Таблиця 6.3

Статті витрат і структура витрат на виробництві біодизеля

Статті витрат	Структура витрат
	Сума, тис. грн	%
Витрати на сировину — насіння ріпаку	139 240	70,7
Заробітна плата з нарахуваннями	446	од
Амортизаційні нарахування	988	0,5
Обслуговування обладнання	112	0,1
Електроенергія	752	0,4
Транспортні витрати	756	0,4
Витрати на метанол	28 684	14,6
Витрати на гідроокис калію	1006	0,5
Витрати на ортофосфорну кислоту	11 487	5,8
Інші матеріальні витрати	4371	2,2
Загальновиробничі витрати	9148	4,6
Всього операційних витрат	196 990	100

Як бачимо, на виробництві біодизелю також головною статтею витрат є ви­трати на сировину, частка яких перевищує 70 %.

Для повнішого уявлення про можливості скорочення витрат необхідно роз­раховувати структуру собівартості в абсолютному виразі, тобто відношення за­гальної суми витрат за відповідною статтею до загального обсягу продукції, що калькулюється. Такий самий результат можна одержати, якщо обчислити цей показник за формулою

де В/— виробничі витрати у-го елементу на 1 ц продукції або на 1 грн продук­ції; С — собівартість 1 ц продукції, грн; П_у — питома вага у-го елементу витрат у структурі собівартості у відносному виразі.

Щоб визначити, за рахунок яких елементів витрат змінилася собівартість і ц продукції або однієї грошової одиниці валової чи товарної продукції (в цілому по підприємству), потрібно від абсолютної величини 7-го елементу звітного ро­ку відняти абсолютний розмір цього ж елементу витрат у базовому ропі.

При цьому має витримуватись рівність

де і — виробничі витрати у-го елементу на 1 п або 1 грн валової (това­рної) продукції відповідно у звітному і базовому роках; Сі і Со — собівар­тість 1 п продукції або 1 грн валової (товарної) продукції у звітному і базово­му роках; ∆С — кількісна зміна собівартості у звітному році порівняно з базовим.

Для узагальненого оцінювання змін у структурі собівартості продукції застосо­вують коефіцієнт структурних зрушень Ксз, який визначають за формулою

де і — частка (питома вага) і-Ї статті витрат у загальних витратах на виробництво продукції у звітному і базовому періодах, коефіцієнт; п — кіль­кість статей витрат.

Якшо, скажімо, у процесі розрахунків визначено, що К_с, = 0,26, то це означа­тиме, що за аналізований період структура собівартості змінилася на 26 %. Що більшим є даний коефіцієнт, то більший відбувся перерозподіл витрат за окре­мими статтями. У цьому разі постає потреба у з'ясуванні причин такого пере­розподілу, що відкриває нові можливості для пошуку резервів зменшення ви­трат на виробництво продукції.

Рівень собівартості 1 ц продукції в кінцевому підсумку залежить від співвід­ношення двох аїрегованих факторів: урожайності культури з 1 га посіву (про­дуктивності однієї голови худоби) і загальної суми витрат на одержання цієї продукції. Щоб визначити кількісний вплив цих двох факторів на собівартість, можна скористатись індексним прийомом дослідження

де Сі, Со — собівартість 1 ц продукції в звітному і базовому періодах; У і і У₀ — урожайність культури з 1 га (продуктивність однієї голови тварин) відповідно у звітному і базовому періодах; Вті і Вто — витрати на 1 га посіву (одну голову тварини). За аналогічним підходом можна проаналізувати собівартість будь- якого виду продовольчих товарів. При цьому за вихідні дані беруть витрати на

виробництво цього товару та обсяг його виробництва у звітному і базовому пе­ріодах.

Перший частковий індекс дає змогу визначити вплив урожайності (продук­тивності) на собівартість, а другий — вплив загального обсягу витрат на її рі­вень. Якщо будь-який частковий індекс є меншим за одиницю, то це вказує, що даний фактор вплинув на зниження собівартості продукції, і навпаки

При обґрунтуванні шляхів зниження собівартості сільськогосподарської продукції насамперед потрібно пам'ятати, що з підвищенням урожайності культур і продуктивності тварин знижується собівартість. Отже, фактори, що зумовлюють таке підвищення, можна розглядати як фактори зниження собіва­ртості сільськогосподарської продукції. Серед них особливе значення мають такі:

• впровадження прогресивних систем землеробства, науково обгрунтованих сівозмін і передової технології виробництва;

• послідовна інтенсифікація виробництва шляхом раціональної хімізації і докорінного поліпшення землі;

• впровадження у виробництво кращих сортів сільськогосподарських куль­тур і порід тварин, дотримання всіх вимог агротехніки і передових способів утримання тварин;

• зміцнення кормової бази тваринництва, дотримання зоотехнічних вимог при складанні раціонів щодо збалансованості протеїном, мінеральними речови­нами, іншими поживними компонентами;

• удосконалення галузевої структури підприємств з орієнтацією на вимоїн ринку, досягнення при цьому раціональної концентрації виробництва, що за безпечує ліпше використання ресурсів, більш швидке запровадження досяі нень науки, техніки, передової практики.

Важливим фактором зниження собівартості продукції є підвищення продук­тивності праці на основі комплексної механізації й автоматизації виробництва і раціональної побудови організаційної структури підприємств, запровадження в них досконалого внутрішньогосподарського економічного механізму га ефек­тивних орендних відносин.

Необхідно також забезпечити ефективніше використання машинно-фак­торного парку, транспортних засобів, живої тяглової сили. Це дасть змогу ско­ротити потреби в них до раціонального рівня, зменшити витрати на амортиза­цію та ремонти, а через це — здешевити виробництво продукції.

Значні резерви зниження собівартості криються в суворому дотриманні ре­жиму економії при використанні матеріально-грошових засобів у процесі виро­бництва сільськогосподарської продукції. Практика переконує, що в підприємс­твах, на яких контролюється економне використання оборотних засобів, де не допускаються втрати врожаю при збиранні і транспортуванні, збереженні на сіння, посадкового матеріалу, кормів, значно менше витрачається коштів на одиницю продукції.

Істотного зниження собівартості продукції можна досяіти завдяки вдоско- наленню системи управління виробництвом і впровадженню пачкової оріанізації праці. Ці заходи забезпечують зменшення накладних витрат, а отже, і

зниження собівартості продукції. Важливу роль тут відіграють і такі соціально- економічні фактори, як підвищення кваліфікації кадрів, матеріальна заінтересо­ваність працівників у результатах своєї праці, широке використання моральних стимулів.

Для переробного виробництва основними напрямами зниження собівартості продукції, на які потрібно звернути особливу увагу, є підвищення технічного рівня виробництва, удосконалення організації виробництва і праці, зміна обсягу й структури виробництва, зниження витрат на підготовку й освоєння нових ви­дів чи асортименту продукції.

Розглянуті фактори зниження собівартості продукції окреслюють лише зага­льні напрями скорочення витрат на її виробництво. В кожному підприємстві необхідно передбачити конкретні заходи щодо здійснення режиму економії і бережливості, підвищення врожайності культур і продуктивності тварин, вра­ховуючи місцеві природно-економічні умови.

Для зниження собівартості продукції важливу роль відіграє ефективне управління витратами. Це складний сегмент управління діяльністю підприємст­ва, оскільки охоплює всю сукупність виробничих процесів.

Управління витратами — це процес, метою якого є підтримання і стиму­лювання зниження собівартості продукції за допомогою цілеспрямованого формування витрат і здійснення контролю за використанням їх носіїв. Управ­ління витратами може здійснюватися різними методами. Світовою наукою і практикою вироблено кілька таких методів: таргет-костинг (Target-costing) і кайзен-костинг (Kaizen-costing) — як методи цілеспрямованого або проактив- ного формування собівартості; методи директ-костинг (.Direct-costing) і стан- дарт-костинг (,Standart-costing), метод бенчмаркінгу (Benchmarking), метод АВС-костинг.

Суть методу таргет-костингу полягає в принципово новому підході до фор­мування рівня собівартості виходячи з наперед з'ясованої (запланованої) ціни. Відомо, що ціна за традиційного ціноутворення визначається з виразу:

Ц = С + П, де С — собівартість одиниці продукції; П — прибуток на одини­цю продукції.

Тоді як за методом таргет-костингу цей вираз трансформується так: Ц - П = С, де Ц — планова ціна, що визначається за допомогою маркетинго­вих досліджень; П — бажаний прибуток; С — необхідна (цільова) собівар­тість.

За такої економіко-конструктивної ідеї таргет-костингу щодо визначення ці­льової собівартості докорінно змінюється конструкція розроблення нового чи істотного вдосконалення існуючого продукту, яка набуває вигляду «собівар­тість —¥ проектування —► собівартість» замість «проектування —> собівартість —►

перепроектування».

Отже, розглянутий метод спрямований на зниження витрат і реалізує функції планування виробництва нових продуктів, превентивного контролю витрат і ви­значення цільової собівартості відповідно до кон'юнктури ринку.

Метод таргет-костингу тісно пов'язаний з методом кайзен-костингу (з японської «удосконалення маленькими кроками»), що передбачає поступове

зниження витрат на етапі виробництва і досягнення та підтримання заданого рі­вня собівартості. Тобто якщо метод таргет-костингу є основним на етапі проек­тування продукту, то кайзен-костинг — на етапі виробництва виробів. Основне завдання кайзен-костингу — знайти резерви, шляхи усунення відхилень між со­бівартістю після завершення проектування (кошторисною собівартістю) і цільо­вою собівартістю. Усунення різниці між цими собівартостями називають кай- зен-завданням, що ставиться перед усім персоналом, і виконання якого жорстко контролюється і відповідним чином заохочується.

Метод директ-костинг передбачає здійснення детального розмежування й обліку витрат на постійні та змінні з виділенням у останніх прямих і непрямих змінних витрат. Собівартість продукції за цим методом планується і визнача­ється лише за змінними витратами, а постійні витрати відносять на фінансові результати.

Така собівартість дає змогу визначити маржинальний дохід у два етапи: на першому — як різниця між обсягом реалізованої продукції певного виду і змін­ними виробничими витратами на її виробництво, на другому етапі — як різниця між загальним обсягом реалізації продукції по підприємству і виробничими і невиробничими змінними витратами по підприємству. Якщо від маржинального доходу відняти постійні витрати, одержують прибуток.

Цей метод дає змогу вивчити взаємозв'язок між обсягом виробництва і змін­ними та постійними витратами, а також величиною прибутку, а отже, виявити найбільш ефективні виробництва і здійснити своєчасну переорієнтацію галузе­вої структури підприємства.

Метод стандарт-костинг передбачає здійснення планування, обліку і калькулювання собівартості продукції з використанням нормативів витрат. Це дає змогу визначити відхилення фактичних витрат від нормативних, здійсню­вати їх аналіз і приймати відповідні рішення. Цей метод набув досить широ­кого використання в практиці діяльності вітчизняних підприємств ще за ра­дянських часів.

Більш сучасним методом управління витратами є АВС-костинг (Activate- haced costing). Необхідність його виникнення пов'язана з такими обставинами. З розвитком автоматизації виробництва, інтенсивним поширенням інформацій­них та комп'ютерних технологій, виникненням нових складних організаційних структур господарювання, зокрема, холдингів різного типу, транснаціональних компаній, стала зростати частка непрямих (накладних) витрат у структурі собі­вартості продукції, інколи вона стає навіть переважаючою. У зв'язку з цим за­гострилася проблема розподілу накладних витрат між окремими видами проду­кції, ключовим моментом якої є критерії такого розподілу.

За необгрунтованого їх вибору виникає небезпека неправильного визначення собівартості продукції, що може призвести до прийняття хибних рішень щодо збільшення чи зменшення виробництва окремих її видів чи відмови від такого виробництва взагалі. Саме ця обставина зумовила розробку західними вченими методології розподілу витрат під назвою ABC-метод — метод калькулювання за видами діяльності, що дозволяє також посилити контроль за витратами, здій­снювати ефективне управління ними.

ABC-метод передбачає, що непрямі витрати (загальновиробничі, адміністра­тивні, витрати на збут, інші непрямі витрати) групуються за окремими видами діяльності, що їх викликали, — в пули витрат — з наступним розподілом цих витрат між об'єктами витрат (вид продукції, робіт, послуг).

При цьому під видом діяльності, у межах цього методу, розуміють певну су­купність робіт або завдань, що вимагають для їх виконання відповідних ресур­сів. Тобто вид діяльності «поглинає» певні ресурси. Прикладом такого виду ді­яльності може бути контроль за якістю продукції, певні логістичні операції, ремонтні операції тощо. За кожним виділеним видом діяльності простежуються витрати на ресурси з наступним накопиченням витрат на такі ресурси в пулах витрат.

Отже, ABC-метод передбачає розгляд більшості витрат як прямих, що збі­льшує точність визначення собівартості продукції. Цьому сприяє також і те, що витрати групуються в більшу кількість пулів витрат (функціональних центрів), отже, є змога віднести витрати на ту діяльність, з якою вони пов'язані.

Метод бенчмаркінгу (від англ. eench — рівень, висота, mark — позначка), або метод еталонних порівнянь, — це системне зіставлення тих чи інших елементів з найліпшими аналогами з метою самовдосконалення і досягнен­ня вищих результатів. Цей метод передбачає вибір підприємств-еталонів, які демонструють високі показники виробничо-фінансової діяльності, у тому чи­слі використовують ефективні системи управління витратами, досягають ни­жчої собівартості продукції. Перевага методу — економія витрат і фактора часу.

Ефективність застосування бенчмаркінгу значною мірою залежить від вибо­ру підприємств-еталонів. Це вимагає чіткого окреслення показників і функцій, на основі яких відбуватиметься такий відбір. Ними можуть бути рентабельність авансованого капіталу, організаційна структура і структура управління, метод управління витратами і визначення цільової собівартості та ціни, взаємодія з постачальниками і покупцями, іншими заінтересованими сторонами (стейкхол- дерами), рівень граничних витрат тощо.

Значну роль в управлінні витратами відіграють центри відповідальності — місце виникнення витрат, що організаційно оформлене у відповідну структуру (цех, бригаду, дільницю, технологічну службу, інші адміністративні відокрем­лені підрозділи), в яких здійснюється контроль за їх формуванням і несеться відповідальність за рівень цих витрат.

Питання для самоконтролю

1. Поняття витрат і собівартості продукції. Види собівартості.

2. Склад операційних витрат. Фінансові витрати.

3. Характеристика елементів витрат. Статті витрат у сільськогосподарському і пе­реробному виробництві.

4. Відмінності в методології формування витрат і собівартості в системі бухгал­терського і податкового обліку та їх наслідки.

5. Ознаки класифікації витрат і практичне значення поділу витрат на постійні та змінні.

6. Операційний леверидж та його вплив на рівень виробничого ризику.

7. Типи залежностей, що характерні для співвідношення «фактор — продую» і визначення зони ефективного господарювання з урахуванням закону спадної до­хідності.

8. Характер зміни відносних змінних, відносних постійних і відносних сукупних витрат та його вплив на формування максимального прибутку.

9. Методи визначення собівартості сільськогосподарської продукції і продукції переробних підприємств.

10. Методика визначення собівартості продукції рослинництва і тваринництва.

11. Методика визначення собівартості продукції переробних підприємств.

12. Шляхи зниження собівартості продукції в агропромисловому виробництві.

13. Основні методи управління витратами та їх характеристика (таргет-костинг, кайзен-костинг, бенчмаркінг, АВС-костинг).