9.2.Сутність, причини та ознаки банкрутства підприємства

Звернуть увагу на типові риси українського підприємства-банкрута: державна власність, відсутність ефективного власника; керівники, які не мають відповідної освіти та досвіду роботи в ринкових умовах; робоча сила, яка не відповідає новим умовам господарювання; невдале розташування; продукція, яка не користується попитом; обслуговування ринків із характеристиками, що не відповідають інтересам підприємства; нездатність до ведення конкурентної боротьби; відсутність інвестицій, неможливість здійснення самоінвестування внаслідок низької прибутковості чи збитковості (домінування «матеріально-технічних» кредитів, товарні кредити невисокої якості тощо); виробництво з неефективними характеристиками (вертикально інтегроване, негнучке, вузькоспеціалізоване, енерго- та матеріаломістке, відсталі технології, зношені основні фонди, використання виробничих потужностей на 15—20%); відсутність інформації для обґрунтування рішень (закритість, методична незабезпеченість рішень, що приймаються, низький рівень контролю); «напруженість» з оборотними коштами (недостатність або їх відсутність, домінування бартеру); наявність великих боргів, структура боргу (нагромадження боргів за 5—8 років, борги перед державними органами); баланс, характеристики якого дозволяють починати процедуру банкрутства (перевищення встановлених нормативів за показниками платоспроможності, ліквідності, внаслідок індексації основних фондів, наявності неліквідних запасів, через відсутність обґрунтованої фінансової політики тощо); некомплексний, несистемний підхід до управління підприємствами в перехідних до ринку умовах.

Варто також наголосити на об’єктивних причинах фінансового стану боржника: інфляційні процеси; зростання процентних ставок за кредити; збитки внаслідок зміни постачальників, сировини і матеріалів; зміни в податковому законодавстві; завищення або заниження фінансової вартості активів, що не сприяє визначенню реальної кредитоспроможності підприємства.

У законодавчій і фінансово-економічній практиці роз­різняють такі види банкрутства підприємств:

• реальне банкрутство, яке характеризує повну неспромож­ність підприємства відновити в найближчий період свою фінан­сову стабільність і платоспроможність через втрату капіталу, тобто юридичне банкрутство;

• технічне банкрутство — це неплатоспроможність підпри­ємства, спричинена суттєвим простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому сума активів значно перевищує фі­нансові зобов'язання підприємства, а розмір дебіторської забор­гованості перевищує розмір кредиторської. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні, як правило, не при­зводить до юридичного банкрутства підприємства;

• навмисне банкрутство — це неплатоспроможність під­приємства, яка створена штучно його керівництвом або влас­ником;

• фіктивне банкрутство — характеризується неправдивим оголошенням підприємства про своє банкрутство з метою одер­жання відстрочки по виконанню своїх кредитних зобов'язань.

Фіктивне, приховане та умисне банкрутство є кримінальними злочинами, тому кваліфікаційні ознаки таких дій і відповідальність за них регламентуються кримінальним правом країни.

Для виявлення фактів прихованого, фіктивного та умисного банкрутства суб'єктів підприємницької діяльності і розроблення пропозицій щодо запобігання цьому процесу розпорядженням Кабінету Міністрів Україні від 13 червня 2000 р. №258 була утворена спеціальна міжвідомча робоча група з аналізу практики і справ про банкрутство.

Рисунок 9.1 - Видова класифікація банкрутства

Необхідно запам’ятати, що законодавство про банкрутством має виконувати три основні функції:

• запобігати непродуктивному використанню активів;

• реабілітувати підприємство як суб’єкт господарювання;

• сприяти задоволенню претензій кредиторів.

Потрібно усвідомити, що розрізняють досудові і судові процедури врегулювання питання щодо боргів.

Досудові процедури передбачають звернення кредитора до дебітора з письмовою претензією про відшкодування заборгованості. Претензія містить реквізити заявника претензії, адресу фірми, якій висувається претензія; підстави, на яких базується претензія; вимоги заявника; сума претензій, підкріплена розрахунками; пе­релік документів, які додаються до претензії; підписи уповноважених осіб. При цьому у відповіді претензія може визнаватись частково, повністю; не визнаватись; зовсім залишатися без відповіді.

Судові процедури регулюють права та обов’язки суб’єктів. Відповідно до Закону «Про банкрутство» 1992 року кредитор мав право звернутися із заявою про оголошення боржника банкрутом, якщо останній не міг задовольнити протягом одного місяця визнані ним вимоги. Згідно з новим Законом справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника становлять не менш як 300 мінімальних розмірів заробітної плати і які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку. Отже, основними і доволі істотними змінами в частині порушення справи є запровадження положення щодо мінімальних розмірів вимог кредиторів, не задоволених боржником; зміна строку, після закінчення якого в кредитора виникає право на звернення до арбітражного суду з заявою; зміна характеру події, від якої відлічується строк, після закінчення якого кредитор може звернутися із заявою (три місяці з дня, встановленого для виконання зобов’язань, замість одного місяця після визнання претензійних вимог).

Окремої уваги заслуговує послідовність дій щодо оголошення підприємства банкрутом чи його санації відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», введеного в дію з 01.01.2000 року: подання заяви про порушення справи про банкрутство боржника; ухвала про порушення провадження у справі про банкрутство; підготовче засідання господарського суду; попереднє засідання господарського суду; проведення зборів кредиторів та утворення комітету кредиторів; звернення до господарського суду з клопотанням про таке: відкриття процедури санації; укладання мирової угоди; визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Завершальним етапом є підсумкове засідання господарського суду, на якому затверджується ухвала про проведення санації боржника, або ухвала про укладання мирової угоди , або постанова про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

На будь-якій стадії процедури банкрутства боржник і кредитори можуть дійти мирової угоди, у випадку затвердження якої суд при­пиняє провадження в справі про банкрутство. Під мировою угодою розуміють домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кре­диторами боргів боржника, яка оформлюється угодою сторін.

Мирова угода укладається, як правило, в тих випадках, коли підприємство-боржник самостійно подає заяву до арбітражного су­ду щодо порушення справи про своє банкрутство. В такому випад­ку боржник розраховує укласти мирову угоду в ході провадження справи про банкрутство. При цьому разом із заявою боржник може подати і проект мирової угоди, в якій зазначає бажаний період про­лонгації заборгованості та передбачувану суму списання боргу.

Мирова угода може бути укладена лише щодо вимог, забезпе­чених заставою, а також вимог другої і всіх наступних черг.

Вітчизняна практика показує, що після визнання боржника банкрутом поле для процедурних заходів для учасників звужу­ється фактично до двох варіантів: або має бути закінчено ліквіда­ційну процедуру (за відсутності інвестиційної діяльності ліквіда­ція банкрута як суб'єкта підприємництва), або має бути укладена і затверджена мирова угода.

Для застосування процедури банкрутства Законом передбачені варіанти, які відображають організаційно-правові форми організації бізнесу, галузеві особливості тощо. Це дозволяє підвищити результативність системи.