Тема 1. Економічні інститути: сутність, класифікація і принципи взаємодії

1. Предмет сучасної інституціональної теорії. Інститути як норми поведінки.

2. Методологічні особливості інституціоналізму.

1. Предмет сучасної інституціональної теорії. Інститути як норми поведінки.

Предметом сучасної інституціональної теорії є суспільні інститути, що впливають на поведінку індивідів, колективів, соціальних груп, суспільства в цілому. Хоча суспільство – це сукупність певних суб’єктів, воно якісно неоднорідне. Притім суб’єктами виступають не лише індивіди, але і колективні групи (наприклад, фірми, садові товариства, бюрократичний апарат тощо), інтереси яких можуть не співпадати з особистими інтересами індивідів, які до них належать.

Інститути як загальноприйняті норми поведінки класифікуються на:

• формальні, що виступають у формі юридичних законів, правових актів, законодавчо закріплених правил;

• неформальні, які поступово виникають на певному історичному етапі розвитку суспільства та відповідають його національним традиціям, географічним і економічним умовам.

Якщо останні виникають еволюційно, шляхом пристосування до умов життєдіяльності, то формальні створюються в два способи: еволюційно і революційно. При еволюційному розвитку становлення інститутів відбувається на мікрорівні та ініціюється економічними агентами¹, які у процесі функціонування накопичують знання і досвід, поступово впроваджуючи нові форми відносин. Зміни спричиняють модифікацію уподобань індивідів і сприйняття ними економічних процесів. Паралельно відбуваються розвиток і ускладнення самих економічних процесів. Формально діючі інститути стають не адекватними існуючим реаліям і перешкоджають нормальній діяльності. Агенти на неформальному рівні змінюють існуючі правила або впроваджують нові, що дозволяють обійти дані невідповідності. Нові неформальні правила вловлюються політичною сферою, яка їх легалізує, в результаті вони набувають статусу формальних інститутів. Такий характер змін робить еволюційне створення формальних інститутів відносно повільним.

При революційному способі становлення формальних інститутів відбувається виключно на макрорівні, при цьому в більшості випадків роль економічних агентів зведено до нуля. Відправною точкою стають зміни у політичних уподобаннях, які, як правило, відбуваються зі зміною соціального-політичного устрою. Виникає необхідність адаптації економічних і соціальних принципів до логіки нового політичного ладу. Держава відбірає і впроваджує такі елементи інституційної основи, які з точки зору політичної еліти є прийнятними в нових умовах. Вони, як правило, запозичуються у країн із схожим політичним режимом та у відносно короткий період імплантуються у національне середовище. Однак в цьому випадку існує декілька загроз. По-перше, цілком можлива невідповідность формальних інститутів характерові економічних процесів². По-друге, виявляється невідповідність між імплантованими формальними інститутами та переважаючими неформальними нормами. Будь-яке суспільство має власний менталітет, ціннісну орієнтацію, особливості духовної та релігійної культури, тягар історичного досвіду, а також особливі уявлення про економічні процеси і допустимі правила ведення бізнесу. Тому сприйняття і трактування індивідами нав’язуваних державою формальних інститутів фільтруються крізь усталену призму цінностей. Як наслідок, впроваджувані формальні інститути зазнають мутації (тобто працюють інакше, ніж у системах, з яких вони були запозичені), стають неефективними і, незважаючи на високу якість, втрачають свої суспільні функції. По-третє, оскількі революційне впровадження інститутів відбувається на макрорівні, особливого значення набувають інтереси політичної еліти, які можуть не співпадати із суспільними інтересами.

Революційні зміни можуть відбуватися і в середовищі, яке розвивається еволюційно.³ Таке втручання у процес створення інститутів не суперечить його еволюційній природі, оскільки радикальних перетворень зазнають лише окремі інституційні елементи, і ці зміни відбуваються відповідно до логіки і принципів діючих політичної та економічної систем. В цьому випадку еволюція інститутів набирає форми «нарощування і ускладнення» існуючої інституційної основи.

В залежності від сфери дії слід розрізняти традиційні, сітьові, релігійні, етичні, ієрархічні, економічні, політичні інститути. Перші стосуються національних відносин, сітьові будуються по принципу «свій-чужий» (наприклад: клан, родина), релігійні встановлюють правила проведення релігійних обрядів та норм поведінки віруючих. Етичні визначають норму поведінки вихованої людини. Ієрархічні встановлюють порядок видносин між начальником і підлеглим, які суттєво розрізняються в залежності від конкретних умов⁴. Під економічними розуміється сукупність правових норм, спрямованих на регулювання економічної діяльності, пов’язаної з виробництвом, розподілом і збутом товарів і послуг⁵. Політичні встановлюють принципи функціонування політичної системи (наприклад, парламентська і президентська демократія) ⁶. Всі ці інститути не діють ізольовано одне від одного. Одна і таж людина підкоряється дії багатьох інститутів, що торкаються різних сфер її життєдіяльності. Притім одна група інститутів може домінувати над іншими, корегувати їхню дію.⁷ Така чисельна можина інституціональних об’єктів дозволяє інституціональній теорії аналізувати практично всі сфери людської діяльності, від родини і брачних відносин до політичного олімпу. Складовими частинами інституціональної теорії є: теорія ігор та моделювання взаємодій, теорія прав власності, теорія трансакційних витрат та зовнішних ефектів, теорія контрактів, теорія фірми, теорія держави.

Сфери практичного застосування інституціональної теорії – це:

• економіка нематеріальної сфери: освіти, науки, культури, охорони здоров'я;

• інституціональний аналіз державного сектору;

• інституціональний аналіз банківського сектору;

• економіка громадського суспільства;

• аналіз ефективності некомерційних установ.