58. Додаткові (акцесорні) зобов’язання.

Акцесорні (додаткові) зобов’язання - відомі ще з римського права, коли йдеться про додатковий характер зобов’язань, певну залежність додатково зобов’язання від основного. Така особлива характеристика як акцесорність притаманна усім способам забезпечення виконання зобов’язань, крім гарантії. Варто зазначити, що вказане положення є основоположним для інституту забезпечення зобов’язань. Так, ч. 2 ст. 548 ЦКУ закріплює загальний принцип акцесорності для всіх видів забезпечення виконання зобов’язань, які є додатковими до основного договору, що забезпечується, і в повній мірі залежать від нього. У відповідності до ч. 2 ст. 548 ЦКУ недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню.

Незважаючи на значну поширеність забезпечувальних механізмів в сучасних умовах, особливо в сфері кредитування, питання акцесорності залишається малодослідженим. Вказаному питанню увага приділена у статті Михальнюк О.В. Акцесорний характер забезпечувальних зобов’язань // Вісник господарського судочинства. – 2009. - № 5. – С. 87 -95.

Вдало додаткове (акцесорне) зобов’язання визначено російським вченим В.В. Вітрянським як залежне від існування і дійсності основного договору, юридичну долю якого поділяє додатковий договір.

Показовою є також характеристика акцесорності у забезпечувальних зобов’язаннях, наведена І.Б.Новицьким. Говорячи про такий спосіб забезпечення як порука, видатний цивіліст зазначав, що правовідносини поруки «складаються з двох шарів зобов’язальних відносин: перший шар – основне зобов’язання між кредитором і головним боржником і як додаток до цього основного зобов’язання другий шар – зобов’язання з договору поруки (між кредитором і поручителем)»[4].

Отже, суть принципу акцесорності зводиться до того, що правочин щодо забезпечення має юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов’язання. Іншими словами, забезпечення не може існувати, коли відсутній предмет забезпечення.

Принцип акцесорності способів забезпечення виконання зобов’язань може бути сформульований у вигляді загального правила, згідно з яким між основним зобов’язанням та зобов’язаннями, що виникли на його забезпечення, встановлюється певна правова залежність, а саме: правочин щодо забезпечення має юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов’язання

Юридичні наслідки порушення принципу акцесорності знайшли своє закріплення в ч. 2 ст. 548 ЦК України, відповідно до якої недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. А, отже, якщо основне зобов’язання є недійсним внаслідок недієздатності сторін, недотримання форми правочину, встановленої законом і т.д., не має юридичної сили і забезпечення (причому вважається, що забезпечувальне зобов’язання і не виникало з самого початку). Якщо ж основне зобов’язання може бути оспорено як таке, що укладене під впливом погрози, обману, помилки тощо, забезпечення зберігає силу лише до цього часу. Тільки-но основне зобов’язання визнано недійсним, втрачає своє значення і відповідний спосіб забезпечення. Причому, виходячи із змісту ч. 2 ст. 548 ЦК України, правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вважається недійсним, а отже, у разі потреби можна застосовувати загальні наслідки недійсності правочинів, закріплені у ст. 216 ЦК України.

59. Виконання зобов’язань. Поняття, стадії, принципи. Виконання зобов'язання - це здійснення боржником дії (або утримання від дії), яка складає об'єкт зобов'язального правовідношення.

За правовою природою зазначені дії є односторонніми правочинами, оскільки сторона зобов'язання переслідує мету припинити по­кладений на неї обов'язок і для досягнення цієї мети достатньо ли­ше її волевиявлення.

Виконання зобов'язання здійснюється за певними загальними правилами, які називаються принципами виконання зобов'язань. Ще за часів колишнього Радянського Союзу в юридичній науці до­сить глибоко досліджувались питання про перелік та співвідношен­ня цих принципів. Зокрема, до них відносили: принцип реального виконання, принцип належного виконання, принцип взаємного співробітництва, принцип економічності. При цьому, найбільш дис­кусійною була і залишається проблема співвідношення принципів реального та належного виконання.

На наш погляд, слід погодитись з тими авторами, які вважають, що реальне і належне виконання - різні явища. У першому випад­ку виражена сутність виконання як вчинення певної дії, а у друго­му - якісна характеристика дії (утримання від дії). Перевіряючи, чи виконав боржник зобов'язання, треба дати відповідь на два са­мостійних за значенням запитання: чи вчинила особа дію, яка є об'єктом відповідного правовідношення (чи дотримані вимоги ре­ального виконання), та яким чином ця дія вчинена (чи дотримані вимоги належного виконання).

Відповідно до принципу взаємного співробітництва сторони мали право розрахо­вувати на таку взаємодопомогу, яка не випливала з їхніх конкрет­них обов'язків, але була необхідною для однієї зі сторін і могла бути надана їй іншою стороною без шкоди для себе. Причому сторона, яка порушила зазначену вимогу, позбавлялася права на застосуван­ня до другої сторони санкцій за таке порушення зобов'язання, яке могло би бути усунене у випадку надання необхідної допомоги. Згідно з принципом економічності сторони повинні були виконати зобов'язання найбільш економічним способом.

Відповідно до ЦК України 2003 р. до принципів виконання зо­бов'язань необхідно віднести:

1) принцип реального виконання: зобов'язання повинно бути ви­конано у тому вигляді, в якому воно визначено законом і (чи) дого­вором.

На практиці, перевіряючи, чи був дотриманий цей принцип, не­обхідно дати відповідь на запитання: чи вчинила особа дії, що скла­дають об'єкт відповідного правовідношення. При позитивній відповіді вважається, що вимоги реального виконання дотримані.

В юридичній літературі як синонім терміна реальне виконання часто вживається термін виконання в натурі, що, на нашу думку, не суперечить сутності зазначених правових явищ. Реальним вико­нанням є вчинення боржником саме тієї дії, яка передбачена покла­деним на нього обов'язком. Таке виконання є виконанням в натурі, оскільки відповідає праву вимоги іншої сторони. Про реальне вико­нання (чи виконання в натурі) мова може йти тільки в тому випад­ку, коли боржник вчиняє дію, передбачену основним обов'язком, на відміну від випадків, коли мова йде про виконання додаткових обов'язків, встановлених як санкції за порушення зобов'язання. Крім того, боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку ви­конати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

2)принцип належного виконання: зобов'язання повинно викону­ватись належним чином відповідно до умов договору, вимог ЦК Ук­раїни, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших ви­мог, що звичайно ставляться.

На практиці, перевіряючи, чи був дотриманий цей принцип, не­обхідно дати відповідь на запитання: яким чином була вчинена дія, що складає об'єкт зобов'язального правовідношення, тобто дати якісну характеристику зазначеної дії.

3) принцип добросовісності та розумності: кожна зі сторін, ви­конуючи зобов'язання, повинна діяти добросовісно та розумно.

ЦК України прямо не визначає зміст зазначеного принципу. На підставі ж тлумачення його норм можна стверджувати, що, дотри­муючись вимог добросовісності, кожна із сторін повинна: а) вжива­ти заходи щодо досягнення мети зобов'язання; б) вчиняти дії, спря­мовані на полегшення виконання зобов'язання, та уникати вчинен­ня дій, які можуть обтяжити виконання зобов'язання чи взагалі унеможливити його; в) не допускати порушення прав іншої сторо­ни. Встановити зміст вимог щодо розумності виконання зобов'язан­ня на підставі тлумачення норм ЦК України ми не можемо, оскільки ЦК України відсилає нас у цьому випадку до практики. Так, якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання робо­ти, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'я­зання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту (ч. 2 ст. 846 ЦК України).