21. Мова як засіб комунікації та пізнання. Роль мови у розвитку свідомості. Форми культурних мов: мова науки, мова філософії, мова мистецтва, мова релігії.

Мова як засіб комунікації та пізнання.

1.Поняття про мову. -Мова — система словесних знаків. -Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється,

У мові виділяють: А словниковий запас

Б граматичну будову. А Словниковий запас- це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. Б Граматичну будову мови вивчає: -морфологія правила зміни слів;

-синтаксис — правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення — це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А функція власне спілкування, або комунікативну;

Д виразна, або експресивнаЗа допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей.

Жфункція впливуспонукання до дій та ін.

Мова як засіб пізнання:

А функцію означення, або сигніфікативну,

Бфункція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно- історичного досвіду людства

В забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1 в історичному розвитку

1.Мова виникла в

процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути повязане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фі к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення.та пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2 в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина оволодіває знаннями а це важлива складова формування свідомості.Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання особистості.Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні.

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості сприяє перетворенню індивіда на особистість

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. сприймання,памті, мисленні та ін.. які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

Роль мови у розвитку свідомості. Мова — друга сигнальна система людини, в якій звуки членороздільної мови із засобу вираження емоцій поступово перетворилися на засіб позначення речей, їх властивостей і відношень, і стали виконувати функцію навмисного повідомлення. Поряд з інформацією про зовнішній світ, яку людина отримує за допомогою першої сигнальної системи, разом із мовою вона набула ще одного каналу зв'язку зі світом, який дав можливість відображати останній в узагальненій формі мовних знаків. Людина набула здатності знати те, що безпосередньо сама могла не відчути. Мова внесла новий принцип у роботу центральної нервової системи і стала потужним засобом розвитку людської свідомості. У людини виник принципово новий тип психічного розвитку.

Мова, як і свідомість, є продуктом суспільно-трудової діяльності людей. Без мови неможлива ні постановка загальної мети, ні вибір засобів її досягнення, ні організація загальних трудових зусиль, ні налагодження спілкування людей, ні передання та засвоєння досвіду. Вона є основним матеріальним посієм духовної культури. М. Хайдеггер називав мову домівкою буття, а Х.Г. Гадамер — місцем зустрічі людини зі світом.

Мова є також основним засобом переробки знань, і тому незамінним і унікальним знаряддям формування та розвитку людської свідомості. Тільки після втілення думок у слова людина отримує реальну можливість виконувати з ними різного роду логічні операції. Такі способи розгортання мислення, як абстрагування та узагальнення, аналіз і синтез, індукція і дедукція неможливі без використання мови. Остання є безпосередньою матеріальною базою і своєрідним полем розгортання усіх розумових процесів, способом існування свідомості та спілкування людини.

Абстрактно-поняттєве мислення як певний психологічний процес набуло автономії лише в процесі зародження та використання системи мовних знаків. Мова стала головним детермінуючим фактором переходу від форм чуттєвого відображення до способів раціонального осягнення явищ реального світу.

Отже, мова виконує чотири основних функції: інформаційну, комунікаційну, акумуляційну і перетворювальну. Всі вони взаємопов'язані, взаємодіють і відіграють однаково важливу роль.

Мова — це система знаків. Знаком є будь-який матеріальний об'єкт, що у своєму бутті представляє інші предмети реального світу і у зв'язку з цим може бути використаний у процесі пізнання і спілкування для набуття, збереження, перетворення і передання інформації. Вивчає різного роду знакові системи семіотика.

Мова, що виникає в процесі історичного розвитку того чи іншого суспільства і є засобом спілкування людей, — природна. Вона удосконалюється і змінюється в процесі розвитку всього суспільного життя, а також на основі своїх внутрішніх законів. Разом з тим у різних конкретних сферах практичної та пізнавальної діяльності людей розробляються і впроваджуються спеціальні системи знакових позначень (мова математики і програмування, азбука Морзе і т. ін.) — штучні мови. Відповідно до практичних потреб, їх можна замінювати на більш зручні.

Мова і свідомість суттєво відрізняються. Якщо перша є системою матеріальних знаків, то друга — сукупністю ідеальних образів. Слова — матеріальна оболонка для фіксування уявлень і абстракцій, які утворюють ідеальний зміст, тобто значення слів. Відмінність між мовою і свідомістю — це відмінність між матеріальним та ідеальним. Г. Гегель писав: "Мова є нібито тілом мислення".

Разом з тим, як за своїм джерелом походження, так і в процесі свого функціонування мова і свідомість неподільні. Думка без словесного втілення неможлива. За допомогою мови образи свідомості актуалізуються і стають дійсністю як для інших людей, так і для самої людини. У свою чергу, слова, що втратили зв'язок з духовним процесом, перестають бути мовними знаками, тому що втрачають статус засобів мислення і спілкування людей. У розвитку практичного і духовного життя суспільства і окремої людини мова і свідомість органічно взаємопов'язані: збагачення свідомості зумовлює розвиток мови; поява нових слів закріплює і поширює предметний зміст свідомості. Рівень розвитку суспільної та індивідуальної свідомості прямо залежить від рівня розвитку мови, і навпаки.

Отже, поява і розвиток свідомості органічно пов'язані не тільки з доцільною трудовою діяльністю, а й з виникненням і удосконаленням мови. Саме мова була могутньою силою, яка сприяла виокремленню людини з тваринного царства, розвиткові її мислення, організації матеріального виробництва.

Свідомість — це функція мозку людини, який сформувався в людському оточенні, у певному колективі, людському суспільстві, і постійно зазнавав і зазнає їх суттєвого впливу. Але тільки спілкування з людьми, оволодіння мовою, залучення до людської практики і культури роблять людину людиною. Іншого шляху розвитку свідомості не існує.

Мова науки. Перш ніж детально розглянути основні нормативи експерименту як дослідницького методу, які були встановлені в процесі розвитку науки і формулювання яких пов'язують з ім'ям Поппера, зупинимося на важливому аспекті, що характеризує наукове дослідження в будь-якій галузі знань, включаючи психологію. Йдеться про мову науки. Науковці стикаються з певним проблемами, коли намагаються повідомити про результати своїх спостережень та відкриттів і сформулювати їх певним упорядкованим способом. Якщо висновки, які формулюються на підставі спостережень, не представлені за допомогою чітких термінів, вони не мають достатньої наукової цінності. Оскільки мова це погоджений спосіб використання певних термінів у специфічному змістовному контексті як символів чи назв якихось певних явищ, науковці зобов'язані повідомляти про результати своїх спостережень за явищами, які вони обрали предметом дослідження, такими засобами, що відповідають прийнятим співвідношенням терміну і змісту. Певні слова та поняття більш придатні для формулювання наукових спостережень, ніж інші. І в процесі розвитку науки у вчених кожної певної галузі знань виникла потреба відібрати для своїх спостережень специфічну термінологію.

У вітчизняній психології розуміння наукового мислення пов'язано з уявленнями про його соціальну сутність, культурогенність, структурні особливості і джерела розвитку.

Мова науки повинна відповідати вимогам ясності й конкретності, зрозумілості для представників певної галузі знань. Як підкреслював відомий радянський психолог Л. Виготський [9], наукові поняття відрізняються від повсякденних тим, що їх зміст не витікає із повсякденного досвіду, а засвоюється при оволодінні надіндивідуальним досвідом. Поняття задані в деякій системі і передбачають врахування їх взаємозв'язків для додаткового визначення. Оволодіння структурою понять задає "зону найближчого розвитку" і для так званих повсякденних понять, які можуть бути більш засвоєними в індивідуальному досвіді людини, але поступаються спочатку формально представленим в її мисленні науковим поняттям саме в плані їх системної організації, структурованості і ступеня узагальненості.

Деякі поняття називають конкретні об'єкти, інші — абстрактні, які необов'язково мають доступні безпосередньому сприйняттю властивості. Замість того щоб посилатися безпосередньо на події, які доступні сприйняттю, абстрактні поняття застосовуються для описання процесів чи взаємозв'язків між явищами. Деякі використовуються психологами для назви психічних процесів, наприклад: пам'ять, навчання, сприйняття мислення. За допомогою інших понять можна описати маніпуляції чи процедури, які вчений виконує в процесі наукового дослідження, скажімо: підкріплення і депривація вітальних потреб є ключовими поняттями для аналізу так званого "простого навчання". Оскільки ці поняття не мають доступних безпосередньому сприйняттю денотатів, не позначають властивості об'єктів, доступних безпосередньому спостереженню, вони мають бути надані в точних і об'єктивних дефініціях (формулюваннях). У зв'язку зі специфічною мовою наукового дослідження виникає і заслуговує на особливу увагу так звана мова наукових спостережень.

Деякі терміни зрозумілі майже кожній освіченій людині, незалежно від її конкретної професійної приналежності. За допомогою таких термінів та понять ми описуємо загальновідомі об'єкти, події, властивості, досвід тощо. Кемпбелл [34] запропонував використовувати спеціальний термін "мова спостережень" для класу слів, які використовуються для описання подій, що спостерігаються безпосередньо чуттєво в процесі досліджень.

Мова спостережень включає терміни, які: 1) уточнюють, а внаслідок цього ідентифікують фізичні об'єкти (наприклад, людина, тварина); 2) вказують на властивості цих об'єктів (восьмирічна дівчинка); 3) описують їх зв'язки з іншими об'єктами (нижче, вище, до того, після того).

Основна перевага мови спостережень полягає в тому, що поняття, які використовуються в цій мові, є загальноприйнятими широким колом носіїв мови.

Американський дослідник Бродбек привернув увагу науковців принаймні до двох видів властивостей оточуючого світу. По-перше, є такі поняття, які нібито "благають", щоб їм були надані певні імена. Наприклад, це узагальнюючі поняття такі: тварини, рослини, кольори, смаки, тобто такі, що репрезентують диференційований клас явищ реальності. Кожне з них є джерелом сенсорного досвіду, який доступний членам даної мовної спільноти. Дійсно, послідовність і конкретність сенсорного досвіду дає можливість знайти погоджену точку зору відносно того, як називати такі ознаки оточуючого світу, які з очевидністю сприймаються всіма суб'єктами. Крім явищ оточуючого світу, які доступні сприйняттю і мають вже погоджені терміни для їх описання, є й такі аспекти світопізнання, для спостереження за якими необхідно створювати спеціальні умови. І ці умови виконують функцію виокремлення рис, які можуть бути зроблені доступними спостереженню "штучно" [76].

Ті аспекти пізнання, які презентують об'єкти та події, не доступні безпосередньому чуттєвому сприйняттю (у галузі психології це явища типу інтелект, тривожність, агресія, мотиви і т. ін.), потребують спеціальних дефініцій (визначень) відносно того, як їх необхідно вживати у логічній формі. Цінність дефініції полягає в тому, що вона надає вченому економний спосіб повідомляти про результати наукового пошуку, не обмежуючи свій словник. Навіть прості повідомлення між ученими були б громіздкими, якби їм треба було пояснювати та уточнювати за допомогою спеціальних термінів те, що вони спостерігали. Тому дефініція забезпечує економність обміну інформацією і формулювання результатів наукових пошуків.

Отже, щоб сприяти обміну науковими думками між ученими, існує певна система термінів і символів, за допомогою яких можна описувати результати наукових досліджень. Щоб зрозуміло визначати зміст складних абстрактних понять, необхідно володіти так званими операційними дефініціями. Розглянемо це детальніше.

Мова філософії. Мова для філософа – це засіб творення світу через його «ви-говорення» та називання. За посередництва мови народ перетягує із буття до сущого потрібні йому змісти й значення і так окреслює, наповнює й облаштовує світ, відтоді належний тільки йому (цим народ, зауважує автор, дорівнюється Богу). Цей світ тримається мовою, він існує лише настільки, наскільки він о-мовлений, усталений та впорядкований нами, і ми в ньому також існуємо остільки, оскільки ми запитуємо і промовляємо, тож в онтологічному сенсі ми самі і є мовою.

Мова об’єднує народ у політичну націю – спільноту людей, що живуть у своєму єдиному світі-сущому. Вже тому мова є, за Возняковим означенням, політичним інструментом і політичним ресурсом, і якщо держава не боронить своєї мовної території, її опановують мови сусідів.

Водночас мова – це також Дім буття (Гайдеґер), мешканцями якого є її носії, а охоронцями – поети, філософи та пророки. Це вони реґулярно розмикають рамки сущого, вириваються з наявного у безодню Ніщо і на тих шляхах переживають осяяння, саторі, удар «блискавиці Бога» (Гельдерлін). І саме завдяки спробам цих «посланців буття» (Гайдеґер) опоетизувати і вимовити побачене й почуте там, «за краєм», суще/по-сей-бічне/часткове підживлюється та прирощується буттям/потойбічним/єдиним.

Нарешті, мова є, сказати б, знаряддям для витворення особистости і, нарівні з історичною пам’яттю, основою її ідентичности, тією сферою, в якій людина стверджує свою «такість». Але людина не розбудовує свого Дому буття власноруч – вона тільки успадковує мову від спільноти, яку вважає своєю. Власне, особистість і потребує цієї спільноти перш за все для того, щоб отримати від неї мову, привласнити її, користуватися нею у спілкуванні з іншими спадкоємцями-власниками, носячи її на собі, наче равлик мушлю.

Мова мистецтва. Передумовою художньо-формуючої здатності є, по-перше, історично вироблена художня мова, по-друге, природа художнього таланту, яка полягає в умінні митця надавати образам уяви переконливого внутрішнього життя, втілюючи думки та почуття у матерію мистецтва: фарби, звуки, слова, пластику тощо.

У попередніх лекціях ми зазначали, що художній елемент присутній у всіх видах формування. Він постає певною основою цілісності предмета, надаючи йому індивідуальної життєвої виразності. Мистецтво є особливим видом формуючої діяльності: його художня мова створює ідеальний простір, у межах якого розгортається життя духу в можливому його розмаїтті. Внутрішньо-переконлива, виразна життєвість і є тією внутрішньою правдою, завдяки якій твір постає справді художнім цілим зі своєю неповторною життєвістю. Специфічною художньою мовою мистецтво надає виразного, чуттєво сприйманого образу естетичним уявленням людини про світ.

Художня мова мистецтва — незамінне джерело і засіб виокремлення суттєвого у відносинах зі світом та переведення його в інший — ідеальний простір, де воно відкривається рівнем досконалості як щодо змісту, так і способу виявлення. З рівня буденності естетично опанована митцем дійсність "переводиться" у світ ідеальних духовних сутностей. Саме тут вона набуває цілісності та повноти в єдності змісту і форми. Відтак, вища мета мистецтва — надати предметам небайдужості виразної внутрішньої життєвості як самоцінної, як джерела живлення розуму та почуттів. Кожен художній твір буде дійсно відповідати своєму поняттю, якщо він вкладається у згаданий критерій.

Мова релігії. Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки, м. Луцьк, Україна

Мова релігії - це висловлювання, що використовуються в рамках релігійної поведінки, в яких індивіди виражають віру в існування надприродного, зв’язок з sacrum - постаттю Бога. Мова релігії служить засобом комунікації як між людьми, так і з Богом, як онтологічно іншою й вищою силою. До текстів релігійної мови належать Біблія, молитви, висловлювання, що функціонують в межах діяльності Церкви - доктрини, моральні засади тощо. Мова релігії - це матеріальна оболонка релігійного мислення, безпосередня дійсність релігійної думки в її знаково-символічному втіленні - у формах усних та письмових сакральних текстів, а також мовних дій з ними. Осмислити можна лише ті релігійні предмети процеси та явища, які вже зафіксовані мовою релігії. Релігійні терміни переважно позначають чотири групи цінностей: а) абсолютну цінність (Бог), б) цінності граничних цілей (Царство Боже, безсмертя душі, рай); в) земні засоби досягнення цих цілей (релігія, церква, віра, культ); г) цінності повсякденного життя, сакралізовані релігією [4].

В наш час мову релігії можна розглядати як функціональний стиль, пов’язаний з релігійною сферою життя. В рамках вірувань людина переступає онтологічну межу, встановлюючи контакт з Богом, створює спеціальний ситуаційний контекст умов, що визначають поведінку. Тому, хоч в багатьох текстах виражається той же намір комунікації, що і в світському житті (прохання, подяка тощо), спосіб їх формулювання регулюють інші мовні зразки. Участь у релігійних обрядах «сакралізує» висловлювання та його формальні риси. Канонізований спосіб мовлення визначає вибір мовних засобів і технік створення текстів. Властивість, яка радикально відрізняє мову релігії від світської - об’єкт мовлення, адже мова релігії говорить про надприродне, необ’єктивне, не для всіх реальне, про те, що неможливо осягнути емпірично. Завданням мови релігії є наближення світу Бога, про якого можна говорити лише за допомогою символів, порівнянь, метафор, парадоксів. В молитовних текстах високий стиль, як складова етикету, виражається переважно в актах ввічливості - привітання, подяки, вибачення, формулювання прохання. Вияви пошани, поваги або покори Богові складають перший з принципів формування звертання до Нього. Релігійні тексти використовують переважно нейтральну лексику. Існує також певна група слів, пов’язаних культурно й історично з вірою та релігійними обрядами, наприклад, бібліїзми та теологічні терміни. Релігійні тексти вирізняються особливою ритуалізацією. Віруючі використовують готові, сталі літургійні формули, затверджені Церквою - певну будову тексту, ритмічне повторення його частин, анафору, емоційне або споглядальне забарвлення тексту, що робить його співучим та статичним, мнемонічну техніку, яка полегшує запам’ятовування текстів. Учасник повсякденної комунікації перебуває під впливом двох факторів: ефекту асиміляції та контрастного ефекту. Йдеться про тенденції слухача - реципієнта сприймати висловлювання комунікатора так близько до власної позиції, коли комунікатору спочатку приписується позитивна або негативна оцінка. Як наслідок, слухач погоджується або не погоджується з промовцем під впливом початкової і неусвідомлюваної установки. При цьому слухач не може вчинити по-іншому, адже в повсякденній мові правила вживання слова не строго прописані. Натомість такий припис вимагав би точного значення слова, яке саме є продуктом його вживання [3].

Традиційно властивим для релігійного тексту вважається вишукана метафорика, епітети тощо. Ритуал вимагає уникнення в контактах з sacrum поділу між сакральною та розмовною мовами. У мові релігії розрізняють вірувальні констативи, що мають когнітивний характер і некогнітивні висловлювання, зокрема, релігійні перформативи, які не описують щось існуюче і не є істинними або помилковими, а містять творчий намір щось створити, висловлюють прохання, емоцію або волю. Вони можуть мати магічні форми молитви, клятви, прокляття, присяги, замовляння, славослів’я. Таким чином, мова релігії не лише інформує про передбачувані зв’язки людини з абсолютною реальністю, а й насичена творчим, емоційним та вольовим потенціалом віруючих [4].

Релігія своєрідно задовільняє нерелігійні потреби індивідів, зокрема, потреби в спілкуванні, моральній підтримці, соціальній активності, на думку Д. М. Угриновича, реалізуються в релігійній громаді [6, 112]. Релігійна громада здійснює повсякденний вплив на своїх членів, в тому числі й шляхом задоволення потреби в спілкуванні. Так, людина частіше відвідує церкву, якщо має підтримку з боку тих, з ким постійно спілкуються. Якщо вона не отримує підтримки або вона зменшується, може виникнути конфліктна ситуація: людина, яка відвідує церкву, переживає почуття самотності, ізоляції. Соціальне значення в такий спосіб організованого релігійного життя полягає в підтримці спілкування і взаємодії в мікросвіті, який забезпечує певний рівень спільності поглядів та згуртованості [2]. Проте, якщо в громаді увага концентрується лише на проведенні культово-обрядових заходів, її керівник перестає бути відкритим для віруючих, ізолюється від виконання пастирських і проповідницьких обов’язків, то значна частина парафіян залишається елементарно необізнаною з головними концептами віровчення, не знає текстів Святого Письма, не розуміє сакрального змісту літургійних дій, не усвідомлює моральних настанов релігії. В цьому випадку інститут професійних служителів неспроможний забезпечити задоволення світоглядних та духовних запитів релігійного індивіда, що реалізуються завдяки спілкуванню [1, 549].

Розмовна функція буденної мови завжди полягає в застосуванні мови з присутнім співрозмовником, тобто в живому комунікативному дискурсі. Невід’ємною ознакою буденної мови є ситуаційність - вживання в певній ситуації. Виникаючи в контексті певної ситуації, мова набуває самостійності й зберігає структуру навіть після зникнення цих ситуацій з життя. Мова має бути зрозумілою як специфічний зріз історії суспільства й культури. Не існує «індивідуальної» розмовної мови, оскільки вона має груповий характер. Особливо важливого значення набувають такі фактори як група-носій мови, ставлення індивіда до групи, ставлення групи до інших угрупувань, динаміка всередині групи [3].

У цьому контексті цікавими є спостереження комунікативної структури прицерковного середовища, в якому А Тарабукіна виокремлює три ієрархічні щаблі: найнижчий - «неофіти», люди, які нещодавно ввійшли в структуру, основне коло - власне «церковні люди», еліта - чернецтво і старецтво. Сучасна прицерковна субкультура характеризується містичним світоглядом своїх членів, побутом, що підлягає церковному розпорядку, певними мовними й жестовими стереотипами. На думку автора, буденна свідомість сприймає чужу субкультуру насамперед за зовнішнім виглядом і манерою поведінки, що є знаками приналежності до спільноти. «Церковних» жінок відрізняють хустки, довгі однакового вільного покрою спідниці, закритий одяг. Чоловіків - бороди, часто - довге, зав’язане позаду волосся. Одяг «церковних людей» ніби прагне продемонструвати їх приналежність до минулого, звичайно, міфологічного, коли люди були ближчими до Бога, жінки не знали «чоловічого одягу». Виокремлює «церковних людей» тиха, підкреслено скромна мова, багата церковною лексикою, формулами самоприниження. Очі мають бути обов’язково опущеними «долі». За цими ознакам не лише сторонні безпомилково впізнають «церковну людину», а й самі члени спільноти - один одного [5].

Однією з властивостей мови релігії є оцінювання, поєднання віри з визнанням позитивних і негативних цінностей, усвідомленням певної моральної позиції. Оцінювання пов’язане з апофеозом святих, Бога, як джерела всіх цінностей, досконалим носієм яких він є. Мова релігії є контекстом, в якому лексеми загальнонародної мови набувають найвищого аксіологічного значення. Своєрідність фольклору «церковних людей» значною мірою пов’язана з «книжним» характером культури прицерковного середовища. «Церковні люди» добре знають православну літературу, чимало з них володіють церковно-слов’янською мовою. Фольклорні тексти, що існують у прицерковній субкультурі, як правило, структуруються за книжними зразками. Функціонування фольклорних текстів залежить від комунікативної ситуації (форми спілкування) їх відтворення, що визначає структуру жанрового утворення. Так, для «духовної бесіди» - комунікативної ситуації з жорстким етикетом - актуальними є естетично оформлені жанри. Більшість текстів бесіди мають тривале життя в традиції та широку сферу розповсюдження. Спільна молитва, як спілкування з «горішнім» світом, реалізується в ритуалізованих фольклорних формах (духовні вірші, молитви, акафісти). Для ситуативного спілкування використовуються неструктуровані жанрові утворення.