Сучасний соціальний рух: від соціалізму до капіталізму

Нова Україна важко долала перші кроки незалежності. І найбільша провина в цьому лежить на українських можновладцях і правителях які не змогли попередити найбільший в світі соціально-економічний спад що відбувся в Україні в 1992–1998 рр. Характерними рисами цього часу стали: криза економіки (сотні тисяч відсотків інфляції на рік, найбільший спад виробництва), невдалі спроби капіталістичного реформування економіки, захист владою егоїстичних інтересів "нових" капіталістів. В ці роки різко зменшується кількість працюючих підприємств. З'являється безробіття що зникло в кінці 20-х – на початку 30-х рр. По півтора – два місяці і більше не виплачується заробітна платня і пенсії. В 1991–1999 рр. матеріальне становище більшості українців різко погіршується. З'являється багато бідних і обездолених, і невелика кількість т. зв. олігархів і плутократів. Для більшості населення, в середині 90-х рр. витрати на їжу в сімейному бюджеті доходили до 70%. На одяг і побутові товари залишалось зовсім небагато. Середня заробітна плата в середині 90-х рр. була нездатна забезпечити офіційного прожиткового мінімум.

А з іншого боку, з'являється декілька тисяч супербагатіїв, "нових українців" які розпоряджаються матеріальними багатствами, накопиченими з 30-х рр. ХХ ст. Внаслідок швидкого утвердження "дикого" державного капіталізму в його найгіршій фінансово-олігархічній і промислово-олігархічній формі відбулось "вибухове" розшарування суспільства. Процес первісного нагромадження капіталу, що в класичних капіталістичних економіках відбувався протягом кількох поколінь і навіть століть в Україні пройшов протягом трохи більше десяти років (1989–2000 рр.). Ці роки підтвердили, що бідними не завжди є ліниві, не завжди неосвічені, не завжди із своєї провини. А джерелом багатства часто бувають не праця, спадщина, підприємливість та бережливість. Перший капітал в Україні дуже часто ставав результатом кримінальної діяльності, крадіжки, корупції, обману, привласнення державної власності, спекуляції, надексплуатації робочої сили. За десять років, людина яка чесно працювала, споживала все менше і опинялась в ролі бідняка. Праця, кваліфікація, здібності, активність не одержували належної матеріальної оцінки. Серед більшості українців поширювалось невдоволення владою, втрачались моральні орієнтири і цінності. Формувались протестні настрої, зростало соціальне напруження. Люди готові були страйкувати, мітингувати, перекривати вулиці і дороги, голодувати, штурмувати державні установи, виходити на роботу але не працювати.

На початку 90-х рр. страйки стали буденною справою. Найчастіше, в 1991–2000 рр. виступали шахтарі через катастрофічне погіршення умов праці і зниження заробітної платні. Самим відомим став страйк шахтарів у червні 1993 р. Страйкувало 140 тис. чоловік. Ще майже сто тисяч їх підтримало. Шахтарі вимагали відставки Президента і Верховної ради, надання регіонального самоврядування Донбасу. Особливістю цього страйку було те, що за кулісами, позаочі цей страйк підтримали директори шахт які були невдоволені владою в Києві. Вони направляли протест шахтарів. Згодом директор однієї з найбільших шахт Донбасу Ю. Звягильський став прем’єр-міністром України. Правда не надовго і не дуже вдало. Щоб уникнути звинувачень в корупції, після відставки, Ю. Звягильський на деякий час втік до Ізраїлю.

Великим загоном страйкарів були транспортники: водії міського комунального транспорту і залізничники. Самим відомим став страйк водіїв трамвайно-тролейбусного депо м. Києва в лютому 1993 р. Рух в Києві було паралізовано. Влада примусила працювати водіїв з інших областей. Тролейбусне депо, працівники якого активно захищали свої права було розформоване, частина людей втратила роботу. Влітку 1993 р. два тижні страйкували залізничники депо м. Миколаєва. Поїзди не виходили і не прибували до Миколаєва. Пасажири доставлялись до найближчих міст – Одеси, Херсона, Дніпропетровська. Страйк ненадовго був підтриманий залізничниками Каховки і Кременчука.

Одним із засобів боротьби із страйками стала швидка приватизація в промисловості і переклад "страйкового головного болю" на "нових українців-капіталістів". Швидке зростання безробіття створила надлишок робочої сили для капіталістів. Протягом другої половини 90-х рр. страйки в промисловості йдуть на спід. А відносний економічний підйом 2000–2008 рр. звів страйкову боротьбу майже нанівець. Але держава боїться приватизувати сферу освіти і охорони здоров'я. Тому громадяни які працюють в освітянській і медичній сферах (т. зв. "бюджетники") які повністю залежать від держави можуть становити потужну протестну силу. Освітяни і медики терпіли погіршення свого життя до 1994–1995 рр. З середини 90-х рр. вони вийшли на мітинги і забастовки долучившись до соціального просту. Самими активними учасниками вчительського руху були освітяни Західної України. У Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Чернівцях вчителі не починали навчального року, або не виходили з канікул серед навчального року. Восени 1994 р. Рада вчителів України виступила з "Відкритим листом розпачу й надії вчителів Президентові України". Восени 1996 р. за словами тодішнього міністра освіти М. Згуровського загальна заборгованість по зарплаті вчителям середніх шкіл досягла 240 млн. грн. (при середній зарплаті 133 грн. 28 коп.), затримка з виплатами зарплат викладачам ВНЗ і технікумів становила півтора – два місяці. В жовтні 1996 р. страйкували, вимагаючи зарплати вчителі 31 школи, в яких навчались 10 тис. дітей (2 школи в Криму, 18 у Закарпатті, 5 у Рівненській, 6 у Миколаївській). Мітинги протесту працівників освіти пройшли у Києві (близько 6 тис. чол.) і в Донецьку (близько 2 тис. чол.). Попереджувальний страйк провели вчителі Харкова, сидячий страйк – студенти і викладачі Львівського університету. 15 листопада 1996 р. близько 1,5 тис. освітян пікетували Кабінет Міністрів і Верховну Раду.

В 90-ті рр. стали звичайними марші пенсіонерів, які били в пусті каструлі протестуючи проти мізерних пенсій. Тоді-ж влада вчилась боротись із страйками. Серед методів боротьби – залякування, порушення кримінальних справ проти активістів, судові переслідування, звільнення з роботи, судові рішення про примусовий розпуск страйкових комітетів. Використання правоохоронних служб стало зручним методом боротьби з соціальними протестами. Так в 1991–2000 рр. в Україні формувались нові традиції соціального протестного руху і соціальної боротьби. В основі цього руху – різке погіршення соціально-економічного становища більшості населення України.

Крім акції соціального протесту що мали економічне підґрунтя Україна переживала ряд акцій що мали політичну основу, мали політичні вимоги. Серед них, як вже зазначалось, забастовка шахтарів в червні – липні 1993 р. Її результатом стали дострокові вибори Президента України і вибори депутатів Верховної Ради. Наступна хвиля політичного протесту пов'язана з акцією "Україна без Кучми" (2002 р.) і "Помаранчевою революцією" (2004 р.). За ці роки – 2002–2013 рр. – сформувалась навіть традиція-феномен, що отримав назву "майдан". Поняття "майдан" – узагальнююча назва соціально-економічного і соціально-політичного протестного руху в Києві і інших містах. Самі відомі "майдани", це "майдан підприємців", "майдан чорнобильців", "майдан афганців", "Євромайдан" (2013). В 2000-х змінюється страйковий робітничий рух. Страйки в 2002–2008 рр. відбувались дедалі рідше і ставали дедалі коротшими. В Україні, як пише один з дослідників, на відміну від класичних капіталістичних країн, економічне піднесення призвело до згортання страйкової активності. Перспективи страйкової боротьби виглядають як відродження старих форм¹². Найбільшою перспективою будуть різноманітні акції вуличного протесту.