21.5. Методичні підходи до побудови економічного механізму вертикальної агропромислової координації

Функціонуючі з агропромисловим виробництвом агрофірми й особ­ливо виниклі в процесі капіталізації вертикально інтегровані структури холдин­гового типу та як цілісні підприємства хоча й обробляють значні масиви сільсь­когосподарських земель, все ж залишається велика кількість сільськогоспо­дарських товаровиробників — аграрних підприємств, фермерських господарств, особистих селянських господарств, які будують свої взаємовідносини із перероб-ними підприємствами на тимчасових угодах купівлі-продажу сільськогосподар­ської сировини.

Аграрні товаровиробники втрачають значні доходи від існування таких вза­ємовідносин, які характеризуються несприятливим для них співвідношенням цін на сільськогосподарську сировину і готову продукцію для кінцевого спожи­вача, вироблену з цієї сировини. Оскільки аграрні і переробні підприємства між собою тісто технологічно пов’язані і взаємозалежать один від одного, то випра­вдано економічні відносини між ними будувати таким чином, щоб забезпечити рівновигідність виробництва на всіх стадіях технологічного ланцюга.

Досягти цього можна впровадженням принципово нового механізму верти­кальної агропромислової координації, який би спрямовував сільськогосподар­ських товаровиробників і переробних підприємств на досягнення масштабного кінцевого результату. При цьому економічні відносини між учасниками такого інтеграційного процесу доцільно будувати не просто на усталених договорах купівлі-продажу, а на договорах поставок аграріями передбаченої в них кілько­сті сировини відповідної якості і визначеними взаємоузгодженими пропорціями розподілу між такими учасниками грошового доходу від реалізації продукції кінцевого споживання.

За критерій такого розподілу виправдано брати визначені на кожній стадії єдиного технологічного циклу нормативні витрати: для аграрних підприємств — витрати на виробництво сировини та її транспортування до місця переробки, а для агропереробних — витрати на переробку сировини, підготовку до реалі­зації й оптову реалізацію готової продукції.

До технологічного ланцюга може бути включена і роздрібна торгівля. Кож­ному учаснику інтеграційного процесу спрямовується така частка виручки від реалізації кінцевої продукції, яка дорівнює частці нормативних витрат учасника в сукупних нормативних витратах, узятих на всіх стадіях технологічного циклу. За такого розподілу кожний учасник інтеграційного процесу одержує однакову суму грошової виручки на гривню витрат, або, іншими словами, досягається однакова рентабельність продажу як в аграрному, так і в агропромисловому ви­робництві.

Проте важливо наголосити, що розподіл грошової виручки пропорційно ви­тратам, понесеним учасниками, тоді буде повністю справедливим, коли в про­цесі такого розподілу враховуватиметься співвідношення між постійними і змінними витратами на кожній технологічній стадії. Необхідність такого враху­вання полягає в тому, що на кожному переробному підприємстві формуються постійні витрати, величина яких не залежить або майже не залежить від ступеня використання його потужності.

Тому переробні підприємства в змозі лише тоді функціонувати, коли при роз­поділі грошової виручки від реалізації кінцевої продукції будуть враховуватися всі понесені ними постійні витрати незалежно від того, як буде використана по­тужність підприємства в календарному році. Адже зменшення коефіцієнта вико­ристання потужності відбувається насамперед від недопоставки аграрними під­приємствами сільськогосподарської сировини, а тому було б несправедливо, щоб переробні підприємства за цієї причини несли економічну відповідальність.

Разом з тим і аграрні підприємства несуть постійні витрати на виробництво сільськогосподарської сировини, величина яких також не залежить або майже не залежить від обсягу її виробництва. Скажімо, в несприятливий за погодними умовами рік аграрні підприємства виробляють і поставляють на переробку зна­чно менше продукції, але при цьому їх постійні витрати не зменшуються. Отже, і по аграрних підприємствах справедливо враховувати всю величину постійних витрат, незалежно від того, скільки вони виробляють сільськогосподарської си­ровини.

Для того щоб визначити пропорції розподілу грошової виручки від реаліза­ції кінцевої продукції з огляду на необхідність врахування всієї суми постій­них витрат, спочатку потрібно розрахувати базову величину нормативних су­купних витрат — постійних і змінних. По переробному підприємству ці витрати визначаються за 100%-го використання його виробничої потужності, а по аграрних підприємствах — виходячи із того обсягу сільськогосподарської сировини, який необхідний для забезпечення вказаного рівня використання потужності.

Причому якщо постійні витрати по переробному і окремо по аграрних під­приємствах визначати загальною сумою, то розрахунок змінних витрат потріб­но здійснювати відповідно на 1 т кінцевої продукції і 1 т сільськогосподарської сировини. Такий підхід до розрахунку сукупних витрат дає змогу визначити їх нормативну величину за будь-якого коефіцієнта використання потужності, а отже, і розрахувати пропорції розподілу грошової виручки від реалізації кінце­вої продукції виходячи із його фактичної величини.

Таким чином, нормативні витрати по переробному підприємству НВ_П можна визначити із виразу

НВ_П = ПВ_п + (ЗВ_П • ГП), (21.1)

а по аграрних підприємствах НВ_а

НВ_а = ПВ_а + (ЗВ_а • СС), (21.2)

де ПВ_п і ПВ_а — загальна сума постійних витрат відповідно по переробному і аграрних підприємствах; ЗВ_П і ЗВ_а — змінні витрати на 1 т відповідно кінцевої продукції переробного підприємства і 1 т сільськогосподарської сировини¹; ГП — обсяг виробленої готової продукції переробного підприємства; СС — об­сяг поставленої на переробку сільськогосподарської сировини.

Наприклад, потужність цукрового заводу становить 540 тис. т переробки ко­ренів цукрового буряка за сезон (90 дн.). Нормативне виробництво цукру за

16 % біологічної цукристості і коефіцієнта вилучення цукру 0,785 дорівнює

67 824 т цукру (540 000 • 0,16 • 0,785 = 67 824).

Витрати аграрних підприємств на виробництво цукрових буряків в обсязі 540 тис. т сировини становлять 118 800 тис. грн, у тому числі змінні витрати — 83 160 і постійні витрати — 35 640 тис. грн, або 30 % від сумарних витрати.

Змінні витрати в розрахунку на 1 т коренів становитимуть 154 грн (83 160 ; 540). Витрати заводу на переробку вказаного обсягу сировини — 64 465 тис. гри, у тому числі змінні витрати — 29 718 тис. грн, а постійні — 34 746 тис. грн, або 53,9 % від сукупних витрат підприємства. Змінні витрати заводу на 1 т цукру становитимуть 438,2 грн (29 718 : 67 824).

За таких умов співвідношення нормативних витрат для учасників інтеграції становитиме 64,8 : 35,2, або 64,8 % в сукупних витратах учасників становлять ви­трати аграрних підприємств, і 35,2 % — цукрозаводу (118 800 + 64 465 = 183 265; 118 100 : 183 265 = 0,648, або 64,8 %; 64 465 : 183 265 = 0,352, або 35,2 %). Одержане співвідношення витрат і є пропорціями розподілу грошової виручки від реалізації цукру за 100%-го використання потужності, тобто 64,8 % її спря­мовуватиметься аграрним підприємствам і 35,2 % — заводу.

Важливою особливістю даної методики є те, що пропорції розподілу грошо­вої виручки між учасниками інтеграційного процесу можуть змінюватися зале­жно від ступеня використання виробничої потужності. Ці зміни зумовлюються різною питомою вагою постійних витрат у загальній сумі сукупних витрат аг­рарних підприємств і переробного підприємства. Залежно від виду сільськогос­подарської сировини і типу переробного підприємства (цукрозавод, молокоза­вод тощо) частка постійних витрат буде різною.

Для того щоб переконатися, як змінюються пропорції розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції, припустимо, що в нашому прикладі потужність заводу використано лише на 50 %, тобто перероблено лише 270 тис. т цукрових буряків і вироблено 33 912 т цукру (270 000 • 0,16 * 0,785 = 33 912).

Нормативні витрати аграрних підприємств згідно з формулою (21.2) стано­витимуть 35 640 + 270 000 • 154 = 77 220 тис. грн, а нормативні витрати цукро­заводу (формула 21.1) дорівнюватимуть 34 746 + 33 912 • 438,2 = 49805 тис. грн. Сукупні витрати обох партнерів становлять у цьому випадку 77 200 + 49 805 = = 127 005 тис. грн.

Співвідношення витрат учасників інтеграційного процесу буде тепер 60,8 :

2. Іншими словами, за цих умов частка заводу в розподілі грошової виручки зростає і буде тим більшою, чим меншим є коефіцієнт використання виробничої потужності, а саме:

Відсоток використання потужності заводу	Пропорції розподілу кінцевої продукції
100	64,8 : 35,2
50	60,8 : 39,2
20	56,2 :43,8

Механізм впливу питомої ваги постійних витрат у сукупних витратах і про­порції розподілу грошової виручки діє в такому режимі, за якого зі зменшенням коефіцієнта використання потужності збільшуватиметься частка відрахувань від грошової виручки по тому учаснику інтеграційного процесу, в якого вища питома вага постійних витрат, і навпаки.

Ця закономірність чітко простежується в нашому прикладі і викликана тим, що питома вага постійних витрат у сукупних втратах заводу вища порівняно з питомою вагою цих витрат у аграрних підприємствах. Якби у виробників сиро­вини цей показник був вищий, то пропорції розподілу змінилися б на їх ко­ристь. За однакової частки постійних витрат в обох учасників інтеграційного процесу пропорції розподілу грошової виручки залишатимуться однаковими за будь-якого рівня використання виробничої потужності.

Викладені закономірності в зміні пропорцій розподілу грошової виручки мають принципове значення, оскільки забезпечують однакову окупність сукуп­них витрат в аграрних і переробних підприємствах незалежно від того, як вико­ристовувалася виробнича потужність протягом звітного періоду.

Важливо також, що викладений механізм агропромислової координації, крім зазначеної, має й інші важливі переваги:

• ціна на сільськогосподарську сировину перестає бути яблуком розбрату між аграрними і переробними підприємствами, оскільки потреба в такому економіч­ному інструменті для розрахунків між цими партнерами повністю відпадає;

• учасники інтеграційного процесу стають обопільно зацікавленими в об’єктивному визначенні якості сільськогосподарської сировини. Адже переро­бні підприємства втрачають будь-який сенс занижувати якість сировини при її прийманні, як це має місце зараз, бо така дія не принесе їм жодної економічної вигоди;

• менш гострою стає проблема різної віддачі вкладень через неоднакову швидкість обороту капіталу в аграрній і агропромисловій сферах. Адже розра­хунок з аграрними підприємствами має здійснюватися в міру надходження грошової виручки від реалізації готової продукції, і в цьому плані вони став­ляться в однакові умови з переробними підприємствами;

• інтеграційний механізм орієнтований на економію витрат. Ті аграрні та пе­реробні підприємства, які господарюють раціонально і скорочують завдяки цьому витрати, досягаючи їх меншої величини порівняно з нормативними ви­тратами, отримуватимуть більшу економічну вигоду, ніж ті учасники, в яких витрати збігаються або ж перевищують нормативні.

Одним із найбільш складних питань практичного застосування викладеного механізму агропромислової координації є визначення нормативних витрат і пропорцій розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції. Доці­льно, щоб цю проблему розв’язували міжпрофесійні спілки, створення яких стало нагальною потребою сьогодення.

Практика свідчить, що результативність вертикальної агропромислової ко­ординації значно посилюється, коли вона доповнюється кредитно-договірними відносинами, за яких переробне підприємство кредитує на безвідсотковій осно­ві аграрні підприємства для придбання ними необхідних оборотних засобів. По­гашення аграрними підприємствами такого кредиту, за договором, здійснюєть­ся в рахунок майбутніх поставок ними переробному підприємству сільсько­господарської сировини.

На таких засадах працює, наприклад, агропромисловий холдинг ВАТ «Іч­нянський завод сухого молока і масла». Це підприємство кредитує також на

безвідсотковій основі селянські господарства для придбання ними корів, гази­фікацію будинку, на навчання дітей, присадибне будівництво в рахунок майбу­тніх поставок молока.

Слід зазначити, що в світовій практиці є приклади успішного розвитку інте­граційних процесів на основі розподілу грошової виручки. Зокрема, у СІІІА ін­теграція в молокопродуктовому комплексі передбачає такий розподіл грошово­го доходу від реалізації кінцевої продукції між окремими її учасниками: фермерам — 46,6 %, молокопереробному підприємству — 26,3 % + 1,9 % на відтворення, торгівлі — 21,4 % і на утримання корпоративного органу — 3,82 %.

Цей приклад свідчить про реальну можливість залучення до інтеграційного процесу торговельних підприємств, що надто важливо для врахування економі­чних інтересів кожного з його учасників, що представляють усі ланки єдиного технологічного ланцюга — від виробника сировини до реалізації готової проду­кції кінцевому споживачу.

Питання для самоконтролю

1. Сутність агропромислової інтеграції та вертикальної агропромислової коор­динації, їх спільні риси і відмінності.

2. Форми вияву синергічного ефекту за агропромислової інтеграції.

3. Еволюція регіональних агропромислових формувань у вітчизняному агро­промисловому комплексі.

4. Поняття кластера і можливості створення таких інтеграційних регіональних формувань в Україні.

5. Агропромислові підприємства, їх переваги та еволюція розвитку.

6. Господарські агропромислові формування нового типу: агропромислові хол­динги та агропромислові формування як цілісні підприємства, що виникли в процесі капіталізації сільського господарства, їх переваги та загрози.

7. Агропромислова інтеграція кооперативного типу: світовий досвід і можливо­сті його застосування в Україні.

8. Необхідність розвитку вертикальної агропромислової координації та її пере­ваги.

9. Методичні підходи до побудови економічного механізму вертикальної агроп­ромислової координації.