63. Фромм е. «Мистецтво любити» // «Втеча від свободи».

Основна причина існування любові, на його думку, - це прагнення цілісності.

У книгу ввійшло чотири розділи, іменовані «Чи є любов мистецтвом?», «Теорія любові», «Любов і її розпад у сучасному суспільстві», «Практика любові».

Мені подобається, що Еріх Фромм підходить до любові, як активності та допомоги, а не захоплення, і аргументує це тим, що любов у першу чергу означає давати, а не брати. Зі слів автора: «Не той багатий, хто має багато, а той, хто багато віддає».

На мою думку, слід віддати Фромму належне за те, що він згадав про невротичні патології людини, основані на прив’язаності в дитинстві до котрогось одного з батьків і відсудності уваги з боку іншого. Я цілком погоджуюся з автором, що чоловіки, які колись були обмежені в спілкуванні з батьком (йдеться про ідеальні форми) і сформували своє світосприйняття лише на основі материнської любові, є надмірно ніжними, доволі привабливими, знають, як завоювати жіночу прихильність, але їм притаманна безвідповідальність. Такі люди потребують, щоб ними постійно захоплювалися, вважають себе великими коханцями і скаржаться на невдячність своїх любовних партнерок.

На противагу такому типу, чоловіки, які зростали під опікою  лише батька, а матері не було, або вона бала досить холодною та стриманою, здебільшого стають успішними кар’єристами, але жінки для них не несуть центрального значення.

У мене є знайомі, які можуть послужити добрими прикладами підтвердження вище згаданої теорії Еріха Фромма, що неабияк акцентує увагу на правдивості його слів. Звичайно, оскільки у справжньому житті існує багато нюансів та ідеальних форм, як таких не існує ( ідеться про образ матері, батька), адже здебільшого в жінок є певні ознаки маскулінності і навпаки, а також посторонній людині важко визначити з котрим із батьків дитина більше спілкується, або, що теж можливо, на якому періоді свого життя, про що та під час яких ситуацій, то прикладами для підтвердження Еріхової теорії  мені послугували чоловіки, які змалечку зростали лише під опікою одного, когось окремого із батьків. А таким чином, не мали змоги отримати навіть будь-яку  увагу від другого представника сім'ї (мами, тата).

  Я не погоджуюся з автором праці «Мистецтво любити», що є два шляхи дізнатися «таємницю людини», один з яких зводиться до повного відчуття влади над іншою людиною і допомагає перетворити її на нашу річ. Вища форма такого пізнання проявляється у крайностях садизму, бажанні і можливості заставити людську істоту страждати, знущаннями і муками заставити видати свою таємницю. Та інший шлях – любов.

Адже, по-перше, людина ніколи не зможе стати чиєюсь річчю, бо завжди матиме свої переживання, думки, пристрасті, почуття, розум, внутрішній світ і т. п. А, по-друге, сама людина завжди залишається для себе недосяжною таємницею. Як вище у цій праці стверджував Еріх Фромм: «Ми знаємо себе, і, все ж незважаючи на всі наші зусилля, ми не знаємо себе».

 Тобто автор свідомо чи не свідомо заперечує раніше сказану ним фразу, суперечить їй.

 Вважаю, що Еріх Фромм не до кінця відкрив це питання. І, гадаю, коли в його праці ідеться про садистський шлях і шлях любові, як пізнання «людської таємниці», то автор не має на увазі пізнання її, як вищої форми, істинної сутності, чогось цілісного, а лише певні прояви, складові, частинки.

Еріх у своїй праці «Мистецтво любити» не показує абсолютно всіх проявів любові, зокрема любов до природи, до Батьківщини і т. п., а зупиняється лише на кількох її видах ( любов братерська, батьківська та ін.). Проте, мабуть, саме це допомагає йому розглянути, охарактеризувати обрані типи більш детально і закцентувати увагу аудиторії, читачів, на важливих моментах. 

Таким чином, беручи до уваги сильні та слабкі сторони праці Еріха Фромма «Мистецтво любити», думаю, що хоч вона є і не достатньо розкритою, проте послідовна, обґрунтована, суттєва, виконана на належному рівні, а тому заслуговує на позитивну оцінку.