16. Причини, характер, рушійні сили, хід, особливості і наслідки повстання іхетуанів.

После японско-китайской войны 1894-95 росла колониальная эксплуатация населения северного Китая. Среди крестьян росло влияние общ-ва Ихэтуань (отряды мира и справедливости). В 1898г. началась открытая пропаганда и выступления против иностранцев в провинции Хубэй и Юньань, летом в Шанхае, формируются вооружённые отряды. На базе тайной организации белый лотос в пр. Шаньдун действовало общество Ихэтуань (гл. Чжу Хундэн). С начала 1899 г. ихэтуани стали контролировать большую часть пр. Шаньдун. Ненависть к «заморским дъяволам» проявилась в разгроме христианских церквей, осуждении реформ. В декабре 1899 на совместном совещании иностранных государств разработали требование расправиться с ихэтуанями. В марте 1900 потребовали усиления репрессий. В апреле в Дагу прибыли военные корабли Англии, США и др. Весной 1900 ихэтуаньское восстание охватило пров. Чжили. к маю движение охватило и города, сев-вост Китая, Центральный и Южный Китай. 14 июня 1900 г. повстанцы вступили в Пекин и Тяньцзин. правительство заявило, что берёт их под своё покровительство. 17 июня 1900 войска западных государств заняли Дагу и пошли на Тяньцзинь. Повстанцы начали громить религиозные учреждения, осадили концессии в Тяньцзине, разрушили ж/д, телеграф, сжигали правительственные учреждения. Цыси подписала 21 июня 1900 указ об объявлении войны державам. Отряды ихэтуаней осадили посольства. Началось 56 дневное сидение дипломатов. В подавлении восстания участвовали войска Англии, США, Германии. Японии, России, Франции, Италии, Австро-Венгрии. 14 июля овладели Тянцзином, правительство эвакуировано в Сиань. 15 июля Пекином. 7 июля 1900 Ли Хун-Чжан и посланники 8 держав подписали «Заключительный протокол». Китай в течении 39 лет выплачивал контрибуцию.

17. Політичне і соціально-економічне становище Китаю на початок XX ст. Перетворення Китаю в напівколонію іноземних держав.

Китай був напівколонією великих держав. Особливі права і привілеї тут мали Англія, Франція, Росія, Японія, Німеччина. Велику активність щодо проникнення в Китай виявляли США. Імперіалістичні держави розділили Китай на сфери впливу. Для їх торгівлі було відкрито 100 портів. Імпортні товари звільнялись від внутрішніх мит, а ввізні мита не могли перевищувати 5%. Держави мали право тримати в Китаї свої війська, флот, поліцію, органи розвідки. 254 тис. іноземців на території Китаю користувались правом екстериторіальності - підлягали лише консульській юрисдикції і були непідсудні китайським законам.

Іноземні монополії панували в економіці країни. На початок новітнього часу в Китаї діяло 6,5 тис. іноземних фірм. В 1918 р. загальна сума іноземних капіталовкладень оцінювалась в 1 млрд. 691 млн. дол., у тому числі прямі інвестиції - 1 млрд. 92,8 млн. дол.; заборгованість китайського уряду становила 575,4 млн. дол.

В роки Першої світової війни зміцнилися позиції національної буржуазії. Кількість китайських підприємств збільшилася в 2,5 рази, а чисельність робітників на них -у 2 рази. Капітал китайських компаній зріс у 1,5 рази. Досить швидко розвивались такігалузі національного виробництва, як харчова, паперова, шовкомотальна. Національна буржуазія була незадоволена економічним і політичним засиллям великих держав у Китаї.

Після падіння монархії (1912) Китай перестав існувати як централізована держава^В ньому склалося два уряди. Північний, або центральний, уряд знаходився в Пекіні. В провінції Гуан-дун Сунь Ятсен створив південний уряд Китаю. Його столицею було місто Гуанчжоу. Ні північний, ні південний уряд не контролювали ситуацію на своїй території. Реальна влада належала мілітаристським угрупованням. Генерали-мілітаристи, використовуючи підтримку імперіалістичних держав, встановлювали свою диктатуру в провінціях і групах провінцій. Вони запроваджували податки, внутрішні митні збори, випускали гроші тощо. Військові не підкорялись центральному уряду в Пекіні або підкоряли його собі, вели постійні міжусобні війни. Мілітаризм різко погіршував ситуацію в країні, доводив населення до повного зубожіння.

На антиімперіалістичну боротьбу готові були піднятися широкі верстви китайського народу. їх інтереси об'єктивно виражала Національна партія - Гоміндан, створена Сунь Ятсеном. В 1917-1919 pp. Сунь Ятсен написав працю «Програма будівництва країни», що складалась із трьох книг - «Соціальне будівництво (Перші кроки народовладдя)», «Духовне будівництво (Вчення Сунь Веня)», «Матеріальне будівництво (Промисловий план)». Він підбив підсумки розвитку Китаю після революції 1911-1913 pp. і сформулював головні завдання, які стояли перед китайським суспільством. У політичній сфері Сунь Ятсен констатував відсутність демократичних традицій і силу традицій деспотизму, що призвело до хаосу і всевладдя генералітету. Тому він пропонував ввести період політичної опіки Гоміндану над народом, під час якого необхідно виховувати маси і формувати передумови для справжнього народовладдя. В економічній галузі він доводив необхідність модернізації з урахуванням світового досвіду і китайських реалій. Провідну і регулюючу роль в економічних процесах, на його думку, мала відігравати держава. Соціальну систему майбутнього Китаю Сунь Ятсен назвав «державним соціалізмом», не конкретизуючи змісту цього терміну, а лише зазначивши, що він має захищати інтереси народу. Фактично, Сунь Ятсен виступав за побудову буржуазно-демократичної республіки.