6.2 Міжнародні конвенції про охорону авторського права і суміжних прав

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р.

Основними засадами зазначеної Конвенції є:

1. національний режим, відповідно до якого твори, створені в одній із країн-членів Союзу, повинні одержувати в усіх інших країнах-членах Союзу таку саму охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам;

2. принцип автоматичної охорони, відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, тобто охорона надається автоматично і не зумовлюється формальними умовами реєстрації, депонування тощо. Тобто твір українського письменника, виданий у Франції, підлягає такій самій охороні, як і твори французьких письменників, оскільки обидві країни є членами Паризького Союзу;

3. принцип незалежності охорони, відповідно до якого права іноземного автора із країни-члена Союзу, незалежно від того, чи вони охороняються на батьківщині походження твору.

Всесвітня конвенція про авторське право

Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня (Женевська) конвенція не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під її охорону. Немає у цій Конвенції і детальної регламентації щодо охорони окремих об`єктів авторського права.

Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення («Римська конвенція»)

Проблема охорони об`єктів суміжних прав на міжнародному рівні з середини минулого століття постала настільки гостро, що вже у 1961 р. була підписана Конвенція, яку стали називати Римською конвенцією. Особливість суміжних прав полягає у тому, що вони є правою формою реалізації авторських прав. Отже, головною метою Римської конвенції є охорона суміжних прав.

Членами Римської конвенції можуть стати лише члени Бернської або які є членами ООН. Основним принципом Конвенції є принцип національного режиму, за яким виконавцям, виробникам фонограм та організаціям ефірного мовлення з однієї держави-учасниці Конвенції в іншій державі надається така сама правова охорона, як і власним громадянам та юридичним особам.

Римська конвенція є першим міжнародним документом у галузі суміжних прав, що активно розвиваються і тому потребують більш детального правового опосередкування.

Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29 жовтня 1971 р.

Прийняття цієї конвенції, відомої як Конвенція про фонограми, було зростаючими масштабами незаконного відтворення фонограм, що має місце в усьому світі, визначила чіткі поняття:

1. «фонограма» – виключно звуковий запис звуків;

1. «виробник фонограми» – будь-яка фізична чи юридична особа, яка першою здійснила запис звуків на фонограмі;

3) «копія» – носій, що містить звуки, записані безпосередньо чи опосередковано з фонограми, і який містить всю або незначну частину звуків, записаних на цій фонограмі;

4) «розповсюдження серед публіки» – будь-який акт, засобом якого копії опосередковано пропонуються публіці взагалі або будь-якій її частині.

Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники (1974 р.)

Ця конвенція передбачає обов`язок кожної держави-учасниці Конвенції вживати належних заходів щодо запобігання незаконному розповсюдженню на своїй території будь-якого несучого програми сигналу, що передається через супутники. Розповсюдження визнається незаконним, якщо на нього не було одержано дозвіл від організації, за загальним правилом, радіоорганізації, що прийняла рішення про складові елементи програми. Цей обов`язок існує щодо організацій, які виступають як «громадяни» держави-учасниці Конвенції.

Договір про патентну кооперацію (РСТ) підписаний у Вашингтоні 19 червня 1970 р., переглянутий 2 жовтня 1979 р. і 3 лютого 1984 р.

Держави-учасниці цього Договору утворюють Союз для співробітництва у галузі подачі заявок на охорону винаходів, проведення за ними пошуку та експертизи, а також надання спеціальних технічних послуг.

Міжнародна заявка має бути складена встановленою мовою, відповідати встановленим вимогам щодо її оформлення, а також щодо єдності винаходу. Безперечно, заявка має бути єдиним встановленим збором.

Міжнародна заявка здебільшого подається до національного відомства, яке виступає як приймаюче відомство. У Західній Європі це – Європейське патентне відомство та інші регіональні відомства.

Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію (1971 р.)

У 1971 р. 29 держав підписали Угоду про міжнародну патентну класифікацію у м. Страсбург. У 1979 р. До цієї Угоди були внесені поправки.

Зазначеною Угодою була заснована Міжнародна патентна класифікація (МПК), відповідно до якої галузь техніки була поділена на вісім основних розділів, що містять у собі приблизно 67 тисяч дрібних рубрик. Кожній рубриці присвоєно спеціальний символ, що складається з арабських цифр і літер латинського алфавіту.

Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків

Мета заснування міжнародної реєстрації промислових зразків була досягнута 6 листопада 1925 р. після підписання Гаазької угоди про міжнародне депонування промислових зразків, яка була прийнята у розвиток Паризької конвенції.

Необхідність розробки і прийняття Гаазької угоди була потребою спростити охорону промислових зразків на міжнародному рівні. Відповідно до цієї Угоди заявник позбавлений необхідності патентувати промисловий зразок у декількох країнах одночасно з метою одержання там правової охорони – достатньо заявити промисловий зразок.

Локарнська угода про заснування міжнародної класифікації промислових зразків

З розвитком техніки розвиваються форми виробів, удосконалюються їх зовнішні характеристики, а все це і є промисловими зразками. Для їх певної систематизації необхідна була класифікація. Тому 8 жовтня 1968 р. в Локарні була підписана Угода про заснування міжнародної класифікації промислових зразків.

Локарнська угода про міжнародну класифікацію промислових зразків набагато полегшує їх реєстрацію, облік та користування. Кількість промислових зразків щорічно істотно зростає і без такої класифікації користуватися ними було б важко.

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків

Угода укладена 14 квітня 1891 р. Вона багато разів переглядалася, останній раз – 2 жовтня 1979 р.

Країни, що підписали зазначену Угоду, утворили Спеціальний союз для міжнародної реєстрації знаків. Реєстрація знака в Міжнародному бюро здійснюється терміном на 20 років з можливістю продовжити цей термін. Реєстрація може бути продовжена на період у 20 років, починаючи з моменту закінчення попереднього періоду, шляхом простої сплати основного мита і в разі необхідності додаткового мита [2, 7].