П'ятифакторна модель вивчення особистості (ffm)

Спроба створити факторну теорію особистості була здійснена наприкінці 80-х років XX ст. в межах лексич^. ної моделі, побудованої на основі досліджень Олпорта^ Кеттела, Терстоуна. Основна ідея полягала в тому, що всі істотні психологічні і поведінкові відмінності обов'язково фіксуються в мові, а отже, достатньо вивчи­ти побутові і літературні вирази, що стосуються опису людини, ґї поведінки, рис тощо, щоб бути впевненим у відображенні системотвірного ядра особистості. Однак визначити співвідношення різних характеристик без запровадження вертикального і горизонтального вимі­рів, які задають основу ієрархії усередині системи осо­бистості, майже неможливо. Модель ґрунтувалася на змінних, що найпопулярніше представлені в мові. «Мовну особистість» уявляли такою, що складається з п'яти найстійкіших факторів. До них належать:

1. екстраверсія (включеність) — товариськість, напористість або спокій, пасивність;

2. доброзичливість (приємність) — доброта, довір­ливість, теплота або ворожість, егоїзм, недовірливість;

3. сумлінність (надійність) — організованість, ґрун­товність, надійність або безтурботність, недбалість, ненадійність;

4. емоційна стабільність — розслаблення, врівнова­женість, стійкість або невротизм — нервозність, пригні­ченість, дратівливість;

5) культурність, відкритість до досвіду — спонтан­ність, креативність або обмеженість, посередність, вузь­кість інтересів.

П'ятифакторну модель підтвердили і психометричні дослідження. її активно розробляють, тому що виділені фактори мають високу конвергентну валідність. Ця тео­рія ґрунтується на таких постулатах:

1. усіх дорослих людей можна охарактеризувати комбінацією особистісних рис, що впливають на думки, почуття і поведінку (про індивідуальність);

2. риси особистості є ендогенними базовими тенден­ціями (про походження);

3. риси розвиваються в дитинстві, остаточно форму­ються в дорослому віці і зберігають свою незмінність в адаптованих суб'єктів (про розвиток);

4. риси організовані ієрархічно, від вузьких і специ­фічних до широких, більш загальних диспозицій (про структуру).

За змістом і методологічно модель подібна до спе­ціальної теорії індивідуальності, яку розвивають у вітчизняній психологічній науці. Важливо усвідом­лювати, що теорії рис — проміжний між типологіч­ним та ідіографічним (клінічним) підхід до вивчення індивідуальності. Проте будь-яка теорія має свої обмеження евристичних можливостей. Тому, визна­чивши рису як ситуаційно стійкий прояв, слід і це твердження поставити під сумнів. Кеттел, усвідом­люючи складність прогнозування людської поведін­ки, пропонував використовувати для цього просте рів­няння специфікації:

R^f(S,P),

де R — специфічна реакція людини у відповідь, S — стимулююча ситуація, аР — структура особистості.

Внесення поправок відображає принципову можли­вість виділення, вивчення, вимірювання і прогно­зування рис особистості.

Для створення цілісної моделі особистості необхід­не об'єднання обох тенденцій — «вертикальної» і «горизонтальної». Використання ієрархічної шкали

ДЛЯ вимірювання рис у цьому контексті дуже ефектив­не, але необхідно враховувати й горизонтальні тенден­ції, що позначають базові джерела класифікації. Вер­тикальні відносини між властивостями легко помі­тити лише у деяких випадках аналізу особистісних властивостей, закодованих у природній людській мові, а горизонтальні — очевидні для багатьох. Тому справою майбутнього є визначення в описі особистості граней, що належать до детальніших, індивідуалізо-ваніших, ніж п'ять базових факторів, ієрархічних рівнів.

На відміну від наголошування на проекції поведін­кових особливостей у лексичних закономірностях, у п*ятифакторній моделі враховують, що особистісні шкали розробляли для вимірювання найважливіших індивідуальних відмінностей, виявлених в особистіс­них теоріях. Автори психометричного підходу — суча­сні американські психологи Р, МакКрей і П. Коста — наводять багато даних, що характеризують взає­мозв'язки вимірювань FFM з найважливішими параме' трами, загальними для багатьох особистісних шкал, що описують темпераментальні, еволюційні, психопатоло­гічні, мотиваційні, міжособистісні характеристики на основі факторно-аналітичних, типологічних і крос-культурних моделей.

Отже, за результатами психометричного вивчення п'яти базових особистісних факторів можна дійти вис­новків, що усі досліджувані фактори мають високу кон­вергентну валідність, підтверджену великою кількістю експериментальних даних; кожний з п'яти факторів має глибоке концептуальне коріння в різних психоло­гічних концепціях; позначені цими факторами риси перспективні для аналізу особистості.

Запитання. Завдання

1. Чим різняться типологічний та ідіографічний підходи в описі особистості? у чому полягають переваги і обмеження кожного з них?

2. Охарактеризуйте риси особистості і методи їх виокремлення.

3. Чим відрізняються поняття інтроверсії — екстраверсіг в тео­ріях Юнга і Айзенка?

3. Вкажіть загальні риси і диспозиції. Як вони співвідносяться з поняттям синтальності?

3. Як використовують близнюковий метод при вивченні впливу середовища і спадковості на прояв рис особистості?

4. У чому полягають сутність і методологічна основа п'ятифакгор-ної моделі?

5. Охарактеризуйте психологічну сутність факторів першого І дру­гого порядку в концепції Р.-Б. Кеттела.

6. Розкрийте зміст поняття «рівень розвитку особистості» в психо­аналітичній діагностиці.

7. Як пов'язані між собою тип характеру, рівень розвитку особи­стості і спосіб психологічного захисту в психоаналітичній діагностиці?

10. Доберіть власні життєві, літературні чи історичні Ілюстрації до розглянутих типологій.

_3.

Диференціальна когнітологія

Тисячоліттями філософія досліджувала пізнаваль­ну й емоційну складові душі людини. Сучасна психоло­гія примножила й уточнила знання про внутрішній світ особистості. Пізнавальну складову психіки людини — їі здібності, можливості світосприйняття, відчуттів, зосередження уваги, феномени, якими опосе­редковують прийняття рішень, — вивчає когнітивна психологія. Диференціальна когнітологія зосереджуєть­ся на дослідженні відмінностей у когнітивній сфері.

3.1. Диференціальна когнітологія як напрям диференціально-психологічних досліджень

Когнітивна психологія виникла у СІНА на початку 60-х років XX ст. як альтернатива біхевіоризму. Ви­окремлення Гі як самостійного напряму диференціаль­но-психологічних досліджень було зумовлене необхід­ністю пояснити і обґрунтувати експериментально отри­ману когнітивною психологією інформацію про перебіг психічних процесів, опосередкованих пізнавальними чинниками, з погляду індивідуальної специфіки їх орга­нізації і варіативності.

Диференціальна когнітологія (англ. cognition — знання) — напрям диференціально-психологічних досліджень, що вивчає феноменологію, детермінанти індивідуальних відмінностей у ког­нітивних процесах і розумовій діяльності людей, їх когнітивно-сти-льові характеристики та інтелектуальну варіативність.

Як розділ диференціальної психології, що вивчає від­мінності між людьми в пізнавальній сфері, диферен­ціальна когнітологія покликана виконати такі завдання:

• розмежування понять усередині традиційно ви­значених конструктів. Простіше і методологічно корект­ніше використовувати концептуально цілісне поняття «перцептивні процеси». Однак велике значення мають рівні, підструктури індивідуальності (сенсорний, перцеп-тивний, емоційний, особистісний, власне когнітивний). Орієнтири в емпірично суперечливих (як наслідок кон­цептуальної заплутаності, а не експериментальної не­дбалості) гіпотезах і однорівневих теоретичних кон­струкціях визначити важко, тому диференціація семан­тичного простору, заданого певним конструктом, є першим етапом будь-якого диференціально-психологіч­ного дослідження;

• співвідношення рівнів аналізу когнітивних фено­менів з метою пошуку конкретних механізмів, що про­дукують відмінності між людьми в пізнавальній сфері.

Диференціальна когнітологія вивчає індивідуальні відмінності сенсорних і сенсомоторних реакцій, сприй­няття, уяви, уваги, пам'яті, мислення тощо.

Диференціація сенсорних

і сенсомоторних реакцій немовлят

Експериментальні дослідження виявляють індиві­дуальні відмінності на ранніх стадіях людського онтоге­незу, починаючи з первинних, нижніх, рівнів ієрархіч­ної структури індивідуальності. Ці відмінності можна класифікувати, обравши критерієм:

• особливості нервових процесів (психофізіологіч­ний чинник);

• установку або мотивованість (психологічний чинник);

— специфіку стилю або способу виконання спостере­ження (інструментальний, поведінковий чинник) та ін.

Багато психологів вважають, що первинні реакції немовлят, які характеризують їх інтраіндивідуальний розвиток, є недиференційованими. Однак на найрані-ших етапах життя міжіндивідуальні відмінності у сенсо-моторній сфері виявляються сильніше, ніж інтраіндиві-дуальні. Спричинено це недиференційованістю інтра-індивідуальних і більшою спадковою детермінацією спостережуваної варіативності міжіндивідуальних відмінностей. Ці висновки, підтверджені експеримен­тально, спростовують уявлення, що немовлят неможли­во відрізнити одне від одного, проявляючи зачатки індивідуальності, діти вже у перші дні життя по-різному реагують на одні й ті самі подразники: гучний звук, яскраве світло або близький фізичний контакт.

На зміну уявленню про аморфність, безформність первинної стадії взаємодії новонародженого із зовніш­ньою реальністю прийшло переконання, що людська істота із самого початку проявляє свою специфіку. Осно­вою таких змін стали спростування припущення про те, що сенсорні здібності немовлят значно обмежені, а також отримання переконливих доказів вибіркового pearjnsaH-ня немовлят на інформацію.

Дуже рано виявляються відмінності в сенсомоторній організації поведінкових патернів.

Сенсомоторика (лат. sensus — відчуття і motor — той. що рухає) — комплексна характеристика як здатність до рухової активності, що охоплює весь комплекс аналізаторних і рухових систем Ін­дивіда.

Різним типам малюків притаманні своєрідні ком­бінації видів активності. Одні немовлята, наприклад, мало сплять (37% спостережуваного часу), багато кри­чать (39%) і рідко тривожаться (4%), сильно реагують на стимуляцію в процесі вимірювання чутливості. Інші сплять багато (56% спостережуваного часу), мало кри­чать (17%), активно намагаються позбутися подразни­ків, швидко занурюються в сон.

Вивчаючи моторику сплячих і несплячих новонаро­джених, американські дослідники (Т. Бразельтон) ви­значили характеристики, якими вони різняться. За спе­діальною шкалою виокремили шість вимірів (станів свідомості), що охоплюють параметри моторики, інтен­сивність проявів яких є основою відмінностей одного поведінкового патерну від іншого: глибокий сон (очі заплющені, дихання регулярне, рухи виникають тільки в разі потреби); активний сон (очі заплющені, дихання нерегулярне, легке сіпання тілом, без різких рухів); спокійне неспання (очі розплющені, рухи тіла невира-жені, дихання регулярне); активне неспання (очі роз­плющені, голова, кінцівки і тулуб у русі, нерегулярне дихання); нервозність (очі частково або повністю заплющені, періодично виникають схлипування, що супроводжуються нерегулярним диханням); плач (очі частково або повністю заплющені, сильні рухи тіла супроводжуються криком). Спостереження також під­твердили гіпотезу про те, що поведінку немовлят визна­чає широкий діапазон їх взаємодії з дорослими.

Специфіка активності немовлят виявляється і в осо­бливостях організації ними фізичних контактів з пред­метами і людьми. Американські психологи (Г. Шаф-фер, П. Емерсон), вивчаючи реакції 37 новонароджених на фізичний контакт, виокремили немовлят, які праг­нуть обіймів, одержують задоволення від близького фізичного контакту, і тих, що уникають обіймів, опира­ються контакту, виявляючи фізичне напруження. Подальше спостереження протягом перших двох років життя показало, що малюки виявляють відмінності в моторному розвитку: ті, що уникають обіймів, розвине-ніші, здатні сидіти без підтримки, стояти з опорою і повзати раніше, ніж охочіші до контактів їх ровесники.

Можливо, локус контролю (пошук підтримки або орієнтація на автономію) знаходиться в сенсомоторній сфері, що пізніше трансформується в особистісну рису і виявляється у різних формах на всіх рівнях індивіду­альності, формується на основі схильності, властивої новонародженим.

Міжстатеві відмінності також виявляються в мотор­ній сфері однорічних дітей: хлопчики більше часу ви­трачають на оволодіння видами активності, що супро­воджуються проявом грубої моторики, дівчатка — тонкої.

Для інтерпретації відмінностеіі у сенсомоторній сфері недостатньо орієнтуватися лише на чинники орга­нізмічного рівня — спадковість і дозрівання. Вплив найближчого соціального оточення також істотно по­значається на формуванні стилю моторної поведінки суб'єкта. Наприклад, вправи посилюють рефлекси немовлят, цов'язЈш;і з подальшими навичками ходьби.