Теорії, пов'язані з дослідженням когнітивних стилів

Когнітивні стилі стають предметом теоретичних пошуків і численних експериментальних досліджень у зарубіжній, переважно американській, психології.

Теорія психологічної диференціації. У працях Г. Віткіна поняття когнітивного стилю формувалося в межах розвитку гештальтпсихологічних уявлень про поле (предметне і соціальне оточення) й поведінку в ньому. Щодо різних людей чинник впливу поля про­являється неоднаково. Поведінка одних більше підле­гла полю (полезалежний тип поведінки), інших — орі єнтована на внутрішню активність (поленезалежний тип поведінки). На думку Віткіна, найважливішим аспектом психічного розвитку є рівень психологічної диференціації, що виявляється у ступені артикульова-ності (ясності, розчленованості, виразності) досвіду. Відповідно можна говорити про артикулювальний (структурований, аналітичний) або глобальний (синте­тичний) підхід до поля. Рівень психологічної диферен­ціації суб'єкта проявляється в таких основних психоло­гічних сферах:

• інтелектуальне функціонування. Спочатку когні­тивний стиль *полезалежність — поленезалежність» був описаний на матеріалі перцептивної діяльності й визначений як «здатність виокремлювати релевантну деталь у складному просторовому образі». Згодом пер-цептивну артикуляцію почали розглядати як окремий прояв структзфувальної здатності в інтелектуальній діяльності загалом. Якщо людина активно перетворює ситуацію, то це означає, що вона використовує артику­лювальний (поленезалежний) підхід до поля. Цю від­мінність у способах організації інтелектуальної діяль­ності позначили терміном «когнітивний стиль» у широ­кому значенні;

• артикулювальне уявлення про своє фізичне тіло (у вигляді усвідомлення його складових частин, їх спів­відношень, зовнішніх меж);

• відчуття особистої автономності. Воно відобра­жає зростання диференціації образу Я і виявляється в особливостях міжособистісної взаємодії. Полезалежні особи схильиі до інтерперсональної орієнтації, а полене-залежні — до інтраперсональної. Порівняно з незалеж­ними від поля людьми залежні надають перевагу спіл­куванню, а не самоті, соціальним джерелам інформації, колективним формам діяльності, делікатній і уважній манері ставлення до інших, «коротким» дистанціям у спілкуванні, готовності довіряти авторитетам.

За низького рівня психологічної диференціації домінують неспеціалізовані захисти у формі негативіз­му і витіснення. За високого — спеціалізовані захисти у формі ізоляції, інтелектуалізації і проекції. Було виявлено, ш;о поленезалежний тип поведінки характе­ризується переважанням активності лівої (аналітич­ної) півкулі головного мозку, а також інтегрованою взаємодією обох півкуль (наприклад, поленеаалежні випробовувані краще справляються з лінгвістичним завданням, коли воно адресоване в праву півкулю через ліве вухо).

На основі дослідження основних психологічних сфер Г. Віткін та його співробітники сформулювали гіпотезу: у кожної людини (дитини або дорослого) досягнутий нею рівень психологічної диференціації одночасно виявлятиметься в кожній із чотирьох сфер.

Теорія когнітивних контролів. Поняття когнітивно­го контролю постулювали співробітники Менінгерсь-кої клініки Р. Гарднер, Ф. Хольцман, X. Шлезінгер, Дж. Клейн та ін.

Когнітивні контролі — це індивідуально-своєрідні способи сприйняття, категоризації та інтерпретації дій­сності. Було описано шість когнітивних контролів (ког­нітивних стилів у сучасній термінології): діапазон екві­валентності, широта категорії, ригідний — гнучкий піз­навальний контроль, толерантність до нереалістичного досвіду, фокусувальний контроль, згладжування — загострення.

Згідно з традиційною психоаналітичною точкою зору, індивідуальні відмінності в пізнавальній діяльно­сті — це «спотворене відображення» реальності, оскільки потреби (афекти, потяги) проектуються на основні пізнавальні процеси, породжуючи ефекти психологічного захисту. Когнітивні контролі відрізня­ються від психологічного захисту за функціями і дже­релами. Як вільні від конфлікту процеси вони забезпе­чують реалістично адаптивні форми відображення і оптимальний тип інтелектуальної адаптації в певній життєвій ситуації.

Р. Гарднер і його співавтори наголошували, що для прогнозування індивідуальної поведінки слід брати до уваги комплекс когнітивних контролів, тобто когнітив­ний стиль.

Теорія когнітивного темпу. Дж, Каган описав стійкі переваги в способах категоризації зображень людей і предметів і виокремив три основні стратегії категориза­ції: аналітико-описову (об'єднання зображень здійсню­ється на основі подібності їх конкретних ознак або окре­мих деталей, наприклад «люди з рудим волоссям»); тематичну (включає угруповання, засновані на ситуа­тивних або функціональних відносинах, наприклад «чоловік, дружина, хлопчик — це сім'я»); категорі­ально-підсумкову (зображення об'єднуються на основі деякої категоріальної думки з використанням загальної категорії, наприклад «одна професія», «атлети»).

Діти, схильні до аналітичного способу категориза­ції, краще контролюють свою інтелектуальну поведін­ку, уважніші при виконанні завдань, тобто діють рефлективно. Навпаки, діти, схильні до тематичного способу категоризації, демонструють імпульсивність. Було зроблено висновок про існування індивідуальних відмінностей у когнітивному темпі (у швидкості прий­няття рішень): імпульсний стиль співвідноситься зі швидким прийняттям рішень, рефлективний — з повільним.

Фактор когнітивного темпу Каган пов'язував з фаза­ми процесу розв'язання завдань: селекцією можливих гіпотез і оцінюванням прийнятого рішення. Іншими словами, імпульсний — рефлективний стилі пов'язані з етапами вибору гіпотез і обґрунтування рішень.

Теорія когнітивного темпу зосередилася на динаміч­них характеристиках інтелектуальної діяльності, зокрема на швидкості прийняття рішень як детермінан­ті індивідуальних відмінностей. Когнітивний тип Каган пов'язував з особливостями мотиваційно-афективної сфери особистості: орієнтацією на швидкий успіх (схильність до імпульсного стилю) або тривогою ш;одо можливості зробити помилку (схильність до рефлектив­ного стилю).

Когнітивні теорії особистості. Ці теорії стверджу­ють, що особистісні риси і своєрідність індивідуальної поведінки пояснюють особливості сприйняття, розумін­ня і пояснення людиною дійсності, з цього погляду принциповим було розмежування змістових і структур­них аспектів пізнавальної сфери («про що» людина думає і «як» вона думає).

О. Харві, Д, Хант і X. Шродер вважали, що основ­ним посередником між ситуаційними діями і диспози­ціями є концепт (поняття), за допомогою якого отрима­не враження кодують, перетворюють або оцінюють.

Окремі поняття утворюють систему понять. Рівень структурної організації індивідуальної понятійної системи визначений співвідношенням процесів дифе­ренціації та інтеграції, що, у свою чергу, виявляється в конкретному або абстрактному способі (стилі) концеп-туалізації дійсності. Конкретність характеризується мінімальним рівнем розвитку процесів диференціації й інтеграції понять, абстрактність — максимальним. Від­повідно «конкретним особам» властиві такі психологіч­ні якості: схильність до чорно-білого мислення, залеж­ність від статусу й авторитету, нетерпимість до невизна­ченості, стереотипність думок, висока контрольованість поведінки фізичними характеристиками ситуації тощо; «абстрактним особам» — орієнтація на внутріш­ній досвід при поясненні причин подій, схильність до ризику, незалежність, здатність гнучко змінювати свою поведінку, креативність тощо.

За теорією особистісних конструктів Дж. Келлі, людина оцінює і прогнозує дійсність на основі організо­ваного суб'єктивного досвіду, представленого у вигляді системи конструктів. Конструкт. — це суб'єктивна шкала, за допомогою якої людина може оцінити, як два або декілька об'єктів схожі між собою, а отже, від­мінні від третього об'єкта або кількох Інших об'єктів. Тому конструкт як біполярна суб'єктивна вимірювальна шкала реалізовує одночасно дві функції: узагальнення

(виявлення подібності) і зіставлення (виявлення від­мінностей), наприклад конструкти «добродушний — злобливий», «розумний — дурний», «пізнаваний — непізнаваний», «можна довіряти — не можна довіря­ти» та ін.

Когнітивна складність індивідуальної конструктив­ної системи означає, що суб'єкт створює багатовимірну модель регьпьності, а когнітивна простота — що розу­міння й інтерпретація того, що відбувається у свідомо­сті суб'єкта, здійснюються у спрощеній формі на основі обмеженого набору відомостей. Тенденція сприймати реальність когнітивно простим або когнітивно склад­ним способом характеризує стійкі переваги особистості, тому вимір «когнітивна простота — когнітивна склад­ність» було зараховано до категорії когнітивних стилів.

У Радянському Союзі когнітивні стилі досліджували І. Козлова, В. Колга, А. Соловйов, М. Єгорова, І. Палей.

Отже, в широкому значенні когнітивний стиль — це характерний для особистості спосіб вивчення реально­сті, у вузькому значенні — індивідуально-своєрідні спо­соби перероблення інформації про своє оточення. Фак­тично становлення стильового підходу стало свідчен­ням трансформації предмета психології пізнання: якщо раніше в центрі уваги були загальні закономірності пі­знавальної діяльності, то тепер — механізми індивіду­альних відмінностей між людьми в способах пізнання навколишньої дійсності.

У стильовому підході відбулася радикальна зміна методичного інструментарію. Донедавна вивчення індивідуальних відмінностей в інтелектуальній діяль­ності здійснювали переважно на основі методу роз'яс­нення задач, а в стильовому дослідженні випробовува­ному пропонували просту ситуацію без часових обме­жень з інструкцією відкритого типу, згідно з якою він міг вибрати власний, найзручніший і природний варі­ант відповіді. Нормативи оцінювання індивідуального результату в стильовому дослідженні відсутні. Людей зараховували до певного полюса когнітивного стилю на основі медіанного критерію. Випробовуваний є суб'єк­том стильового дослідження, а не об'єктом маніпулю­вання.