1.1.2. Формування духовно-моральних цінностей як наукова проблема

Оскільки, як зазначалось у попередньому параграфі, у сучасній психологічній науці простежується тенденція до осягнення теологічного тлумачення аксіопроблематики при вивченні проблеми особистісного аксіогенезу, то ми вважаємо за доцільне розглянути специфіку наукових досліджень у цьому напрямку.

Обговорюючи сучасний стан вивчення аксіопроблематики, Г.М. Міненко [115] слушно зауважує, що у наш час практика формування духовно-моральних цінностей випереджає науку. Причину цього він вбачає у недостатній науковій та філософській розробці проблеми духовності людини.

Вчений розглядає три значимих проекта з формування духовно-моральних цінностей, які реалізовуються на державному рівні у Росії:

• Введення в освітні заклади предмету «Основи православної культури».

• Пропозиція створити предмет «Основи духовно-моральної культури» (В.С. Ледньов) [97].

• Ідея створення на федеральному та регіональному рівнях центрів духовно-моральної культури (ЦДМК) у статусі закладів додаткової освіти дітей та підлітків.

У російській науковій літературі [23, 50, 54, 55, 70, 86, 96, 112, 113, 115, 141, 152, 154, 155, 181 тощо] широко обговорюються позитивні та негативні наслідки реалізації цих проектів.

Загалом, простежуються два основних напрямки розгляду питання духовно-моральних цінностей:

• з позицій соціокультурного підходу [20, 21, 23, 70, 73, 86, 91, 97, 112, 113, 181 тощо];

• з позицій релігії [14, 22, 50-52, 54-55, 94-96, 141, 152, 154-155, 178 тощо].

Так, завідувач лабораторією громадянського та патріотичного виховання дітей та молоді Державного НДІ сім’ї та виховання РАО І.В. Метлик духовно-моральні цінності визначає наступним чином: «Це цінності громадянського суспільства, народів держави, їх традиція та культура» [112, с. 37]. На його думку, формувати у школярів духовно-моральні цінності доцільно через вивчення загальнодержавної культурної спадщини. Він зазначає, що «тільки такий принцип при формуванні змісту освіти буде сприяти збереженню ідентичності громадянського суспільства, подоланню серйозних деформацій у сфері соціальних стосунків та суспільної моралі» [112, с. 37]. Саме тому, російський дослідник вбачає «наступні завдання духовно-морального виховання дітей у загальноосвітній школі:

• Формування у школярів певної суми громадянських, єдиних для всіх громадян незалежно від їх світогляду, ставлення до релігії та релігійно-конфесіональної приналежності, духовних та моральних цінностей.

• Формування духовних та моральних цінностей, які відображають духовну та культурну різноманітність соціальних, у тому числі конфесіональних груп та народів держави.

Це — як дві сторони однієї медалі, і без однієї з цих сторін не існує й інша. Принципова позиція полягає у тому, що обидва ці завдання повинні вирішуватись у единій державній загальноосвітній школі» [112, с. 38].

Водночас І.В. Метлик зауважує, що «цілісна духовно-моральна освіта та відповідне виховання дитини можливе тільки на основі певної духовної (світоглядної) та культурної традиції, у тому числі й системи моралі» [112, с. 40]. Релігійні цінності, релігійний світогляд він схильний розглядати як «органічну частину відповідного образу світу, систему моралі та життєвого устрою. Не абстрактну систему моралі, про яку можливо тільки розмірковувати, але систему конкретних, визначених моральних норм та вимог» [112, с. 39].

Одним з противників подібного «культурологічного» підходу виступає професор (диякон) Андрій Кураєв. Він зазначає, що православ’я та його цінності — «це і освіченість, і мораль, і духовність, і основа взаємин між людьми. Православ’я — це система цінностей, надзвичайно важлива та необхідна для людини та суспільства» [96, с. 4].

А. Кураєв стверджує, що реальність, про яку говорить релігія та до якої вона звертає людину — це Бог. А реальність, про яку говорить культурологія — це люди. Спроба ж підміни Бога природою, державою (соціумом) або ж самою людиною, завжди небезпечна втратою моральних орієнтирів, що рано чи пізно призводить до антропологічної кризи. «Вести мову про психологію та антропологію не піднімаючи питання про те, як людина розуміє свої стосунки з Богом, — неможливо. А ці стосунки взаємні: є те, що людина чинить заради Бога. А є те, що Бог чинить заради людини» [96, с. 19]. При цьому, науковець обґрунтовує свою точку зору, спираючись не тільки на теологію, але й на академічну науку. Зокрема, на праці О.Ф. Лосєва, М.М. Бахтіна, С.С. Авєрінцева, Ю.М. Лотмана, А.Ч. Козаржевського, А.Я. Гуревича, В.В. Іванова, О.М. Панченко, Б.А. Успенського та ін.

Однак, попри таку свою позицію, А. Кураєв вважає, що сучасна специфіка розвитку суспільства вимагає послідовного підходу до формування духовно-моральних цінностей у підростаючого покоління. На його думку, доцільним є одразу вести мову не про релігійну освіту, а про ознайомлення дитини з основами православної культури. І тільки поступово, з часом, залучати дітей до релігійної практики. Такий підхід дозволить уникнути антагонізму «релігійного» та «світського» при формуванні світоглядної позиції учнів. Водночас, А. Кураєв виступає противником й «подачі» релігійних цінностей у «завуальованій» формі при розробці програм релігійно-етичного спрямування. Саме за це він й піддає критиці програму О.В. Бородіної [96, с. 81].

Цікавою нам видається думка науковця про те, що викладачем «Основ православної культури» не обов’язково повинен бути священик чи, навіть, віруюча людина. Він визначає два обов’язкових критерія при виборі особистості викладача цього предмету: «професійна компетентність та любов до предмету» [96, с. 23-24]. Але як можливо поєднувати любов до релігійної культури та індиферентне ставлення до релігії?!

З-посеред інших науковців, які схильні досліджувати проблему духовно-морального аксіогенезу особистості з позицій релігії, особливо заслуговують на увагу погляди О.Л. Янушкявічене [172; 202-205]. Вона визначає такі головні завдання при формуванні релігійно-моральних цінностей для кожної вікової категорії:

1. Вік до 3-х років. Головне завдання — відчуття дитиною любові до неї.

2. Дошкільне дитинство (3-6 років). Головне завдання — виховання звички до справ милосердя.

3. Молодший шкільний вік (7-10 років). Головне завдання — учеництво. Тут особливо важлива особистість вчителя.

4. Підлітковий вік (11-14 років). Головне завдання — пізнання Братства усіх людей. Тут особливо важливі навики спілкування.

5. Юність (15-20 років). Головне завдання — обрання власного шляху.

6. Молодість (21-29 років). Головне завдання — устрій земного життя людини.

7. Зрілість (30-56 років). Головне завдання — служіння.

8. Літній вік (56-75 років). Головне завдання — наставництво.

9. Старість (після 75 років). Головне завдання — остаточне приготування до зустрічі з Богом [202, с. 89-101].

Дослідниця вважає, що результатом здійснення такого (релігійно-морального) ціннісно-формуючого впливу на аксіосферу дитини у кожному віці повинно бути формування відповідних «базових підвалин особистості»:

• Вік до 3-х років. Базова довіра до світу.

• Від 3 до 6 років. Ціннісна орієнтація.

• 7-10 років. Здатність до творчості.

• Підлітковий вік (11-14 років). Почуття обов’язку, відповідальності.

• Юність (15-20 років). Становлення теократичного світогляду [172, с. 11-121].

Однак, вищезазначені погляди О.Л. Янушкявічене не завжди та не в усьому «знаходять паралелі» з поглядами інших представників психологічної науки (С.Л. Рубінштейн, Е. Еріксон, Н.І. Непомнящая, В.С. Ледньов, Г.С. Батіщев, Л.І Божович та ін.).

Таким чином, питання духовно-морального аксіогенезу особистості є недостатньо дослідженим на сучасному етапі розвитку психологічної науки. Цей факт негативно впливає на якість освітніх програм духовно-етичного спрямування, яких у наш час існує значна кількість. Однак, здійснювати на дітях педагогічні експерименти, які не мають достатнього наукового підгрунтя, ми вважаємо недоцільним. Стан нашого суспільства, освіти та виховання вимагає об’єднання зусиль наукової спільноти та Церкви задля розробки багатоаспектних питань духовності та моралі.