант. У наступі на Туніс на боці союзніків беруть участь и французькі Війська, в значній мірі укомплектовані алжирців, марокканців и жителями інших французьких колоній в Афріці.

Війна за незалежність. Після Другої світової Війни відновілася Колишня Ситуація, протікають правління іноземців влаштовувало НЕ Всіх корінніх жітелів. Конфіскація земель переповніла чашу терпіння, и в 1954 году Фронт національного Звільнення (ФНП) почінає війну за незалежність, Що привела до великих жертв, число якіх колівається, за різнімі оцінкамі від 300 тис.. до 1 мільйона. Велику частко цього числа складають мирні жітелі. У вересні 1959 уряд Франції візнало право алжірців на самовизначення, проти цею хід БУВ зустрінутій Французька колоністамі и «право» в Багнет, двічі влаштовуваліся Великі антіурядові заколоти з метою пріпініті процес передачі політічної влади місцевому населенню. Президент Франції Шарль де Голль Тільки 18 березня 1962 підпісав Евіанські угідь про пріпінення вогню и самовізначенні Алжиру шляхом референдуму. Спроба створеної в 1961 р. и пішла в підпілля військово-фашістської організації ОАС (фр. Organisation armee secrete) зірваті виконан Угод шляхом масового терору в містах успіху НЕ малі. Під час референдуму 1 липня 1962 явка склала 91%, за самовизначення Алжиру проголосувало 99,7% Що з'явилися, а у Франції думки розділіліся пріблізно порівну, в результаті Вийшли 64% «за». Незалежність Алжиру Була негайно візнана УРЯДУ Франції. Понад мільйон європейців и їх Прихильники з числа місцевіх жітелів у спішному порядку покинули країну.

Марокко

Держава Алауитів

Після смерті Ахмада, наймогутнішого з Шаріфов (в 1603 році), держава стала занепадати внаслідок постійних внутрішніх воєн, так що Мулею-Шерифу, нащадку Алі і Фатіми, легко було скинути, близько середини XVII ст., Династію перших шерифів і заснувати нову , досі правлячу династію Алідів, також звану Хозеіні, Філаліди або Алауитов. Найбільш відомий з них Мулею-Ісмаїл, який правив з 1672 по 1727, як найбільший деспот. При наступників його панували міжусобиці і чвари через престолу, що приводили країну все більше до занепаду, до вступу на престол Мулею-Сіді-Мухаммеда (1757-89), відзначався м'якістю і прагненням запровадити європейську культуру. Після його смерті запанувала колишнє варварство. За султана Мулею-Сулеймані (1792-1822) знову виникли почасти кращі умови життя в Марокко.

У XVII-XIX століттях Марокко вважалося піратським державою, так як у багатьох містах фактична влада перебувала в руках морських піратів. Приміром, республіка Сале, що займала невелику частину марокканського узбережжя, в 1627-1668 рр., По суті, була політично незалежна від решти частини країни [1]. Цікаво, що це не заважало Марокко здійснювати дипломатичні функції, в 1777 р Марокко виявилося першою державою, що визнала незалежність США.

Марокко в Новий час

У 1859-1860 роках Іспанія зайняла частину земель султанату.

В кінці XIX століття Марокко, кероване з 1894 по 1908 Абд-ул-Азізом, а з з 1908 по 1912 - Абд аль-Хафід, стало об'єктом суперництва Іспанії, Франції, Англії, а в XX в. - Також і Німеччини. Захоплення Францією всієї Сахари і частини Судану, який зробив її володаркою майже всієї Західної Африки, викликав прагнення її до переважання в тих сусідніх державах, які зберігали ще свою самостійність. Англо-французькою угодою 8 квітня 1904 Марокко було визнано входять до сфери французького впливу; але ця угода порушило протест з боку Німеччини. У 1905 р Вільгельм II відвідав Марокко, і слідом за тим німецький резидент в Фесі Таттенбах (нім.) І канцлер Бюлов почали сильну кампанію проти французького впливу в Марокко. Вони зажадали, щоб проект реформ в Марокко, вироблений Францією, було розглянуто на конференції представників зацікавлених держав, а не проведений одній тільки Францією. Різка відмова Делькассе вступати в переговори з Німеччиною з питання про реформи в Марокко ледь не довів Францію до відкритого розриву з Німецькою імперією. Втручання Рувье і відставка Делькассе допомогли залагодити конфлікт, і 10 липня 1905 між Францією і Німеччиною була підписана угода про скликання конференції. Угода це залишило відкритим цілий ряд питань - про реорганізацію марокканської поліції, підставі в Марокко банку, надання Німеччині порту Могадор в Атлантичному океані і т. Д. Питання про реорганізацію поліції привів Францію і Німеччину до конфлікту. Німеччина наполягала на тому, щоб реорганізація поліції була доручена всім зацікавленим державам. Проти цього рішуче протестувала Франція. В результаті всі спірні питання були передані на розгляд міжнародної конференції, яка зібралася в лютому 1906 в Альхесірасі (в Іспанії) і повинна була вирішити долю Марокко.

В результаті Марокканських криз 1905 і 1911 рр. Франція здобула більшу частину території Марокко. У 1912 р султан Марокко Абд аль-Хафід підписав Феський договір, що передбачав перетворення Марокко у французький протекторат.

Туніс

У XVIII ст. Туніс знаходився під протекторатом Осм. Імп.

З 1704 став відносно незалежним васальною державою.

1705 - початок династії Хусайнідов; правила Тунісом аж до 1957 р

Залежність Тунісу від Османської імперії була досить примарна. У Тунісі панувала турецька міліція, яка обирала своїх деїв, колишніх військовими начальниками країни, які виконували волю свого війська і неохоче слухати Порту. Деякі цивільні чиновники і їх начальник бий-бий призначалися, втім, Портою. Між деямі і беями йшла постійна боротьба, поки на початку XVII ст. бий Мурад не прихопив у свої руки всю владу і не підпорядкував собі деїв. Але і він не хотів визнавати залежності від Порти і домігся від останньої визнання своєї влади спадковою. Його нащадки царювали в Тунісі понад 100 років і самостійно управляли країною, самостійно вели війни з сусідами, особливо з алжирськими деямі, не раз мали визнавати свою залежність від них і платити данину. У 1705 р в Тунісі після кровопролитної громадянської війни запанувала нова династія бея Хусайна Бен-Алі. Подальша історія представляє довгий ряд палацових інтриг, революцій і військових повстань; проте влада залишалася в руках все однієї династії, і навіть більшість беїв зберігало її по багато років. Список беїв: Хусайн Бен-Алі (1705), Алі-паша (1735), Могамет (1756), Алі-бей (1759), Гамуда (1782), Отман (1814), Махмуд (1814), Гуссейн (1824), Мустафа (1835), Ахмед (1837), Могамет (1855), Сіді-Могамет-Садок (1859), Сіді-Алі (1882).

У 1861 р Туніс приймає першу в арабському світі конституцію.

У складі Французької колоніальної імперії

Туніс у складі Французької колоніальної імперії

З 1881 по 1956 р Туніс перебував під протекторатом Франції; він мав власний герб, гімн, державні гроші і поштові марки. Паралельно і під номінальним керівництвом місцевої родової аристократії Тунісом управляла французька адміністрація на чолі з губернатором. У Тунісі з'являються французькі колоністи. Починається будівництво ліцеїв, залізничних і шосейних доріг, портів, банків, підприємств з видобутку корисних копалин (свинець, фосфорити, залізна руда)

Під європейським і турецьким впливом в країні з'являються націоналістичні гуртки («Молодий Туніс» - арабський варіант младотурків), які до 1920 року кристалізувалося в партію Дестур. У 1934 році ця партія розкололася на помірне і радикальне крило (Новий Дестур на чолі з Хабібом Бургиби). Оскільки під час Другої світової війни Франція опинилася під німецькою окупацією, територія Тунісу підпорядковувалася режиму Віші.

У 1942 році в Тунісі висадилися війська Вермахту, яких через півроку змусили капітулювати союзники (див. Туніська кампанія).

Після війни, в 1947 році, французький уряд надав Тунісу автономію і створило місцеву адміністрацію в особі туніського Ради міністрів.

У 1951 році в країні почався страйк, яка викликала репресії з боку французької влади.

Хабіб Бургиба в Бізерте (1952)

Після призначення 13 січня 1952 новим керуючим французької колонії Жана де Отклок та арешту 150 членів партії «Дестур» 18 січня 1952 почалося збройне повстання. Після вбивства профспілкового діяча Фархата Хашед колоніальної екстремістською організацією La Main Rouge («Червона Рука») почалися демонстрації, масові заворушення, страйки і саботаж. Франція мобілізувала 70 тисяч солдатів, щоб взяти під контроль туніські партизанські групи. Тільки передача Тунісу прав автономії французьким прем'єр-міністром П'єром Мендес-Франсом 31 липня 1954 дозволила ситуацію. 3 липня 1955 прем'єр-міністр Тунісу Тахар бен Аммар і французький прем'єр-міністр Едгар Фор підписали франко-туніські угоди. Вони були схвалені на конгресі в Сфаксе партії «Новий дустур» 15 листопада 1955. 20 березня 1956 прем'єр-міністр Тунісу Тахар бен Аммар і міністр закордонних справ Франції Крістіан Піно підписали Меморандум про взаєморозуміння, за яким Франція офіційно визнала незалежність Тунісу. Але Франція зберегла військову базу в Бізерте. Франція хотіла свої сили зосередити на Алжирі, де загострилася війна за незалежність, яка тривала з 1954 по 1962 роки [2].

Незалежний Туніс

У 1956 році Туніс став незалежним монархічною державою. Главою держави став бий Мухаммед Ламін. 25 липня 1957 національні збори скасувало монархію і проголосив Туніс Республікою, на чолі якої став Хабіб Бургиба. У перші роки незалежності сильні були позиції панарабізму і керівництво країни всерйоз розглядало ідею створення Арабської Ісламської Республіки. З початку 60-х в країні встановився де факто однопартійний режим, партії Нео-Дустур, перейменованої в 1964 році в Соціал-демократичну.