Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
balyuk_m_i_luspenik_d_d_praktika_zastosuvannya_...docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
531 Кб
Скачать

Чи не має суперечності між диспозитивністю як принципом цивільного процесу і правом суду залучати до участі в процесі без згоди позивача іншу особу як співвідповідача?

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Кожна сторона, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Проте, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

Відомо, що диспозитивність відноситься до галузевих принципів цивільного процесуального права. Це один з основоположних принципів відправлення правосуддя, так як саме він визначає механізм виникнення, руху та закінчення цивільної справи.

Разом з тим, суд не може бути стороннім глядачем у судовому процесі, оскільки саме на ньому лежить обов'язок ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого рішення у справі, забезпечення того, щоб не порушувались права, свободи чи охоронювані законом інтереси інших осіб.

Дійсно, у певну колізію з принципом диспозитивності вступає такий елемент цивільного процесу як обов'язкова співучасть. Саме в ньому проявляється ініціатива суду в процесі, що є деяким антиподом принципу диспозитивності.

У позовному провадженні практично завжди беруть участь дві сторони - позивач і відповідач. Крім того, відповідно до ст. 32 ЦПК України позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів.

У такому разі має місце процесуальна співучасть, яка характеризується множинністю осіб на стороні позивача або відповідача, а також і тим, що у кількох позивачів чи відповідачів однакові по направленості матеріально-правові вимоги або юридичні обов'язки.

Наприклад, у справах про захист честі, гідності та ділової репутації визначне місце займає проблема співвідповідачів. Частіше всього обов'язкова співучасть має місце у випадках поширення інформації, яка зачіпає ці правові блага, засобами масової інформації або позов пред'явлений про спростування недостовірної інформації, викладеної у службовій характеристиці чи в інших випадках (поширення недостовірної інформації в Інтернеті, опублікування в стінній газеті і т.п.).

Особливістю активної співучасті є те, що вона можлива лише з ініціативи позивачів, так як суд, виходячи із принципу диспозитивності, не може притягти до участі у справі інших учасників спірних правовідносин як співпозивачів.

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивачів, так і з ініціативи суду, який може притягти особу в якості співвідповідача для участі у справі.

Обов'язкова співучасть має місце у тому разі, коли характер спірних правовідносин не дозволяє вирішити питання про права та обов'язки одного із учасників процесу без притягнення інших суб'єктів матеріальних правовідносин, тобто без них правильно вирішити справу неможливо навіть, якщо позивач або позивачі не зазначили їх в позовній заяві або не бажають притягувати до участі у справі.

У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 28.09.1990 р. (з відповідними змінами) "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" зазначено, якщо позов пред'явлено про спростування відомостей, опублікованих в пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягаються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації).

Це свідчить про те, що обов'язкова співучасть на стороні відповідача у таких справах має місце незалежно від позиції та згоди позивача.

Крім того, зазначене твердження підтверджується положенням п. 4 ст. 311, п. 4 ст. 338 ЦПК України, згідно з якими рішення суду підлягає обов'язковому скасуванню (відповідно в апеляційному чи касаційному порядку) з направленням справи на новий розгляд, якщо суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участь у справі.

Законодавець спеціально зазначив, що у цьому випадку справа передається на новий розгляд до суду першої інстанції для притягнення до участі у справі іншої особи як співвідповідача, незалежно від волевиявлення позивача.

Крім того, п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК передбачено обов'язок суду при проведенні попереднього судового засідання вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Таким чином, диспозитивність процесу, тобто розпорядження стороною на власний розсуд своїми матеріальними та процесуальними правами стосується суду здебільшого лише в доказовій діяльності сторін. Тобто, від волевиявлення сторін повинні залежати дії суду в доказовій діяльності. При розгляді та вирішенні цивільно-правових спорів можуть мати місце випадки, коли втручання суду в доказову діяльність суперечить інтересам сторін і суті цивільних прав. Саме тому суд не вправі за своєю ініціативою здійснювати збір доказового матеріалу (крім справ окремого провадження), але й не може бути повністю відсторонений від діяльності сторін по збору доказів з огляду на перевірку належності та допустимості доказів. Його участь в цьому цілком обмежена нормами ЦПК України і не повинна суперечити праву сторін. Участь суду в доказовій діяльності відповідає його вказівними, інструктивними та забезпечувальними повноваженнями.

З огляду на наведене, між принципом диспозитивності процесу і таким інститутом цивільного процесуального права як обов'язкова співучасть є деякі сутнісні протиріччя та колізійність, які при розгляді справи повинні вирішуватись на користь останнього з огляду на встановлений в ст. 13 ЦК обов'язок при здійсненні своїх прав утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (суд повинен це забезпечити) та щоб рішення суду було законним, обґрунтованим і справедливим.