6. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина являють собою основоположні засади та ідеї, відповідно до яких здійснюється правове регулювання відносин між особою та державою.

Відповідно до Конституції України конституційними принципами правового статусу людини і громадянина є наступні:

- усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними;

- права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними;

- конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

- кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості;

- громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

7.Поняття і класифікація конституційних прав і свобод.

Основні права, свободи й обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвит­ку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духов­ним, соціальним) розвитку людства і мають бути закон­ними й рівними для всіх людей.

По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися. При цьо­му основні права — це саме ті можливості, без яких лю­дина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини за­лежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке пород­жується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показни­ками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді во­ни будуть правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом "дарування" з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

Інтерпретація змісту прав людини в сучасній науко­вій літературі досить розмаїта.

Під правами людини розуміють певні її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів.

Найбільш виразно права людини виявляються в її суб'єктивних правах.

Суб'єктивне право — це забезпечена законом міра можливої поведінки особи (громадянина або організа­ції), спрямована на досягнення цілей, пов'язаних із за­доволенням її інтересів. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність, тобто загальна (абстрактна) здат­ність мати права. Суб'єктивне право — необхідний еле­мент конкретного правовідношення, тому воно виникає на основі юридичного факту. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснюва­ти певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права.

За депутатським запитом депутат має право вимагати від посадових осіб або певного державного органу здійс­нення певних дій. Таке суб'єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них) стосуються певної особи або певних осіб.

У випадку порушення суб'єктивного права воно за­хищається законом у примусовому порядку шляхом пре­д'явлення у суді або іншому установленому законом державному органі вимог до порушника суб'єктивного права.

Залежно від виду суспільних відносин, які регулю­ються різними галузями права, суб'єктивні права можуть бути конституційними, цивільно-правовими, трудовими, адміністративними і т. п. Вони можуть бути спрямовані на захист майнових і немайнових особистих інтересів особи (громадянина, органу), можуть витікати безпосе­редньо із закону (право на недоторканність особи, охо­рону здоров'я, на освіту тощо).

Конституція України закріпила основні права, сво­боди й обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим громадянин має мож­ливість реалізувати свої суб'єктивні права.

Конституційне право людини і громадянина — це певні можливості суб'єкта конституційно-правових від­носин, тобто юридичні можливості задоволення особи­стих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства й держави.

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість влас­ного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і га­рантована законом сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади й інших гро­мадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політично­го порядку, або право громадянина на невтручання ор­ганів держави й інших громадян у сферу його особистих переконань.

Щодо конституційних обов'язків людини й громадя­нина, то, згідно з постулатами загальної теорії права, — це міра належної поведінки. Людина повинна підкоря­тися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Консти­туція України акцентує на правах та свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.