3.2. Види підприємств та їх об'єднань

Для багатоукладної економіки характерним є існування різних форм власності і різноманітних організаційних форм господарювання. Відповідно до Господарського кодексу України в нашій державі можуть діяти такі види під­приємств.

Приватне підприємство — засноване і діє на основі приватної власності фізичної особи чи суб'єкта господарювання (юридичної особи).

Підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство ко­лективної власності), — це господарські товариства, виробничі та обслуговуючі кооперативи, підприємства споживчої кооперації.

Комунальне підприємство — діє на основі комунальної власності територі­альної громади.

Державне підприємство — засноване на державній власності.

Підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання манна різних форм власності).

Підприємство з іноземними інвестиціями — засноване на об'єднанні май­на і підприємницької діяльності українського та іноземного власника (власни­ків), і в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить не менше 10 % від його величини.

Це підприємство може мати будь-яку організаційно-правову форму (найчас­тіше — товариство з обмеженою відповідальністю). Якщо в статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить 100 ⁰ о. то воно вважається інозем­ний підприємством.

Господарським кодексом України передбачена можтнвість функціонування орендних підприємств. Вони створюються на основі оренди орендарем ціліс­ного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємс­тва чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділ}* цього під­приємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

Особливістю створення орендних підприємств є те, що орендарем є юридич­на особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підроз­ділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди. Саме така юридична особа має переважне право на укладання договору оренди. Орендодавцем є Фонд державного майна України, а також органи, що уповноважені управляти кому­нальною власністю. Важливою обставиною є те. що передача в оренду майно­вих комплексів не припиняє права власності на це майно.

Залежно від способу утворення та формування статутного капіталу розгля­нуті види підприємств класифікують на унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство — створюється одним засновником, він формує статутний капітал, не поділений на часткн, затверджує статут, здійснює керів­ництво підприємством — безпосередньо або через призначеного ним керівни­ка, визначає напрями діяльності, розподіляє доходи, формує трудовий колек­тив, тобто вирішує всі принципові питання розвитку підприємства, вклю­чаючи його реорганізацію та ліквідацію. Унітарними є державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства, що засновані однією осо­бою.

Корпоративне підприємство — утворюється двома або більше засновни­ками за їх спільним рішенням, має поділений на частки (паї, акції) статутний капітал, діє на основі спільного управління справами з урахуванням корпорати­вних прав, участі засновників (учасників) у розподілі доходів і ризиків підпри­ємства. До корпоративних підприємств відносять господарські товариства, коо­перативні підприємства, а також підприємства, що засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Державні унітарні підприємства — утворюються компетентними органа­ми державної влади на базі відокремленої частини державної власності, як пра­вило, без поділу її на частки і закріплюються за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Цей же орган визна­чає і розмір статутного капіталу таких підприємств. Державні унітарні підпри­ємства функціонують як державні комерційні підприємства, або казенні.

Державні комерційні підприємства є суб'єктами підприємницької діяльності а отже, їх мета — одержання прибутку. Вони утворюють такі фонди, як розвит­ку виробництва, резервний, амортизаційний, споживання.

Казенні підприємства створюються:

а) у тих галузях економіки, в яких законом дозволено здійснювати господар­ську діяльність лише державним підприємствам;

б) коли основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) висту­пає держава;

в) коли підприємство є суб'єктом природних монополій (неможлива вільна конкуренція);

г) переважне виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), як правило, не може бути рентабельним. Казенне підприємство може одержувати прибуток, розподіл і використання якого визначається статутом.

Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування на базі відокремленої частки комунальної власності. Майно такого підприємства перебуває в комунальній власності і закріплюється за ним або на праві господарського відання, або на праві оперативного управ­ління.

У першому випадку таке підприємство набуває статусу комунального коме­рційного підприємства, а в другому — комунального некомерційного підприєм­ства. Розмір їх статутного капіталу законодавчо не регламентується, а визнача­ється органом, до сфери управління якого вони належить.

В агропромисловому комплексі України у 2012 р. функціонувало більшість названих видів підприємств, за винятком комунальних і державних казенних під­приємств. Так, до приватних підприємств належать фермерські господарства і приватні підприємства; до підприємств колективної власності — акціонерні то­вариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, командитні і повні товариства, виробничі та обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи; до державних підприємств — науково-дос­лідні інститути та науково-дослідні станції аграрного спрямування, племзаводи.

За критерієм розміру розрізняють малі, підприємства, у тому числі мікропі- дприємства («мале коло підприємств»), середні та великі («велике коло під­приємств»).

Малі підприємства — це не якийсь окремий тип підприємств щодо влас­ності, організаційної форми господарювання чи функцій. Критеріями відне­сення підприємства до категорії мікро-, малих, середніх і великих (відповідно до Закону України «Про розвиток та державну підтримку малого і середнього підприємництва», прийнятому у 2012 р.), є кількість працюючих на підприєм­стві та обсяг одержаного доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за фі­нансовий рік. Зокрема, передбачається, що залежно від величини цих крите­ріїв суб'єкти господарювання можуть належати до суб'єктів малого підприємництва, у тому числі до суб'єктів мікропідприємництва, середнього і великого підприємництва.

Суб'єктами мікропідприємництва можуть бути фізичні й юридичні особи (мікропідприємства), у яких середня кількість працівників за звітний період

(календарний рік) не перевищує 10 осіб і річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 млн євро, визначену за середньорічним кур­сом Національного банку України.

Суб'єктами малого підприємництва також можуть бути фізичні та юриди­чні особи (малі підприємства будь-якої організаційно-правової форми і форми власності), в яких за календарний рік середня кількість працівників не переви­щує 50 осіб і річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквіва­лентну 10 млн євро, визначену як і для суб'єктів мікропідприємництва.

Суб'єктами великого підприємництва (великі підприємства) є юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми господарювання та форми вла­сності, у яких середня кількість працівників за календарний рік перевищує 250 осіб, і річний дохід від будь-якої діяльності є більшим від суми, еквівалентної 50 млн євро, визначену за середньорічним курсом Національним банком України.

До середніх за величиною підприємств належать ті юридичні особи, в яких показники розміру знаходяться відповідно в межах 51 — 250 осіб і більше від 10 до 50 млн євро.

У світовій практиці існують дещо інші підходи до визначення розміру під­приємств. Так, міжнародна організація економічного співробітництва і розвитку як головний критерій віднесення підприємств до певного кола використовує чи­сельність працюючих. Фірми з чисельністю зайнятих до 19 осіб визнаються як дрібні, до 99 — як малі, 100 — 499 — середні і від 500 осіб — як великі.

У країнах ЄС з метою оподаткування використовують два критерії визна­чення розміру підприємств. Зокрема, до мікропідприємств відносять ті, в яких працює 10 осіб і менше, а щорічний товарообіг — 2 млн євро і менше. Для ма­лих підприємств ці параметри встановлені відповідно — 50 і менше осіб та 10 млн євро і менше. Середніми вважаються підприємства з кількістю працюю­чих менше 250 осіб і щорічним товарообігом (без ПДВ) менше 40 млн євро. Решта підприємств з більшими параметрами належать до великих. Неважко по­мітити, що вітчизняне законодавство стосовно визначення розміру суб'єктів підприємницької діяльності в основному гармонізовано з нормами, що діють у [ країнах ЄС.

Ще в минулому столітті в світі відбулось переосмислення ролі малого бізне­су. Раніше його розглядали як щось допоміжне і неістотне для економічного розвитку. Проте тепер стало очевидним, що великі підприємства й економіка в цілому не можуть нормально функціонувати без малого бізнесу, оскільки саме тут народжується багато ідей, інновацій. Малі підприємства надто мобільні, гнучкі, швидко пристосовуються до вимог ринку. Вони є тим плідним ґрунтом, на якому зростає середній і великий бізнес. Тому в багатьох країнах, у тому чи- | елі і в Україні, розвиток малого бізнесу регулюється законодавчими актами, І розроблено державну програму його підтримки.

Так, у нашій державі прийнято Концепцію державної політики розвитку ма- I лого підприємництва і Закон України «Про державну підтримку малого підпри­ємництва», про що вже йшлося в темі 2. Кабінет Міністрів України на основі цих нормативно-правових актів щорічно розробляє національну програму спри-

яння розвитку малого підприємництва в Україні, якою передбачається активіза­ція фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва, створення умов для розвитку його інфраструктури, удосконалення регіональної політики сприяння становленню і зміцненню малих підприємств (на початку 2011 р. їх було майже 200 тис., з них 41,7 тис. — фермерських господарств), а також розвитку індивідуального підприємництва без створення юридичної осо­би (таких підприємців працює близько 1 млн осіб).

Зазначимо, що у розвинутих країнах у малому бізнесі зайнято в середньому 50 % від усіх зайнятих, тоді як в Україні близько 23 % загальної кількості пра­цездатного населення.

Підприємства (два або більше) з метою координації їх діяльності та підви­щення ефективності виробництва можуть на добровільних засадах утворювати об'єднання з правом юридичної особи як особливу організаційну форму діяль­ності, що забезпечує зручніші й ефективніші зв'язки між ними порівняно зі зви­чайними договорами чи угодами. Підприємства (два або більше) на певних умовах залежно від їхніх господарських інтересів, спеціалізації і мети можуть об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству.

Саме ці фактори переважно визначають і вид господарських об'єднань, їхню структуру і функції (крім підприємницьких господарських об'єднань, можуть утворюватись і державні та комунальні господарські об'єднання).

Зокрема, підприємства можуть об'єднуватися в асоціації, корпорації, консо­рціуми, концерни тощо за галузевим, територіальним або іншими принципами, зберігаючи при цьому права юридичної особи.

Асоціації — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових і матеріальних ресурсів для задоволення переважно го­сподарських потреб учасників асоціації. Це об'єднання характеризується най­більш м'якими внутрішніми зв'язками. Воно не має права втручатися у госпо­дарську діяльність підприємств-учасників. У даний час основною функцією більшості створених в агропромисловому комплексі асоціацій є представлення інтересів їх членів у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Корпорації— договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробни­чих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися з делегу­ванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органом управління корпорації¹.

Принциповою відмінністю корпорації від асоціації є те, що учасники корпо­рації делегують її повноваження централізованого регулювання їх діяльності, тоді як в асоціації централізуються лише певні виробничі і/або управлінські фу-

___________________

'У країнах Заходу корпораціями називають великі акціонерні компанії.

нкції. Тобто корпорація відзначається більш жорсткими внутрішніми зв'язками Скажімо, вона може централізувати такі напрями діяльності, як ціноутворення, збут продукції, матеріально-технічне постачання тощо.

Консорціуми — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети. В разі її досягнення це об'єднання припиняє свою діяльність. Як правило, консорціуми створюються для реалізації цільових програм, науково-технічних і будівельних проектів, ви­користовуючи кошти і централізовані ресурси, що виділяються учасниками для їх фінансування.

Концерн — це статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвести­ційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники конце­рну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання.

Серед усіх господарських об'єднань в агропромисловому комплексі найбі­льшого поширення набули асоціації. Скажімо, уже давно функціонують такі як Асоціація сільськогосподарських підприємств, Асоціація фермерів та приват­них землевласників, Асоціація молочників України «Укрмолпром», Асоціація підприємств м'ясної промисловості «Укрм'ясопром», Асоціація цукровиків України «Укрцукор», Українська зернова асоціація та ін.

У світовій практиці набули певного поширення такі форми об'єднань, як ка­ртель, синдикат, трест.

Картель — це договірне об'єднання підприємств переважно однієї галузі для регулювання збуту готової продукції. Тобто картель у межах вітчизняного законодавства є не що інше, як корпорація, якій учасники передали повнова­ження щодо здійснення спільної комерційної діяльності.

Синдикат — це різновид картельного договірного об'єднання, яке здійснює збут продукції всіх його учасників через спеціально створені збутові канали або через потужну торговельно-збутову мережу одного з учасників такого синди­кату.

Трести є монополістичними структурами, в яких підприємства втрачають свою господарську, а потім і юридичну самостійність через жорстку централі­зацію всіх їх функцій. У ряді країн існує антитрестове законодавство.

В агропромисловому комплексі набули широкого поширення холдинги. Згі­дно з Законом України «Про холдингові компанії України» під холдингами ро­зуміють відкрите (публічне) акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств . Такий пакет має перевищу­вати 50 % акцій (паїв, часток) корпоративного підприємства чи має становити

___________

'Це визначення холдингу за своїм змістом значно збігається з поняттям «материнська компанія», наве­деному в Податковому кодексі України. Тут, зокрема, сказано, що материнська компанія — це юридичні особи, які є власниками інших юридичних осіб або здійснюють контроль над такими юридичними особами як пов'язані особи.

величину, шо забезпечує право вирішального впливу на господарську діяль­ність вказаного підприємства.

Залежне корпоративне підприємство від холдингової компанії називають до­чірнім. Отже, дочірнє підприємство — це таке підприємство з правом юридич­ної особи, коли існує його вирішальна залежність від іншого підприємства че­рез встановлення відносин контролю, підпорядкування за рахунок переважної участі цього контролюючого підприємства у статутному капіталі і або в загаль­них зборах чи інших органах управління.

У світовій практиці, частково у вітчизняній, набуває поширення така специ­фічна організаційна форма господарювання, як франчайзинг, що передбачає укладання угоди між виробником захищеної торговою маркою продукції (фран- чайзер) та іншим товаровиробником (франчайзі), якому надається право вико­ристовувати товарну марку франчайзера в обмін на зобов'язання виготовляти або продавати його продукцію чи надавати такі самі послуги. Це виробнича фо­рма франчайзингу.

Існує також і торговельний франчайзинг, згідно з яким укладається угода між виробником захищеної патентом продукції і незалежним роздрібним торго­вцем щодо надання йому права продажу цієї продукції за відповідну плату — роялті.

Швидкий розвиток і поширення передових комунікаційних та інформацій­них технологій, використання Інтернету привели до появи паралельно з реаль­ним середовищем функціонування підприємств і віртуального світу: віртуаль­ного підприємства, продукту, електронного ринку. Концепція віртуального підприємства з'явилася наприкінці XX ст. і пов'язана з публікацією монографії В. Давідова і М. Малона «Віртуальна корпорація»¹.

Віртуальне підприємство створюється шляхом інформаційної інтеграції ре­сурсів територіального роз'єднаних підприємств-партнерів, поєднання їх ці­лей, традицій, досвіду, координації розвитку з метою щонайшвидшого при­стосування до випуску й оперативного постачання нової продукції на ринок чи надання послуг за мінімального або зовсім відсутнього особистого контак­ту цих партнерів.

Важливою характеристикою віртуального підприємства є гнучка, адаптивна, динамічна мережна структура, що не існує в реальному фізичному просторі, тобто йдеться про штучне співтовариство, сформоване електронним шляхом. Тому віртуальне підприємство ще називають квазіпідприємством, або мегапід- приємством (підприємство над підприємствами). Класичним прикладом віртуа­льного підприємства є європейський консорціум «Airbus Industries», що вироб­ляє відомі в світі аеробуси.

Специфікою агропромислового виробництва, і насамперед сільськогоспо­дарського, є те, що виробництво сільськогосподарської продукції, в Україні здійснюють крім аграрних підприємств і особисті селянські господарства (ОСГ).

_________________

¹Davidow W. The Virtual Corporation Structuring and Revitalizing the Corporation for the 21 st. Century / W. Davidow, M. Malone. — New York : Harper Colling, 1992

Згідно з Законом України «Про особисте селянське господарство» ця форма господарювання визначена як господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з ви­користанням майна особистого селянського господарства, у тому числі в сфері зеленого туризму.

У 2010 р. в Україні було 4750 тис. особистих селянських господарств. За останнє десятиліття в загальному обсязі виробництва продукції сільського гос­подарства саме ОСГ зайняли домінуюче становище. Скажімо, у 2009 р. їх част­ка у виробництві валової продукції галузі становила 57,4 %, а за окремими ви­дами продукції — овочах, картоплі, ще більше — понад 90 %.

У роки економічної кризи особисті селянські господарства стали основним джерелом доходів і виживання сільського населення. Проте таке домінування ОСГ не можна вважати позитивним явищем у розвитку вітчизняного АПК. Майбутнє — за великим високотоварним аграрним конкурентоспроможним ви­робництвом. Адже в ОСГ в основному використовується ручна праця, вони не мають фінансових можливостей для закупівлі техніки і відповідних знань для її експлуатації.

Тому роль ОСГ у виробництві сільськогосподарської продукції буде змен­шуватися до рівня самозабезпеченості. Причому потрібно врахувати й ту обста­вину, що через депопуляцію кількість ОСТ зменшується, і ця тенденція, схоже, набуває незворотного характеру.