2.Громадянство (підданство) в зарубіжних країнах. Наслідки приналежності до громадянства та способи їх набуття і втрати. Політична правоздатність та дієздатність.

1. Громадянство (підданство): поняття, порядок набуття і втрати

Громадянство (підданство) означає правову належність особи до цієї держави. Громадянство та підданство рівнозначні в тому плані, що й на громадянина і на підданого поширюється суверенітет держави (тобто особа користується з боку держави захистом прав і свобод як усередині країни, так і за її межами). Поняття «підданство» традиційно належить до держав з монархічною формою правління. Підданство в первинному сенсі означає особисту вірність монарху даної держави. Громадянство, як правило, характерно для республік. Воно має на увазі зв'язок людини і держави, тобто громадянин - це особа, яка володіє правом і обов'язком брати активну участь у реалізації державної власті2.  Основні принципи громадянства, як правило, встановлюються в конституціях, детальне регулювання здійснюється звичайними законами. Є конституції, які не містять спеціальних норм про громадянство. Наприклад, Конституція Італії; громадянство цієї країни регулюється Законом про громадянство 1912 зі змінами і доповненнями та Положенням про громадянство 1983 А Конституція Куби, наприклад, має цілу главу про громадянство, де докладно регламентуються даний інститут.  У державах з унітарною формою правління існує єдине громадянство, а в багатьох федеративних державах поряд з загальнофедеральних існує ще й громадянство суб'єктів (штатів, земель і т. д.). Кожна людина вважається в такій державі громадянином союзу і одночасно - суб'єкта федерації.

Інститут громадянства постійно розвивається. Однією з останніх новел є установа громадянства Європейського Союзу, яке поширюється на всіх громадян держав - членів ЄС і сприяє суттєвому розширенню їх прав і свобод.  Існує декілька способів набуття громадянства (підданства). Переважна більшість людей набуває громадянство за народженням. Такий спосіб називається філіації. Громадянство отримується на основі принципу «права крові» і «права грунту». У першому випадку дитина набуває громадянство батьків незалежно від місця народження, а в другому - дитина стає громадянином тієї держави, на території якого народився, незалежно від громадянства батьків. У більшості країн законодавство передбачає обидва підстави набуття громадянства за народженням: і права крові, і права грунту.  Другим загальновизнаним способом набуття громадянства є натуралізація. Натуралізація - це прийом до громадянства іноземця за заявою. Зазвичай натуралізація може мати місце після певного терміну проживання іноземця на території даної держави (наприклад, щоб отримати громадянство Угорщини, потрібно прожити на се території 3 роки, Алжиру - 7 років, Республіки Чад - 15 років).  Крім проживання на території даної держави-на-віч висуваються й інші вимоги. Одним з таких вимог є знання мови країни, до громадянства якої особа бажає вступити. Пред'являється також вимоги до стану здоров'я цієї особи (наприклад, відсутність захворювання на СНІД), наявність дієздатності. У більшості країн ставиться вимога - не бути зареєстрованим в якості члена терористичної організації.  В окремих арабських державах (Кувейт, ОАЕ та ін) до громадянства можуть бути прийняті тільки мусульмани.  Вступ до шлюбу, як правило, не тягне автоматичного надання громадянства, хоча і полегшує процедуру його отримання.  Поряд з двома зазначеними повсюдно поширеними способами набуття громадянства існують і менш розповсюдженні  Громадянство може бути придбана шляхом оптиці, тобто вибору громадянства одного з двох держав, при зміні кордонів. У цьому випадку передбачено спрощений порядок набуття громадянства.

Окремий випадок оптиці - трансферт, який передбачає обов'язкову зміну громадянства при зміні кордонів двох держав.  Громадянство може бути придбано в результаті репатріації, тобто раннє відновлення втраченого громадянства.  Громадянство деяких осіб залежить від громадянства інших осіб. Громадянство неповнолітніх дітей за законодавством ряду країн відповідає громадянства батьків і змінюється разом з громадянством батьків. Однак після досягнення певного віку (наприклад, в Болгарії з 14 років, в Польщі з 16 років) зміна громадянства батьків тягне за собою зміну громадянства дітей не автоматично, а лише з письмової згоди самих дітей. Усиновлення веде до того, що неповнолітній усиновлений набуває громадянство усиновителів.   Громадянство припиняється внаслідок таких причин, як відмову від громадянства (вихід з громадянства), втрата громадянства, позбавлення громадянства, оптиці іншого громадянства, а також з деяких інших причин.  Відмова від громадянства або вихід з нього має місце за заявою зацікавленої громадянина і за згодою компетентних органів держави. Підстави для відхилення заяви зазвичай встановлюються законодавчо.  Втрата громадянства як особливий випадок припинення громадянства носить автоматичний характер внаслідок вчинення особою певних заборонених дій, наприклад, вступ на іноземну державну службу, використання фальшивих документів при придбанні громадянства. У США, наприклад, автоматично (тобто без обов'язкового акту волевиявлення особи) громадянство втрачає особа, що присягнув або особливим чином яке заявило про вірність іноземній державі або її політико-територіальному підрозділу.  Позбавлення громадянства є санкцією держави щодо особи, що допускає недозволене поведінку. Зазвичай така міра застосовується лише до натуралізований громадянам протягом невеликого терміну після натуралізації. 

Політична правосуб'єктність

Правосуб'єктність громадянина у сфері політичної складається з двох основних елементів - політичної правоздатності та політичної дієздатності. Політична правоздатність громадянина - це здатність бути суб'єктом державно-правових відносин у повному обсязі, тобто здатність володіти правами і нести обов'язки, передбачені нормами конституційного права. Політична правоздатність являє собою в кінцевому рахунку сукупність можливостей, які держава зобов'язана надати громадянину. Реалізація цих можливостей при настанні певних обставин є політична дієздатність, яка, таким чином, являє собою здатність громадянина своїми діями викликати юридичні наслідки, передбачені нормами конституційного права. Суб'єктом як політичної правоздатності, так і політичної дієздатності може бути тільки громадянин даної держави. У сучасних країнах правоздатність всіх громадян, за дуже рідкісними винятками, однакова, що знаходить своє вираження в принципі рівноправності і рівності всіх перед законом. Юридичний зміст правосуб'єктності громадянина в державі залежить від числа і обсягу прав і свобод та інших легальних можливостей, встановлених нормами конституційного права відповідної країни. Законодавство зарубіжних країн знає два основних способи визначення обсягу правосуб'єктності громадянина. У переважній більшості країн конституції і інші джерела конституційного права встановлюють, що громадянин може робити в сфері політичної та економічної і якими особистими правами він володіє. Це позитивний (дозвільний) спосіб визначення обсягу правосуб'єктності громадянина. ушень. Другий спосіб визначення обсягу правосуб'єктності громадянина - негативний - носить діаметрально протилежний характер: норми конституційного права встановлюють лише те, що громадянин не може робити. Найбільш чітке вираження цей спосіб отримав у Великобританії, де права і свободи не мають позитивного юридичного висловлювання. Вони не зафіксовані в нормах права, але пропонуються з тими обмеженнями, які встановлені парламентськими статусами і судовою практикою.

Принципи правового регулювання статусу людини і громадянина — це певні теоретичні узагальнення, акумульовані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку і які пронизують увесь зміст природи прав і свобод людини.

З правової точки зору, такий принцип являє собою нормативну формулу, що узагальнює юридичну практику, погляди і поведінку великої кількості людей, політиків, держави, її органів і чиновників стосовно прав і обов’язків людини. Не завжди принципи, які визначають статус особи, явно виявляються у статтях законів.

У конституційному праві зарубіжних країн свобода сприймається як відсутність широких обмежень діяльності особи. Зокрема, відомі російські конституціоналісти — професори М.В.Баглай і В.О.Туманов тлумачать це поняття так:

— усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужувати їхні природні права. Рівність можливостей для всіх — основа свободи;

— свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Свобода людини, отже, не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей;

— межі свободи можуть бути визначені тільки законом, який і є мірою свободи. Отже, все, що не заборонено, те дозволено;

— частина дозволеного визначається через права людини. Закріплення прав необхідно для того, щоб допомогти людині усвідомити свої можливості, але жоден набір не вичерпує змісту свободи[1]. Отже, держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної людини. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Ці ідеї знайшли своє відображення в текстах конституцій багатьох держав. Зокрема, у ст. 2 Основного закону ФРН говориться; "Кожний має право на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не буде супроти конституційного порядку чи моралі. Як правило, принцип свободи деталізується у проголошених в конституціях особистих правах і свободах людини і громадянина.

Інший основоположний принцип конституційного статусу людини і громадянина — принцип рівності. Принцип юридичної рівності означає, що держава і закон однаково ставляться до кожної людини, не визнають привілеїв і не встановлюють правообмежень у зв’язку з її походженням, релігією, національністю, расою, статтю, соціальним і майновим становищем, участю в політичних організаціях.

Як правило, принцип юридичної рівності відображений у законі.