3 Громадянське с-во та його хар-ка

Громадянське суспільство – це царина, в якій громадяни вирішують конкретні проблеми, тут здійснюється представництво їхніх інтересів, ведеться суспільно значуща діяльність, тобто громадянами береться на себе відповідальність за спільне благо.

За словами відомого німецького державного і політичного діяча Дітмара Штюдемана, “поняття “цивільне або громадянське суспільство” позначає основний принцип демократії: під державою і суспільством мається на увазі співтовариство зрілих громадян, які самі спільно визначають свою долю. У вужчому сенсі громадянське суспільство визначається як демократична форма самоорганізації суспільства, незалежно від держави і поза ринком. Демократична, оскільки той, хто не визнає основних прав громадянина і людини, не може бути частиною громадянського суспільства. Таким чином, громадянське суспільство – елементарна складова частина діючої демократії”.

Підтримка громадянського суспільства є зобов’язанням країн, які вважають себе демократичними. Так, 26-27 червня 2000 року у Варшаві відбулася Урядова зустріч “До спільноти демократій”, в якій взяли участь високі посадові особи з 106 країн світу, у тому числі й з України. У підписаній ними декларації представники країн-учасників зобов’язалися “підтримувати цивільне (громадянське) суспільство, включаючи жіночі організації, неурядові організації, трудові та бізнес асоціації, а також незалежні засоби масової інформації в процесі здійснення ними своїх демократичних прав”.

Якщо узагальнити різні визначення, то можна виокремити основні риси громадянського суспільства. Таке суспільство характеризується:

- наявністю розвиненої мережі різноманітних відносин між рівними, автономними в своїх діях суб’єктами (окремими громадянами та соціальними групами), які здійснюються без посередництва держави;

- існуванням суспільних інститутів (громадських організацій, профспілок, структур місцевого самоврядування, незалежних ЗМІ та ін.), які відображають увесь спектр інтересів громадян та соціальних груп, захищають їх у стосунках з державою;

- усталеною системою цінностей, в основі якої лежать цінності суспільного активізму, моральної і економічної автономії індивіду, сприйняття суспільства як самоцінності.

4 Соціальна стратифікація згідно з Сорокіним

Пітирим Олександрович Сорокін (1889 – 1968) – російсько-американський соціолог и культуролог. Він є один із родоначальників теорій соціальної стратифікації и соціальної мобільності. Предметом соціології Сорокін завжди вважав взаємодію соціальних груп, що функціонують в різних історичних і культурних обставинах. У своїй праці "Соціальна мобільність" він розглядував теорію, відповідно якої, будь-яке суспільство володіє складною структурою, неминуче стратифікується за багатьма критеріями – економічними, професійними, етнічними, політичними та ін.

Соціальна стратифікація – розподіл суспільства на соціальні шари (страти) шляхом об'єднання різних соціальних позицій з приблизно однаковим соціальним статусом, що відображає уявлення, що склалося в ньому, про соціальну нерівність, збудоване по вертикалі (соціальна ієрархія), або горизонталі (показникам соціального статусу).

Стратами називаються великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства [4; с. 292].

Відповідно до поглядів П.Сорокіна, до страт можна віднести наступні соціальні групи:

I. Важливі односторонні групи (тобто такі, що згуртовані навколо одного ряду основних цінностей): А – біосоціальні: 1) расові; 2) статеві; 3) вікові: Б – соціокультурні: 4) ряд; 5) територіальне сусідство; 6) мовні, етнічні і національні групи; 7) держава; 8) професійні; 9) економічні; 10) релігійні; 11) політичні; 12) „ідеологічні” групи (наукові, філософські, естетичні, освітні, етичні, групи відпочинку та розваг), 13) номінальні групи еліти (вожді, генії й історичні особистості) [3].

II. Важливі різносторонні групи (об'єднанні навколо двох чи більше рядів цінностей): 1) сім'я; 2) клан; 3) плем’я; 4) нація; 5) соціальний порядок чи прошарки (типу середньовічної аристократії, духовенства, буржуазії, робітників і селян як третього прошарку); 6) соціальний клас [3].

Ця схема П. Сорокіна в соціології не заперечується і може служити теоретичною моделлю стратифікаційної карти світового рівня. Конкретно і наглядно соціальна стратифікація проявляється більше в соціальному вимірі суспільства, коли воно розглядається в рамках конкретно взятої країни і в конкретний час. Тому групи людей, які виділяють для розгляду в даній країні, повинні постати не в застиглому вигляді, а в постійному русі і переміщеннях, які існують у живому, функціональному суспільстві. Ці переміщення отримали назву „соціальна мобільність”. Соціальна стратифікацію П. Сорокін розглядає в тісному зв'язку і під впливом соціальної мобільності.

Суспільство, на його думку, є не просто диференційоване на окремі групи, воно ще й ієрархізоване. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг, інші – менше. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості, тому ця проблема завжди цікавила соціологів. І, якщо те, що основою диференціації є нерівність людей, визнають усі вчені, то щодо визначальних чинників і критеріїв ієрархії їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать.

Пітирим Сорокін описує суспільство як певний простір, заповнений соціальними зв'язками і відносинами. Вони утворюють багатовимірну систему координат, в якій виділяються дві головні осі – вісь Х (горизонтальна мобільність) і вісь У (вертикальна мобільність). Мобільність – це зміна окремим індивідом або цілою групою місця в соціальному просторі, який включає економічний, політичний або професійний підпростори. Іншими словами, під мобільністю слід розуміти перехід з однієї страти до іншої. Якщо індивід перейшов з нижчого класу в середній, підвищив свій дохід, то він зробив перехід, перемістився в економічному підпросторі, якщо змінив професію або рід діяльності – перемістився в професійному підпросторі, партійну приналежність – в політичному підпросторі. Три підпростори соціального простору він іменував системами стратифікації. У результаті П. Сорокін отримав три системи соціальної стратифікації – економічну, професійну і політичну [3].