60. Тойнбі а. «Дослідження історії».

Арнольд Тойнбі (1889–1975) – англійський історик, філософ і соціолог. Завдяки праці "Дослідження історії" (1934–1961, 12 томів) А. Тойнбі став всесвітньо відомим. Його твір здійснив значний вплив на соціальну філософію і суспільну свідомість Заходу.

У "Дослідженні історії" під впливом Шпенглера А.Тойнбі прагне переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства у вигляді теорії круговороту локальних цивілізацій. Згідно з концепцією А. Тойнбі, не існує єдиної історії людства, а є лише історія окремих своєрідних і відносно замкнених цивілізацій (в першому варіанті він їх нараховував 21, потім скоротив до 13, не враховуючи другорядних і недорозвинених).

Виходячи з того, що епоха цивілізацій займає всього 2% часу існування на Землі людини, А. Тойнбі вважає їх всі еквівалентними за своїми цінностями.

Кожна цивілізація проходить у своєму розвиткові стадії виникнення, росту, надлому і розкладу, після чого гине, поступаючись місцем іншій.

Вважаючи соціальні процеси, які проходять послідовно в цих цивілізаціях, аналогічними, А. Тойнбі робить спробу вивести на цій основі деякі формальні "емпіричні закони" повторюваності суспільного розвитку, що дало б змогу передбачати головні події в сучасному світі та в майбутньому.

На сьогодні, за Тойнбі, збереглися лише п'ять основних цивілізацій – китайська, індійська, ісламська, російська і західна.

Рушійною силою розвитку цивілізацій, як вважав А. Тойнбі, є "творча меншість", носій містичного "життєвого пориву", яка, вдало відповідаючи нарізні історичні "виклики", веде за собою "інертну більшість".

Своєрідність цих "викликів" і "відповідей" визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей і філософської концепції смислу життя.

Опинившись одного разу нездатною вирішити чергову соціально-історичну проблему, "творча еліта" перетворюється в панівну меншість, яка нав'язує свою владу силою, а не авторитетом. Маса населення, яка виявилася відчуженою, стає "внутрішнім пролетаріатом", який разом із "варварською периферією", або "зовнішнім пролетаріатом", зрештою руйнує цю цивілізацію, якщо вона до цього не гине від військової поразки або від яких-небудь катастроф.

Прагнучи ввести в свою концепцію історичного круговороту елементи поступального розвитку, Тойнбі вбачав прогрес людства в духовному вдосконаленні, в релігійній еволюції від примітивних анімістичних вірувань, через універсальні релігії до єдиної синкретичної релігії майбутнього.

Концепція А. Тойнбі є ідеалістичною відповіддю на механістичну доктрину лінійного прогресу суспільства, на позитивістський еволюціонізм. Вона містить також своєрідну альтернативу "європоцентризму".

В цілому, концепція А. Тойнбі звертає увагу на своєрідність проходження окремими народами різних стадій у поступальному розвитку суспільства, хоча й абсолютизує її (своєрідність).

61. Хантінгтон с. «Зіткнення цивілізацій».

Самуель Філліпс Гантінгтон - відомий американський соціолог і політолог. Автор багатьох праць у галузі соціальної модернізації, міжнародних відносин, теорії демократії й імміграції. Велику популярність здобула його концепція "зіткнення цивілізацій", яка описує динаміку сучасних соціальних відносин крізь призму конфліктів на цивілізаційній основі.

Зіткнення цивілізацій модель прийдешнього конфлікту

Світова політика вступає в нову фазу, й інтелектуали негайно обрушили на нас потік версій щодо її майбутнього обличчя: кінець історії, повернення до традиційного суперництва між націями-державами, занепад націй-держав під натиском різноспрямованих тенденцій - до трайбалізму й глобалізму - та ін. Кожна із цих версій вхоплює окремі аспекти реальності, що народжується. Але при цьому втрачається найістотніший, осьовий аспект проблеми.

Я думаю, що у світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія й не економіка. Найважливіші межі, що розділяють людство, і переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головною дійовою особою в міжнародних справах, але найбільш значущі конфлікти глобальної політики будуть розгортатися між націями й групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями - це і є лінії майбутніх фронтів.

Прийдешній конфлікт між цивілізаціями - завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному світі. Протягом півтора століть після Вестфальского миру, що оформив сучасну міжнародну систему, у західному ареалі конфлікти розверталися головним чином між государями - королями, імператорами, абсолютними й конституційними монархами, які прагнули розширити свій бюрократичний апарат, збільшити армії, зміцнити економічну могутність, а головне - приєднати нові землі до своїх володінь. Цей процес породив нації-держави, і, починаючи з Великої французької революції, основні лінії конфліктів стали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями. В 1793 p., говорячи словами P.P. Палмера, "війни між королями припинилися, і почалися війни між народами".

Така модель зберігалася протягом усього XIX ст. Край їй поклала Перша світова війна. А потім, у результаті російської революції й відповідної реакції на неї, конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а потім - комунізм і ліберальна демократія. Під час холодної війни цей конфлікт втілився в боротьбу двох наддержав, жодна з яких не була нацією-державою в класичному європейському розумінні. їхня самоідентифікація формулювалася в ідеологічних категоріях.

Конфлікти між правителями, націями-державами й ідеологіями були головним чином конфліктами західної цивілізації. У. Лінд назвав їх "громадянськими війнами Заходу". Це настільки ж справедливо стосовно холодної війни, як і стосовно світових воєн, а також воєн XVII, XVIII, XIX століть. Із закінченням холодної війни добігає кінця й західна фаза розвитку міжнародної політики. У центр висувається взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаціями. На цьому новому етапі народи й уряди незахідних цивілізацій уже не виступають як об'єкти історії - мішень західної колоніальної політики, а поряд із Заходом починають самі рухати й творити історію.

Природа цивілізацій

Під час холодної війни світ був поділений на "перший", "другий" і "третій". Але потім такий поділ втратив сенс. Зараз набагато доречніше групувати країни, ґрунтуючись не на їх політичних або економічних системах, не за рівнем економічного розвитку, а зважаючи на культурні й цивілізаційні критерії.

Що мається на увазі, коли мова йде про цивілізацію? Цивілізація становить якусь культурну сутність. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади - всі вони мають свою особливу культуру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності.

...Тут ми доходимо до суті справи. Тому що західний світ, арабський регіон і Китай не є більше частинами широкої культурної спільності. Вони є цивілізаціями. Ми можемо визначити цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу, як найбільш широкий рівень культурної ідентичності людей. Наступний щабель становить уже те, що відрізняє рід людський від інших видів живих істот. Цивілізації визначаються наявністю загальних рис об'єктивного порядку, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, - а також суб'єктивною самоідентифікацією людей. Є різні рівні самоідентифікації: так, житель Рима може характеризувати себе як римлянина, італійця, католика, християнина, європейця, людини західного світу. Цивілізація - це найбільш широкий рівень спільності, з якою він себе співвідносить. Культурна самоідентифікація людей може змінюватися, і в результаті змінюється склад і межі тієї або іншої цивілізації.

Цивілізація може охоплювати більшу масу людей - наприклад, Китай, про який Л. Пай якось сказав: "Це цивілізація, що видає себе за країну".

Але вона може бути й досить нечисленною - як цивілізація англомовних жителів островів Карибського басейну. Цивілізація може містити в собі кілька націй-держав, як у випадку із західною, латиноамериканською або арабською цивілізаціями, або одну-єдину - як у випадку з Японією. Очевидно, що цивілізації можуть змішуватися, накладатися одна на одну, включати субцивілізації. Західна цивілізація існує у двох основних варіантах: європейському і північноамериканському, а ісламська поділяється на арабську, турецьку й малайську. Незважаючи на все це, цивілізації становлять певні цілісності. Межі між ними рідко бувають чіткими, але вони реальні. Цивілізації динамічні: у них бувають піднесення і занепад, вони розпадаються й зливаються. І, як відомо кожному студентові-історикові, цивілізації зникають, їх затягують піски часу.

На Заході прийнято вважати, що нації-держави - головні дійові особи на міжнародній арені. Але вони виступають у цій ролі лише кілька століть. Більша частина людської історії - це історія цивілізацій. За підрахунками А. Тойнбі, історія людства знала 21 цивілізацію. Тільки шість із них існують у сучасному світі.