15. Архітектура Київської Русі.

Архітектура. При будівництві житла й оборонних споруд слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спира¬лися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов'янських зем¬лях майже не зводилися. Виняток становлять хіба що кам'яні язич¬ницькі святилища Прикарпаття, оскільки тільки тут завжди була до¬статня кількість каменю. До речі, такі святилища зводилися не тіль¬ки до остаточного прийняття християнства 988 p., а й значно пізні¬ше, до кінця XII ст. Серед інших українських земель кам'яне будів¬ництво було особливо розвинене у Криму та дещо меншою мірою в ареалі саліівсько-маяцької культури на сході Украі'ни, але суго слов'янськими ці землі на той час не були. Із створенням стабільної давньоруської держави у X ст. ці традиції було використано і збага¬чено візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівни¬цтва кількох кам'яних споруд передусім у столиці - Києві. Христи¬янство потребувало дотримання певних канонів релііійної служби, яка обов'язково мала проходити у храмі, який, згідно з традиціями перших християн, котрі мусили ховатися від переслідування в пече¬рах і катакомбах Давнього Риму, і був моделлю такої печери. Тому одразу ж після хрещення Русі з'являються й перші церкви- Василів-ська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, І Десятинна, або Богородицька — перша кам'яна церква у Києві. У Київській Русі сформувалася власна культура будівниціва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундамен¬ти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компо¬нентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшен¬ня акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утво¬рені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

З кінця XI ст. в архпеклурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний одно-купольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбі¬льше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязь-мі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков с храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р Серед багатьох українських одноку-польних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові (див. мал.).

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золо¬тими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького мо¬настиря (1088) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072) це¬рква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Бо-рисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Васи-лівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

16. Декоративно-прикладне мистецтво Вашого краю.

Петрикі́вський ро́зпис, або «петрикі́вка» — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпропетровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва. Побутові речі із візерунками в стилі петриківського розпису збереглися з XVII століття.

Визначальними рисами розпису, що відрізняють його від інших подібних видів малярства (наприклад, від українськогоопішнянського розпису та від російських хохломського розпису і федоскінської мініатюри), є техніка виконання, візерунки, їх кольори та біле тло.

У 2012 році Міністерство культури України визначило петриківський розпис об'єктом (елементом) нематеріальної культурної спадщини України. Також цей розпис було номіновано до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО^[1]. 5 грудня 2013 року Петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО^[2][3][4].

Відома техніка малювання перетворилася на бренд. Наприкінці січня 2013 року створили логотип «Петриківка». Його безкоштовно передали майстрам селища, аби вони могли доводити покупцям автентичність своєї продукції.^[5]

17.Трипільська культура.

Зооморфні та антропоморфні уявлення про космогонію і світобудову виявляються в різних видах художньої діяльності трипільців, найхарактернішим з яких було керамічне виробництво і антропоморфна пластика.

Керамічний посуд виготовлявся з гончарської глини з домішками кварцового піску і черепашок прісноводних молюсків. Він ліпився без гончарного кола на твердій основі, товщина днища була більшою за товщину стін, а форма посуду не була ідеально правильною. Великий посуд ліпився з двох окремих частин. Зовнішня поверхня була рівною і вкривалася нанесеною до розпису і обпалення червоною фарбою.

За формою посуд був різних типів: горщики, миски, глечики, накривки, так звані біноклеподібні посудини та ін.

Посуд прикрашався орнаментом – переважно спірально-меандровим (від гр. Maiandros – Меандр, грецька назва звивистої річки в Малій Азії), що поєднує спіралеподібні та прямокутні мотиви. Пізній період характеризується мотузковим і штамповим орнаментом, типовим для культур епохи бронзи.

На ранніх етапах орнамент прокреслювався на вогкій глині, пізніше виконувався чорною фарбою (монохромний), потім чорна лінія обводилася білою або червоною фарбами (біохромний), на середньому етапі поширився поліхромний орнамент. Іноді траплялися в орнаменті зображення тварин і людей у вигляді трикутників із головою, ногами, руками, піднятими вгору або приставленими до пояса.

Зооморфізм і антропоморфізм обумовили відповідні форми посуду. Так, вже на ранньому етапі існували птахоподібні посудини, рогоподібні наліпи-букранії, посудини на ніжках, які мислилися як тварини в цілому.

Великого поширення набуло надання людських рис не тільки посуду, але й предметам побуту. Це грушоподібні посудини, які зображували спочатку постать без голови, але з ознаками жіночої статі, а в середньому Трипіллі цей тип посудин поєднується з покришками, тобто “отримує голову”. До цієї ж групи можна віднести й посудини із “личиною”, й стільці-трони з антропоморфними спинками.

Антропоморфна пластика є одним з варіантів палеолітичних венер з їхніми типологічними ознаками: відсутністю обличчя, схематизмом, підкреслено розвинутими сідницями як ознакою життєродної сили жінки. Як і в інших стародавніх культурах, ці венери мали ритуальний, культовий характер, уособлюючи культ Землі-Праматері.

На пізньому етапі з’являються портретні зображення, натомість нижча частина тіла передається схематично. Зображення ці стають настільки реалістичними, що вчені навіть вважають за можливе визначити за ними антропологічний тип трипільців.

Жіночі статуетки свідчать і про матріархальний характер устрою трипільського суспільства.

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і у Трипілля. З приводу її поступового зникнення висловлюється кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства; й певне похолодання клімату; і спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; і внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин. Вірогідно, що була не одна, а декілька причин зникнення. Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура занепадає.