20. Соціокультурні функції науки. Проблема лі­дерства та школи в науці. Свобода наукового пошуку та соціальна відповідальність науковця.

Соціокультурна функція науки виявляється при розробці масштабних планів соціального, економічного, культурного розвитку, заснованих на її методи і результати. Наукова школа - це співдружність людей, що сформувалася під егідою особистості - вченого-лідера, який має ідеї, теми для розробки. Немає лідера – немає і школи. Кращі школи - ті, де послідовники лідера займаються активною дослідницькою роботою в актуальних напрямах і об'єднані ідеями, методиками, науковими традиціями, розширеною співпрацею, пошуком нових фактів. У науковій школі висуваються гіпотези, концепції, теорії. У ній не бояться дискусій, опонентів. Тут є (повинно бути!) все для свободи творчості.

У науковій школі переважають нові ідеї, ініціатива, самостійний пошук. У звичайному науковому колективі працюють за завданням - «від» і «до». У науковій школі - постійний, багаторічний пошук із запровадженням нових методик, підходів, адекватних завданням. У науковому колективі пошук, дослідницька робота окремої особистості нерідко завершується закінченням дисертації. У науковій же школі між членами неформального співтовариства постійно тривають «мозкові атаки». У науковій школі працюють люди не з примусу, а за бажанням. Все це, звичайно, в ідеалі. Нерідко й у самій серцевині наукової школи бувають зіткнення, скепсис працюючих поруч або елементарна заздрість. Але справжня наукова школа, очолювана стійким лідером, завжди здатна ці негативні явища перебороти в інтересах розвитку свого напряму.

Прогрес науки визначається не тільки плідною діяльністю багатьох сотень і тисяч дослідників, не тільки спалахами розуму таких геніїв, як Г. Галілей,       І. Ньютон або А. Енштейн, але й науковими школами – специфічними неформальними об’єднаннями вчених. Наприклад, стосовно фізики достатньо згадати теоретичну школу Н. Бора, що відіграла видатну роль у створенні основ квантової фізики, або школу Е. Резерфорда, яка поклала початок ядерній фізиці. В школах розвиваються нові ідеї, здійснюються відкриття, створюються наукові напрямки.

Проблема створення, становлення і розвитку шкіл в науці тільки останнім часом звернула на себе увагу істориків науки і наукознавців. Це пояснюється не тільки необхідністю вивчення генезису наукових ідей, історії створення окремих наукових галузей і наукових напрямків, але й пошуком оптимальних форм організації наукових досліджень в умовах науково-технічної революції, що розгорнулася, коли наука стала безпосередньою продуктивною силою суспільства, а вплив її на науково-технічний і соціальний прогрес значною мірою зріс.

«Організації науки, – як зазначає П.Л. Капиця, – не можна давати розвиватися стихійно, необхідно вивчати закономірності розвитку колективної наукової роботи, ми повинні вміти відбирати творчо талановитих людей. І це повинно робитися на основі вивчення досвіду діяльності великих вчених і великих організаторів наукової роботи…» [1].

Дійсно, за умов розгалуження наук, що посилюється, і одночасного їх переплетіння стає все важче досягнути фундаментальних результатів самому, тому сьогодні, як ніколи, необхідна кооперація вчених, концентрація зусиль багатьох дослідників для вирішення фундаментальних наукових проблем. Наукові школи є однією із форм наукового співробітництва вчених.

Перед тим як обгрунтувати поняття „наукова школа”, необхідно визначити, поняття „наука” і „школа”, оскільки вони слугували для подальшого визначення наукової школи.

Деякі джерела трактують, що наука – це сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і теоретична систематизація  об’єктивних знань про діяльність.

Наука – соціально значуща сфера буття суспільства, метою якої є виявлення об’єктивних законів природи і суспільства та їх творче використання. Наука є складовою частиною духовної культури людства. Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людські думки та дії, не лише закони та принципи вивчення об’єктів, а й певні форми та способи їх усвідомлення. Цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості [2].

Школа – освіта, навіть елементарна, в стародавніх країнах із замкнутим натуральним господарством не обумовлювалась потребами життя, а розглядалась як свого роду розумове розважання. Цьому можна було присвячувати лише своє дозвілля. Саме слово „школа” виникло від грецького „схола”, що означає – дозвілля, звільнення від фізичної праці. Пізніші публікації вказують, що школа – це освітньо-виховний заклад для навчання, освіти і виховання дітей, молоді і дорослих.

Термін «школа», на думку М.П. Дубиніна, має два основних значення. Школа – це, перш за все, виховний, освітянський заклад, що забезпечує систематичне навчання і виховання відповідно до інтересів суспільства. Крім того, термін «школа» означає наявність певних напрямків в філософії, науці, мистецтві й літературі[3].

Відомий біохімік і лауреат Нобелівської премії Ганс Кребс з аналітичною точністю виклав, які саме якості відрізняють успішного дослідника або ж лабораторію, що йде від успіху до успіху, і чому можна навчитися у видатного вчителя. У першу чергу він мав на увазі високий еталон. Він писав, що «всі речі, включаючи нас самих, ми вимірюємо за допомогою порівнянь. І якщо немає нікого, кому властива була б видатна здатність, то існує небезпека занестись, що ми самі неначе виняткові і набагато кращі наших близьких. Пересічні люди можуть здаватися самим собі (та іншим) великими, якщо вони оточені незначними. Рівним чином, по-справжньому великі люди здаються собі карликами у присутності велетнів, а це у вищій мірі корисне почуття. Таким чином, гіганти науки вчать нас, що ми не повинні переоцінювати себе» [4].

Видатний дослідник і учитель, як засновник і представник наукової школи, повинен також мати: уміння бачити головне, уявлення про тенденції розвитку науки і дар ставити творчу фантазію на службу наукового прогресу. «Безліч паростків духовного життя заповнюють всесвіт, – писав Юстус фон Лібіх, – але тільки в окремих, поодиноких умах вони знаходять грунт для свого розвитку; в них, у творчому діянні оживає ідеал» [5]. Цим дещо міфічним формулюванням Ю. Лібіх хотів висловити думку про те, що успішне вирішення певних наукових проблем дозріває поступово, що правильні відповіді «носяться у повітрі», але лише небагато вчених здатні їх розпізнати і сформулювати.

Досліджуючи поняття “наукова школа”, можна спостерігати різноманітність поглядів. Перш за все, необхідно звернути увагу на тлумачення цього поняття в енциклопедії.

Поняття „наукова школа” є історичним. Елементи колективної форми творчості і наукової школи стосовно відносин „учитель – учні чи послідовники” (елементарна структура наукової школи) виникли в античну епоху. Прикладами стародавніх філософських шкіл можуть бути мілетська і піфагорійська школи, атомісти, школа Платона, перипатетична школа. В цьому ж розумінні можна говорити про школу Г. Галілея (XVII ст.). Наукові школи в сучасному розумінні виникли в XIX ст., коли набули поширення лабораторії, почали створюватися науково-дослідні інститути й наукові товариства, ввійшли в практику колоквіуми, з’явилися спеціалізовані наукові журнали. Ці зміни в організації наукових досліджень, які є закономірним наслідком дії соціально-економічних факторів і зближення науки з виробництвом, призвели до того, що форма колективної творчості виявилася домінуючою й необхідною для подальшого прогресу науки. Тільки за цих умов виникає можливість існування чотириланкового ланцюга „науковий лідер – навчальний заклад (кафедра) – науковий інститут (лабораторія) – колоквіум (семінар),” в якому продуктивно функціонує колектив дослідників на чолі з науковим лідером. Згодом у цьому колективі можуть скластися зазначені вище головні ознаки наукової школи і він перетвориться на наукову школу [6].

В умовах науково-технічної революції наукова школа, щоб зберегти свій прогресивний характер (без чого вона не може відігравати будь-якої ролі в розвитку науки), повинна бути озброєна передовою методологією, мати професійну мобільність, виявляти інтерес до досліджень в інших наукових напрямах. Умови й передумови для появи наукової школи у різних науках і країнах склалися в різний час. У Росії одними з перших були наукові школи О.М. Бутлерова – з хімії, І.М. Сєченова – з фізіології, П.Л. Чебишова – з математики, П.М. Лебедєва – з фізики. В колишньому СРСР були широко відомі наукові школи М.І. Вавілова (рослинництво, генетика, селекція),        М.Є. Жуковського (механіка), М.Д. Зелінського (хімія), А.Ф. Йоффе (фізика), С.П. Корольова (ракетна техніка, космонавтика), Л.Д. Ландау (теоретична фізика), М.М. Лузіна (математика), І.П. Павлова (фізіологія) та ін. В Україні лише в радянський період виникли наукові школи О.О. Богомольця (патфізіологія), Д.О. Граве (алгебра, теорія чисел), О.М. Динника (механіка), О.В. Палладіна (біохімія), Є.О. Патона (зварювання), Л.В. Писаржевського (хімія), К.Д. Синельникова (фізика), В.П. Філатова (офтальмологія), М.Г. Хо-лодного (ботаніка) та ін. [6].

У сучасну епоху наукові школи, на думку окремих вчених, – це не найімовірніші і не найоптимальніші організаційні форми, хоча з деякою ймовірністю вони можуть і будуть виникати [3].

Різноманітні питання наукових шкіл в різний час відображені вченими –       О.О. Богомольцем [7], М. Борном [8], С.І. Вавіловим [9], П.Л. Капицею [1], П.Н. Ле-бєдєвим [10], Л.Д. Ландау [11] та ін. Особливу професійну увагу їм приділили історики науки: Т. Кун, Дж. Аггасі, І. Лакатос, Ф. Гернек, Б.М. Кедров, С.Р. Ми-кулинський, М.Г. Ярошевський, К.А. Ланге, Н.І. Родний, Г.М. Добров, С.Г. Кара-Мурза, В.П. Карцев, Є.С. Бойко та ін.

Зазначені вище науковці трактують поняття “наукова школа” по-різному. Зокрема, Н.Н. Семенов вважає, що наукова школа – це своєрідний образ мислення і дії в науці, в підході до вирішення будь-яких наукових проблем [3].

Б.М.Кедров характеризує наукову школу як структурну комірку сучасної науки, що існує всередині самої науки і дозволяє сконцентрувати зусилля великої кількості порівняно молодих вчених під безпосереднім керівництвом засновника певного наукового напрямку на вирішення визначеної, досить обмеженої сфери актуальних проблем у тій чи іншій галузі науки [3].

В.Б. Гасілов під науковою школою розуміє співтовариство вчених різних статусів, компетенції і спеціалізації, що координують під керівництвом лідера свою дослідну діяльність, зробили вагомий внесок у реалізацію і розвиток дослідницької програми і здатні активно представляти мету і результати досліджень [3].

На думку О.О. Богомольця, для створення школи дуже важливо, щоб керівник її, зберігаючи за собою пріоритет керівної ідеї, при розробці цієї ідеї співробітниками надавав би їм якомога більше самостійності, віддаючи в повну їх власність ті окремі гіпотези, які він пропонує їм перевірити і які дають основний матеріал для підтвердження керівної ідеї. Необхідно, щоб керівник умів надавати своїм співробітникам можливість широкої критики і прояву найширшої ініціативи. Вчений, який ревниво відноситься до успіхів своїх учнів, ніколи не створить школи [7].

К.А. Ланге дає визначення наукової школи як неформальному науковому колективу, що формується при видатному вченому на базі науково-дослідної установи і об’єднаний з метою колективної розробки визначеної наукової ідеї (проблеми, напрямку) [12].

Н.І. Родний трактує наукову школу як науковий колектив на чолі з науковим керівником, що є автором визначеної програми дослідження. Для наукових шкіл, на його думку, характерний визначений стиль роботи, який залишається незмінним при зміні проблематики [3].

Для широкого кола читачів науковці дають визначення наукової школи як неформальній творчій співдружності у межах будь-якого наукового напряму висококваліфікованих дослідників, об’єднаних спільністю: підходів до вирішення проблеми, стилю роботи, спільного наукового мислення, ідей і методів їх реалізації [2].

О.О. Баєв зазначає, що важко знайти структуру, якій властиві ознаки наукової школи, тобто єдність проблематики, методів дослідження і тлумачення наукових результатів, і до того ж вона була б пов’язана з певною особистістю і географічним розташуванням [3].

П.К. Анохін наголошує, що у формуванні світогляду вченого велике значення має наукова школа. Лабораторія, науково-дослідний колектив переходять у ранг школи тоді, коли в них є оригінальна концепція, неповторно новий напрямок в науці, тобто наукова школа – це своєрідна традиція мислення, особлива наукова атмосфера. Така школа дуже прискорює становлення вченого [3].

На думку Ю.О. Храмова, наукова школа – це не просто колектив дослідників з науковим лідером (учитель і учні або лабораторія і відділ на чолі з керівником), а творча співдружність вчених різних поколінь, що об’єднані єдністю принципів підходу до вирішення тієї чи іншої проблеми, стилем роботи і мислення, оригінальністю ідей і методів реалізації своєї наукової програми, що одержала значні результати та завоювала авторитет і суспільне визнання в певній формі знання. Іншими словами, наукова школа – це колектив дослідників-однодумців, висока форма колективної взаємодії в процесі наукового пошуку [14].

Науковій школі, за Ю.О. Храмовим, мають бути притаманні: «наявність наукового лідера дослідницького колективу, керівника школи; стиль роботи і стиль мислення; наукова ідеологія, певна наукова концепція (фундаментальна ідея), науково-дослідна програма; особлива наукова атмосфера; висока кваліфікація дослідників, що групуються навколо лідера; значимість отриманих ними результатів у певній сфері науки, високий науковий авторитетет в  цій сфері» 

Науковий лідер. Проблема формування наукового лідера, його становлення, психологічної орієнтації на створення свого колективу потребує вивчення у кожному конкретному випадку.

Тільки вчений-особистість, вчений із новими думками, генератор гіпотез та ідей здатний критично аналізувати й синтезувати результати дослідження, може створити наукову школу. Якщо наукова установа - спільнота здібних і підготовлених людей - не має мудрого керівника, то школа не виникне. Наукова школа не зможе сформуватися навіть за наявності великого вченого, якщо він - індивідуаліст, інтроверт. Це може бути здатний, навіть геніальний одинак - творець, який не володіє талантом дослідника-вчителя. До речі, це стосується й інших видів діяльності: чудовий спортсмен не завжди може стати настільки ж яскравим тренером.

Лідером у науці може бути лише творча особистість. Це людина зі своїм особливим способом мислення, бажанням проникнути в сутність предмета й піти далі. Творчість - найбільш ефективна школа терпіння і ясності Вона вимагає щоденних зусиль, бачення самим собою точної оцінки меж істини, вимагає міри і сили.

Дослідник, що володіє ідеями і легко віддає їх, вміє підказати, якими шляхами рухатися, стає дослідником-учителем. Не вчителем, що викладає готові знання, не лектором, не простим проповідником, а гуру, який проводить свою наукову паству і йде попереду неї і разом із нею. Він повинен володіти творчою фантазією (визначити спочатку, що саме треба шукати, тобто визначити тему), бути драматургом (створити план теми) і режисером (розставити «акценти», дати напрям пошуку, визначити послідовність), критиком і редактором. При цьому він повинен бути психологом, щоб знайти співробітників, здатних захопитися.

Ставлення до пошукових робіт у сфері наукової діяльності в нашій країні в різні періоди було неоднаковим. Вважали, що будь-яка наукова робота повинна завершитися позитивними, а не негативними результатами. Більше того, потрібно було впровадження. Тим часом, навряд чи варто шкодувати час на пошукову роботу. Хоча, дійсно, вона може привести у безвихідь. Але негативний результат також цінний. Не пройшовши дорогу, не дізнаєшся про всі її особливості, повороти, вибої. Звідси виникає ще одна необхідна якість наукового лідера - вміння не лише надихати на пошук, а й спокійно, філософськи сприймати невдачі, більше того - цінувати помилки, бо вони багато чому можуть навчити. Сам по собі пошук за хорошої організації наукового процесу також може принести задоволення, попутно відкрити нові, несподівані відгалуження, свіжі ідеї.

Свобода наукового пошуку та соціальна відповідальність вченого. Усвідомлення ролі морального, етичного начала в науці актуалізує воп ріс про соціальнувідповідальність вченого.Ще В. І. Вернадський підкреслював, що вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їх наукової роботи, наукового прогресу. Вони повинні себе відчувати відповідальними за наслідки їх відкриттів. Ф. Жоліо-Кюрі, після того як була відкрита ланцюгова реакція поділу урану, розмовляв з своїми працівниками про моральне право продовжувати дослідження, які призведуть не тільки до підвищення індустріального і культурного потенціалу, але і до створення атомної бомби. М. Борн, говорячи про це у своїх спогадах, відзначав, що в «реальної науки та її етики відбулися зміни, які роблять неможливим збереження старого ідеалу служіння знання заради нього самого, ідеалу, до якого вірило моє покоління. Ми були переконані, що це ніколи не зможе обернутися злом, оскільки пошук істини є добро саме по собі. Це був прекрасний сон, від якого нас пробудили світові події ». Тут маються на увазі перш за все - американські ядерні вибухи над японськими містами. Звільнення атомної енергії в середині століття стало в цьому відношенні певних історичних кордоном.

Багато вчених, наприклад Р. Оппенгеймер, відмовилися працювати над водневої бомбою, виходячи з етичних міркувань. Коли Отто Ган, що відкрив розщеплення урану, дізнався про вибух атомної бомби над Хіросімою, він глибоко був вражений такими результатами його відкриття. Розповідають (Еріх Багге), що він не спав кілька ночей і думав про самогубство. У свій час навіть обдумував план запобігти катастрофі, зібравши весь уран і втопивши його в море. Проте чи можна було таким чином позбавити людство всіх добра, які у той же час принесе уран? А згадайте А. Сахарова, що усвідомив можливу кількість жертв, до яких призведе випробування атомної зброї і виступив проти його випробування в атмосфері.

Особливої гостроти проблема моральної відповідальності набула останнім часом, зокрема, у звязку з прогресом в області генної інженерії, оскільки це впливає на інтимні механізми життя. У 1975 р. провідні вчені

світу добровільно уклали мораторій, тимчасово припинивши низка досліджень, потенційно небезпечних не тільки для людини, а й для інших форм життя на нашу планету. Оголошення мораторію було безпрецедентною подією для науки: вперше за власною ініціативою вчені вирішили призупинити дослідження, сулівшіе їм колосальні успіхи.

По ходу розробки надзвичайно суворих заходів безпеки при проведенні експериментів деякі дослідження поступово відновилися, але найбільш ризиковані типи експериментів до цих пір залишаються під забороною. Це приклад того, що соціальна відповідальність - органічна складова наукової діяльності (втім, як і будь-якої людської діяльності). Зараз робиться багато спроб створення певних етичних кодексів, які регулювали б дослідження в галузі генетики людини, виходять роботи з етики генетичного контролю. Наприклад, К. Поппер вважав, що натуралісти повинні давати клятву прагнути тільки до блага для людей і ніколи до шкоди. Проголошено маніфест Рассела - Ейнштейна про необхідність визнати пріоритет людських вимірів розвитку науки і техніки, створено Пагоушское рух, Всесвітня федерація наукових працівників.Але чи можуть кодекси, клятви забезпечити повний розвязок проблеми?

Питання про свободу досліджень про те, як вона повинна розумітися, був одним із центральних у ході дискусій навколо цих досліджень. Висловлюються різні точки зору. Поряд із захистом абсолютно нічим не обмежує свободу досліджень, була представлена і діаметрально протилежна точка зору - пропонувалося регулювати науку так, як і регулюється рух по залізниці. Між цими крайніми позиціями знаходиться широкий діапазон думок про можливість і бажаність регулювання досліджень, про те, кому має належати тут вирішальне слово - самому досліднику, науковому співтовариству або суспільству в цілому.

Говорячи про необхідність свободи думки і свободи наукового пошуку, В.І. Вернадський висловлював вельми проникливі, можна сказати оптимістичні судження про взаємини влади (держави) і науки. Він вважав, що влада не может (явно або приховано) обмежити наукову думку, а повинна всіляко сприяти її плідної і безперешкодному розвитку. Тим більше неприпустимо насильницьке державне втручання в наукова творчість, «виправдовуючи» це класовими, партійними та іншими інтересами узколічнимі. «По суті, - підкреслював Вернадський, - наукова думка при правильному ході державної роботи не повинна стикатися з державною силою, тому що вона є головним, основним джерелом народної багатства, основою сили держави»

Постановка проблеми і вимога соціальної відповідальності вчених-необхідність нашого часу. Але в якій мірі їй можуть слідувати вчені у своїй діяльності? Самосвідомість сучасної науки роздвоєний. З одного боку, вона ще не втратила память про те, що наукове дослідження є рух до істини, з іншого, став «професією», вона прийняла на себе всі характерні риси цього роду діяльності.

У звязку з цим К. Ясперс писав, що «факт перетворення вільного дослідження окремих людей у наукове підприємство призвів до того, що кожен вважає себе здатним в ньому брати участь, якщо тільки він володіє розумом і старанністю. Виникає шар плебеїв від науки ... Криза науки - це

людей, яка охопила їх, коли справжність вони втратили безумовного бажання знати »279. Плебейська наука, вважає він, служить не Істини, а тим, хто гарантує матеріальне благополуччя «науковим підприємствам». Але ж так роблять люди у всіх інших сферах своєї діяльності. Чи можна предявляти людям науки рахунок, за яким не платить ніяка інша група найманих працівників?

Деякі дослідники припускають, що відповісти на питання про соціальну відповідальність можна більш конкретно, якщо памятати про відмінність між фундаментальними і прикладними дослідженнями.

Якщо вчений, зайнятий у сфері фундаментальних досліджень здогадується про можливість використання того чи іншого досягнення в науці у небажаному для соціуму напрямку він зобовязаний попередити про це своїх колег та широку громадськість - така природна вимога наукової та громадянської етики. Але це все, що можна від нього вимагати. Заклик ввести клятву вченого, яка зобовязувала б його віддавати свій талант і сили рішенням тільки корисних для людства проблем, по відношенню до фундаментальних досліджень звучить наївно. Завдання вченого, який працює в цій галузі, досліджувати природні обєкти в тому вигляді, в якому вони існують самі по собі, незалежно від людської діяльності - обєктивні закони природи. До того ж поняття користі і блага не є позачасовим і абсолютними.

Відомо, що фундаментальні наукові відкриття непередбачувані, а спектр їхніх потенційних програм буває надзвичайно широким. Уже з огляду на одне це ми не маємо право говорити про те, що етичні проблеми є надбанням лише деяких галузей науки, що їх виникнення є щось виняткове і минуще, щось зовнішнє і випадкове для розвитку науки. У звязку з цим слід підкреслити принципова судження про те, що при вивченні «человекоразмерних обєктів пошук істини ... безпосередньо зачіпає і гуманістичні цінності. З системами такого типу не можна вільно експериментувати. У процесі їх дослідження та практичного освоєння особливу роль починає відігравати знання заборон на деякі стратегії взаємодії ».

Прикладні дослідження ( «ноу-хау») - дослідження можливість застосування фундаментальних знань для отримання практичних ефектів, зміна природних обєктів у потрібному людині напрямку. Іноді особливо в науково-технічних комплексах важко провести межу між фундаментальними і прикладними дослідженнями, між науковою розробкою та інженерної діяльністю. Але вона існує, тому що одні орієнтуються на пізнання обєктивних законів природи, другі - на створення нових речовин, машинних технологій. Навіть коли мова йде про прикладних розробках, характер яких цілком зрозумілий, вченому часом буває не просто вирішити питання про своє в ньому участь (наприклад, участь в Матхетенском проекті зі створення атомної зброї або створення його у СРСР).

Крім того, сам прогрес науки розширює діапазон таких проблемних ситуацій, в яких моральний досвід, накопичений вченими, та й усім людством, виявляється недостатнім. З особливою гостротою, приміром, постало питання про визначення моменту смерті донора у звязку з успіхами експериментів з пересадки серця й інших органів. Це ж питання виникає й тоді, коли у необоротно коматозного (тобто назавжди втратив свідомість) пацієнта за допомогою технічних засобів підтримується дихання і серцебиття.

У звязку з цим можна навести думку одного з провідних вітчизняних біологів В.А. Енгельгардта про те, що у разі глобальних проблем, криз вченим неодноразово доведеться звертатися до власного сумління, закликати почуття відповідальності, щоб знайти правильний шлях подолання виникаючих загроз. І, зрозуміло, справа громадської совісті вчених миру, спільної відповідальності-всіляко боротися з причинами, що викликають шкідливих, згубні наслідки, направляти наукові пошуки на виправлення шкоди, що сама наука, не зваживши та не врахувавши можливі наслідків, могла принести, і тим самим опинитися причетною до виникнення тих чи інших глобальних проблем.

Мабуть, все мораторій і заборони повинні відноситься тільки до прикладних досліджень. Вимагати від ученого, зайнятого в сфері фундаментальних досліджень завжди враховувати можливі наслідки своїх відкриттів-значить висувати благі, але не реалізовуються побажання. Вчені несуть відповідальність за використання наукових відкриттів в тій мірі, в якій вони виявляються причетними до прийняття рішень. Але не треба «переносити тяжкість злочину з вбивці на знаряддя злочину», писав Г. Башляр.Разом з тим, будь-які спроби науковців зняти з себе таку відповідальність, посилаючись на існування обєктивної логіки науки, незалежної від волі окремих дослідників, нині відкидаються як неетичні, так само як і прагнення «сховатися» за тезу, відповідно до якого використання наукових досягнень цілком визначається характером соціальних інституцій, в рамках яких вони функціонують.

Справедливо стверджується, що такі аргументи представляють собою спосіб приспати свою совість. Вчені повинні відчувати тягар відповідальності навіть більшою мірою, ніж інші, тому що знають глибше, обізнані краще. Тому можуть передбачити і оцінити розміри прийдешньої небезпеки. Це відноситься до ряду досліджень в області мікросвіту, генної інженерії і т.п. Результати цих досліджень, з одного боку, можуть принести людству незліченні блага (зокрема, невичерпне джерело енергії, позбавлення людей від спадкових хвороб шляхом заміни патологічного гена нормальним і т.п.), а з іншого - великі небезпеки.

Соціальна відповідальність учених не є щось зовнішнє, якийсь доважок, який неприродним чином повязується з науковою діяльністю. Навпаки - це органічна складова наукової діяльності, досить відчутно впливає на проблематику і напрямок досліджень. Усвідомлення цього приводить до гуманізації природничо-наукового і технічного знання, зростання рівня гуманітарного свідомості вчених. Розширення та поглиблення практичних можливостей людини, міри його тиску на біосферу, його вторгнення в мікросвіт - все це в сукупності примусовим чином спонукає науку (в тому числі і за допомогою дії суспільної свідомості з його тривожністю) формувати нові етологічної та етичні орієнтири.

У центрі нового етосу коштує вже презумпція не-знання, своєрідний варіант історичної мудрості «вченого-не-знання» з його максимою, сформульованої понад пять століть тому Микола Кузанський: «Все, що ми хочемо пізнати, воно наше не-знання». Нерозумне знання поступається своє місце розумному не-знання і самообмеження. Такий шлях становлення свідомо-вільної волі соціального субєкта, набуття нею справжнього самосвідомості, псевдосвободной подолання стихії свавілля, імпульсивного жадання, руйнівної експансії.

Одна з найважливіших задач, яка стоїть перед великою наукою, - це би мовити, що нам не можна! Где межі допустимої активності людини в різних сферах його застосування? У результаті роздумів над цієї проблемою складається уявлення про «екологічний імператив», або про «забороненою межі», переступати яку людство не має права ні за яких обставин, бо це означало б його загибель або деградацію.

Екологічний імператив - це сукупність таких неприпустимих порушень рівноваги природи, які можуть спричинити за собою подальше неконтрольоване зміна характеристик біосфери, зробити існування людини на Землі неможливим. І знання його вимог перетворюється сьогодні в життєву потребу людства. У цьому плані становить інтерес дослідження теоретиків Римського клубу, що підходять до побудови «моделей світу» з урахуванням людського фактора. Вони пропонують підпорядкувати гуманітарних цілям розвиток науки й техніки, економічне зростання взагалі. Гуманістичні проекти членів Римського клубу є своєрідним вираженням протесту проти «одновимірного» техніко-економічного розвитку техногенної цивілізації.

Знання межі, «забороненою риси» ще не означає, що люди будуть дотримуватися умов екологічного імперативу, узгоджувати свої дії з тими можливостями, які дає їм Природа. Екологічний імператив вимагає переорієнтації більшості ціннісних шкал людини. Потрібно подолати самого себе, навчитися по-іншому сприймати природу, по-іншому ставитися один до одного. Одне з найважливіших положень цього етичного імперативу, на думку Н. Моісеєва, не тільки подання, але і відчуття «загальнопланетарній спільноти». Багато в чому мав рацію Тейяр де Шарден, коли говорив про сверхжізні як про майбутнє, в якому мають бути зруйновані барєри нерозуміння - релігійні, національні, расові.

Таким чином, формування нового етосу сучасної науки відбувається в лоні ширшого процесу - процесустановлення нового планетарно-екологічної свідомості, що відповідає практиці взаємодії цивілізації і природи в сучасних умовах. Вироблення цієї свідомості вже стала предметом пильної уваги світової філософії. Мова йде про артикуляції і корекції ціннісно-нормативних залежностей і нормативів, що регулюють вибір стратегій і оцінку смислів діяльності людини. У новій системі цінностей і пріоритетів, вистражданих цивілізацією, природа постає вже не байдужим і відсталих резервуаром ресурсів, не обєктом підкорення і панування, а субєктом, що живуть інтенсивної внутрішнім життям, в дзеркало якої виглядає людина і у відношенні до якої він стверджує себе вже не просто як активне і вміле, але як вільно-універсальне, а тому і моральне істота. Звідси і актуалізація такого рігоріческого імперативу нового етосу науки: «Не повинно бути аморальною науки!» - Як в сенсі наслідків застосування її досягнень, так і в сенсі її етичної нейтральності, байдужості до долі цивілізації.