Соціальний рух доби соціалізму (1917 – 1991 рр.)

Революція, як завжди, почалась несподівано для більшості і політиків, і звичайних обивателів, не говорячи про робітників і селян. Революція не принесла авторитетної, сильної централізованої влади. Саме в цьому небезпека революцій. Замість збанкрутілої влади, що втратила довіру, приходить влада що заявляє про швидкі позитивні зміни і досягнення результатів. Але так як життя набагато складніше будь-яких теоретичних заяв і обіцянок, і вимагає великих ресурсів, то нова, вже революційна влада починає втрачати отриману підтримку і авторитет. В силу різних причин протягом лютого-березня 1917 р. в Російській імперії сформувались дві влади – влада Тимчасового уряду і влада Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Але крім загальнодержавних органів влади українці створили і свій, особливий орган влади – Центральну Раду. Центральна Рада заявила, що вона представляє інтереси українців по всій російській державі. Протягом 1917 р. йшла боротьба між цими органами влади. Різними чином різні влади підтримували робітники, селяни інтелігенція. Через цю підтримку вони втягувались в політичну і соціальну боротьбу. Політична і соціальна боротьба переплелась зосередившись на головному питання: "Як і хто завоює владу в Росії і Україні".

Соціальний рух в 1917–1922 рр. пройшов кілька етапів і мав свої особливості. Перший етап: березень-грудень 1917 р. В умовах "Лютневої" революції і початку більшовицької "Жовтневої" революції населення могло вільно висловлювати свої думки, приймати участь в різноманітних соціальних акціях підтримки чи протесту. Другий етап: січень 1918–1921 рр., охоплює період громадянської війни і час "червоного" і "білого" терору. В грудні 1917 р. в Петрограді була створена "Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією." Російською скорочено "ВЧК" прообраз майбутнього "КГБ". Саме "ВЧК" і "ревтрибунали" почали нещадний терор проти всіх незгодних з політикою більшовиків.

В Україні соціальна боротьба пов'язувалась не лише з протистоянням політичних сил: "більшовиків (червоних)", "білих (монархістів, лібералів)", "українців (націоналістів)", "українців (соціалістів)". Соціально-протестний рух пов'язувався з боротьбою на селі за розподіл земель, з боротьбою в 1918 р. селян проти німецьких і австрійських військ що проводили реквізицію продовольства, в 1919–1921 рр. з селянськими повстаннями проти радянської влади. І лише в 1921–1923 рр. в умовах першою голоду і т. зв. нової економічної політики селянський рух затих. В грудні 1922 р. формально незалежна Україна стала частиною СРСР. З цього часу починається новий етап соціальної боротьби.

Боротьба промислових робітників в часи революції і громадянської війни також мала свої особливості. В лютому-березні 1917 рр. робітники домоглися встановлення 8-годинною робочого дня і фактичного короля на підприємствах. Робітники створили особливі органи контролю – "фабзавком" – фабрично-заводські комітети. Фабзавкоми перебрали контроль над виробництвом, контроль за інженерами і адміністрацією. Фабзавкоми самостійно вводили і розширяли соціальні права робітників. Так на окремих підприємствах робочий день був скорочений до 6 годин. Спроби інженерів підтримати технологічну і адміністративну дисципліну, скоротити гультяїв розглядались як контрреволюція і викликали соціальну злість. Загострилась ситуація в селі. З весни 1917 р., протягом року, селянство не чекаючи рішень влади захоплювало землю, обробляло землю, громило і грабувало поміщицькі господарства. Армія, що на три-четверті складалась з селян, почувши про переділ землі перестала воювати. Поширювалось дезертирство. Солдати-селяни прихопивши зброю, наодинці або групами тікали додому, щоб встигнути поділити землю.

Ситуація соціального протесту переросла в неконтрольовану вакханалію вседозволеності (для людини із зброєю і натовпу) і фактичного безвладдя. Було скасовано поліцію, натовпи громили поліцейські відділення, із в’язниць випускали не лише політично-засуджених, а і карних злочинців. Революція переросла в хаос і громадянську війну. Ні Тимчасовий уряд, ні Ради не змогли опанувати ситуацію. В жовтні-грудня 1917 р., в умовах загострення політичної і економічної кризи, більшовики, ліві есери, анархісти заявили що беруть владу в свої руки і ліквідовують Тимчасовий уряд. Звичайно, що частина суспільства заявила про незгоду з таким способом розв’язання кризи. Більшовики (комуністи) оголосили цих людей ворогами революції, заборонили їх діяльність, а згодом розв’язали проти них "червоний терор".

До квітня 1918 р. соціальна боротьба в Україні особливо не відрізнялась від загальноросійської боротьби. Але згодом набула своїх характерних рис. Соціальна боротьба в квітні-грудні 1918 р. зосередилась в двох сферах: по-перше, боротьба селян проти повернення поміщиків, боротьба з німецькою армією і гетьманською владою; по-друге, боротьба українського пролетаріату з фабрично-заводським законодавством що скасувала революція, але повернув гетьман П. Скоропадський.

Як відомо, Центральна Рада підписала Брестський мир на "продовольчих" умовах. Германські і австрійські війська звільняють Україну від більшовиків, а українська влада забезпечує Германію і Австро-Угорщину продовольством. Уряд Центральної Ради не виконав цих умов. Німці і австрійці зрозуміли, що вони не отримують 60 млн. пудів зерна, близько трьох мільйонів пудів м'яса, олію, масло та інше продовольство і сировину. Тому вже на початку квітня, незважаючи на український уряд, головнокомандувач німецьких військ видав наказ, що попереджував українських селян про заборону захоплення поміщицьких земель і покарання тих хто заважав поміщикам засівати землю. Для покарання були створенні військо-польові суди, а також військові загони що реквізували продовольство. Чужа армія перебрала на себе державно-адміністративні функції. Буржуазія, поміщики, заможне селянство просило німецько-австрійське командування захистити їх від селянських погромів. Весною-осінню 1918 р., особливо після збору врожаю, склались умови для масових повстань проти німців, австрійців і гетьмана П. Скоропадского.

Перші масові селянські повстання відбулись влітку 1918 р. в Звенигородських і Таращанських повітах, а згодом і на інших територіях Київської і Полтавської губернії. Повстанців налічувалось до 40 тис., вони були добре озброєні. Керували ними російські і українські комуністи. Але необхідність завершення сільгоспробіт, каральні експедиції німецьких і гетьманських військ придушили повстання на деякий час. Вже восени 1918 р. селянські повстання охопили не лише центральні губернії України, але і Катеринославську, Херсонську частину Таврійської губернії. Так в Україні почалась війна не лише українських "націоналістів", комуністів (більшовиків), і "білих" (антикомуністів), але і селянська війна проти влади що тривала до початку 30-х рр., до "Голодомору".

Селянський повстанський рух відіграв значну роль в історії України 1918–1922 рр. Саме селянський рух допоміг комуністам (більшовикам) утвердити свою владу в Україні. Розуміючи свою залежність від селян комуністи (більшовики) постійно або "загравали" з селянами, або вели нещадну війну з ними. А з іншого боку саме селянство почало і вело війну проти комуністів (більшовиків) з 1919 по 1923 рр.,а згодом в 1929–1933 рр. Українське селянство примусило комуністів (більшовиків) врахувати не лише економічні, а і соціальні, культурні, врешті, національні потреби українців. Оцінка селянського руху неоднозначна. Соціальна боротьба на селі пройшла шлях від соціального бандитизму до масових селянських повстань, і знову повернулась до бандитизму і індивідуального терору.

Історію селянського повстанського руху можна поділити на декілька етапів. Перший період: 1) весна /осінь 1918 р. – весна 1919 р. – антигерманські і антигетьманські селянські повстання під керівництвом комуністів (більшовиків) і частково Директорії; 2) травень – серпень 1919 р. – антикомуністичне повстання українських селян проти економічної політики радянської влади; 3) кінець 1919 р. – весна 1920р. – повстання селян проти військ генерала А. Денікіна, підтримка більшовиків; 4) весна 1920 р. – поч. 1921 р. – найбільший вияв селянської антикомуністичної боротьби; 5) весна 1921 р. – 1922 /23 рр. – спад селянського руху, перший голод, що був використаний комуністами для боротьби з селянським рухом.

Осінню 1918 р. починають формуватись великі селянські з'єднання Нестора Махно та інших отаманів. Революція в Германії, закінчення Першої світової війни, багатий врожай допомогли селянським загонам вигнати німців і австрійців, і скинути владу П. Скоропадського. Настроями селян спробувала скористатись Директорія. Лідери Директорії на короткий час прийшли до влади. Але швидкий наступ комуністичних (більшовицьких) військ, сподівання селян на черговий перерозподіл земель забезпечили радянській владі перемогу. Згодом селянські загони і "червона" армія вигнали Директорію з Центральної України. Селянство почало чекати обіцяної більшовиками землі. Але радянська влада запровадила жорстку продовольчу політику з вилученням всього збіжжя, запровадила "комуну" у володінні землею, заборонила базари і вільний оббіг продовольства. Фактично за зиму-весну 1919 р. настрої селян змінились. В березні 1919 р. отаман Зелений (Д. Терпило), який був союзником більшовиків, підняв проти них повстання. Отамана Зеленого підтримали отамани Соколовський, Гонтар, Орловський. Ці, та інші ватажки очолили антирадянські повстання в Київській, Чернігівській, Полтавській губернії. В загонах налічувались тисячі повстанців. Загони Гончара налічували близько 8 тис. селян, в травні 1919 р. повстанців налічувалось 20 тис. В травні, більшовицький командир М. Григор'єв очолив антибільшовистське повстання на півдні України. Його загін в 15 тис. бійців захопив Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон.

Під тиском селянських повстань і наступу "білої" армії А. Денікіна радянська влада з літа 1919 р. почала, тікати з України. Генерал А. Денікін, який очолив антибільшовистську боротьбу на півдні Росії і окупував Україну не збирався вирішувати земельне питання. За його часів знову з'явились поміщики, а багаті селяни почали мститись біднякам. За це армія А. Денікіна отримала в своєму запіллі отамансько-селянський партизанський рух. Всі отамани що боролись проти радянської влади тепер почали воювати з військами А. Денікіна.

Найбільшою партизанською силою стали загони Н. Махно. Друга половина 1919 р. – "розквіт" армії Н. Махно. На думку ряду дослідників це військо налічувало до 40 тис. піхоти, 10 тис. вершників, 1000 кулеметів поставлених на тачанки і 20 гармат. Особовий склад пересувався на 12 тис. тачанок. Армія не мала великих тилових служб. Селянська армія контролювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, частково Херсонську і Донецьку області. Здійснюючи рейди в тилу армії А. Денікіна українські селяни-партизани не давали змогу зосередити всі війська проти більшовиків. І вже в січні 1920 р. махновці зустрічали "червону" армію більшовиків в Україні. Але вони не знали що Л. Троцький підписав наказ про їхнє знищення.

Комуністи (більшовики) відродили свою політику "Воєнного комунізму", з фактичним грабунком продовольства. Знову з'явились робітничі продовольчі загони з Москви і Петрограда. В січні 1920 р. створено Українську трудову армію. В якій 30 тис. чоловік займались примусовою працею. Протягом року створенні 18 концтаборів по всій території України, через які пройшло тисячі чоловік. Тому не дивно, що весною 1920 р. почався черговий етап збройної, селянської антикомуністичної боротьби. Наприкінці 1920 – початку 1921 рр. відбулось більш-ніж півтисячі селянських повстань. В сучасній Миколаївській області діяли загони отаманів С. Заболотного, А. Заболотного, Я. Кошового, С. Чернецького, Я. Малого, М. Голика. В листопаді 1920 р. повстанці вигнали радянську владу із Мечетні, Вільшанки, Катеринки, Врадієвки – волостних центрів Первомайського повіту. Основними гаслами повстанців були: "Геть владу комісарів", "За радянську владу без комуністів!". 1920 р. – вершина масової селянської боротьби селян проти більшовиків-комуністів. Головною причиною цієї боротьби стала продовольча політика, систематичне пограбування селян, розкол що розпалювався комуністами між багатим, бідним і середнім селянством.

Третій період отамансько-селянської боротьби припадає на 1921−1922 рр. Це час занепаду боротьби. В 1920 р. після розгрому "білої" армії генерала П. Врангеля в Криму, польської армії, армії УНР (Директорії) радянська (більшовицька) влада утвердилась в Україні до 1991 р. Комуністи (більшовики) на початок 1921 р. мали армію в 5 млн. чол.¹ Розгром повстансько-партизанського руху став лише справою часу. Але рух все-ще залишався масовим, а в його основі лежала підтримка селян невдоволених економічною політикою радянської влади.

Так у вересні 1920 р. військо Н. Махно налічувала близько 20 тис. чол. В листопаді 1920 р. радянська влада віддала наказ про знищення махновського руху. Одразу знищити не вдалось. Лише в серпні 1921 р. Н. Махно з невеликим загоном перейшов на територію Румунії. Найдієвішою формою боротьби з махновщиною стали масові розстріли заручників-селян і спалення хат.

В червні 1921 р. радянська влада видала черговий наказ про репресії. Окремі пункти цього наказу звучали таким чином: "громадян які відмовляються назвати своє ім'я розстрілювати на місці, без суду. В селах яких є зброя … брати заручників і розстрілювати їх якщо зброю не буде здано. Родину, в будинку якої укрився бандит, арештовувати і висилати з губернії, майно конфіскувати, старшого працівника в цій родині розстрілювати без суду. Якщо родина бандита тікає її майно розподіляється між прихильниками радянської влади, а залишені будинки спалювати або розбирати. Наказ проводити в життя суворо і нещадно"¹. Крім масових репресій радянська влада відмовилась допомагати українським селянам в голодні 1921 і 1922 рр. Таким чином терор зброєю і терор голодом зробив свою справу. Починається занепад селянської боротьби. Окремі невеликі загони повстанців діяли до 1922−1923 рр. Але вони все більше перетворювались в бандитські. Метою таких загонів ставали вбивства комуністів, комсомольців, представників влади.

В 1923−1928/1929 рр. соціальна боротьба в селі стихла. Основною причиною цього стала т. зв. нова економічна політика. Вона включала в себе дозвіл вільної торгівлі, оренди землі, відмови від насильницького створення колгоспів, більш-менш вільне ціноутворення. Це заспокоїло селян.

По-своєму розвивався в означений час робітничий рух. Прихід до влади комуністів (більшовиків), проголошення ними диктатури пролетаріату, не означав повного вирішення робітничих питань. Політичний хаос призвів до хаосу економічного. Зупинились підприємства, зупинилась торгівля, порушилось залізничне сполучення. В 1918−1922 рр. багато робітників повернулись в село. Робітничий рух після революції 1917 р. можна поділити на протестний рух в умовах створення незалежних українських державних формувань, в умовах панування комуністів (більшовиків) і в часи СРСР (1922−1991 рр.).

В період існування незалежних національних українських державних формувань робітники могли вільно страйкувати і висловлювати свою позицію. Інша справа, що ці держави довго не існували і говорити про їх особливу політику і робітничій сфері не приходиться. Виключенням є час гетьманування П. Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.). В ці місяці владою було відновлено робітниче законодавство дореволюційних часів, збільшився робочий день до 12 годин на добу, підприємства повернулись власникам. На залізницях відновлювалось жорстка дисципліна. Такі заходи призвели до загальноукраїнського страйку залізничників в липні – серпні 1918 р. Припинили роботу до 200 тис. залізничників. Страйк було придушено, але залізниці почали працювати за правилами.

Черговий етап робітничої боротьби припадає на 20-ті роки ХХ ст. коли в Україні і по всій Росії встановилась комуністична (більшовистська) влада. В 1921−1922 рр. комуністи проголосили "Нову економічну політику". Вона передбачала часткову денаціоналізацією або здачу в оренду дрібних і середніх підприємств. Великі підприємства залишались в управлінні держави. Як свідчить історія, і капіталістичне управління економікою, і державне управління економікою викликає час-від-часу соціальні протести і боротьбу. Кодекс законів про працю прийнятий урядом УСРР наприкінці 1922 р. номінально обмежив це право за допомогою державно-партійних профспілок. Незважаючи на це робітники в 20-ті рр. все ж наважувалися захищати свої інтереси. На початку 20-х рр. причиною страйків часто виступала відсутність продовольства, яке не можна було купити на отриману заробітну платню. Згодом причиною виступів стали низький рівень оплати праці, низькі розцінки за роботу, затримка виплати заробітної платні, заборгованості з виплатами, високі норми виробітку, тяжкі умови праці, хамство адміністрації. Наприкінці 20-х рр. збільшилась інтенсивність праці без відповідного матеріального стимулювання.

Участь в страйках приймали робітники різних галузей господарства. Але влада найбільше боялась страйків шахтарів Донбасу, металургів Дніпропетровська і Кривого Рогу, залізничників і машинобудівників Харкова, Києва, Одеси, Миколаєва. В 1922−1927 рр. до страйкарів нерідко приєднувались безробітні. Важливою формою соціального протесту були т. зв. "волынки". Робітники виходили на роботу, але на робочих місцях не працювали. Нерідко робітники засновували альтернативні профспілки, на противагу одержавленим. Дуже рідко страйки мали політичний антирадянський характер. В основному, протест мав економічний зміст. Та іноді, боротьба проходила і під політичними гаслами. В 1924 р., в Харкові безробітні виступили під гаслом "Влада робітнича, але робітникам живеться гірше, ніж у старий час, раніше ніколи не було такого безробіття…" В 1925 р. на нікопольському і маріупольському металургійних заводах пройшов одноденний страйк під гаслом "Досить нас обманювати, ми вісім років терпіли, а зараз більше терпіти не можемо". В 1927 р. в м. Артемівськ шахтарі на страйкових зборах вигукували "Геть з трибуни комуністів, які нас душать, вони заганяють нас у могилу." Робітники намагались навіть побити одного з комуністів.

Як правило страйки були недовгими: день-два. Державна влада намагалась швидко домовитись з страйкарями, або придушувала страйки за допомогою армії і міліції. Застосовувались інші засоби боротьби. Тимчасово зменшувались норми виробітку, ненадовго змінювались умови оплати праці і тарифи, звільнялись з роботи невдоволені, проводились спеціальні суди, де приймались жорсткі вироки (згодом, вони пом'якшувались). Так проти страйкарів паровозобудівного заводу в Харкові було прийняте таке рішення: "Завод закрити. Провести вилучення найбільш активних елементів … Іншу частину робітників, яка заважає роботі заводу, направити в концентраційний табір".* Страшним покаранням було виключення з профспілки, це автоматично призводило до позбавлення продовольчих карток і виселення з гуртожитку. Та незважаючи на це, протягом 20-х років робітничий рух УРСР−СРСР не припинявся. Найгострішими були виступи в 1920−1921 рр., 1923 р., 1925 р., 1928 р. Рушійною силою страйків стали робітники гірничої і металургійної промисловості. До кінця 20-х рр. комуністична влада "загравала" з робітниками, іноді йшла їм на поступки. З 1928–1929 рр., почавши другу індустріалізацію, комуністична влада не замислюючись придушувала невдоволення промислових робітників за допомогою міліції, спецслужб ("КГБ"), армії.

В 30–80-ті рр. соціальна боротьба робітників завмирає під тиском влади. Колективізація, індустріалізація, війна (1941–1945 рр.), післявоєнна відбудова вимагали не стільки боротьби за покращення свого становища, скільки зусиль і боротьби за виживання.

Останньою сторінкою соціального спротиву в 30-ті рр. стала боротьба українських селян з колективізацією. В 1928–1929 рр. відбулась перша хвиля колективізації. Вона викликала шалений опір селян. Перш за все заможних. В січні – жовтні 1929 р. зафіксовано 1120 масових селянських виступів. Це були і мітинги протесту, і підпали майна і будівель, побиття і вбивства комуністів і активістів. За перше півріччя в концтабори відправлено 1381 чол. В січні – лютому 1930 р. зафіксовано 3190 виступів, в яких брали участь близько мільйона селян. До 1932 р. рух протесту пішов на спад. За січень – лютий 1932 р. зареєстровано 923 масові виступи. Пасивною формою протесту проти колективізації стало масове забиття (фактичне знищення) худоби. Селяни забивали коней, корів, свиней, овець, птицю не бажаючи віддавати її в колгоспи. За 1929–1930 рр. поголів’я великої рогатої худоби скоротилось на 40%, коней на 33%, свиней на 62%, овець 74%.

Зрозумівши в 1928–1929 рр., що селяни можуть чинити опір, комуністична влада вдалась до перевірених засобів боротьби: 1) тимчасово припинилась колективізація, селянам дозволили виходити з колгоспів; 2) розгорнулась боротьба з заможними селянами, маргінальне селянство нацьковувалось на заможне селянства; 3) йшло залякування бідноти, бідноті передавалось майно розкуркулених; 4) заборонялась вільна торгівля хлібом; 5) для придушення активності заможних селян використовувалась армія і спецслужба. Так в 1928–1931 рр., "розкуркулено", а фактично обкрадено і знищено комуністичною владою близько 1 млн. селян, з них виселено за межі України більше 800 тис. Таким чином зникло більше 300 тис. селянських господарств. Колективізація 1930–1931 рр. досягла своїх результатів. Технічно стало простіше збирати зерно з десятків тисяч колгоспів, ніж з сотень тисяч селянських господарств. Але виявилась нова проблема і новий спротив селян. Відсутність матеріальної зацікавленості селян в результатах своєї праці призвела до "тихого" саботажу. Не отримуючи за свою важку працю пропорційної винагороди, в колгоспах стали приховувати справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі щоб перемолоти вдруге, або залишали врожай частково незібраним. Знову, як і в 1918–1921 рр. комуністична влада стояла перед необхідністю придушити опір селян, особливо в Україні.

Радянська (комуністична) влада боялась і постійно боролась з селянством. Селянство складало більшість населення країни. Селянство було розпорошене по великій території з поганими дорогами. Селянство в продовольчому відношенні не залежало від влади як робітники міст. Селянство зберігало зброю. Селянство мало хліб. Селянство мало власність. Всім цим воно загрожувало владі і могло воювати з владою. Для того, щоб остаточно зламати настрої селян, особливо українських і був фактично запроваджений, спровокований Голодомор 1932–1933 рр. В 1934–1935 рр. влада начебто відступила і дозволила колгоспам торгувати збіжжям, що залишилось після "розрахунку" з державою, зменшила тиск на індивідуальне господарство. Так селянство примусили до колгоспної організації праці. Так закінчилась соціальна боротьба робітників і селян в умовах комуністичної влади.

Соціальний рух в СРСР після встановлення диктаторського режиму Й. Сталіна перестає існувати. Спецслужби, що пронизували всю систему державного управління, економічну, соціальну, культуру і навіть духовну сфери відслідковували найменший вияв невдоволення і швидко його присікали. Перш за все каральними методами. Режим радянської влади забороняв будь-які виступи що не були дозволені владою. Хоча права на мітинги, збори, демонстрації були зафіксовані в Конституції СРСР і УРСР. До того-ж темпи економічного зростання в 30-ті рр. були настільки швидкими, надлишкової робочої сили в місті настільки багато, а розправи настільки жорсткими що суспільству не вистачало часу на боротьбу за свої права. Поступово із соціальної пам'яті витравлявся досвід соціальної боротьби. В цьому сенсі робітництво і селянство російської імперії мало набагато більше можливостей, і більший досвід захисту своїх прав.

40–50-ті рр. ХХ ст. пов’язані з боротьбою проти нацистських загарбників і відновленням економічної міці СРСР. Крім того, після війни Й. Сталін почав чергову хвилю репресій. Після смерті Й. Сталіна комуністична влада "відмовилась" від масових репресій послабивши тиск на суспільство. Але зберігався розгалужений апарат спецслужб. В таких умовах соціальний протест поступово знову з'являється в суспільстві. Хоча іноді набував специфічного вияву. Це перш за все хуліганські зіткнення футбольних вболівальників, бійки молоді, бійки молоді з міліцією. Серед цих виступів поступово з'являються й такі що свідчать про боротьбу за свої права.

Літом і осіню 1962 р. відбуваються події навколо Почаївської лаври (Тернопільська обл.). Влада спробувала закрити Лавру і створити музей. Тиск на монахів почався ще в 1961 р. Це була чергова, "хрущовська", хвиля гонінь на церкву. В 1962 р. у монахів відібрали господарські приміщення, виселяли за порушення "паспортного режиму", розганяли паломників, що прибували до Лаври на свята. Восени 1962 р. міліція оточила Троїцький собор, намагаючись його закрити. Священики закликали людей до захисту храму. Людей відтискали за межі Лаври. Зауважимо, що тоді міліція не мали спецзагонів (на зразок сучасних "Беркутів", "Соколів" та ін., ці функції виконували внутрішні війська, що були розташовані не в кожному місті). Згодом 75 монахів зачинились в соборі і відмовились виходити. Через кілька днів про "оборону" Лаври дізнались в Європі і США. Віруючим вдавалось передати інформацію про події в ООН і у Всесвітню раду церков. Лише після цього влада відступила.

Восени того ж 1962 р. відбулась забастовка миколаївських докерів. Органи державної влади обмежили постачання борошна в місто. В Миколаєві, на 50 тон в сутки зменшилась кількість хліба що випікалась хлібзаводом. При цьому докери вантажили продовольство на Кубу. Звичайно що вони припинили роботу. На відвантаження "кинули" військові підрозділи, а кількість борошна збільшили. Хроніка соціального протесту наводить поодинокі аналогічні випадки в Севастополі (червень 1964 р.), в Києві (літо 1981 р.). Після смерті Й. Сталіна влада, більшою мірою, економічними засобами боролась з економічними виступами робітників. Політичні виступи дисидентів придушувались іншими засобами. Робітництво в 60-ті – початку 80-х рр. було задоволено політичною системою в СРСР, а економічні проблеми загострились лише з другої половини 80-х рр. ХХ ст..

На фоні загострення економічних проблем і політики лібералізації в 1985–1991 р., мітинги, забастовки та інші акції соціального протесту охопили весь СРСР. Вже не вистачало економічних і політичних ресурсів для їх придушення і розв’язання. Відповідальність за вирішення соціальних конфліктів перекладалась на регіональні і місцеві органи влади. А директора підприємств використовували робітничий протест для шантажу місцевих і центральних органів влади. Крім соціально-економічних, в Україні актуальними стали і інші складові протесту. Аварія на Чорнобильській АЕС (квітень 1986 р) загострила екологічну проблему. В листопаді 1988 р. в Києві відбувся перший масовий мітинг (близько 20 тис. учасників). На ньому порушувалось питання про відповідальність керівників УРСР – В. Щербицького і В. Шевченко за приховування впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. З осені 1988 р. масові мітинги пройшли у Львові, Вінниці, Хмельницькому. Після лібералізації політичного режиму в СРСР, міліція вже не могла перешкоджати мітингам. Стали потрібні нові закони для боротьби з соціальною активністю населення. У серпні 1988 р. Президія Верховної Ради УРСР видала Указ "Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій". Указ передбачав такі санкції як попередження, штраф, адміністративний арешт на різні строки, позбавлення волі на строк до шести місяців, виправні роботи до одного року. Проте ці санкції не змогли зупинити масових соціальних виступів. Мітинги і демонстрації збирались більшою мірою для висловлення або економічних або політичних вимог. В 1989 р. в СРСР і УРСР вибухнув перший з 20-х рр. ХХ ст. шахтарський страйк що поєднав економічні і політичні вимоги.

10 липня 1989 р. забастували шахтарі міст і містечок Кузнецького вугільного басейну (Кузбас, Росія). Всього біля 300 тис. шахтарів. З'явились страйкові комітети, робочі дружини. Місцевим владам були пред’явлені економічні і політичні вимоги. Забастовка в Кузбасі завершилась 18 липня. Але її підхопили по всім вугільним районам СРСР. Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти "Ясинуватська-Глибока" в Макіївці (Донецька обл.). Через кілька днів страйк охопив 193 шахти. Поряд з економічними вимогами – підвищення зарплати, поліпшення умов праці, в деяких містах висувались політичні вимоги – проголошення багатопартійності і вільних виборів. Уряд задовольнив майже всі економічні вимоги шахтарів.

Липневий страйк 1989 р. відкрив новий період масової соціальної боротьби. Соціальний рух відбувався в умовах занепаду державної (соціалістичної) економіки СРСР–УРСР і переходу до т. зв. ринкової (капіталістичної, ліберальної) економіки. Другою особливістю була слабкість центрального державного апарату на початку існування незалежної України. В 1989–1991 рр. страйки і мітинги стали звичайним явищем. До шахтарів приєднувались робітники інших галузей, лікарі, вчителі, залізничники, комунальні працівники, студенти. Саме студенти першими використали намети, наметове містечко, голодування в політичній боротьбі. Студентська акція відбулась 2-17 жовтня 1990 р. Верховна Рада і Уряд УРСР ігнорували політичні вимоги студентів. Та напруга в суспільстві швидко зростала. Робітники Києва заявили про підтримку студентської акції і готували загальнокиївський страйк. Аналогічні настрої поширювались Україною. Лише під загрозою робітничого страйку керівництво України пішло на переговори із молоддю. Більше такого об’єднаного студенстько-робітничого виступу в історії України не відбувалось.

Не встигала влада "відійти" від студентського протесту, як у березні-квітні 1991 р. в Донбасі вибухнув новий страйк. Виступи пройшли в Макіївці, Червоноармійську і дійшли до Червонограду (Львівська обл.). Страйки стали відповіддю на погіршення економічної ситуації в СРСР. Масові протести стали першими, після введення в Україні, в листопаді 1991 р. купонів – квазігрошей для захисту власного продовольчого ринку. Ці квазігроші мали захистити ринок України від масового вивозу продовольства до Росії. Президент Росії Б. Єльцин, без погодження з керівництвом інших республік різко підвищив закупівельні ціни на м'ясо. Це спровокувало ажіотажний вивіз м'яса і м'ясних товарів в Росію і перш за все в Москву. Так наприклад потяг Миколаїв – Москва, в цей час називали "ковбасний потяг". Провідники сотнями кілограмів везли ковбасу в Москву. Але напівкровки в економічній сфері не покращали ситуацію. У квітні 1991 р. гірники Донбасу рушили на Київ. 19 квітня 1991 р. був створений Всеукраїнський страйковий комітет. Чергова загроза масового страйку примусила владу домовлятись з шахтарями. Соціальні виступи 1991–1992 рр. стали відповіддю на економічну і соціальну політику.