50. Ліотар ж.-ф. «Стан постмодерну».

Видатний теоретик постмодернізму Ж.Ф. Ліотар вважає, що перехід суспільства в його постіндустріальну фазу, а культури - у фазу постмодернізму почався з кінця 50-х років минулого століття, тобто в той період, коли Захід закінчив власне відновлення після бурхливих подій світових воєн і революційних потрясінь. Особливостям сучасного знання присвячена праця Ж.Ф. Ліотара "Стан постмодерну" (1979). Філософ вважає, що постсучасне знання орієнтоване не на згоду, консенсус або усування різниці, а на розбіжності, "паралогію". Важливий пункт роздумів Ж.Ф. Ліотара полягає в проблемі утвердження пріоритету незгоди перед згодою.

Постмодерн, на думку Ліотара, не є антитезою модерну, "він, звісно, входить у модерн", становить частину модерну, тобто те, що імпліцитно перебуває в ньому. Ця трактовка дає йому підстави стверджувати, що, оскільки добою Відродження відкривається наша сучасність, то й постсучасність також. Узагалі, Ліотар вважає, що використовувати префікс "пост" для періодизації історії не зовсім доречно, оскільки терміни в такому вигляді не зовсім адекватно відображають реальність суспільства і культури.

У статті "Відповідь на питання: що таке постмодерн?" (1982) і в книзі "Постмодерн, пояснений дітям. Листування 1982-1985" він пропонує розглядати префікс "пост" не як повернення до минулого, а як перегляд попереднього періоду розвитку мистецтва. Пізніше, у доповіді, яка була прочитана у квітні 1986 р. у декількох європейських університетах та оприлюднена під назвою "Редагований модерн**, Ліотар зазначає, що назва "модерн" прийнятніша, ніж "постмодерн" або "постмодернізм", оскільки вона виключає протиставлення постмодернізму як історичного етапу модерну. Більше того, постмодернізм не лише не можна протиставляти модерну, сам постмодернізм наявний у модерні, оскільки є спробою модерну побачити самого себе, дослідити самого себе. Префікс "пост" не означає рух назад, повернення, а радше процедуру, яку можливо виразити префіксом "ана": процедуру аналізу, аналогії, звертання до чогось напівзабутого. Тому постмодернізм - це не кінець модерну, не нова епоха, а модернізм у стадії чергового оновлення. Модерн продовжує розвиватися разом зі своїм постмодерном. Таким чином, антитезою модерну є не постмодерн, а класика. Ліотар переконаний у тому, що нині необхідно "переписати сучасність", отже правильніше було б говорити про редагування модерну. Водночас модерн обіцяє перебороти себе самого, після чого можна констатувати кінець цієї епохи і датувати початок наступної.

Різниця між постмодерном і модерном полягає в тому, що постмодернізм, на відміну від модернізму, відмовився від зв'язку винятковості й випередження. Крім того, все що в модерні було досягнуто лише в особливих сферах, постмодернізм здійснив навіть у повсякденності. Узагалі замість протиставлення модерну і постмодерну необхідно зосередитись на їх відмінності, яка полягає в тому, що постмодерн реалізує себе в усій повноті дійсності (екзотеризм), а модернізм випробовує реальність специфічно (езотеризм). Іншими словами, постмодерн є екзотерична повсякденна форма езотеричного модерну.

Таким чином, згідно з позицією Ліотара, не можна різко протиставляти модерн і постмодерн. Постмодерн наявний у модерні як його продовження й редакція. Антитезою до модерну є не постмодерн, а класика. Культуру Ліотар розуміє як "пульсацію лібідо, яка має певні механізми". У сучасному прагматичному суспільстві енергія лібідо втрачає виключно сексуальний характер, У всіх культурах минулого завжди яскраво виступали ті механізми, які давали вихід бурхливим, радісним виявам лібідо (танок, ритуальні свята, мистецтво). Модерн не лише узаконює метанаративи, а й ворожо ставиться до чуттєвості, постмодерн їх руйнує і виштовхує енергію лібідо, оскільки зображує те, що неможливо зобразити чи уявити.

Було б помилковим вважати, що постмодерн просто відрізняється від модерну. Характерною ознакою постмодерну є те, що його зміст не новий і не може бути принципово новим. Постмодерн означає не новизну, а плюралізм. І цей плюралізм має свої античні, середньовічні, новоєвропейські й інші проформи. Новим є те, що плюралізм тепер став домінувати, а за часів модерну охоплював лише певні сфери. Постмодерний плюралізм відрізняється своєю радикальністю, він радикальний настільки, що повинен, на думку своїх прихильників, стати основним законом.

На думку Ліотара, не треба розуміти і пропагувати постмодернізм як щось принципово нове. Ставлення постмодернізму до історії особливе: він не відкидає все зроблене в минулому, а передбачає реальну одночасність неодночасного.

Постмодерн є радикальним модерном XX ст., він розпочався після Нового часу. Власне, відходом від нього та його наступних форм і визначає себе постмодерн.

Постмодерн відділяє себе від Нового часу як у сенсі формальних характеристик, так і в сенсі реального змісту. Зміст постмодерну містить дистанціювання від орієнтації переважно на техніку, оскільки техніка, на думку Ліотара, наполягає на стандартизації світу, що не припустимо з погляду постмодерну. Якщо нові комунікаційні технології сприяють уніфікації світу та пануванню існуючої системи, постмодернізм їх не приймає, якщо ж вони використовуються як засіб передання постмодерністсько-демократичних форм життя, то вони всіляко вітаються. Тобто поки більш-менш стійко втілюється продовження Нового часу, воно жодним чином не пов'язане з постмодерном, а є різкою опозицією до нього. Постмодерн - це модерн, який більше не дотримується зобов'язань Нового часу. Згідно з позицією Ліотара, Новий час має дві форми - ранній та класичний Новий час і модерн XX ст., якому притаманне відхилення, заперечення плюралізму. Постмодерн же утверджує пріоритет плюралізму, чим і заперечує модерн. Постмодерний рух - це дух радикального плюралізму.

Визначаючи особливості ментальності XX ст., Ліотар відзначав хаотичний стан душі сучасної людини, розгубленість розуму. Такій свідомості, яка визначається філософом як постмодерністська, сама реальність уявляється як щось сумнівне і непереконливе. Тому ставити питання про сенс людського буття - справа марна. Розумне від безумного відділити неможливо. Справжніх цінностей не існує ні в об'єктивному світі, ні в людині.

Ліотар назвав такий стан "кризою легітимності". Він мав на увазі те, що будь-яке знання про реальність і будь-яка інтерпретація реальності людиною в певний момент історії втратили свою переконливість. Усе те, що до цього часу допомагало осмислювати і легітимізувати світ, тобто вважати його існування виправданим і необхідним (наука, мистецтво та релігія), виявилося необов'язковим. Свідомої опозиції об'єктивним цінностям у сучасному світі не виникло. Радше відчувається певна байдужість людства до дослідження світу, до систем філософії, ідей і образів світу. Світ і людина якимось чином втратили значну частину своєї легітимації.

У цілому Ж.Ф. Ліотар критикує логоцентризм, тобто раціональність європейської культури. Визначальна ознака постмодерної культури, на його думку, - це критика раціональності. Логоцентризм - це влада слова, мови в культурі. Логоцентризму постмодерн протиставляє око, фігуративність, чуттєвість. Таким чином, логосу протиставляється мистецтво. Для ситуації постмодерну характерна втрата довіри до "великих метаповіствувань" (метанаративів). Метанаративи, за Ліотаром, - це головні ідеї людства, наприклад: ідеї прогресу, емансипації особистості, уявлення Просвітництва про знання, діалектика Духу, герменевтика смислу, визволення людства, християнство. Просвітницькі метанаративи - це розширення і збільшення свободи, розвиток розуму, визволення праці, прогрес науки та техніки тощо. Філософія Гегеля, на думку Ліотара, увібрала в себе ці метанаративи. Ціль метанаративів полягає в забезпеченні легітимації певних суспільних інститутів, соціально-політичних відносин, законодавства, етичних норм, способів мислення тощо. Ціль метанаративів і міфів ідентична - міфи також шукали легітимність, тільки в минулому, а метанаративи - в майбутньому.