27.Система тотального управління якості в міжнародних корпораціях. Міжнародна система стандартів іso-9000.
Тотальне управління якістю являє собою сукупність організаційної структури, процедур, процесів і ресурсів, необхідних для адміністративного забезпечення якості. Метою запровадження системи тотального управління якістю є забезпечення максимально високих результатів по всіх найважливіших для споживача критеріях.
Основні елементи тотального управління якістю включають:
Філософські підстави:
1.1. Якість, що відповідає вимогам споживачів.
1.2. Ключова роль керівництва в управлінні поліпшенням якості (принцип першої особи).
1.3. Безперервність поліпшень.
1.4. Участь персоналу в процесі забезпечення і підвищення якості.
1.5. Швидке реагування.
1.6. Якісне проектування та упередження браку.
1.7. Управління за результатами.
1.8. Розвиток партнерських відносин.
1.9. Відповідальність і відданість корпорації.
Міжнародні корпорації створюють і вдосконалюють свої системи тотального управління якістю продукції на основі національних, регіональних чи міжнародних систем тотального управління якістю.
Світовий досвід управління якістю був сконцентрований у пакеті міжнародних стандартів ISO:9000, прийнятих Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO)1 в березні 1987 р.
Нині до складу ISO входять 120 країн своїми національними організаціями зі стандартизації. Організаційно в ISO входять керуючі та робочі органи. Керуючі органи: Генеральна асамблея, Рада, Технічне керуюче бюро. Робочі органи: технічні комітети, підкомітети, технічні консультативні групи.
Раді ISO підпорядковується сім комітетів: ПЛАКО (технічне бюро), СТАКО (комітет з вивчення наукових принципів стандартизації), КАСКО (комітет з оцінки відповідності), ІНФКО (комітет з науково-технічної інформації), ДБВКО (комітет з надання допомоги країнам, що розвиваються), КОПОЛКО (комітет із захисту інтересів споживачів), РЕМКО (комітет зі стандартних зразків)
Стандарти ISO серії 9000 мають універсальний характер і можуть використовуватись у широкому спектрі діяльності.
Міжнародні стандарти ISO серії 9000 - це стандарти на управління якістю продукції, а не на саму продукцію; присвоюються не конкретному виду продукції, а цілому підприємству, яке її виробляє. Вони передбачають контроль І забезпечення якості виробництва на різних технологічних стадіях - від обробки замовлення до відвантаження товару
Як інтернаціональні стандарти ISO серії 9000 є індикатором швидкого визнання підприємства та його продукції, а також контрольованої якості продукції.
28. Планування інноваційної діяльності міжнародної корпорації:
Можливості інноваційного розвитку підприємства характеризуються сукупністю наявних ресурсів, що визначають його спроможність до створення, пошуку, відбору та впровадження нововведень, і характеризуються поняттям інноваційний потенціал. Інноваційний потенціал є одночасно результатом реалізації і передумовою вибору певних інноваційних стратегій, чинником, що показує ступінь сприйнятливості підприємства до інновацій.
Реалізація всіх можливостей підприємства, починається з адекватної до зовнішнього та внутрішнього середовища загальної стратегії управління. Інноваційна стратегія, як складова загальної вимагає особливої уваги та приведення до узгодження з іншими процесами на підприємстві. Головним завданням є досягнення балансу між розвитком наукового, технічного та виробничого потенціалів.
Стратегічне планування пов’язане з глобальними цілями підприємства та доведенням їх у відповідність з вимогами зовнішнього середовища. Планування повинно надавати можливість передбачувати зміни та реагувати на випадки зовнішніх змін.
Планування інноваційної діяльності пов'язане з реалізацією певного комплексу функцій: основних (відбивають сутність планування), специфічних (розкривають зміст планового процесу) та забезпечуючих (сприяють виконанню основних і специфічних). На їх основі утворюються функціональні підсистеми – визначення цілей і пріоритетів, розробка планів, обґрунтування заходів, проектів, підсистеми нормативно-методичного, інформаційного, матеріально-технічного, організаційного, кадрового забезпечення та узгодженості в системі планування інновацій.
Інноваційний розвиток, ґрунтується на системі взаємопов'язаних етапів, спрямованих на ефективну оцінку і відбір інновацій для впровадження на підприємстві. Ці етапи обґрунтовуються економічними методами ефективності інновацій з тим, щоб підприємства на корпоративному рівні при визначенні перспективних цілей могли аналізувати і враховувати завдання інноваційного розвитку.
планування інноваційної діяльності може забезпечити безперервність стратегічного розвитку на основі інновацій. Згідно з одним із підходів інноваційні проекти реалізуються паралельно: розробка і впровадження нових і поліпшуючих технологій здійснюється на постійній основі, одне нововведення змінюватиме інше в режимі замкненого циклу. При іншому, послідовному підході, нововведення, як правило, носять реактивний характер і впроваджуються у відповідь на інноваційні дії конкурентів. Інакше кажучи, деякі господарюючі суб'єкти змушені впроваджувати інновації вслід за іншими учасниками ринку, щоб забезпечити собі таке ж становище, як у інноваційно активних конкурентів. При послідовному підході може виникнути деякий часовий розрив між впровадженою і запланованою до реалізації новою або поліпшуючою технологією, що може негативно відбитися на конкурентоспроможності продукції, яка виробляється підприємством
Таким чином управління інноваційною діяльністю, зокрема її стратегічне планування посідає головне місце в загальній системі стратегій управління підприємством. Через нього реалізується важливий показник ефективного господарювання суб’єкта підприємництва – інноваційний потенціал підприємства. Інновації виступають як ключові елементи оптимального реагування на зовнішні зміни та забезпечення виживання в умовах високої конкуренції. Досліджено систему етапів інтеграції стратегічного і інноваційного розвитку, узагальнено організацію інноваційної діяльності, наведено підходи до планування інновацій.
29. Організаційні форми і моделі управління технологічним та інноваційним розвитком міжнародної компанії. Міжнародний ринок інвестицій: (хер его знает, где есть нормальный ответ на этот вопрос, я нашел только это)
Інноваційний процес охоплює багатьох учасників і має свою інфраструктуру. Його здійснюють на державному і міждержавному рівнях, у регіональних і галузевих сферах, місцевих (муніципальних) формуваннях. Всі учасники мають свої цілі і формують організаційні структури для їх досягнення. Інноваційна активність великих і дрібних організацій різниться, що зумовлено різною стратегією їх діяльності. Звідси і множинність організаційних форм інноваційної діяльності.
Інноваційна активність і глобальна інформатизація економіки докорінно змінили принципи організації компаній і корпорацій, які формувалися протягом усього XX ст. У 1990-х роках тенденція посилення децентралізації, розгорталась спочатку на рівні малих підрозділів, трудових колективів і громадських організацій. У цей період основну роль відігравали скоординовані зусилля працівників виробничої і невиробничої сфер, головним завданням яких стало максимальне вдосконалення економічних процесів - від навчання креативної особистості, зайнятої науковим пошуком, до формування високотехнологічних виробництв і створення віртуальної компанії. Вперше такі організаційні форми інноваційної діяльності з'являються у рамках самоврядних виробничих асоціацій. Саме тут створюється можливість максимального використання креативного (творчого) потенціалу і прискорення технологічному й соціальному прогресу.
Своєрідність нових організаційних форм визначається необхідністю поєднання активної конкуренції з відносинами партнерства та індивідуальної творчості.
Ефективними організаційними формами співробітництва промислових фірм з вищими навчальними закладами є інноваційні центри. Це технологічно активні комплекси зі сформованою інтегрованою структурою нововведень, яка включає університети і науково-виробничі фірми. Інноваційний бізнес у цій моделі підтримує стійкі взаємозв'язки всередині великої інноваційної інфраструктури, має розвинені мережі неформального обміну інформацією та формування каналів збуту нововведень.
У зарубіжній практиці поняття "інноваційний центр" використовують як узагальнююче визначення потужної інноваційної структури. До цієї групи належать:
o регіональні науково-технологічні центри (РНТЦ);
o центри передових технологій;
o технологічні парки (науковий, промисловий, технологічний, інноваційний, бізнес-парк і та ін.);
o технополіси тощо.
Розглянемо найбільш розповсюджені у світовій практиці форми інноваційних центрів.
Регіональні науково-технологічні центри (РНТЦ)
Такі центри є засобами формування і реалізації регіональної інноваційної політики, спрямованої на забезпечення економічного розвитку регіону. Для ефективної інноваційної політики необхідно сформувати систему моніторингу інноваційного потенціалу регіону, створити регіональну систему підтримки і розвитку інноваційної діяльності, координувати діяльність організацій, що здійснюють інноваційну діяльність, сприяти розвитку інтелектуального та кваліфікаційного потенціалу населення регіону. Всі ці питання перебувають у компетенції РНТЦ.
Регіональні науково-технологічні центри можуть вибудовувати діяльність, спираючись на ті визначальні особливості регіону, забезпечують його випереджальний розвиток. Цим зумовлена різноманітність регіональних центрів. Так, наприклад у Німеччині, існують переважно засновницькі центри, центри інновацій і центри промислових технологій.
Засновницькі центри - це територіальні об'єднання новостворених підприємств (здебільшого обробної промисловості і виробничих послуг). їх засновники - комуни, а також промислово-торговельні палати, банки, економічні союзи, університети. Центри координують діяльність комерційних фірм, підтримуючи їх на етапі становлення і сприяючи розвитку тих, які забезпечують краще використання ресурсного потенціалу регіону.
Центр інновацій здійснює спільні дослідження з фірмами, навчає слухачів основам винахідництва та управління інноваціями, організовує нові інноваційні комерційні фірми. У центрі проводяться прикладні дослідження з високою вірогідністю успіху, для яких термін фінансування витрат на технічні й комерційні консультації як правило не перевищують 5 тис. дол. Якщо ж проект доведено до стадії впровадження і визначено його високу комерційну вигідність, його фінансують за програмою, яка передбачає створення нової компанії.
Центр промислової технології має за мету сприяння впровадженню новацій у серійне виробництво. Для цього такі центри проводять експертизи, маркетингові дослідження ринку, надають консультації промисловим фірмам та індивідуальним винахідникам стосовно окремих питань, пов'язаних з розробленням і впровадженням нововведень.
У США регіональні центри є найпоширенішою формою інтеграції науки і виробництва. Це університетсько-промислові центри та інженерні центри при університетах. Університетсько-промислові центри створюють на кошти Національного наукового фонду США при університетах з метою об'єднання ресурсів промислових фірм і наукового потенціалу (кадрового і технічного) університетів. Вони здійснюють переважно фундаментальні дослідження у тих сферах, якими цікавляться фірми-учасниці.
Інженерні центри створюють на базі великих університетів за фінансової підтримки уряду для стимулювання розроблення нових технологій. Вони досліджують фундаментальні закономірності, що лежать в основі інженерного проектування принципово нових, не існуючих в природі штучних систем. Такі дослідження дають промисловості не готову до впровадження розробку, а лише теорію в межах певної сфери інженерної діяльності, яка може знайти застосування на практиці. Вони також здійснюють підготовку нового покоління інженерів з необхідним рівнем кваліфікації та широким науково-технічним світоглядом.
Досвід свідчить, що одним із найбільш дієвих способів зміцнення РНТЦ є встановлення тривалих ділових контрактів між співробітниками центрів і промисловцями. Тому організаційна структура центрів передбачає в управлінні ними представників бізнесу.
Найвагоміші вигоди, які можуть мати влада і населення регіону від діяльності регіональних науково-технологічних центрів, полягає у тому, що:
o з'являються нові можливості в плануванні та координації регіональної інноваційної політики;
o розширюються можливості використання високотехнологічних ресурсів місцевого значення;
o поліпшується екологічна обстановка, що сприяє економії коштів на охорону довкілля;
o завдяки зростанню кількості робочих місць скорочуються витрати бюджету, пов'язані з безробіттям;
o розширюються експортні можливості регіону, зростають надходження до місцевого бюджету за рахунок підвищення ділової активності;
o розвивається регіональна інфраструктура;
o поліпшуються умови для обміну науково-технологічною інформацією та передовими технологіями в міжрегіональному і міжнародному масштабах;
o зростають освітянський та інтелектуальний рівень населення, економляться бюджетні кошти на протидію антисоціальним явищам;
o зростає рівень життя населення.
Від створення РНТЦ, безумовно, мають користь і підприємницькі структури регіону, зокрема:
o використовуються прогресивні технології, впроваджуються ноу-хау тощо;
o збільшуються обсяги експорту продукції;
o зростають престиж і конкурентоспроможність продукції;
o стає можливим доступ до науково-виробничої бази та інтелектуальних ресурсів вищих навчальних закладів тощо.
Технопарк - компактно розташований науково-технологічний комплекс, до складу якого входять наукові установи, вищі навчальні заклади, комерційні банки, консалтингові, інформаційні та інші сервісні служби і який функціонує на засадах комерціалізації науково-технологічної діяльності (рис. 6.9).
Керівництво технопарком з боку держави і місцевої влади здійснюється за трьома основними напрямами: законодавство, програми фінансування і розвитку, безпосередня участь. Уряд розробляє великомасштабні програми підтримки малого і середнього бізнесу, заохочує розвиток нових технологій, сприяє кооперації науки і промисловості. Крім фінансової і законодавчої допомоги держава надає різні квоти та субсидії фірмам-клієнтам, а також малим наукомістким підприємствам. Місцеві влади забезпечують умови, які сприяють залученню фахівців до роботи над інноваційними проектами і створення на цій основі малих наукомістких фірм.
Перевагою для організацій - учасників технопарку є:
o їх участь у програмах державного фінансування інноваційних процесів через технопарк;
o інформаційно-комунікаційне, інженерно-технічне, матеріально-технічне забезпечення їх діяльності на пільгових умовах технопарку;
o ширші можливості участі у виставковій діяльності;
o переваги в одержанні фінансування від фінансово-кредитних установ, венчурних фондів через зменшення ризиків виконання інноваційних проектів в умовах технопарку.
Визначальними характеристиками технопарку як системної організації є відпрацьовані механізми:
o введення до господарського обігу об'єктів прав інтелектуальної власності;
o технологічного трансферу;
o фінансового і маркетингового менеджменту;
o налагодженого співробітництва з науковими центрами, університетами, промисловими підприємствами, фінансово-кредитними установами, органами влади, громадськими організаціями.
Крім того, як свідчить світова практика, держава надає технопаркам різноманітну підтримку у вигляді прямих інвестицій, державного замовлення, запровадження режимів пільгового оподаткування діяльності технопарку тощо.
З технопарками пов'язують розв'язання таких проблем інноваційної політики:
1) прискорене впровадження науково-технологічних досліджень у виробництво, насамперед у галузі високих технологій, і просування інноваційної продукції, виробленої на їх основі до ринку споживання;
2) комерціалізація значного накопиченого багажу науково-технічних розробок, напрацювань у сфері науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, отже, вирішення питань реалізації науково-технічного потенціалу;
3) реалізація активної регіональної інноваційної політики, спрямованої на технологічне переоснащення регіональних виробництв на базі новітніх технологій, зокрема, енерго- і ресурсозберігаючих та екологічно безпечних, зменшення техногенного навантаження на регіональну екосистему, підвищення ефективності використання місцевої сировини тощо;
4) формування тісних взаємовідносин і посилення співробітництва між вузами, науковими центрами та промисловістю;
5) залучення інвестицій, венчурного капіталу для реалізації проектів технопарку;
6) становлення і розвиток науково-виробничих підприємств малого та середнього бізнесу, які мають високу інноваційну спроможність.
Конкретне вирішення зазначених проблем відбувається в технопарку найменшими витратами завдяки оптимальній інтеграції наукового потенціалу стратегічного засновника технопарку в особі провідної наукової організації або вузу, виробничого потенціалу підприємств-виконавців інноваційних проектів, венчурного капіталу, а також підприємницької ініціативи всіх суб'єктів інноваційного процесу.
Виділяють три основні способи створення технопарків:
1) створення малих підприємств у межах університету його співробітниками, які прагнуть комерціалізувати результати власних наукових розробок, отже, до них приєднуються інші дрібні фірми;
2) створення власних спеціалізованих дрібних фірм науково-технічним персоналом великих промислових об'єднань. Як правило, великі фірми не перешкоджають цьому, а навпаки, сприяють, оскільки дістають можливість приєднатися до виробництва найновішої продукції, якщо вона виявиться перспективною;
3) створення внаслідок реорганізації діючих підприємств, які хочуть скористатися пільговими умовами, що надаються для науково-технологічних парків за чинним законодавством.
Ще більш масштабною формою інноваційних структур є технополіс.
Технополіс - це сукупність технопарків, інкубаторів і комплекс різноманітних структур, що забезпечують життя міста, розгалужену інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність (рис. 6.10).
Технопарки і технополіси на даний час стають значним елементом науково-технологічного розвитку, залучення до цієї сфери додаткових людських і матеріальних ресурсів. Розробку концепції і початок програми їх будівництва здебільшого відносять до періоду 1970-1980-х років. Науковими парками (сьогодні в США їх налічується понад 150, у Великобританії - більше 50, у ФРН - більше 40, у Франції - 20, в Японії - 25) є велика агломерація наукомістких фірм, що розгортається навколо потужних наукових центрів, перш за все дослідних університетів. Так, до всесвітньо відомої "Кремнієвої долини" у США - комплекс на базі Стенфордського університету в Каліфорнії, входить приблизно 2500 інноваційних фірм. Серед інших наукових парків США, що здобули широку популярність, слід назвати "Шосе 128" (Массачусетс), "Дослідний трикутник" (Північна Кароліна).
Японські технополіси створюються за єдиним планом і об'єднуються в загальнонаціональну структуру. Спеціалізуються технополіси на пріоритетних галузях технології. Завершити формування системи технополісів намічається у найближчому майбутньому, проте вже зараз вони вносять помітний вклад до науково-технічного прогресу країни.
У технопарках і технополісах на основі єдиної науково-виробничої і соціальної інфраструктури виникає кооперація зусиль держави, компаній наукомістких галузей промисловості та університетів. Причому в рамках технополісів вирішується не тільки завдання забезпечення необхідних умов для співпраці на рівні фундаментальних досліджень, а й доведення одержаних результатів до стадії комерційного освоєння їх промисловістю.
Ефективність діяльності наукових парків оцінюється успіхами пов'язаних з ними організовуваних фірм. Відсоток ліквідації фірм після закінчення двох років їх існування в кращих парках США не перевищує 20 %, тоді, як поза парками перестаю функціонувати до 60 % нових впроваджуваних одиниць.
У 1990-х роках у державній інноваційній політиці починає привалювати кластерна філософія - уряд концентрує зусилля на підтримці існуючих кластерів і створенні нових мереж компаній, що раніше не контактували між собою. Держава при цьому не тільки сприяє формуванню кластерів, а й сама стає учасником мереж. Кластерні стратегії широко використовуються у Великобританії, Німеччині, Данії, Фінляндії та ряді інших країн. Наприклад, у Німеччині від 1995 р. діє програма створення біотехнічних кластерів Bio Regio. У Великобританії уряд визначив райони навколо Единбурга, Оксфорда і Південно-Східної Англії як основні регіони розміщення біотехнологічних фірм.
Кластери є організаційною формою консолідації зусиль зацікавлених сторін, спрямовані на досягнення конкурентних переваг в умовах глобалізації економіки.
Промислові кластери являють собою групу географічно локалізованих взаємозалежних компаній, об'єднаних у виробничий ланцюжок, у рамках якої створюється кінцевий продукт і додана вартість.
Більш розвинені кластери мають спеціалізовані бази постачальників, ширше розгалуження масиву пов'язаних галузей, більш широкий масштаб підтримуючих галузей, глибокі зв'язки зі споживачами. Кластер може містити стратегічні альянси підприємств з університетами, дослідними установами, споживачами, технологічними брокерами і консультантами.
Головне, на що спрямовані кластери - це можливість для бізнесу і регіону розвиватися не по інерції. Для бізнесу кластер - це реальна можливість забезпечити власну конкурентоспроможність у майбутньому, тобто створювати довгострокову стратегію розвитку підприємств на 5-10 років і більше.
Характерні риси кластерів:
o наявність великого підприємства-лідера, що визначає довгочасну господарську, інноваційну та іншу стратегію кластера в цілому;
o територіальна локалізація основної маси підприємств - учасників кластера;
o стійкість і домінуюче значення господарських зв'язків між підприємствами;
o довгочасна координація взаємодії учасників системи у рамках основних систем управління, виробничих програм, інноваційних процесів, контролю якості та ін.
Досягнення взаємної відповідності різних сфер підприємництва багато в чому залежить від центральних і місцевих органів влади, що забезпечують умови функціонування кластера через здійснення податкової, бюджетної і зовнішньоекономічної політики. їхня роль зростає в питаннях розробки і реалізації планів необхідного технологічного забезпечення національних потреб, погодженими змінами політики стандартизації, встановлення взаємодії великого і малого бізнесу, регулювання природних монополій і т. д.
Використання різноманітних внутрішньофірмових і міжфірмових організаційних форм інноваційної діяльності на державному, регіональному, галузевому, корпоративному рівнях є характерною особливістю сучасного етапу розвитку науково-технічного прогресу, яка сприяє прискоренню інноваційних процесів, швидкому опануванню суспільством результатів інноваційної діяльності і комерційному успіхові всіх учасників міждержавної і міжфірмової кооперації.